Фанфіки українською мовою
    Фандом: .Оріджинал

    – Не водись ти с тим Маркіяном, бо з бісового роду він!

    То мати напевно не дарма казала, та так вбивала Богдану то в голову, що в одне вухо влітало, а з іншого вилітало. А син доброчесний, головою хитає, а сам собі вже думає як піти на того відьомського сина в лісі натрапити й погледіти. Чи справді в нього хвіст між ніг, чи може щось інше? А рога він має? Як то чорт, і без рогів!

     

     

    Богдан сидів під вікном та слухав поки мати не почала зі старою сваритись та ганчіркою махати. Набожна була, кожну неділю поріг церкви оббивала. А бабця то любила язиком тріпати, мати не раз казала що той язик сам її й доведе до домовини.

    – Ото краще б мовчала про його матір, бо воно як глянуло на неї своїми очиськами чорнющими, Оксана ледь там на базарі й не впала, то в неї після того корова тому й молока перестала давати прийшлось зарізати і її й теля мале.

    – Ой, мовчи вже мамко, бо ще на нас та чортівня перекинеться!

     

     

    А очі у того Маркіяна й справді були чорні як ніч, лише блищали на сонці як той вовчатник. Кудрі його кригою сяяли. Люди такими гарними бути не можуть, думав собі хлопець. Бачив він якось княжну молоду світлу та роботою не огрубілою, з косами довгими, руками ніжними. То вона і поруч не стояла з Маркіяновою красою, бо то точно не богом подарована краса була, точно не богом!

    – Знає мати чим ти поночі бавишся, га?

    – Т-та не бавлюсь ні чим, просто ходжу тут! – Богдану аж подих перехопило, він й справді спочатку якомога далі від сестер у ліс тікав. Та ніяк не гадав зустріти тут когось, а черешні, думав дикі ростуть тут.

    Він так низенько нахилився до нього, очі щурячі по-лисячи, з усмішкою лукавою. Богдан не зна куди погляд свій дівати, це ж не с сусідніми дітьми наймитів гуляти. А лице чуже так і впадає в око. Хлопець як звалився на землю з переляку, так й сидить, одні листя під ним хрущать. Хто ж знав що с тої черешні на нього така біда впаде, ще й розмовляти з ним почне!

    – Ти…ти душу мою вкрадеш?

    Стояв дивився на нього Маркіян поглядом пустим, страшним таким, що здавалося навіть вітер замовк. Та залився сміхом так, що взявшись за живота зігнувся в три погибелі. Покотився відьомський син з поляни до купи листя де переляканий хлоп’як зі страху зціпенів. Вилупивши ока на те як той вовтузився, що аж солома в волоссі позастрягала. Гиготячи та інколи поглядаючи на нього й знову заливаючись сміхом дзвінким. Довгими ногами приминаючи траву

    – За черешні?! Душу?! Ха-ха, потрібна вона мені сто років! Ти тільки но глянь яка черешня, гарна, спіла, а душа твоя? Звідки я знаю! Може вже червива вона? Ха-ха!

    Червоніли щоки у Богдана як ті маки. Потішався над ним хлопець та й не приховував того. Корив себе, що наслухавшись бабки дурню сказав, сорому не оберешся до кінця віків своїх.

    А чуже лице посмішкою осяяне так і не виходило у нього з розуму. Збігав Богдан кинувши серпа в полі, щоб либонь побачити пасмо чорне в далеченні. Знову почути голосу і сміху сріблястого, послухати про нічниць та наїстися черешні.

     

     

    – Осьо, не боїшся мене ти Богдане, а може дарма?

    Жуючи травинку, Богдан хмикнув навіть очей не розплющивши. Лежав собі на чужих стегнах гріючись під теплими променями.

    – Дурню кажеш, Марку, хотів би мене з’їсти, то з’їв би малим, а зараз я старий, гіркий, не смачний вже буду. Мене скоріш сестри зжеруть чим ти! Мати хоче скоріш заміж їх повидавати, але… Хм.

    – Але?

    Промені сонячні здалися Богданові палючими, а травинка гіркотою почала осідати на язиці. Сімнадцятий літ пішов йому, ані двора свого, ані дружини не було у нього. Благала його мати про сестер подумати та своє гніздечко скувати. Бо як старшого не віддасть, то і молодших не зможе. Та вже пізно було, пішла чутка по хатах, що старший син Явдошки зі чортами певно побратався.

    – То через мене? Я ж не дурний, Богдане, хіба я не знаю, що кажуть в селі.

    Підвівся Богдан тяжко зітхаючи, сплюнув соломинку кудись на землю, повернувшись до чужого лиця.

    Гарнішав Маркіян з кожною весною, розквітаючись все дужче. Не бачило ножа його волосся смолянисте, спадало по плечах павутинням. Де інде на щоках ніби зорями вкривалось ластовиння, а чорні очі прикрашали густі брови.

    – Знайшла мені якось мати одну дівку, та вона перед змовинами ледь не вбилась.

    – Бо шпаки в голові у неї були, на коні так гасати!

    Нахмурився хлопець, головою запитливо хитаючи.

    – Добра вона на коні була, то просила нікому не казати, щоб не соромитись. – У Маркіяна очі лише дивно заблищали та одразу відвів він погляд свій, – Ні! Не кажи мені, Марку, що то ти був!

    Богдан збентежено схопив його за плечі струснувши. Очі його бігали по чужому похмурому обличчі. Тонкі вуста ламалися, а руки тремтіли.

    – А що я міг? Коли ти мені збирався про це казати? – Не бачив ніколи такого ніби розтоптаного Марка. У вічно холодного відьомського сина зійшла крига. На довгих віях збиралася волога, а вилиці сором’язливо червоніли, – Коли б калину виносили з твоєї хати?! Хіба не ти обіцяв, що не покинеш мене?

    Власними очима бачив він, що сталося з його невдалою нареченою, страшно було дивитись на її спотворенні ноги. Але вся лють і жах зникла миттю, треба було тільки одній Маркіяновій сльозі впасти на його щоку. Звихрювало серце Богданове, наказувало йому оговтатись, цілувати чужі тремкі вуста, солоні сльози та пахуче, м’яке волосся. Обіймаючи шепотіти вибачення мов ту молитву. Знав він що ті руки тендітні можуть йому шию в мить переламати, а сльози прозорі стати отрутою жахливою. Та не страшно було йому померти від рук коханого.

    – Дурник, хіба не ти мою душу під тією черешнею вкрав?

    Маркіян на те лиш крізь сльози всміхався, шмигаючи між словами в чужу шию.

    – Ти сам мені її до рук вложив, телепень, знав кому віддаєш.

    Вуста до вуст злились здавалося так правильно і ніжно. Вони притулялися щільніше, не лишаючи між собою ні клаптику простору. Голова паморочилася від іскор втіхи, поки руки блукали по теплому тілу опускаючись все нижче до голої м’якої шкіри. Його крижаний Маркіян поступово тлів в обіймах їх полум’я. Зітхав так солодко й бажанно, він інколи дихає через стислі гострі зуби. Богдан бачив як тими іклами він може рвати плоть, та зараз йому хотілось відчути їх на своєму тілі.

    Не бачити матері Богдановій ні невістки роботящої, ні купи онуків в хаті. Бо ламав калину її син навіть не з дівкою, бо віддав своє серце й тіло відьомському нащадку.

    Десь в гущавині хруснуло сухе гілля. Звір при такій помилці одразу втече якомога далі, лише людині властиво зціпеніти.

    Знав.

     

     

    Тяжкі хмари знесенні вітром закривали червоне небо рятуючи людей від вечірньої задухи. В небі кричала сипуха, а в траві розмовляли між собою цвіркуни. Зморений Богдан повернувшись з поля, встиг лише напитись з холодної криниці. Тиша навкруги здавалася дивною та важкою, в дворі не пробігло ні однієї курки, ані його сестри.

    – Мамо?

    В хаті щось густо пахло, аж позастрягало в носі. Богдан знайшов свою матір сидячі на колінах біля ікон. Перед очима помутніло, чи то був дим від купи свічок. Жінка щось тремтячі шепотіла, гойдаючись вперед-назад. Хлопець не встиг навіть розібрати, як жінка почувши його кроки різко підірвалась. Її перелякане, заплакане обличчя занепокоїло сина.

    – Бог простить тебе! Чуєш! Простить! – Матір чіплялась за його одяг, Богдан намагався обережно зняти її, але жінка лиш гучніше кричала, – Простить! І мене простить!

    – Мати, що ви верзете? Де сестри? Що відбувається?

    Очі материні самі за себе сказали, Богдан вже чув шум натовпу за вікном, та бачив далекі тіні.

    Марку

    Лише зрозумівши що коїться, син кинув свою заплакану матір в пустій хатині, а сам вибіг з іншого двору в бік лісу.

    Скривджене обличчя матері здавалося чимось примарним. Але ноги самі несли по тільки йому відомим стежинам та ліс здавалося пручався, гостре гілля намагалося виколоти йому очі, а високе коріння зламати ноги. Сонце сідало все нижче, ані знайомої черешні ще не видно, ані звичної постаті коханого.

     

    – Марку! Марку!

     

    Тільки но він зрозумів, що кружляє дарма. Як купа людських потворних тіней оточила його.

     

     

    ***

     

     

    – Ой, куме, то ви впевнені що то того варте, в мене вже ноги болять!

    – Та кажу тут такі дикі черешні, зараз самий смак будуть!

    Один пан насупившись зупинився. Висока трава колола ноги, а палюче сонце гріло маківку. Погода була жах, що хотілося втопитись у криниці з холодною водою.

    – То не там де через блискавицю село згоріло?

    – Тю, а яка різниця?

    Чоловік збентежено подивився, взяв під лікоть свого родича і завернув назад.

    – То ви куме, дурний, чи глухий? Тих людей сам диявол покарав, а ви хочете там черешню збирати!

    – Та не чув я про те ніколи! Бачить бог, не знав!

    – Отож слухайте краще мене! Вирішили якось люди хлоп’я одне вбити, за те що з чортом кохався, а він натомість… То мені до речі ще прабабка казала, царство їй небесне! Ви там слухаєте? Куме? К-куме…

     

     

     

    0 Коментарів