Сайка

Немертвий з Гаєни

Глава1 Сайка

А чи часто у тебе буває, що оглядаючись назад на прожиті дні хочеться усміхнутися? Знов зануритися з головою у студентство з виснажливими сесіями та бурними вечірками, повернутися в старшу школу щоб влаштувати бійку під вікнами директора, прогуляти цілим класом останній урок, зустріти схід сонця на випускному. Чи можливо, ще далі? Відчути мамин голос, який вигукує твоє ім’я з вікна багатоповерхівки щоб нагодувати тебе смачнючим борщем, який ти терпіти не міг в дитинстві, тому і ховався часто від пильного маминого ока під жовтою аличею, яка росла біля гаражів.

“Тоді ти щасливчик” – сказала б наша дівчинка посміхаючись тобі ніжно і обіймаючи однією рукою, а іншою тим часом витягаючи телефон, який ти так необачно носиш часом в задній кишені своїх джинс. Звично і швидко, як робила вже не раз в свої 18 років, вперто виправдовуючи себе фразою: “життя несправедливе, кожен вертиться як може…” і втиху шкодуючи, що неможливо поцупити разом з телефоном чужі щасливі спогади.

І замінити ними свої.

Так, вона не могла назвати себе щасливицею. Це складно, коли з п’яти років опиняєшся з життям сам на сам, коли чужий шепіт за спиною стає чимось звичним, а замість теплих обійм матері вдома тебе зустрічає лише байдужа нянька, найнята постійно зайнятим на роботі батьком. Що вона мала?

Сльози в садочку, синці в школі, погана компанія в коледжі.

“Навіть з іменем не пощастило” морщить покритого веснянками носа дочка затребуваного археолога-історика.

– Коржак Раїса Кирилівна, не ім’я – мрія. – кривлячи губи в гострій посмішці з сарказмом кидає наша нова знайома через плече, прямуючи до припаркованого за пухнастими кущами байка.

Рая не любила свого імені і страшенно бісилася, якщо її так називали, тому в компанії всі користувалися прізвиськом – Сайка, або просто Коржик для близьких знайомих. Раїсою її могла називати хіба колишня нянечка і батько, якому прощалося будь-яке звернення, тільки б з’являвся вдома частіше. Заробляючи на життя своєю улюбленою справою він міг затримуватися в відрядженнях на два-три місяці,а деколи і більше. А Сайка шукала спілкування і любові на вулиці. Не дивно що замість ніжної квіточки татова донечка виросла терновим кущем, ховаючи чутливу серцевину за гострими шипами.

Знизавши плечима худенька дівчина заправила пасмо неслухняного рудого волосся за вухо, показавши ряд срібних сережок, розмашисто перекинула ногу в чорних подертих джинсах через сідло старенької червоної ямахи і піднімаючи хмари пилу помчала ґрунтовою дорогою за місто, де біля старої меблевої фабрики через дві вулиці стояв невеличкий каркасний будинок, що вона називала домом. Настрій був хороший, і якби не ризик зловити ротом на ходу муху чи ще якусь летючу пакость, дівчина б сміялася вголос. Сьогодні ввечері додому повертається тато і цього разу вона зробить все, щоб обійтися без сварок. Залишивши мотоцикл в закинутому гаражі з зірваними воротами, щоб не потрапив батьку на очі, вона спритно вхопила пакет з продуктами, який погойдувався на кермі, та попрямувала до свого двору. Ще треба встигнути вимити волосся, яке розтріпалося та запилилося від їзди без шолому.

Дівчина сиділа за накритим столом і підперши щоку ліктем вдивлялася в вікно.

Остання маршрутка прибула пів години назад, а батька так і не було.

– До біса! – вигукнула Рая в стіну і прийнялася виходжувати колами по столовій – Міг би хоч попередити, безсовіс…– перервалася на півслові вона, розглядаючи масивний силует вантажівки, що перекрив промені червоного сонця, яке вже майже сховалося за горизонтом, і почувши через прочинену шибку такий рідний голос рвонула до вхідних дверей, вдаряючись по дорозі мизинцем об взуттєву полицю і шиплячи нерозбірливо щось лайливе – від різкого болю аж сльози виступили.

Вхідні двері відчинилися і в променях сонця блиснули напівкруглі скельця окулярів:

– Мила моя! Я теж радий тебе бачити, але плакати – це вже занадто, мене не було всього на всього два місяці – промовив батько лукаво посміхаючись і мазнув по щоці шершавою долонею.

– Ох, зійди, зійди… – спохватився він відступаючи з проходу і відсовуючи Сайку за плечі – …я привіз матеріал для дослідження. Жоден музей поки не зацікавлений, але як тільки я доведу його особистість!… – з захопленням розповідав він проводжаючи поглядом довгий дерев’яний ящик, який два чоловіка заносили в дім – …ох, вони ще будуть боротися за Нього! Сюди, сюди, вниз по сходах, несіть його в кабінет – вказував він махаючи рукою, відкриваючи двері в підвальне приміщення.

– Та, що ти приволік до нас додому? – брови дівчини в здивуванні поповзли вверх. Батько на її пам’яті вперше привозив щось настільки масивне додому, віддаючи перевагу робочому кабінету в місцевому музеї.

– Не що, а кого! – повчально підняв вказівний палець вгору історик, пропалюючи поглядом нерозумну доньку він продовжив – Це не хто інший, як Тахма-Урупі, Відважний, що носить лисячу шкуру! Переможець девів та самого Арімана. Ми знайшли його неподалеку Мервського оазису в горах. – додав він вже спокійніше, обіймаючи доньку за плече, яка вже було відкрила рот в розгубленому “хто-хто?”, але звук битого скла, що роздався з підвалу заставив обох негайно бігти туди. Батька з криками “я надіюсь, ви не пошкодили експонат, ця знахідка безцінна!” та Раю, яка стискала в руках аптечку в надії, що ніхто серйозно не постраждав.