Сажа

Стояла темна ніч. Повня освітлювала башти червоного замку. 

Вона підводила очі чорним перед мутним дзеркалом в своїй невеличкій кімнатці. Очі – єдине, що вона показувала світові. Нижня частина обличчя була закрита безліччу золотих монеток, що вона заробила, в поєдинках на далекому Браавосі. Ця золота пов‘язка – єдине її багатство. Дівчина замазала срібні прядки в чорному волоссі сажею, накинула на них капюшон чорної як і весь її одяг мантії, сховала за поясом кинджальчик і вийшла в коридор. Тихо, наче примара покрокувала в напрямку, що був їй знайомий. Ніким не помічена шугнула у маленькі сховані дверцята, що слугували одним з таємних ходів. Сюдою можна було вийти до бібліотеки. І саме туди їй було потрібно. Кожен таємний хід в цьому палаці був знайомий їй з дитинства більше ніж будь кому ще. Вона навіть склала карту, яку подарувала своєму кращому другові дуже багато років тому. Та карта певно вже розпалась на попіл. Та й добре. Їй не дуже хотілось щоб вона потрапила комусь до рук. 

 На розвітвлені вузеньких коридорів блимнула лампа. Дівчина злякано притислась до стіни. Монетки на пов‘язці бряцнули, видаваючи її присутність. 

-Хто тут?!- почувся суворий чоловічий голос. 

Вона не поворухнулась. Здавалось, наче й недихала. Дідько! Треба було бути обачнішою!

Почулись тверді кроки в її сторону. Тікати було б дурістю. Лишалось сподіватись, що він не поверне за ріг і вирішить, що йому примарилось. 

-Покажись!- крикнув зовсім поруч. 

Лампа вже світила в стіну навпроти. Незнайомець завмер. Може таки піде своєю дорогою? Та як на зло він вискочив прямо перед нею. Схопив за горло та ще сильніше притис до стіни. Машинально дівчина вихопила кинджал і вправно приставила до горла нападника. В обличчя їй вдарило світло ліхтаря. 

-Хто така?!- спитав одноокий чоловік, якого вона з важкістю могла роздивитись через сліпуче світло, але все одно впізнала. 

-Принце Еймонд, не поводься як дикун. Прибери ту кляту лампу і забери від мене руки. – сказала здавлено. 

-І дати тобі втекти? Відповідай!

-Та не втечу я, клятий йолоп. – сильніше надавила лезом йому на шкіру. 

Він трохи відступив, відпускаючи її і зриваючи мантію з жіночої голови. Вона сховала зброю. 

-Що ти тут забула?- спитав в неї прискіпливо, так і не роздивившись обличчя за пов‘язкою. – звідки знаєш про ці коридори?

На момент він глянув на руку і помітив сліди сажі. Без слів швидко провів долонею по її волоссі і знову глянув. Сажі на шкірі побільшало. 

Зустрівся з нею поглядом. 

-Ні. – мотнув головою збентежено. – цього не може бути. Зніми пов‘язку. 

-Нащо? Я не буду цього робити. – фиркнула невдоволено дівчина. 

-Я хочу переконатися що ти не та дівчина. 

-А якщо та?

-Вона померла дитиною!- гаркнув принц і різким рухом зірвав золоті монетки з її лиця, жбурнувши на кам‘яну підлогу. 

Йому відкрився шрам, що тягнувся від нижньої щелепи до зовнішнього куточка зеленого ока. 

На момент принц завмер, а потім схопив її за руку і потягнув в іншому напрямку, коридором що вів до його палат. 

Через хвилину вони вже сиділи біля вогнища в його покоях. Еймонд нервово перебирав пальцями на дерев‘яному підлокітнику. 

-Чому ти не прийшла до мене одразу? 

-Тільки кілька днів як я прибула. І як ти собі це взагалі уявляєш? Що я мала просто постукати тобі у двері чи раптом зайти через таємний хід?

-Та хоч би й так, Кассія! Я роками був в скорботі по тобі!

-В такій скорботі, що аж наробив дітлахів рідній сестрі?

-Що?

-Замком ходить чутка, що діти Хейлени геть не від Ейгона. 

-Ти віриш чуткам? З яких часів, Кас?

-Це не так?

-Ні, боги, звісно ж це не так!

-Добре, твоя честь в моїх очах трохи реабілітувалася. 

-Де ти була всі ці роки? Чому не дала знати про себе? Ти ж знаєш як я … – він запнувся. 

-В Браавосі. 

-Це чорт знає де. Як маленька дівчинка туди дісталась? І взагалі чому потонув корабель, чому ти… в мене так багато питань!- розлючено стукнув кулаком по дереву. 

-Я маю час тобі розповісти. Але за умови. 

-За якої ще умови?

-Я потребую книг з закритої секції бібліотеки. Всіх книг про диких драконів. 

-Нащо тобі то?

-Я хочу осідлати дракона. 

-Ти здуріла?

-Може. Але я приїхала за цим. 

-Який саме тобі цікавий?

-Канібал. 

-Ні! 

-Я хочу саме його. 

-Чому його?

Дівчина трохи помовчала, але таки відповіла. 

-Він потопив той корабель. Він дав мені поштовх до нового життя. І має бути моїм. 

Принц ошарашено дивився на неї. 

-Добре. Я принесу тобі всі книги з згадками про нього. Тільки для того аби ти переконалась, що це безумство і самогубство. 

-Домовились. 

-Розповідай. З самого початку. 

-Все-все?

-Геть все. 

-Твій дід підіслав вбивцю у мою каюту аби задушити мене вночі. 

Вона помовчала слідкуючи за його виразом обличчя. Воно лишилось незворушним. Хіба що тільки тінь злості промайнула в єдиному оці. 

-Ти не здивований?

-Це в його характері. 

-Канібал врятував мене. Тільки но мотузка затяглась на моїй шиї, корабель хитнуло. Почувся рев дракона. Кат злякався, не встояв на ногах. Я скористалась цим і всадила йому в груди ножа. Вибігла на палубу і побачила його. Величезний, чорніше ночі, страшний як сама смерть. Він кружляв над кораблем все нижче і нижче. Аж поки не перекинув його як посудинку. Навіть йдучи під воду, я дивилась на нього з захватом. Потім я нічого не пам‘ятаю. Прийшла я в себе в одинокому будиночку на березі моря. Мене вибило на берег, як сказав чоловік, що мене знайшов. Він був жерцем Вічного вогню. Дуже мудра і терпляча людина. З ним ми поїхали до Браавосу. Там я отримала освіту, дім, навчилась вправлятись з мечем у кращих майстрів. Проте всі ці роки я знала, що настане день, коли я повернусь. Повернусь і осідлаю цю чорну бестію. 

-А повернутися аби зустрітись зі мною ти не думала?

-Стільки років пройшло. Я не знала чи пам‘ятаєш ти мене взагалі. До цього часу тебе вже мали одружити на знатній панянці. Нащо мені лізти?

-На якій панянці? Ми з тобою заручились ще дітьми. Ми пообіцяли одне одному, я сказав батькам.  

-Це була дитяча гра, Еймонд. За це мене і відіслали. – ображено подивилась на нього. – ти ніколи про це не думав?

-Це мала бути коротка поїздка, а не заслання. – відповів тихо. 

-Під час якої мене мав би задушити підісланий вбивця. Це була подорож в один кінець, любий. Не знаю хто розсказав десниці, король чи королева, а може й ти сам обмовився, але мене мали стратити за нашу дитячу наївність, за бажання самостійно вирішувати з ким нам бути. Ти принц, я бастард. Ми були занадто юні, щоб усвідомити прірву між нашими статусами. 

-Ти донька Деймона. Первісток.  Ти не просто бастард. 

Вона нахилилась вперед, взяла його за руку. 

-Це знає всього лиш кілька людей. Для всіх інших я бастард Тіреллів. – сказала впівголоса. – не будь таким безтурботним як колись. Нічого ніколи вже не буде як в дитинстві, я не буду твоєю королевою, ми не зіграємо пишного весілля і не будемо разом літати на драконах. Ми просто не будемо. В мене немає ні прав ні дракону. 

Чоловік мовчки відвернувся до вогнища, лиш зціпивши щелепи до болю. Дівчина відпустила його руку і встала. 

-Я піду, Еймонд. Не треба нам бачитись. Ні до чого хорошого це не призведе. Лиши мені завтра в тому коридорі книжки. Я їх заберу і потім принесу назад. 

-А потім?- спитав збентежено. 

-Я попливу на Драконячий камень і спробую осідлати Канібала. 

-Є шанс, що ти передумаєш?

-Жодного. Я продала свій меч аби дібратись сюди, я воїн без зброї, людина без дому і роду. Або він мене зжере, або я помру від голоду. 

-Скоріш за все перше. Осідлати його неможливо. Відмовся від цієї ідеї. Я куплю тобі гарний будинок де забажаєш. Можеш жити в палаці якщо хочеш. Ти ні в чому не матимеш нужди. Відмовся від цього дурного самогубства і я клянусь тобі, що твоє життя стане раєм. 

-Мені не потрібен рай. Я хочу дракона і визнання. Хоч у пеклі. Я більше не буду брехати хто я така, не буду як в дитинстві перевдягатись в твого зброєносця, а потім не прикидатимусь дочкою чужого лорда. Я дракон по крові і я буду драконом. 

-Почитавши про цю бестію ти передумаєш. 

-Побачимо. 

Жінка вийшла геть. 

 Принц ще довго сидів, крутячи в руках її золоту пов‘язку, що вона в емоціях забула і згадуючи дитинство. 

Їх знайомство тоді сталося біля дракону. Він вирішив присвоїти собі  Вхаґар, та геть біля сплячого дракону зіткнувся з дівчам з розтріпаним волоссям і в старому хлопчачому лахмітті. Дівчинка не сказавши ні слова, явно дала зрозуміти, що теж претендує на крилату бестію.

-Куди ти пхаєшся?!- крикнув принц, хапаючи її за тоненьку ручку.

-Відчепися! Це мій дракон!- дівчинка спробувала вирватись. 

-Дракони належать Таргарієнам!

-Я Таргарієн! Може навіть більше ніж ти!

-Брехуха!- він штовхнув її і рушив до сплячого дракону. 

Але на диво прутке дівча підскочило, обігнало його і випросталось прямо перед мордою чудовиська. Вхаґар розплющила очі. Клацнула зубами прямо перед дитиною. 

-Відійди!- принц вскочив між нею і драконом. 

Їх обох обдало гарячим риком. Діти, борячись зі страхом вчепились в руки одне одного. 

-Воно зжере нас. – тихенько константувала дівчинка. 

-Не зжере. Замовкни. – прошипів хлопчик і вільною рукою потягнувся до ящера. 

Тоді він був вимушений взяти її з собою у політ. Клята дівка вчепилась в сідло, і вибір був невеликий: або затягти її до себе, або дозволити їй впасти і розбитись. А після приземлення дівча зникло в нікуди, так само як і з‘явилось нізвідки. Але то було так давно, що зараз у це майже й не вірилось.