Рішення, що не мають обґрунтувань.

Помедитувавши, з амулетом один раз, Ештон знищив його.

Так, при створенні амулету, оточуючі майже змусили Ештона повірити, що все прекрасно. Науковці шаліли від процесу створення амулету, зокрема, ВОНА (Ештон не міг не порадіти, що правда, з якимсь самоствердним злорадством), шестеро шазарійців-жертв раділи з того, що все обладнання, та інші всякі нюанси, що залишились поза увагою Ештона, в порядку, зграя – що Відділ Серця Шазарії у Науковому Центрі (та що ж так довго?.. Треба скоротити) – успішно запустилося, Кір – так і взагалі ясно, в нього власне щастя та свято було…

Але рівень не той! Амулету, мається на увазі. Враження від медитації з цим амулетом – прісні, ніякі… Тільки робота… Ніяких тобі вражень, емоцій… От, ніби з якорем теж без емоцій… А відчуття зовсім інші… Ештон певний час бився над тим, у чому річ… І чому все так… Ніяк. І, врешті, вдалося вичавити з свого мозку висновок: з цим амулетом медитації хоч і ефективні в виробничому розумінні, та вони не несуть свідомості що медитує духовного збагачення. Замкнута свідомість, та зосереджена сама на собі – якою б величною та широкою не стала б, якісного росту не зазнає. Лише кількісного.

Тож Ештон прийняв миттєве, та єдино правильне рішення – знищити амулет негайно. Поки той не набув особистості. Тому що… Хоч фізично місця на нові зв`язки не було, та Ештон підозрював, що доки він не придумає запобіжник розвитку амулета(можливо альтернативний вже існуючому), він все одно знайде шлях до саморозвитку. І доки цього не сталося – Ештон не думаючи діяв.

Знищити його було просто.

Ештон виставив свій “авторський” бар`єр, та створивши колосальні перепади руйнівної енергії – порвав усі зв`язки разом.

В найбільшому шоці був Кір. Потім Рікон. Потів решта зграї та свита. Та Ештона усе це мало хвилювало – він повернувся до роботи.

Найбільше його бентежив витвір Вайнута. Він зміг зробити щось грандіозне. Організував доступ до таких клосальних можливостей: енергія Місяця та зір, безмежне розширення свідомості в межах енергії, що дарує тобі світ… А Ештон робив щось протилежне – відрізав свідомість від усього цього масштабу, від величі… Обмежив… У Ештона голова кипіла… Він майже ґвалтував свій мозок, та його розумових здібностей явно не вистачало для чогось більшого, аніж те, чого він вже досяг… Ештон був певен, що йде вірним шляхом. Не потрібно наслідувати когось, не потрібно намагатися перевершити когось на його ж території. Потрібно йти власним шляхом. Але Ештон не бачив куди веде його шлях, і далі йти – не міг…

– Ештон!!! – його грубо вивели з глибоких роздумів поштовхом енергії.

Ештон перевів погляд на Рікона…

– Мені потрібна твоя допомога! – трусив за плече Ештона правиця. – Пішли в Храм!

– Що там? – опритомнів Хранитель… Дуже поганий Хранитель, як здогадався Ештон.

– Ходімо, по дорозі розповім! – не вгавав Рікон. Хоча… Це Ештон гальмує! І таки якось опритомнів – взяв себе до рук.

Виявилось, що лар помирає. Ну, а з чого б ще Ештона так смикали? Інша річ, що Ештон знову нічого не знає!

Але самокартання Ештон рішуче залишив на потім.

– Він уже четвертий цикл після дестабілізації відмовляється укладати новий договір… – розповідав Рікон, – я ще на початку цього циклу був занепокоєний його станом та його вибором, та мав надію що хоч на цей раз все владнається. Та він надто… Не знаю… Не хоче … – Рікон наружився, підбираючи слова, та потім відкинув цю думку, як безнадійну, та швидко перейшов до наступної: – З його зграї всі уже уклали договори. Залишився лише він…

Ештон уже в церемоніальній залі відчув неконтрольовані біохвилі агонії, що долинали до нього по провідниковій системі Храму.

Вони були настільки потужними, та… Саме по собі відчуття болю є заглушливим. Перекрикує всі інші почуття. А такий біль – пекельний, неминуче поглинув у собі всі інші біохвилі, що тільки були в Храмі.

Збігаючи по сходах, Ештон вже нічого не чув, не бачив та не відчував… Окрім цих біохвиль, що забивали дух навіть йому, хоч відчуття і не його, не можливо було помітити бодай ще щось.

Лише одна думка мимовільно прослизнула – тепер Ештон не дивується, що лари віками так слухняно віддавалися в рабство, натягували на себе статус омеги… Мирилися. Лише один раз ставши свідком такого… ВІДЧУВШИ ЦЕ… Ештон не впевнений, що зустрічав когось, хто вибрав би таку долю. Таку смерть. Більшість на все погодиться, аби уникнути таких страждань…

І ось, очевидно, настав час побачити того, хто вибрав саме такий шлях.

Ештон увірвався в кімнату без зайвих церемоній й окрім лара, що корчився у муках на підлозі, побачив ще одного – що стояв біля нього на колінах.

Ештон підскочив до хлопця, що варився заживо, простягнув руку швидко, бажаючи полегшити його стан…

– Нііі!!! – Ештон аж відсахнувся від несподіванки. Цей лар відсмикнувся від руки Ештона, наче від розпеченої кочерги.

– Дозволь допомогти! – нерозуміюче, спробував Ештон перекричати крики й біохвилі на межі з божевіллям та болем.

– Він не дасть. – тепер Ештон все ж звернув увагу на хлопця, що похмуро, з болем і незримим тягарем за душею дивився на цього… Божевільного?.. Лара.

Якщо прислухатись, що Ештон і зробив, то можна почути, що біохвилі цього хлопця теж наповнені болем… Іншог характеру: менш помітного, більш глибокого болю.

Ештон спробував опанувати себе, заспокоїтись. Хоч мінімально зоорієнтуватися. Ларей, лар що три цикли тому уклав договір, та бути тут не повинен. Колишній вожак, в чиїй зграї був цей пацан, що зараз горить заживо. І його присутність тут логічна.

Та Ештон не встиг нічого запитати:

– Єкімі не любить доторки. – пояснив він, не зводячи погляду з заживо палаючого хлопця. – Він ніколи не дозволяв торкатися до себе. Завжди був сам-один. – обійняв він себе руками. – Завжди спав на самоті. І навіть мені ніколи не давався. – Ларей зробив паузу, та й болісний рик, крізь стиснуті зубі, хлопця, що звивався на підлозі, не дав би йому сказати.

За кілька митей Ларей видавив з себе якось болісно:

– Він був омегою у моїй зграї. І він сам це обрав. – та кінець репліки він говорив уже на видосі, а його очі раптово стали якимись скляними.

– Годі. – поклав Ештон руку хлопцю на плече. – Йди додому. Приходь завтра. Я побуду з ним.

Ларей з жалем поглянув в очі Ештону.

– Я не можу. – хрипнув він безсило.

– Йди. Все гаразд. – Ештон заспокійливо й тепло огладив того біохвилями. Ештон якимось дивом збагнув, що допомога потрібна не лише хлопцю на підлозі, а й хлопцю на колінах поруч з ним. – Рікон! – Ештон обернувся, шукаючи правицю не так поглядом, як біохвилями: – Подбай про Ларея. Відведи додому і не лишай, доки не переконаєшся, що все гаразд.

– Гаразд. – як завжди коротко, та по-особливому ємко відгукнувся правиця. Рікон впорається, й Ештон в цьому певен.

Щойно Рікон вивів колишнього вожака з кімнати, Ештон знову наблизився до Єкімі. Він спробував пригадати щось про нього з іскор його народу. Та чогось конкретного не знаходилось. Лише безмежний сум. Біль. Самотність. Ештон не розумів. Якщо це був його вибір, чому він так почувався? Якщо він так почувався – чому його вибір був таким?

– Єкімі. – Ештон повільно наблизився до нього, демонструючи долоні, й не зводячи погляду як до пораненого хижака: – Дозволь я заберу зайву енергію й вирівняю біохвилі. Я обіцяю – я не зроблю нічого поганого…

Та хлопець лише проричав, й справді як поранений дикий звір, й забився в кут, палаючи.

Ештон уже втрачав терпіння. Ніякі вмовляння, аргументи, варіанти не давали результату. Малий просто звивався від кожного доторку, наче його ріжуть, і біль ставав ще нестерпніший, або через надто різкі рухи, або черз те, що малий починав до всього ще й пручатись ментально, що різало по нервам й Ештону. Він спробував забрати зайву енергію через Храм, та малий навіть Храму не дозволив втручатись, щойно той спробував, малий заскочив на ліжко, уникаючи контакту з провідниковою системою Храму. І конав уже там.

– Єкімі! Що ти робиш? – Ештон вже й лютував, і переборював себе, проявляючи просто таки кінське терпіння, й сам уже ледь чи не палав зсередини від люті. Він і кинути його не може, й силувати – не правильно, й не розуміє що той творить! – Це що якийсь божевільний спосіб самогубства? – лютував він, малий не здатен був відповідати, просто корчачись від болю на ліжку, й дивно, що він взагалі при тямі… Та Ештон краще вже просто прикінчить його, якщо той хоче померти! – Відповідай! – й з волею, Ештон явно не впорався…

– Ніі… – почулося через рик. Було відчутно, що малому важко дався цей наказ, та він йому противитись не став. Ештон пом’якшав, отримавши хоч якийсь крок на зустріч.

– Ти не хочеш помирати? – уточнив Ештон. І його тихий і спокійний тон був гучнішим у цей момент, аніж нервові крики до цього.

Малий через біль, вологим поглядом скосив очі на Хранителя. Він був весь напружений, руки роздирали простирадло під ним. А голі груди і торс судомно звивалися від хворобливого дихання. Малий заперечно кивнув і з його ока стекла одинока та скупа сльоза.

А після цієї болісної тихої миті настав новий спалах болю, крику та агонії.

– Ну, все! Годі! – Ештон поклав руки на груди хлопцю. Той почав з криком звиватися й вириватися. – Лежи спокійно! – наказ. – Не пручайся! – ще один наказ, наче ще одна кувалда впала на голову, й так конаючому хлопцю, от тільки не добила.

Ештон спробував таки забрати зайву енергію хлопця – але банально не зміг. Таке було враження, що енергія була невіддільною від тіла, біохвиль хлопця – надто густа, надто гаряча, надто… нестерпна… Окрім того – хлопець не ділився з ним енергією, й Ештон відчув різницю – відбирати енергію, що застрягла в чужому тілі – завданнячко зовсім не з легких, та й виглядало це малореальним… Моживо, Ештон зміг би, якби було більше часу, та його не було… А про якесь вирівнювання біоритму мова взагалі не йшла – як можна заспокоїти істоту, котра помирає?

Ештон підхопив хлопця на руки й буквально вибив двері, що вели з його кімнати та вибіг з ним по балкону на сходи. Пацан не звивався, корячись наказу, лежав у нього в руках, але його розум був в суцільних конвульсіях, що явно погіршились, просто… Жах… Це через те, що вони з Храму вийшли, але всередині робити щось – не видавалося реальним…

Ештон біг. І намагався панічно придумати, що робити. Вирішувати необхідно було негайно, інакше хлопець згорить просто в нього на руках… Він спробував загасити його свідомість, щоб той бодай не страждав, але щойно торкнувся – стало ще гірше.

Ештон не припиняв бігти полем, з виходу Елізіума, та все ще не знав, що йому робити!

Він насильно, медитативною технікою, відгородив від себе емоції. Змусив себе заспокоїтись. Правильно. Ештон поглянув на малого.

Ештон… Безсилий? Може до Пірея? Він не думаючи, з ключа, не дивлячись, знаючи процедуру на зубок – викликав капсулу.

Чим він йому допоможе? Допоможе, напевне… Але… Уже за хвилину, Ештон добіг до входу, капсула відчинилась, вловивши біохвилі Ештона, й він з розгону та акуратно помістив всередину конаючого хлопця. Зазирнув йому в очі… Й у його пронизливо блакитних очах… Ніби… Аквамарин… Вони були настільки світлі, що здавалися прозорими. Й дивилися… Так, що у Ештона від злості на малого не залишилось і зовсім нічого. В них, окрім втоми від болю… Наче після тортур… (Ештон, не хотів би знати у кого буває такий погляд…) Але у його очах ще був холод… Та не такий, що каже – облиш мене, а такий, що каже – зігрій мене. І в його погляді, перед тим як знову потонути в нещадно гарячому болі, майнуло чи то благання, чи то примарна надія… І малий знову загарчав, судомно закидаючи голову назад, та стаючи у муках на диби… І якісь яскраві та малорозбірливі уламки флешбеків, що долинули до свідомості Ештона прямо з ядра… Знову підказали йому… Дали той малорозбірливий натяк… За який Ештон вхопився, наче за соломинку…

Ештон ввів координати, та закрив капсулу – відправив малого. Й тільки після цього, картаючи себе на всі лади, що забув про капсулу для себе, викликав ще одну.

Він мав кілька хвилин подумати, лежачи в капсулі. І він… Сумнівався, як кожного разу, коли приймав настільки спонтанне рішення: малообґрунтоване. Як кожного разу, коли якась випадкова думка здавалась йому такою природньою та правильною. Правильнішою за те, що впевнено нав’язував розум. Та Ештон все одно йшов за покликом серця. Сумніваючись, гублячись у думках і терзаннях. Йшов за цим примарним голоском. Йшов до капсули малого, що уже стояла відкрита, з якої долинали звуки чужих мук. Й ці звуки змусили його поспішити. Відкинути всі вагання, невпевненість у собі.

Ештон підскочив до Єкімі, та хотів уже схопити його, але малий інстинктивно сахнувся від нього. Чорт! Він міг би знову заглушити хлопця волею, та йти чимало… Малий мучитиметься під дією його волі…

Ештон підхопив його в бар’єр. Та це дало майже такий же результат. Вже на ходу гарячково думав, й… Відповідь прийшла майже несподівано. Ештон вивільнив ХієдХайн, огорнув малого рідкою ртуттю. Можливо це допоможе? В енергії Храму та ХьєдХайн – однакове коріння… Та кількість ХьєдХайн, що вивільнив Ештон, могла б вбити Єкімі миттєво. Знищити весь острів. А могла полегшити страждання одного єдиного юнака… Котрого Ештон категорично не розумів, та котрому хотів допомогти.

Малому не стало легше, та він принаймі перестав пручатися, й витрачати ментальні сили на те, що зараз було зайвим, якщо Ештон правильно розуміє: холодна ХьєдХайн могла в собі розчинити бодай якусь частку пекучої енергії малого. А ще без наказу вона не проникає в тіло лара, на відміну від випадкової енергії Ештона чи бар`єру, тож не погіршує його стан.

Ештон не припиняв бігти, а потім в якийсь момент перейшов на стрибки з допомогою вибуху між бар’єрами.

Він не знав скільки зайняла у нього ця екстремальна подорож до знайомого пляжу… Та й часу про це думати не було. Ештон ще в польоті шубовснув малого у воду, прибравши ХієдХайн. Він хотів підтримати його, та встиг лиш обпектися об його тіло, малий вивернувся з рук і відповз, чи то відплив, на добрих два метра від Ештона. Й завмер так, тяжко дихаючи і обіймаючи себе за плечі.

Ештон глибоко вдихнув. Насильно вирівняв свої біоритми, й знову ретельно замаскував біохвилі. Все ж боявся виходити з води й лишати його тут наодинці.

Вдалося перевести подих. Ештон теж втомився. Та малому, схоже, трішки легше. Ще б… Нічний океан просто нестерпно холодний… Ештон міг би сісти на бар’єр над водою… Та чомусь це видавалося не правильним. І він залишався у воді. Кілька перших секунд були навіть приємними, після такої пробіжечки… Та зараз ставало нестерпно холодно… Це відчуття було знайомим. З тих далеких часів… Коли доводилось своїм хлопцям збивати температуру в польових умовах… Так як і цьому малому… Ештон перевів погляд на Єкімі. Яке дивне ім’я… Ештон зітхнув і знову поглянув на зустріч хвилі, що легко билася об нього. Тоді поглянув на зоряне небо. На Місяць. Мовчить. От тільки його хлопці ніколи не були проти допомоги…

Ештон знову похмуро поглянув на малого. Той стояв і його енергія буквально гріла воду навколо. А йому з кожною миттю ставало легше. Малий стояв так, аби не дивитися на Ештона й не змінював пози – болісно стискав свої плечі.

Та якого біса? Якщо він хоче жити, а Ештон йому вірить. То… Чотири сезони після дестабілізації та один або два до… Ештон точно не пам’ятав… Не менше пів сотні претендентів на вожака. І щоб жоден не підійшов? Обрати роль омеги? Страждати так? І Ештон вірив Ларею – він був дуже не поганим вожаком, й… Просто вірив. Не прийшов би так лар після заключення договору до помираючого члена колишньої зграї, якби був поганим вожаком…

Ештон знесилено зітхнув, й затис пальцями перенісся, схиливши голову від безсилля:

– Може просто поясниш чому це робиш? – без особливої надії запитав він.

У відповідь отримав очікувану тишу.

Чим довше вони тут стояли, тим сильніше мерз Ештон й тим легше ставало малому. Він стояв так тихо. І хоч йому все ще боліло, Ештон відчував, що це майже стерпно. Ештон знову зітхнув і поглянув на нічний краєвид моря. Тобто океану. Це було б прекрасним, якби не було таким сумним.

Не виходив той погляд з голови, що змусив привести його саме сюди. Погляд… Що зачепив в Ештоні надто вже глибокі струни. Такі, що не дозволили довірити малого Пірею. А якщо бути чесним із собою – Ештон порятунок малого не довірив би нікому окрім океану та Місяця, якби той захотів допомогти… Погляд, що був спрямований саме на Ештона. Погляд, що на одну коротку мить дав зрозуміти, що паціан бачить свій порятунок саме у ньому – в Хранетелеві. Й довірити його комусь ще означало ледь чи не зраду свого народу…

А якби не вийшло? Якби не спрацював трюк з ренімацією тих, хто горить від гарячки? Що тоді? Малий би заплатив життям просто через те, що в душі Ештона змішалися голоси Шепоту Повелителя, душі князя, та солдата з В`єтнаму…

Чи вчинив би Ештон так, якби не цей “подарунок” від Дерева Життя? Чи ризикнув він життям підданого, аби зберегти незрозуміло та примарну гордість Повелителя? Чи його народу? Чи чим Ештон керувався??? Та відповіді не було. Навіть нічний океан не давав відповідей. Й Ештон знав – він не знайде цієї відповіді навіть в собі. Й медитації тут безсилі.

Коли Ештон вже почав постукувати зубами… Вперто не покидаючи воду, і не побоюючись відморозити собі яйця – зрегенерують, нічого йому не зробиться. Й без змоги допомогти собі енергією: він старався випускати її по-мінімуму, аби не погіршувати становище малого… Так і стояв, як дурень. І мерз. Трусячись. Не те щоб він не лютував. Лютував, звичайно. Але не розуміння того що відбувається з малим виводило його з рівноваги куди більше, аніж холод… Тому і стояв…

– Вам потрібно на берег… – від несподіванки Ештон мало не підскочив… Засранець… На берег???

Ештон мовчки, похмуро покосився на Єкімі. Що за ім`я!? Який в біса берег?.. Хай краще розкаже, що за фокуси!

Зрозумівши, що Хранитель на це нічого не відповість й на берег не піде, Єкімі знову відвернувся. Ештон скипів. Та кипів він мовчки. Хай уже стоїть. Хоч не помирає вже, здається.

Нова взаємна похмура мовчанка лягла над спокійним нічним океаном невидимим та тяжким туманом. Ештон навіть відволікся на шум прибою десь за їхніми спинами, та звук цокоту зубів швидко повернув його до стану озлобленої чихуахуа.

Єкімі тяжко зітхнув. І це стало не меншою несподіванкою, аніж те, що він далі сказав чи зробив:

– Ну, гаразд. – приречено сказав Єкімі та пригріб до нього, й обійняв його поверх рук. Прихилився, тяжко опустивши лоб прямо на тремтячі від холоду руки Ештона. Навіть по мірках ларів цей малий низькуватий. І в обіймах цих… Було стільки болю… Але не такого… Не… Фізичного, чи правильніше сказати – енергетичного… Це був душевний біль. Така непроглядна зневіра… Що у Ештона від якихось ментальних сліз здавило всю душу. Не було в цих обіймах звичного тепла. Не було довіри. Не було – нічого, що можна було б назвати почуттями. Ці обійми були… Ні, порожніми вони не були. Єкімі робив це… З потреби?

Раптом Ештон збагнув, що йому тепло. Дуже навіть комфортно. Єкімі просто поділився з ним своїм теплом, котрого було непомірно багато… Й вода навколо ставала теплою. Ештон вивільнив руки з легкого захвату й собі обійняв малого у відповідь, та малий на це лише болісно якось зіщулився. Мабуть, ображається, що ештон використав наказ таким чином… Але ж якось його треба було рятувати! І він прямо таки всім своїм єством відчув, як Єкімі знову відгородився від нього й почав… Тікати? Всередині знову все перевернулося, й негативні біохвилі, ніби навипередки били по енергетичному сприйняттю Ештона, ніби тяжким роком якимсь прямо у вуха… Кошмар. Схоже, Ештон порушив крихткий баланс, що його малий тільки – тільки відновив…

Ештон не міг збагнути, чому він не відчував якихось тривожних дзвіночків, коли медитував серед душ свого народу… Не розумів що не так з малим, як і не розумів його дій. І як не намагався збагнути – розуміння не приходило. Хоч об стіну бийся. Та одного висновку він дійшов – краще на разі нічого не робити. Хех… Ештон випадково зітхнув вголос і відчув, як малий в його обіймах знову відреагував таким же чином… Чорт. Краще вже нічого не робити, раз це заважає лікуванню. Чи реанімація це не лікування?

Стояли вони так пів ночі.

Опісля Ештон вийшов на берег, просушив свій одяг… А малому – не наважився. Так і пішли додому. Мовчки…