Рішення Кіра

Кір зітхнув. Ештон покосився на нього і усміхнувся. Мучиться.

– Ви навмисне?- Очам не повірив Кір.

– Що саме?- Усміхнувся йому знову Ештон. Насправді Ештон переживав. І добре знав, що у нього погано виходить це приховувати. Закритися хіба що. Але не час. Потрібно все ж ввести його в курс справ, просто… Ештон і досі не певен, що чинить вірно.

– Навмисне.- Заключив Кір і спохмурнів. Ештон йому поблажливо усміхнувся і відвернувся знову до дороги. Хрінова бруківка, на якій ноги можна зламати. Але Кір виявився не таким витривалим, як хотілося б Ештону. Ну, або… Швидше за все – кивнув про себе Ештон, погоджуючись з останнім твердженням в своїх думках, Кір просто не хоче мучитись через його примхи:- А якщо я попрошу, все ж розкажеш куди ми йдемо?

– Хех…- Знову зітхнув Ештон – не так це просто розповісти, тоді шляху назад не буде. Кір не витримав і закотив очі роздратовано, хоча пересторога його все ще не покидала. Ештон трохи підсміявся з його реакції.

Але от перед ними виникла абсурдно велична, стара, навіть старовинна будівля, серед цієї пустки, з ровом навколо і все ще робочим підвісним мостом. Ештон зупинився перед мостом і засунув руки в кишені. Ну, якщо йти, шляху назад не буде – мовчки чи ні. От і час поговорити. Він спеціально вирішив дійти сюди пішки, не використовуючи транспорт. Але час і піша прогулянка не допомогла йому поговорити з Кіром. На нього не схоже – відтягувати до останнього, але і він зазвичай діє, коли у своїх рішеннях впевнений.

Кір стояв поруч і похмуро дивився на будівлю, а його біохвилі спокійнішими від очікування не ставали. Він був повен перестороги, недоброго чуття, навіть небезпеки. Він дуже не хотів туди йти, але Ештон бачив: Кір піде туди, навіть якщо Ештон так нічого і не скаже. Піде за ним. Хех… І це лягало на Ештона ще більшим тягарем. Хоч би не зіпсувати пацана…

– Не приємне місце. Відчуваєш?- Запитав Ештон в Кіра. Він і справді відчував… тяжкість. Аура в місця була тяжка і неприємна. Важко це описати. Ніби й не біохвилі… А швидше енергія. Залишена сотнями істот, що тут жили. Може й тисячами, і емоціями заключеними з нею, майже ніби енергетичні зв’язки, але щось більш невагоме, менш вловиме. Фон. Ніби шлейф давно забутих подій, що упокоїлись тут. Наче в Храмі. Тільки в Храм хочеться йти. А звідси – піти.

– Угу.- Поглянув Кір на Ештона з надією. Хоче знати все ж.

– Це в”язниця.- Зітхнув Ештон. Кір підвис на секунду.

– В”язниця?- Уточнив він шоковано, ніби від цього могло щось змінитися. Але вже за кілька секунд його мозковий комп”ютер заблимав з завидною швидкістю. І Кір зупинився на якихось висновках. Поглянув на Ештона, очікуючи підтвердження своєї теорії. Ештон йому знову усміхнувся і тяжко зітхнув. Мабуть, немає сенсу приховувати від Кіра… Та будь що, впринципі, все одно здогадається. Засранець геніальний.

– Твій директор тут.- Зронив просто Ештон, встромивши руки в кишені знову. А коли він їх встиг вийняти?

– Вже?!- Кір щиро охрінів, невіряче вирячившись на нього. Ештон з тяжкістю на серці усміхнувся Кіру. Чи вірно він чинить?.. Хех… Він повинен оберігати зграю, а не ставити малого пацана перед подібним вибором… З іншого боку… Не зможе він думати вічно замість зграї, та й рішення вони повинні приймати самостійно. Рішення яким Ештон довірятиме. Рано чи пізно, а його поруч не буде аби допомогти. І мають вони бути готові. Надто Кір. Мабуть Ештон відчуває, що це потрібно йому в якомусь ширшому розумінні, аніж просто помста або що… Це потрібно йому для розвитку, для шляху вперед. Просто Ештона совість гризе… Ох, же тяжко, чорт забирай! Важко довіритись по-справжньому. Важко відпустити від себе бодай на крок того, за кого ти несеш відповідальність. Ештон перевів очі в чорнющий погляд свого майбутнього князя. І нехай він і так відчуває всі його емоції та почуття, як на долоні, нехай він відчував, як мимовільне злорадство в суміш з здивуванням, затьмарилось готовністю, концентровваною увагою: Кір теж слухав його. Але в цих чорних безоднях Ештон міг побачити те, що навіть біохвилі інколи не скажуть. Ніби… вода на дні глибокого колодязя. Якась така глибока. Невловима… Душа. Яка плескається десь там. Так глибоко. І не може Ештон собі аргументувати до кінця чому він йде на це. Просто це аванс. Ештон дасть йому стільки довіри, скільки зможе. Стільки підтримки, на яку тільки здатен. Навіть якщо сам Кір заслуговує на менше. Допоможе чим зможе. І подивиться. Яким стане цей князь. Зрештою… Це його життя. І він головний герой на цьому шляху. Тому і основні рішення повинен приймати він сам.

– Те, що я обіцяв тобі, вже зроблено. – Перевів Ештон вже спокійний погляд вздовж розвідного моста.- Розвідники зробили вагому частину роботи. Твій колишній дитячий будинок виключили з корупційної гілки. Для цього довелося підчистити доволі великий шмат тіньових структур Зовнішнього Світу. Наслідки не з приємних. Йде перерозподіл влади, а це призвело до втрати контролю над злочинними угрупуваннями де не де. Злочинність виросла.- Твердо розповідав Ештон. Без прикрас і зайвих пояснень. Так як можна з Кіром. А Кір слухав мовчки і уважно. І Ештону імпонувало те, як він приймав інформацію, те як приймав відповідальність за це. Усвідомлював. І більше Ештону не потрібна була рішучість, і не очікує він якоїсь віддачі від Кіра. Це буде пізніше. А зараз Кіру потрібен простір. Як каже сам Кір – він не тепличний. Рішення прийнято. Ештон готовий. І не зважаючи на сумніви і страх не правильно прийнятого рішення – Ештон дасть Кіру те, що йому потрібно.- Весь персонал дитбудинку розформовано. Знайшлися докази багатьох порушень. Дітей розселили в безпечні й перевірені місця. Кількох забрали в Шазарію під шумок.- Ештон зробив паузу. Тут ніби все ясно?- Докази потрібні?- Поглянув Ештон на Кіра. Той в лиці перемінився, не приємно йому стало. Але разом з тим, зрозумів, що Ештон не жартує.

– Не потрібні.- Його відкритий погляд і та довіра, яку він постарався виразити біохвилями, що була йому майже протиприродною, дивно виглядали в виконанні Кіра. Та Ештон бачив, що він не лукавить. Просто довіряти раніше не було кому, мабуть. От і вчиться. Всьому потрібно вчитися. Це непогано. Їхня взаємна довіра – це не щось, що було у них апріорі. І вони розуміють це. Й деякі кроки їм важко даватимуться, й ілюзій немає з цього приводу. Вони розуміють один одного. А це вже вагомо.

– Щодо твого директора.- Перевів погляд Ештон знову на їхній майбутній шлях.- Він тут, в камері попереднього утримання. Чекає на суд. Його засудять на десять років.

– Десять років!- Обурився Кір.- Він дітей продавав!- Аж закипів весь. От і добре. Те що треба.

– Думаєш не достатньо?- Поглянув Ештон з підковирочкою на Кіра. Той моментально закрив рот і стис губи, намагаючись зрозуміти до чого гне лямку Ештон.- М?- Не дав Ештон йому відмовчатися.

– Думаю, що не достатньо.- Обережно і насторожено, але чесно відповів Кір.

– І? Що?- Усміхнувся Ештон.

– Що “і що?”?- Нахмурив брови Кір, намагаючись скласти два у два. Не розуміє поки. Ештон усміхнувся Кіру трохи хитро і рушив на міст, до в”язниці.

– Ештон!- Тихо прокричав Кір.- Що це означає?- Його мозок аж кипів. Він наздогнав його, порівнявся і трохи нахилився, заглянувши в обличчя.

– Ти ж кажеш, що його покарання не достатнє.- Поглянув Ештон в обличчя Кіра, що дуже зручно для погляду розташувалося у нього під носом. Малий запанікував.

– Я не це мав на увазі! Я просто висловився! Я нічого не збирався робити!- Намагався Кір якось виправити ситуацію й відверта паніка тільки додавала йому шарму. Ештон трохи сумно усміхнувся. Шкода що він не бачить себе у якійсь приємнішій ролі. Йому личить бути правильним, таким який би цінував сім”ю, працював би з чимось складним, але світлим. Шкода, що він намагається обрати інший шлях. Тягнеться до темнішої сторони цього світу… Без рожевих окулярів. І без світлих мрій. Ештон поклав йому руку на плече і міцно, але не боляче стис. І це якимось магічним чином заспокоїло його. А може його заспокоїла рівновага Ештона?

– Ти не зробиш нічого, чого сам не захочеш.- Пообіцяв Ештон. Кір аж рот відкрив. Навіть думки затихли. Аж дивно, яке враження на нього справила ця фраза. Чи що його так вразило? Ештон зловив себе на тому, що усміхається, дивлячись на Кіра. Ештон прибрав руку і пішов далі. А Кір невідступно пішов слідом, обдумуючи почуте і ситацію вцілому. Він помірно турбувався. Але почувався… Нормально. Безпечно. Ештон знав це відчуття. Коли йдеш за кимось, чиїм наказам довіряєш… Нічого подібнішого Ештон в своєму житті не переживав, з чим можна було б порівняти стан Кіра.

Занепокоєння Кіра посилилось, щойно вони пройшли крізь ворота. Але Ештон пов’язав це з процедурою перевірки документів, їх пропуску на територію в’язниці, встановлення їх особистостей, й самої атмосфери, до якої Кір і до пробудження здібностей був чутливий, а зараз і зовсім це било по нервам. Та тримався він відмінно. Ззовні і не скажеш, що щось не так – вміє тримати лице. Відверто кажучи, він тримається краще за самого Ештона. Не те щоб Ештон переживав за якісь формальності – розвідникам він довіряв (не зважаючи на їхні підковирочки), просто виглядав він як баран! Досить дешевий костюмчик а-ля адвокат, якісь туфлі, дермантиновий портфельчик… І ця його зачіска дибільна… Добре, що хоч в хвіст дозволили зібрати. Маскувальники хрі`нові. А от Кір… Кір, чорт забирай, виглядав краще за нього. Гармонійніше так точно. По-перше, ця його зачіска нова робила з нього майже мачо – волосся відросло вже на рівень подовженого каре десь, і він збирав верхній шар зачіски у “дульку” таку маленьку, а нижні коротші пасма туди не влазили і вибивалися, як і такі ж по бокам голови. Але! Це йому добіса личило! І Ештон заздрив такому волоссю. Якби Мерін так не подобались його баранячі кудрі, він би точно лисий ходив. І похрін, що навкруги довговолоса Шазарія! Він так все життя ходив – майже лисим, і прекрасно почувався. А зараз виглядає як якийсь співак з дешевої попси! Навіть Кір в своїй бісовій шкірянці і джинсах виглядає куууди краще за нього. Повелитель, блять. Ой…

– Ваші документи, будь ласка.- З сумнівом, оглядаючи Ештона з ніг до голови, ввічливо, тим не більше, попросив охоронець. Ну, нарешті, а то загнали б його у глибини комплексів у цьому бісовому очікуванні. Та й думати є про що окрім бісової дибільної зачіски!

– Ось, будь ласка.- Простягнув він заготовлену розвідниками папку.

– А… Його документи?- Запитав охоронець на пропуску, оцініючи Кіра, і всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що в нього на думці: “Якого хріна ти тут робиш, пацан?”

– Там всі потрібні документи і на нього.- Кивнув Ештон беземоційно. Зрештою відволікатись від основної теми не вийшло довго… Хех… Ой, ледь вголос не зітхнув.

– Так, зачекайте тут.- Залишив їх охоронець у закритому коридорі, перед боковим віконцем – не пройти, не піти.

Та не довго пісенька грала. Розвідники без випендрьожу нікуди – зробили йому документи національної розвідки під графом “секретно”. Так що вже за п’ять хвилин біля нього квохтав супроводжуючий, збиваючи з думки, а весь його сільський “шарм” тепер сприймався по-іншому.

Нарешті вони опинилися перед дверима кімнати для зустрічей. Судячи з біохвиль, директора туди уже приволокли. Але єдине, що зараз хвилювало Ештона – як здихатися цього супроводжуючого, який як набридлива муха, дзжижчав поруч.

– Камери вимкнуті?- Ще за це думати…

– Так, звичайно…- Досить, він сказав уже достатньо. Слухати його лицемірну нісенітницю уже сил немає…

– Дякую. Залиште нас.- Суворо обірвав усе це Ештон.

– Якщо потрібна буде допомога під столом є тривожна кнопка. Справа.- Кивнув супроводжуючий, й сам радий вже піти.

– Добре, дякую.- Ще раз кивнув Ештон, відчинив двері і пропустив всередину Кіра. За ними двері зачинив супроводжуючий.

І вони опинилися ніби в іншому світі. Тихому. Контраст бив майже так же сильно, як в Шазарії перехід з шумної зони в тиху, якщо немає амортизаційної зони. І все має статися вже. І часу на роздуми більше немає. Та й Ештон уже вирішив не відступати. І хоч в душі каша з почуттів, страх, що Кір щось натворить. Але… Все вже обдумано. Вірно?

Ештон затамував зітхання, й сів за стіл до директора, збоку, склавши руки під грудьми. Мовчки. Той вгледівся в його обличчя, та Ештон особливо не звернув уваги на це. Кір сів напроти директора. Той поглянув ще й на другого присутнього. І в його очах проступив справжній жах. Він зблід. Біохвилі наповнились холодною панікою. Директор гарячково перевів погляд на Ештона, але, мабуть, надто очевидно було, що вони разом і підтримки в його особі директор не знайшов.

– Щ-чо вам п-потрібно?- Він ледве вимовляв слова захлинаючись у своєму страхові.

Кір теж покосився на Ештона. Дивно, але його настрій не змінився. Він був так само насторожений, негативно настроєний, з певним острахом… Але не більше. Не було ненависті чи ще чогось надто вираженого по відношенню до цього бридотного мужичка. Ештон, нарешті, звернув увагу на нього. І Кір правий. Він просто нікчема. Наляканий, пітний, низькуватий, пухкуватий… Повний панічного страху… Та й усе. Інколи дивишся на людину – і бачиш цілий світ. Так от, це не про цього слимака.

– То що ми тут робимо?- Напружився Кір, очікуючи інформації.

– Невже не ясно?- Ештон хотів почути здогадки Кіра з приводу ситуації, почути його думки…

– Ми ж домовились!- Раптом вибухнув Кір, Ештона не розчарувавши. От зараз Ештон почує все, що він встиг собі понапридумувати.- Одне з двох і я залишаюсь з тобою! Нащо ти мене притяг сюди? Думаєш, я виберу його, а не тебе!- Вказав він на директора долонею, як на лайно. І звучало двозначно, що недоречно повеселило Ештона. Але він розумів, чому це так звучало – Кір не хотів сказати нічого зайвого.

– Зараз, секунду.- Ештон все ж перевірить, чи їх не “слухають”, не хоче він розвідникам роботи додавати. Ештон спробував перевірити, чи є електроприлади, чи ні… Вони були. І Ештону було відверто лінь перевіряти, чи вимкнуті вони чи ні – він просто організував кілька поштовхів енергії, від яких будь-які електроприлади згорять, та й по тому. А тепер можна і поговорити. Він зосередився на присутності в конкретній кімнаті й на тих, хто поруч. Ні… Цього слимака Ештон відчувати не хоче. Він спробував абстрагуватись від відчуттів його присутності й зосередитись більш на Кірові. Ось. Так, ніби, комфортніше. Щось він якийсь чутливий сьогодні, мабуть, це через в”язницю…- Так… Про що це ми…- Ештон відчув уважний погляд директора й інстинктивно поглянув на нього. Про що моментально пожалкував – він нормально так з думки збиває. Ай… Все! Стоп! До біса все.- Кір, забудь про ту умову. Ось тобі твій директор – хотів, маєш.

Кір покосився на Ештона:

– І що мені з ним робити?

– Що хочеш те й роби.- Потер Ештон лоб. Ох, не хочеться йому бути тут. А ще більше він не хоче, щоб Кір був тут. А Кір мовчки обдумував. Директор перевів погляд на нього, вникаючи в ситуацію, з не покидаючим його страхом.

– В плані “що хочеш”? Ви знаєте, що я з ним хотів зробити.- Кір був роздратований, знервований, але разом з тим в його голові варилося стільки думок, що Ештон диву дивувався – що там можна в таких об”ємах думати?

– Вбивати не можна. Все інше можна.- Досить спокійно і чітко виставив умови Ештон.

– Що це – все інше! Хто Ви?- Взвигнув директор в паніці. Та Кір з Ештоном проігнорували це незмовляючись.

А Кір перевів на Ештона погляд повен злорадства, і підйобу:

– Ви ж казали, що смерть – не найгірше покарання. Жорстокий Ви, одначе.- Й іронічна його посмішка вписалася в ситуацію. Ні. Це інший вид підйобу. Щось зовсім не весело. Директор похолов і онімів від жаху.

– Я? Ні, не я. Ти, Кір. Це твій вчинок. Твоє рішення. Тобі і нести потім це за душею.- Ештон щось не в настрої на приколи. І його глибокий, прохолодний синій погляд і біохвилі говорили по це як найкраще.

Кір витримав погляд, зробив невелику паузу і поставив наступне зважене запитання:

– І ти будеш дивитися?

– Звичайно.- Кивнув Ештон, зручніше склавши руки на грудях, і відкинувшись на спинку стільчика. Кір стиснув губи і залишив на Ештоні уважний погляд. А потім повільно перевів його на директора. Кір повільно абстрагувався від емоцій і зважено, не поспішаючи став думати. І Ештон, розумів цього слимака, який аж звився під цим поглядом.

– К-кейра!- Видушив він крізь страх, затинаючись. Це, все ж для Кіра було якимось тригером. Одним словом колишній директор Кіра умудрився висмикнути його з медитативної техніки – той аж спалахнув люттю.

– Не називайте мене так!- Дивно чути звертання на “Ви” від Кіра до цього слимака. Особливо, зважаючи на ситуацію. Таке враження, що це йому просто вбили на підкірку…

Слимак облизав губи і спробував знайти підхід:

– Томсон…

– Заткніться!- Аж вибухнув Кір. А тоді з люттю видихнув і зупинив його долонею:- Для свого ж блага.- Застережливо поглянув він йому в очі. І слимак захлопнув рот, розширивши очі. Дивне рішення. Ну, Ештон спробував би все ж таки щось сказати… Вибачитись? Можливо. Хоча… Як вибачатись? “Вибач, пацан, що продав тебе на людський аукціон.”? Мабуть, за таке не просять вибачень.

Кір переконавшись, що слимак йому більше не заважає, знову відгородив себе від емоцій. Заспокоїв свідомість. А потім навіть очі закрив. Мабуть, щоб не бачити перед собою того, хто його виводить з рівноваги. В думках слимак його не так дратує?

Кір опустив обличчя, і думав. І його біохвилі роздумів зараз… Були заворожуючі. Ештон спостерігав і… Як же він сподівається, що Кір все зробить… Хех… Правильно? Ні… На це він не сподівається… Ештон закрився. От тепер час. Не хоче Ештон, щоб його емоції були аргументом. Самої присутності уже достатньо. Не треба заважати Кіру.

Довго це не тривало. Буквально за кілька хвилин Кір підняв обличчя і спокійно поглянув Ештону в очі:

– Побудеш якорем для мене?

– Так. Але не відгороджуй мене, я дивитимусь.- З легкістю погодився Ештон. Кір кивнув.

Директор панічно подивився на своїх візитерів:

– Що…

– Руку дайте.- Перебив Кір та простягнув руку через стіл. Слимак подивився на неї, як на змію.

– Що ти робитимеш?- З страхом, навіть не намагаючись боротися з панікою викрикнув він.- Що відбувається?!

Кір закотив очі, обвив руку директора потоком енергії і притягнув її до себе силою, не церемонячись. Директор охрінівшо вилупився на свою руку. Кір її взяв без емоцій та вражень… Але Ештону чомусь стало бридко. Він простягнув Кіру і свою руку. І швидко ввів у медитацію себе та Кіра. І він без вагань розчинив у Ештоні всю свою тиху і глибоку лють, біль, захований так глибоко…, відчуття гіркої несправедливості, чорну ненависть, непрощення, дикий сором, що все ще палав, бажання помсти і… бажання захистити, що дивним чином змішалося з бажанням знищити. Це все було таким темним… Таким незвично для Ештона – непроглядно густим… І залишивши все зайве у Ештоні, Кір зосередився на своєму, відомому лише йому, завданню. Він недбало наніс по свідомості директора кілька точних ударів, вивів його з рівноваги, так раптово зчинивши хаос структур свідомості, що металися в судомах, чіплялися одна за одну, захищалися від ще невидимої загрози, щупалець, що перепліталися між собою, настовбурчувались, безконтрольно намагалися атакувати все довкола, і невпізнати було у цьому безладі, того, що раніше було гармонійним морем свідомості. Кір не цацькався: негайно проник в свідомість і нещадно пройшовся по всім болючим точкам, які помітив. Він не церомонився – стискав їх і колов, безцеремонно вивчав і крутив в усі боки, і безжально занурювувався глибше. Він не щадив цю свідмість і грубо йшов далі, змушував директора проживати своє власне пекло й корчитись від ментального болю. Але очевидним було, що Кір це робить не просто так. Він занурювався в якісь такі глибини, звідки й не вибратись можна, якщо звернеш не туди. Та Кір не вагався. Ештон бачив, що він знає, що робить. І коли довкола було вже тихо. Коли весь захист залишився позаду, а навколо була лише давляча порожнеча, наповнена самим болем, що Кір влаштував слимаку, він зупинилися. І Кір своїми якимись інструментами свідомості – якимись чутливими елементами, “прислухався”. Ці елементи, ніби якісь чутливі хижі щупальця тихо розповсюдились навколо, розрослися. Безшумно. До чорта загрозливо. Вони росли, наче підземний міцелій. І це було моторшно. Та ось в цій непроглядній темряві прошмигнула блискавична іскра, й вся побудована Кіром структура шугонула за цією невловимою іскрою так глибоко, що Ештону стало по справжньому страшно за Кіра, але він не думав ні про що, окрім своєї цілі. Він був зосереджений лише на одному. А Ештону було все тяжче тримати його концентрацію. Тож Ештон просто повірив у Кіра й залишив всі свої сумніви, страхи, переживання десь глибоко позаду. Він поглинув усе, чим живе Кір. Дозволив усьому цьому проникнути собі в душу, відчув його біль всіма фабрами власної душі і свідомості, відгородив його від усього, що могло б завадити, і поділився з Кіром власною концентрацію, яка залишилась, наповнив його спокоєм. І це Кіру знадобилось. Іскра линула так глибоко і так блискавично, губилася в густині і тумані жаху директора, в його темних гибинах душі. Та Кіру було звично серед подібних почуттів і таким його з рівноваги не виведеш. І хоч вони проникали йому під умовну шкіру, Кір їх ігнорував і приймав, ніби повітрям дихає. І він летів на якійсь скаженій швидкості, завертав за чергові хмари густого відчаю, не сповільнюючись. Й Кір вистежив іскру – не втратив здобич, темна густина різко розсіялась і він опинився перед блимаючою структурою, що, наче осине гніздо, ховалася в цій пучині, але разом з тим… Була десь в небезпечній близькості. Просто знайти потрібно в цій дрімучій темряві… А Навколо цього гнізда особливо порожня пустка, не наповнена нічим. Це щось було яскравим, повним, небезпечним, привабливим. Та Ештон вперто не дозволяв нічому проникнути до свідомості Кіра. Оберігав його від власних спокус. Кір безпристрастно огорнув осине гніздо, що гуло життям всередині, обплів його. І майже ніжно проник всередину. Гніздо конвульсивно заблимало, опиралося, намагалося захищатися. Та проникнення Кіра було неминучим – невпинним, невблаганним. Його структури свідомості прослизнули всередину і стали жадібно поглинати світло. Та… Його менше не ставало. Гніздо залишалося непошкодженим. Кір умудрився отримати все, що йому було потрібно, не нашкодивши бурхливому гнізду. І з кожною хвилею світла, котре поглиналося свідомістю Кіра, на Ештона навалювалися все нові емоційні хвилі, від яких він оберігав Кіра, що був там, в глибині, наче дамба: розчарування, неприйняття, зневага, ненависть та лють, осуд, жалість якась перемішана з огидою, здивування, нерозуміння, відторгнення… І все це дивною невпинною лавиною хлюпнуло на Ештона. Та він втримав увесь цей скажений шквал – він дасть Кіру завершити справу.

І Кір завершив. Зупинився. Так різко, що аж несподівано. Плавно вислизнув з осиного гнізда. Зупинився перед ним на мить, та рішення прийшло без емоцій. Хіба що одна. Кір вважав це правильним. Всі наявні біля гнізда структури обвили тісно його, так що й блимання видно не було. Обвили й стовбури, що відгалужувались від гнізда. І… Вирвали його. Видерли й аж надто швидко почали вертатися назад – тягнути його за собою. А щойно всі структури свідомості Кіра були за межами бурхливої свідомості директора-слимака, що звивалася в агонії… Кір просто викинув це гніздо, що здавалося уже малесеньким на вигляд. Що все ще блимало, намагаючись жити… Як непотріб. Викинув геть.

А потім, перед тим, як повернутися у власну свідомість, Кір зробив щось… Що Ештон не міг пояснити… Щось неймовірне. Він… З глибин його власної свідомості… З таких глибин, як напевне й те ж осине гніздо… Пролунала пісня. Тільки вона звучала не звуками – якимись дивовижними хвилями енергії, що нагадували… Ніби сама душа лунає, по відчуттям – це було схоже на образ душі, який примхливим чином перетворився на пісню. І щойно хвилі торкнулись агонізуючої свідомості директора – він завмер. Хвиля за хвилею пісня заспокоювала бурхливий шторм, майже гіпнотизувала. І, наче заворожені, усі структури поверталися на місце. І світла, неймовірна, загадкова енергетична пісня, що лунала з серцевини самого Кіра – магічним чином заспокоїла свідомість директора, й вона наче спокійне море, наче поле з колоссям, мирно колихалася в такт особливій мелодії Кіра.

Кір вислизнув. Покинув медитацію. І пісня зникла.

Ештон теж вийшов з медитаційного стану. Кір вже стояв і дивився в очі директору. Не було в ньому жалю чи докорів сумління. Він просто стояв і мовчки дивився в очі… чоловіку з яким у нього більше немає рахунків… Наче в минуле, що й гроша не варте. Ештон перевів погляд на директора: в його очах чогось не вистачало, а по щоках текли сльози. Більше він не боявся. Він не панікував і не бажав втекти. Він не викручувався, як вуж, як раніше. Він просто сидів і дивився в очі того, хто стояв напроти. Порожньо.

Кір відвернувся, розвернувся і пішов до дверей, де зачекав Ештона. Вони вийшли разом.

*

Кір не добре почувався. Він весь час стояв поруч з Ештоном з непроникним обличчям. А Ештон все владнав з охоронцями, документами… Хоч і сам був наче витиснений лимон. Пірей був правий – бути якорем Кіра завдання не з легких. Це все бюрократичне лайно тривало якийсь час. А потім вони різко опинилися вдвох. Це, все ж був замок якийсь колись. І Ештон дійшов такого висновку, тому що прямо зараз вони стояли в якомусь закритому відсіку, який вів на вихід – сходи напроти величезного вікна, залитого світлом. І потрібно всього лише спуститися вниз, і вони покинуть це місце. Ця місцинка просто не може належати будівлі, що апріорі була в’язницею від початку.

Кір стояв і дивився вниз, вздовж сходів. Мовчав. Його мучили сумніви. Йому було страшно. І, здається, трохи підтрушувало.

– Кір…

Кір глибоко вдихнув і рішуче обернувся до вікна спиною, поглянувши Ештону в очі відкрито. З очікуванням… І готовністю. Ніби вироку чекає. Ештон вдивився йому в очі з підозрілістю: то… він мучиться не через те, що зробив, а через те, що ж йому скаже Ештон?.. Та запитувати він не хотів, нехай Кір сам скаже, що на думці, так Ештон точно дізнається, а Кір не викрутиться. Малий стиснув губи, відчуваючи настрій Ештона:

– Я позбавив його ядра. Тепер він не зможе…- Кір задумався на мить.- Нічого. Нічого він не зможе. Тепер немає значення живий він чи мертвий, у в”язниці чи на волі. Він більше нікому не зашкодить.- Кір впевнено і рішуче підняв підборіддя, всім своїм виглядом показуючи, що вважає свій вчинок вірним.

– М…- Кивнув Ештон і підняв підборіддя, все ще оцінююче дивлячись на Кіра. Навіть, якщо забути на цей момент той піпець, що він почув і побачив сьогодні в медитації… Ештон потім все проаналізує… Кір взагалі усвідомлює, наскільки жорстоко вчинив? Кір зітхнув і відвернув погляд вбік, скривившись, і кудись поділася його напускна бравада, удавана впевненість і твердість…

– Я просто перешерстив його спогади. Скотина він, Ештон. Це далеко не єдині його грішки – продаж дітей в рабство. Ну, хрін з тим що крав безбожно… Те, як він користувався владою, піпець, звичайно… Не те щоб для мене це було сюрпризом, хоча я не думав, що він все ж аж така сука… Але… Те, що він робив з дружиною…- Кір скривився якось болісно і потер очі, ледь не блюючи уже.- Я не виправдовуюсь, просто він же вийде і знову робитиме своє. Ну, тварь він… Земля без його вчинків точно чистішою буде.- Потім він підняв погляд і втомлено подивився Ештону в очі:- Що далі? Я залишаюсь з тобою чи ні?

Ештон уважно дивився на Кіра, а потім підійшов і поклав йому руку на плече, і подивився у вікно. Задумався:

– Кір, знаєш, я теж так зможу. Так, як ти сьогодні. Зможу позбавити людину ядра.- Якось тихо сказав Ештон в задумі.- Просто я не бачитиму що роблю. Ніби наосліп. Та я зможу орієнтуватися й так. Тільки практика потрібна. Мерін так же створює бар”єри, маніпулює енергією, та і всі інші. На відміну від решти, я бачу що роблю. Так і ти бачиш, що робиш зі свідомістю. Та це не значить, що інші не зможуть. Просто… потрібні колосальні зусилля і багато практики порівняно з тобою.- Ештон, наче в трансі дивився у вікно на яскравий світ ззовні. Він згадував, усе що відбувалося в медитації сьогодні, ще раз прокручував в пам’яті. Кір слухав, обернувши обличчя, аби бачити Ештона, що стояв біля його плеча.- Та знаєш, чого я однозначно не зможу?- Обернув Ештон обличчя до Кіра, аби заглянути в його чорні безодні. Кір жадібно поглинав почуту інформацію і з великим бажанням почути, вперіщив свій погляд в Ештонові очі.- Я не зможу сцілювати, так як ти.

Кір спантеличено подивився на Ештона. Не очікував почути саме це. Та й Ештон не очікував, що скаже таке… Втім, він не шкодує. Не треба йому довгих лекцій й розсусолювань. На нього краще подіє одна фраза, над якою слід подумати, аніж довгі розмови. Він стис його плече, а потім хлопнув двічі, підтримав. Він любить Кіра. І це не змінилося. І він в нього вірить. І досі вірить. Ештон пішов на сходи – спускатися. А Кір швидко обернувся, аби бачити як Ештон йде сходами, буквально, залитими світлом, і поспішив за ним.

*

Вони нарешті вийшли з в”язниці й опинилися на мосту. Ештон йшов, поглинутий думками. Зупинився десь посеред мосту і поглянув вбік – захід сонця над ровом… Ще й міст досить високо… Якась краса така… антиутопічна. Ештон підійшов до перил і сперся, милуючись. Кір став поряд. Спостерігав за Ештоном. Хто зна як, але Кір зрозумів, що Ештон думає не про нього конкретно – це було видно з того, як змінився його погляд та біохвилі, і розслабився. Теж став дивитися на цю недобру красу… Захід сонця, над ровом, що відділяє людей від свободи, а світ – від злочинців.

Чорт забирай! Це був кокон!!! Ядро – це і є кокон! Такий, як веретено в Ліам! Так що виходить, алубі створювали амулети, використовуючи для цього людські ядра свідомості? А якщо врахувати, що саме дерево життя йому Кіра підсунуло… То що ж це виходить… Не складно два у два скласти… Ештон потер підборіддя. От же… Чорт. Чорт!

Потрібно потім про це подумати. В медитації. А зараз він потрібен тут. І Ештон спокійно відгородив від себе емоції, думки та переживання. Як Архітектор радив, так? Ештон вдихнув глибоко і дозволив собі ще раз помітити красу заходу сонця над темним моторошним ровом. Дозволив відчути собі усі ці контрасти.

Але наступної миті до моста під”їхала машина, а звідти дружнім гуртом висипала зграя: Сірін з Ріконом, Акелар. І Шона. Вони з Кіром якось синхронно обернулися і поспішили до сім”ї. Шона зустріла Кіра обіймами. А він заховав стомлено обличчя у її білосніжному волоссі.