Рядки на папері і кава

“Вельмишановний батьку,

 

Пишу вам, щоб повідомити, що в мене все гаразд. Лондон прекрасне місто і мені, на прохання мадам Кемпбелл, доведеться залишитися тут ще на місяць. Я зможу побувати у найкращих місцях столиці, тому не хвилюйтеся за мене.

 

Прийняли мене привітно, про це також не варто хвилюватися. Також зустрівся зі своїм другом дитинства Кан Техьоном. Ви ж пам’ятаєте його? Він все ще мріє стати ювеліром, працює у ювелірній крамниці. Таким красенем став вам не передати.

 

А ще я познайомився з одним цікавим хлопцем. Як виявилось, він наш земляк. Народився у Чосоні, але майже все життя прожив у Британії. Дуже цікавий юнак, але дуже потайливий і, не побоюсь цього слова, дивний.

 

Звати його Чхве Субін, він мій ровесник. Він із нашого міста, а його батьки – представники місцевої влади. Можливо, ви чули про такого. Цікаво було б дізнатися, що про нього говорять його земляки.

 

Як я вже сказав, у мене все чудово. Передайте матінці, що я обов’язково привезу їй щось гарне з крамниці Техьона. Як тільки зможу повернутися в Чосон, одразу повідомлю вас, батьку.

 

Щиро ваш син”.

 

Лист з таким текстом Йонджун вручив листоноші і повільним кроком вирушив у бік особняка мадам Кемпбелл. Небо було похмурим, але Джун чомусь відчував неймовірну наснагу, крокуючи бруківкою.

 

Він ходив до особняка щодня, щоб проводити час із Субіном, який неймовірно його зацікавив. Бін продовжував бути небагатослівним, але все-таки трохи розтанув у спілкуванні з Йонджуном, переставши бути сухим і холодним, наче айсберг. Це чомусь дуже тішило Джуна.

 

Вони швидко перейшли на “ти” та спілкувалися майже як близькі друзі. Але Бін так і залишився для Йонджуна великою загадкою, його до нього тягнуло ще більше через бажання розгадати його.

 

Субін уважно вислуховував його, натомість про себе кажучи лише дрібні факти. Він приходив до Йонджуна уві сні і той уже починав думати, що божеволіє.

 

Якось Джун просто намалював його на сторінці власного блокнота, згадавши уроки малювання від матері. Він поклав його в кишеню, почав постійно тягати його з собою. Від цього чомусь було легше.

 

Субін манив і притягував, як магніт, через що Йон відчував себе звичайним металевим гвоздиком, який не здатний чинити опір тяжінню. Що ж із ним таке?

 

– Я пишу мемуари. – раптом повідомив Субін, під час їхніх посиденьок на терасі особняка. – Про своє життя.

 

– О… – всередині Джуна щось затремтіло, адже Су вперше сам зачепив тему своєї творчості. Чи означає це, що він довірився йому? – У тебе, мабуть, дуже цікаве життя.

 

– Не зовсім. Напевно, “мемуари” надто гучне слово для моєї писанини. Це скоріше щоденник, у якому розкрито деякі мої таємниці. – пояснив той. – Я хотів би його надрукувати, щоб…

 

– Щоб люди після твоєї смерті дізналися про таку людину, як Чхве Субін. Таким чином, ти залишаєш свій слід в історії. – здогадався Йонджун. – Правильно?

 

— Ну… майже… — повільно кивнув Бін.

 

Він раптом підвівся з місця і підійшов до краю тераси, спрямувавши свій погляд у темне від хмар небо. Сьогодні хмари були похмуріші, погрожуючи людям швидким дощем. Немов художник змішав усі похмурі фарби і вилив на полотно.

 

Вітер страшно шумів, дерева слухняно схилялися перед небом. Декілька хвилин Субін мовчки стояв, дивлячись на них, поки Джун захоплено розглядав його профіль, а потім повернувся до Йона, змусивши щось йокнути в його душі.

 

– Підійди, будь ласка. – попросив Бін його. – Я хочу дещо показати тобі.

 

Йонджун послухав його, підійшовши до краю. Субін зробив крок, опинившись надто близько до нього, через що раптово серце Джуна шалено забилося об ребра. Су вказав кудись у далечінь і Джун, придивившись, побачив невелику плямку, що нагадувала птаха. Але Бін розвіяв його сумніви.

 

– Кажан. Цікава тварина. Ми з нею схожі. Більшість людей бояться її, бо це незвична тварина. Але різниця в тому, що вона не приховує своєї сутності. – загадково сказав він.

 

– Якщо, як ти кажеш, ви схожі, то з чого б людям тебе боятися? – спитав Йонджун. – Я не зовсім розумію, до чого ти ведеш…

 

Субін важко зітхнув і повернув голову до нього, подивившись просто у вічі. Джуна ніби припечатало до землі і він завмер, дивлячись у відповідь у темні зіниці. Йонджун відчув себе надто маленьким від його погляду, ніби він тиснув на нього. Йому знову показався червоний блиск у його очах і Йон на кілька секунд відчув легку тривогу, яка швидко зійшла нанівець.

 

Йому просто здалося, це лише уява. Правда ж? На тлі раптом почувся тихий шум – це дощ забарабанив по даху особняка. Тяжкі краплі почали відігравати якусь незнайому мелодію, а потім разом із серцем почали синхронно відбивати чіткий ритм.

 

Але тепер Йонджун виявив, що між їхніми обличчями залишилося лише кілька сантиметрів і його очі злякано забігали.

 

– Ти просто мене не знаєш… – тихо промовив Субін, відсторонившись, а його голос проник у вени Джуна, пройшовши по тілі легкою вібрацією.

 

– То дозволь дізнатися… – так само тихо відповів Йон. – Просто розкажи… Якщо це таємниця, то я заберу її з собою в могилу, клянуся…

 

– Це тобі не потрібно, повір. – розмито відповів Бін і знову повернувся до неба.

 

Молодик, що стояв навпроти, заворожував і доводив до безумства. З’явилося раптове бажання торкнутися його руки чи обличчя. Йонджун тримався, як міг, стиснувши зуби, але Су, наче прочитавши його думки, сам потягнувся до його руки.

 

Шкіру пробило струмом, наче маленькі блискавки вдарили по ній, а Джун мимоволі закусив губу, не відводячи погляду від Субіна. Шкіра Субіна крижана і бліда, наче він створений зі шматочків льоду, немов він сам крижана скульптура.

 

Йон замислився над тим, чому він завжди такий холодний. Але його думка не дійшла до логічного завершення.

 

Субін раптово підійшов упритул, через що Йону почало здаватися, що його ребра затріщали від ударів серця. Він уткнувся поглядом у тремтячі вії, які єдині видавали хвилювання Субіна. Але чого б йому хвилюватися?

 

Він продовжував триматися, як скеля, тиснучи на Джуна своєю незворушністю. Йонджун раптово відчув чуже дихання, що лоскотало його вухо, а потім почув приємним шепіт.

 

– Краще тримайся від мене подалі… Для твого ж добра… Якщо ти не зовсім дурень…

 

І з цими словами Субін пішов, залишивши за собою шлейф терпкого парфуму та дивне відчуття нерозуміння того, що відбувається. Чи варто говорити, що цим він ще більше притягнув до себе Йонджуна? Чому ж так стукає його серце? Чому ж так хотілося ступити за ним?

 

Всі ці запитання Йонджун ставив сам собі і дорогою до готелю і коли, ховаючись під парасолькою, йшов до ювелірної крамниці Техьона, де той запропонував йому випити кави від містера Бредлі. І там він усе розповів, як на сповіді. Техьон, не перебиваючи, уважно слухав, іноді пропадаючи у своїх думках.

 

– Я зовсім не можу зрозуміти що зі мною коїться, друже мій. Це якісь неймовірні почуття. Що зі мною? Я хворий? – відчайдушно питав Йонджун, а Те зітхнув приречено киваючи. – Ох… Чому все так складно…?

 

– На жаль, це так. Ти хворий, як і я. Ця хвороба може бути безсимптомною, а може рвати серце на частини та мучити. – сказав Техьон.

 

– Що ж це таке? Як мені вилікуватись? – продовжував питати Джун.

 

– Від цього немає ліків, друже мій. – відповів Кан. – Це кохання. Ти закоханий. Закоханий до нестями. Я бачу це.

 

– Але як же так? Ми ж обидва чоловіки. Цього не може бути. Не міг же я…

 

– Це не має значення. Чоловіки чи жінки… Яка різниця? Набагато важливіше те, чи це взаємно. Інакше тоді ти будеш нещасним, якщо це не так. До того ж ти знаєш, що у моєму серці теж чоловік. – Техьон сумно опустив голову. – І я теж… Страшенно хворий…

 

– І яке ж твоє кохання? – поцікавився Джун. – Той юнак, він…

 

– На жаль, у мене те кохання, що губить серце. Той, кого я кохаю, має наречену. І я маю зробити для неї обручку. – Те зітхнув, а потім гірко хмикнув. – Яка іронія…

 

– Ох, друже… Мені шкода… Я хотів би зменшити твій біль, та не можу… Мабуть така наша доля. Страждати від цієї смертельної хвороби.

 

Декілька хвилин вони мовчали, думаючи кожен про своє. Техьон – про юнака, що намагався втекти з його серця, залишивши в ньому глибоку рану, а Йонджун – про людину-загадку, яка зачарувала його за такий короткий час.

 

Я язиці відчувалася гіркота кави, її запах заповнював невелику комірчину, а двоє друзів, що страждали від болю в серці, мовчки сиділи, думаючи кожен про своє.

 

– Але в тебе все ж таки є шанс. – раптом озвався Техьон. – Той… Молодий чоловік… Якщо він тобі так подобається, проводь з ним більше часу. Не обов’язково між вами спалахне кохання, але… А раптом ти зможеш розтопити його холодне серце?

 

– Сумніваюся… У мені немає нічого особливого, щоб я зміг змінити його ставлення до оточуючих. Але я сам би не проти бути з ним поряд. Наче мене… Прив’язали до нього. Не можу перестати думати про нього.

 

– Тоді це точно кохання, Йонджун-хьон. Твоє серце тягнеться до нього. – посміхнувся Техьон. – Я тільки можу побажати тобі удачі, адже це дуже цінне почуття. Бережи його. Ось я не зміг уберегти. Тому не тягни, не тримай все у собі.

 

– Думаєш… У мене вийде? Я можу бути щасливим? – схвильовано спитав Йонджун. – Я заслуговую на це?

 

– Кожна людина має право на щастя. Головне його не пропустити… – Техьон сумно опустив голову і в серці Джуна щось тьохнуло.

 

Старший поклав руку на плече Техьона і глянув йому в очі, посміхнувшись.

 

– Техьоне, друже мій, не муч душу стражданнями. Ти не повинен забувати про свою гордість. Що коли той, кого ти кохаєш щасливий? Ти маєш бути за нього радий.

 

– Я радий. – відповів Те. – Він щасливий. Він посміхається. Усміхаюсь і я.

 

– От і прекрасно. Не муч себе. – Йонджун повільно підвівся на ноги. – Дякую за каву. Я, мабуть, піду. Вже на місто опустилася ніч. Мене хилить у сон. Доброї ночі.

 

– Доброї ночі, хьон. – сказав Кан йому вслід.