Рускій воєнний корабль, іди нахуй

Тріска стояв, вдивляючись у далечінь, зі своїм Старшим Братчиком  – так часто величавіли інші прикордонники його товариша. Плечі приємно відтягувала вже звична амуніція. Обоє набрали до рота води. Вслухались. Чатували. Напружене мовчання заповнював шепіт хвиль, що обіймали мис.

З південно – східної сторони, як завше це буває взимку, Азійський антициклон погнав вітер. Степові трави, покинувши нетривалий сон, схилилися над землею у поклоні до кам’янистої землі, немилосердної для пишних ніжних квітів. Буденна днина природи тішила своєю рідністю, проте далеко не переконувала.

Звичне клопотання нечисленного загону кур-несушок та дурня півня, який з невідомих простій людині причин кожного дня будить місцевих не на світанку, а коли тому заманеться, було забуте. Пєтух, як казали тут побратими, був місцевою знаменитістю, якщо звісно не враховувати того факту, що серед такого невеликого населення кожен був як та мушля на березі – неповторна, зате гармонійно поєднувалась із навколишнім. Одного вечора, коли чатування вже стало нестерпним  через пронизуючий буревій, а переказувати сотий раз історії про рідню було вкрай тоскно, його друг казав: «півень ніколи не буде власний над морем, не його стихія. Тут завжди господарювали чайки, довіку так і буде». От і сьогодні останні вкрай розгалділися. Волелюбні білявки ринули над південно – східними скелями Зміїного, стрімко пірнаючи в ранішнє море, щоб схопити сніданок.

Ранок почався не з кави. Всі тринадцять військовослужбовців розійшлись по острову. Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року на Зміїному нікому спокійно не відпочивалось. То був змій, що скручується у вузол, щоб спостерігати та вичікувати. Та його не займали ті вкрай поетичні зрівняння. Прикордонник думав про батьків, яких сьогодні ймовірно підняв гул вітчизняних літаків, що квапилися на оборону України. Він розумів – то ніяк не допоможе, та що поробиш, коли у скронях віддає ритм серця, а руки покриваються холодною вологою. Сконцентруватись на горизонті – ось найрозумніше рішення.

Того лютневого дня Росія почала повномасштабне вторгнення на Україну. Ракети посипалися із окупованих ще в 2014 псевдореспублік Л/ДНР та Криму. Не залишився в стороні і північний сусіда – Білорусь. Атакувалися найбільші військові бази та аеродроми по всій території. Він знав, що росня не обмине і Київ, а біля столиці – Ірпінь, там рідний дім. Більше за все йому хотілося щоб батьки опинилися в безпеці та не панікували дарма. Про наступ усю команду Зміїного повідомили ще напередодні.

Ввечері, 23 лютого, під час розмови після зміни чатування, Жорстокий чоловік, якого прозвали за безжальну правдивість слів, проговорив із глибоким задумом на обличчі: «зібрались все таки жаби та на нашу землю рідну, приплигати зі свого болота московського». Звично похилив голову і тихий Маківка, Донецької області уродженець. Великий майстер недоречних гуморесок, Пан Вареник, і собі помовчував. Комар і Бурмило застигли над щербатими старими чашками, з яких вже і парувати перестало.

• Та шоб він здох, та ще й перед смертю б помотало скотину – перервалася тиша різким, немов одрубаним голосом.
• Я б сказав красномовніше, Романе, нехай відкине ласти та своїх овечок потягне, а то ні мозку, ні сили, а стадо бджолам квіти топче – відізвався з іншого боку кімнатки Таварищь Кабанюра.
• І відкине, і потягне. Головне нам протриматися та й подивитися на теє. Знали ж, хлопці, шо полізе, тож доїдайте бутерброди і відбій, завтра складний день, Україна буде москалів бити – підточив Комар.
• Ага, тіки де мій із цибулею? Маківка, ти офанарів?! – запищав Бурмило.
• Новий зробиш.
• Влягайтеся давайте, голубчики – любовнічки.
• Жорстокий ви чоловік, Лука Федорович.

Небо над Зміїним було вкритим сузір’ями. Мрійник не знав усіх, але на нічних постах вивчав їх доки шия не заболить. Сьогодні він вдивлявся на північ, туди, де була мальовнича Одеса, а далі на схід батьківська Каховка. Військова академія на Фонтанській стоїть на вухах, то точно, а хлопців треба ж зібрати. «Завтра попрошу Лілю, вона підійме волонтерський центр». Спробують же падли півднем прориватися, а вдома ГЕС, шоб їм лапи наша земля повикручувала. Внизу об берег розбилася хвиля, поринуло холодком. Мрійник запалив сигарету. Хотілось наказати морю вивернути свої сили на російські війська, та чи власен він?

Труба, Горобець та Ножик стояли мовчки, мали розійтися по постам. Сигарети економили, до світанку ж бо 5 годин посту.

• Хлопці?
• М?
• Треба буде голубців у «Пузатій хаті» наїстися, коли росіян виженемо.
• …
• Ну?
• І відбивних з грибами.

У  сухих, пошерлих руках надійно покоївся автомат. Нічний вітер пробивався скрізь одяг. Терзав і тканину, і солону чорну безодню. У його витті можна було розчути щось давнє, неминуче та пророче.

• Старший Братчику, скажете щось надійне? – стиха запитав він.
• Стоїмо до останнього, Тріско, стоїмо.

Отож, сонце потихеньку підіймалося все вище, а тіні зменшувались, та все ж ставали темнішими. Ноги набрякли від довгої ночі без відпочинку, проте руки із зброєю залишалися твердими. У роті відчувалися залишки сухих крихт, хліб ж бо на острів вчора не доставляли.

Тріска й Старший братчик продовжували нести варту. Ніч пройшла спокійно, але не безхмарно. Повітря дедалі більше заповнювалось загальним напруженням, що висіло над головами військослужбовців. Чайки і собі відчули тяжість очікування. Світанковий клекіт змінився тривожною какафонією, а висота вирування птахів значно підвищилась. Білявки все вище злітали до неба, кружляючи над островом, очікуючи та видивляючись. Увесь Зміїний постав на варту того, що було таким же давнім, як і ці скелі в морі.

Пару разів вздовж по колу проходили Ножик та Роман. Останній мав яскраві зелені очі, які б поети назвали б смарагдовими, але так як більшість, безумовно талановитих особистостей, але аж ніяк не співців, на Зміїному не була, його прозвали Оболонем, в честь півлітрової пляшки пива. Століття тому, до цієї зупиненої  миті, вони зупинялись, щоб потеревенити, проте надовго не залишились би. Братчик належав до того поширеного типу бувалих військових – добрий і розуміючий як перша вчителька, строгий і бурчащий як старий крук. Сьогодні ж, вони не мели дурниць, тому залишились. Траплялись, щоправда, прокльони східних сусідів, але що незвично, вони швидко затихали. То була та ситуація, коли одними лайками не зарадиш ні ситуації, ні нервовій тривожності. А вона то все таки була. Товариство точно не було безстрашними лицарями із казок, та чи були насправді воїни в сталевих обладунках такими, як їх описують? Шум хвиль та репетування чайок переривалось шипінням рації та короткими перемовинами.

Близився полудень, коли Ножик звернув увагу на дві точки, що чорніли на горизонті, у південно – східній стороні. Знову зашелестіла рація.

• Долізли таки і до нас сучі діти.
• А ти як хотів, Тріско? Нє, москалі звісно дибіли, але обминати єдиний клаптик землі перед береговою лінією? Не думаю що вони сюди вирішили заїхати дорогу спитати – криво всміхнувся Бурмило, що підійшов декілька хвилин тому з новою пачкою сигарет.
• Може піти по хліб – сіль любим гостям? Тільки рушник я свій не віддам – підтримав останнього Оболонь.
• Стуліть пельки. Треба дочекатися поки буде краще видно судна, можливо то не росіяни – зауважив Ножичок.

Проте, вони не помилились, вже через 15 хвилин було добре видно сірі борта окупантських кораблів. «Москва» та «Василій Биков» були схожі як рідні брати.

Кутик Мрійникового рота нервово сіпнувся вгору. Поєднання назв кораблів було насправді комічним. Артем добре пам’ятав стару облізлу обкладинку бібліотечної книги, яку він взяв далекої осені, щоб швиденько прогорнути зміст до наступного уроку зарубіжної літератури. Проте, «Альпійська балада» зацікавила його так, як і біографія її автора. Білоруський письменник, який вже спочивав під землею, все одно заважав своїми різкими опозиційними висловлюваннями ручному путінському картопляному царьку. А тут така іронія. Мрійнику однозначно хотілось дізнатись що б зараз відчув сам Василій. Та мертві не відчувають. Артем був вдячний за кількасекундний потік думок, що відволік його від тягучого бездіяльного вичікування, але остання блискавично повернула його до реальності. «Ну що ж, свобідний митцю, скоро з цієї посудини зітруть той напис, що безчестить тебе і соромить народ його команди».

• «Москва» та «Василій Биков» наближаються до акваторії острова, всім залишатись на місцях. Кінець зв’язку – гарикнув Братчик.

Прикордонники стояли мовчки. Не порушувалась тема подальшого розвитку подій. Всі розуміли – здавати Зміїний не припадало на думку ні одному.

Два кораблі наближались, розрізаючи чорні хвилі гострим носом. Їх сірий колір зливався із похмурим небом, проте гармонії то не додавало. У тому, що ті дві залізяки були стороннім об’єктом у звичному організмі Зміїного, не було і сумніву. Судна підходили швидко та акуратно, зупинившись за сотню метрів від скель.

За хвилину почувся шиплячий звук рупору, затьмаривши чайок, що так і галасували.

«Я рускій ваєнний карабль. Прєдлогаю слажить оружиє і здаца, во ізбєжаніє кравапралітія і нє оправданих жертв. В пратівнам случає, по вам будєт нанєсьон бомбовий удар. Я рускій ваєнний карабль, павтаряю. Прєдлогаю слажить оружиє здаца, іначє по вам будєт нанєсьон удар. Как понялі мєня, прійом?»

• Ну чє? Нахуй тоже, да? – проговорив Роман, що мав відповідати.
• Ну, на всяк випадок – тихо відповів Комар.

Прикордонники перекинулися короткими поглядами. Через декілька секунд їм потрібно буде впасти на землю, притуляючи голову та вуха та молитися.

• Рускій ваєнний карабль, іді нахуй! – Останнє, що почув Тріска, після чого він притис якомога щільніше чола до землі, рятуючи голову від контузії та уламків.

В повітря ввірвався страшний пронизливий звук стрільби з важкої артилерії. Злякано закричали чайки.

Кров сочилась з вух Маківки, голову ніби засунули під воду та тримали там, катуючи його. Хлопцеві не повезло, біля нього вибухнув снаряд. Усі 13 стояли рядком на колінах із загнутими за спину руками. Вся невелика кількість будівель на Зміїному тепер валялася в Руїнах. Маківці пригадалась легенда, про давньогрецький храм, з якого в радянські часи побудували маяк. Кажуть, що той був побудований на піднятому з моря острові для Ахілла, вбитого Парісом. Що ж, кацапики завітали до домовини міфічного героя. Та чи скоро вони зрозуміють яка то честь, подохнути на таких славетних землях? Кутики рота Маківки ледь помітно піднялись. День був похмурий, але над островом все ще літали вільні білявки.