Рука помочі

Не дуже сенсовне, але гарне порно з гарячими хлопчиками. Приємного перегляду :3

***

Квартира наповнена стогонами. Переважно жіночими, трохи награними, та недостатньо, аби вимкнути відео й шукати щось інше. Спартак дивиться на екран невідривно, слідкує, як член зникає в піхві, різкими поштовхами занурюючись всередину й виходячи назад. Власний член в його руці, стиснутий в кулак, що водить по ньому жорстко й сильно, доводячи відчуття до межі болю. Він важко дихає. Його оголені, забиті татуюваннями груди здіймаються, слина бруднить край задертої футболки, який він тримав у роті, а інша долоня ковзає тілом, від стверділих сосків вниз по животу, до прутня і яєчок, які він стискає лиш трохи м’якше за член. Лоб вкритий маленькими краплинками поту, що збираються на скронях й змочують коротке волосся.

Ракурс на екрані змінюється, й Спартак незадоволено стогне. Відпускає калитку, тягнеться до ноута й знов перемотує назад, на самий початок того ідеального кадру, аби після знов відкинутись на спину. Він робив це вже втретє тільки з цим відео, але все ніяк не міг дійти фінішу. Дівчина з порно знов стогне, й він стогне теж, але не стільки від задоволення, скільки від роздратування й краплі болю, що накопичилась в його прутні. Знов змушує себе зосередитися. Ловить чужий темп, водить кулаком по міцному стволі, ховаючи голівку під шкірою й знов витягаючи її на світ божий. Знову і знову, і ще раз, нетерпляче підкидає стегна, аби штовхнутися у власну долоню, й ледь не гарчить від того, наскільки цього мало. Але не спиняється. Трахає власну руку знову і знову, вигинається на дивані, впирається п’ятками в підлогу й плечима у спинку, смикає стегнами, мружачи очі. Перебирає образи в голові, шукає щось хтиве й розпусне, слухаючи ляскіт шкіри о шкіру, що лився з динаміків. Ну ж бо, ну ж бо, давай, ще трохи, більше тертя, більше тиску…

З обкусаних губ зривається стогін вже справжнього болю, а за ним і шипіння, й Спартак різко відпускає себе. Стегна роблять ще один марний поштовх в повітря в спробі наздогнати те задоволення, не приправлене болем, й виснажено падають на диван. Стиснуті зуби розслабляються, відпускаючи футболку, яка скочується трохи вниз й холодить шкіру вологою, поки він ховає обличчя у власних долонях. Член тихо падає на його оголений живіт, лишаючи краплю змазки на розпеченій шкірі, й знов припіднімається у судомі напруги. Збудження ніяк не проходить, а оргазм відчувається злочинно далеко.

Відео на екрані закінчується, чужі стогони спиняються, й Спартак сидить ще якийсь час у тиші, наповненій лише його власним хрипким диханням. Він відчуває себе липким і брудним від поту, а ще втомленим, змореним і просто до біса не задоволеним. Очі стають вологими, та він лиш з люттю розтирає повіки, коли чує дзвінок у двері.

Суббота спиняється й напружено, з недовірою дивиться на двері. Хіба він замовляв доставку? Дзвінок повторюється, і він встає з важким зітханням, опускаючи футболку й натягуючи штани, аби хоч трохи приховати свій стан. Допомагає мало: міцний прутень значно відтягує тканину в паху, та Спартак на це не зважає. Він не збирався приймати гостей, просто подивиться хто там, і повернеться назад.

Замок відчиняється, а слідом за ним і двері, змушуючи Женю, що чекав з тої сторони, копаючись у телефоні, ледь не підстрибнути з несподіванки. Спартак дивиться на нього, вигнувши брів, бо вони наче не домовлялися сьогодні про зустріч.

— О, а я вже дзвонити тобі збирався, привіт, — Янович ховає телефон в кишеню куртки й посміхається, підіймаючи вгору іншу руку з затиснутими у ній пакетами з «Макдональдзу». — Вибач, що без запрошення, але в мене світло вимкнули, а в тебе точно є, я перевіряв графіки. А на повідомлення ти не відповідав, тож тут бігмак і картопля фрі в якості вибачення. Пустиш?

Вираз обличчя Жені стає благаючим: темні брови сходяться до перенісся й трохи підіймаються, а очі стають величезними й вологими як у кота зі «Шрека». Спартак дивиться на це, трохи піднявши голову, й по його обличчю можна прочитати: “Ти ж знаєш, що на мене це не спрацює”, — але не встигає він нічого відповісти, як ноутбук раптом вирішує ожити й запустити наступне відео, враз наповнюючи його квартиру стогонами. Вони обидва повертаються на звук, і з губ Жені зривається зніяковілий сміх, коли він, нарешті, кидає погляд на все його тіло, помічаючи, е… Проблему. Масивну таку проблему, що стовпилася у чужих штанях, змушуючи нервово ковтнути та на мить відчути хлоп’ячу заздрість.

— Йой, вибач, Спартачку, я не… Не хотів… Давай я пізніше зайду, добре? Потиняюсь в тебе у дворі, чи може… — він не встигає договорити, як Суббота тяжко зітхає й хитає головою. І відходить в сторону, пускаючи того до себе. Женя кліпає очима, дивиться з недовірою, знов кинувши погляд вниз на горбок чужих штанів, і розтирає шию. — Точно можна? Я не хотів заважати.

— Заходь давай, — Спартак киває кудись вглиб квартири, і Янович швидко проскакує повз нього, знімаючи кросівки, наступивши собі на п’яти й ледь не перечепившись через власне взуття. Спартак лиш хитає головою і зачиняє двері, знов замикаючи їх і повертаючись до дивану. Женя мнеться біля того, не наважуючись кудись впасти чи навіть поставити їжу на столик, на якому досі стогнали актори порно через динаміки ноутбука. Суббота підходить, та навіть не вимикає відео, просто захлопує кришку ноута і звук зникає сам собою. — Бігмак, кажеш?

Женя приходить до тями і киває, хоча по тому видно, наскільки йому зараз незручно, й як очевидно він намагається не дивитися на чужий пах. Спартак же навіть сорому не відчуває, тільки ще більше роздратування, але не через товариша, а через ситуацію… В цілому.

— І картопля. І даблчізи, я взяв три, якщо ти раптом теж захочеш, — пакунок з «Маку» нарешті опиняється на столику, але якомога далі від ноута. Спартак може заприсягтися, що це не через дбайливість щодо техніки.

— Добре. Влаштовуйся, я повернусь за кілька хвилин, — каже він, та Женя все ще стовбичить на місці, з якимсь острахом дивлячись на його диван. — Що не так?

— Пропонуєш мені сидіти на дивані, на якому ти щойно дрочив? — горіхові очі повертаються до нього з вигнутою бровою, й Спартак дивиться на них всього мить, перш ніж закотити власні.

— Женя, це моя квартира, я тут усюди колись дрочив, а на ліжку, в якому ти зі мною спиш, ще й сексом займався. І те саме можна й про твою квартиру сказати.

— Не поняв, коли це ти в мене дрочив?

Спартак закочує очі знову, бо Женя вже сам і сміється з власного жарту, все ж сідаючи на нещасний диван, а сам, нарешті, йде у ванну кімнату, сподіваючись вирішити свою проблему якомога швидше.

Двері зачиняються, але не замикаються. Йому здається, що у Жені достатньо розуму, аби не порушувати його кордонів, тож він не має причин закриватися на замок. Натомість він підходить до рукомийника, зупиняючись перед тим із важким зітханням. Штани скочуються з його ніг і відштовхуються вбік, лишаючись непривабливою купкою на підлозі. Суббота дивиться на себе вниз, потім переводить погляд на дзеркало, та врешті-решт заплющує очі, схопившись за раковину для надійності. Дрочити на самого себе він точно не буде.

 

Женя дивиться вже другий випуск Стерненка поспіль — щось він забагато пропустив останніми днями, бігаючи по зйомкам — і дожовує свій другий даблчіз, запиваючи його колою, коли розуміє, що Спартака немає надто довго. Одинадцять хвилин першого випуску і ще сім хвилин другого, не те щоб Янович був знавцем у цих справах, але двадцять хвилин дрочки, реально? Тим більше, що він наче перервав процес і кілька годин обирання порно вже мали б скінчитися, судячи з того, що він побачив на екрані ноута, щойно прийшов.

Він чесно витримує ще п’ять хвилин — додивляється випуск до кінця — вимикає телек і витирається купою серветок, бо як завжди заляпав усе, що тільки міг, і лиш потім встає, прямуючи до ванної кімнати. Не те що йому хочеться переривати чуже усамітнення, чи нема чим зайнятися, врешті-решт жив же він якось тридцять років без Спартачка, просто… Він хвилюється, добре? За його суб’єктивною думкою двадцять три хвилини — це час для кінця другого раунду, а ніяк не процесу першого.

І все ж перед дверима ванної кімнати Женя завмирає, не маючи одразу достатньо рішучості, аби постукати в ті. Дивиться на них трохи насупившись, простежуючи чорні лінії деревини зверху вниз, зупиняє свій погляд на ручці. З’являються думки на кшталт: а раптом Спартак вже от-от, а він своїм прискіпуванням перелякає того до смерті? Тоді вже краще прислухатися до того, що відбувається всередині, але… Підслуховувати, як дрочить твій ліпший друг, навіть якщо той себе таким не визнає? Женя не хоче знати, що сталося з його моральним компасом, що ця ідея взагалі прийшла йому в голову, але й змусити себе піти не може. Топчеться ще трохи і повертається назад за телефоном.

Час Спартакової відсутності повільно перетинає позначку в двадцять п’ять хвилин.

Янович тяжко зітхає. Робить коло по кімнаті, заламуючи руки й закочуючи рукава толстовки, а потім ноги знов приводять його до ванної. Він зупиняється, безпомічно оглядаючи коридор, наче щось там може допомогти йому набратися сміливості, але не знаходить нічого, окрім дверей в спальню і тих, перед якими стоїть зараз. Врешті-решт, він заносить долоню над дерев’яною поверхнею й вирішує просто зробити це, хай буде що буде. Усього лиш плюс одна історія в скарбничку його бентежних спогадів, та й Спартак його пробачить. Принаймні йому так здається.

Женя тихо стукає кістками пальців по дверях, аби не налякати Субботу. Навряд в того там було так гучно, що він цього не почує.

— Агов, Спартачок, в тебе все добре? — подає він голос, і цього разу дійсно прислуховується, бо вже не очікує почути, знаєте… Те, що не хотів би чути. Але попри все, він не чує взагалі нічого. Супиться, вкладаючи долоню на двері, зосереджується, але у ванній все ще тихо, тож він стукає знову, вже гучніше, не дозволяючи паніці піднятись всередині. — Спартак, ти живий там?

На кілька миттєвостей знов встановлюється тиша, скільки б він не прислухався. Ані звуку води, ані звуків звуків, нічого, та перш ніж він вирішує, що настав час перевірити результати своїх занять в тренажерці й виламати ці бісові двері, він чує втомлене:

— Так.

Від серця трохи відлягає, й Женя відпускає ручку за яку встиг схопитися.

— У тебе все добре?

Йому не відповідають кілька секунд, та потім він все ж вгадує приглушене дверима:

— …так, — і не вірить цьому ні на мить, але просто радіє, що Спартак у ванній не сконав за той час, що був поза зоною його контролю.

— А ти там скоро? Не те що я тебе підганяю, ні в якому разі, просто трохи хвилююся, знаєш, — він відчуває себе котом, що дряпається у двері до господаря, але нічого не може із собою вдіяти. Його емпатія домальовує за нього чужий стан по одному лиш звуку чужого голосу. Якби йому відповіли гучно й впевнено, навіть із каплею роздратування, то він би зрозумів, що все ок, і він дарма тут тривожиться, але хрипкий і наче надламаний голос з-за дверей не віщує нічого хорошого. Як і чуже мовчання. — Спартак?

— Я не… Я не знаю.

Жені не подобається ані ця відповідь, ані тремтіння, з яким той промовляє це, а ще йому не подобається, що він говорить із зачиненими дверми, не маючи можливості навіть поглянути на “товариша”. В животі скручується неприємне відчуття хвилювання.

— Можна я зайду? — питає він тихо, бо це вже занадто: чути й відчувати, що зі Спартаком щось не так, і не мати можливості спростувати це чи, навпаки, переконатися в цьому. Ну що він там не бачив, чесне слово. Вже якось проживе своє життя із зображенням чужого прутня в голові.

Суббота знов йому не відповідає, але цього разу він чекає. Притуляється головою до дверей й дивиться собі під ноги, відраховуючи секунди ударами серця. Минає п’ятнадцять, коли голос Спартачка нарешті каже: “Так”, — і він все ж натискає на ручку, на мить здивувавшись, що той не зачинився. Що це, черговий сигнал, що все зовсім не ок, чи все ж прояв довіри? Женя не знає, але штовхає двері, заходячи всередину.

У ванній яскраво від верхнього світла. Після темноти коридора він на мить мружиться, та погляд все одно вихоплює деталі. Спартак стоїть спиною до нього, біля вмивальника. Він бачить його босі ноги, на мить дивуючись, що той стоїть так на холодній плитці, голі литки й стегна. Сідниці. Широку спину, прикриту тканиною футболки, й, нарешті, світлу потилицю, бо той так і не розвертається до нього. Женя скошує очі трохи правіше, у дзеркало, й бачить чужий погляд, прикутий до нього. Завмирає на мить в нерішучості, та все ж робить крок вперед, аби зачинити за собою двері. Блакитні райдужки стежать за ним невідривно, Янович мимовільно — і вкотре — дивується, наскільки глибоким й мінливим був їх колір.

— Щось сталося? — питає він знов тихо, не бажаючи розбивати навислу тишу голосним окриком. Тепер він бачить і те, як міцно вчепилися чужі пальці в кераміку, що навіть кісточки на фалангах побілішали. Женя робить ще один крок, і віддзеркалення показує йому чужий пах з міцним, почервонілим прутнем, що ледь не чіпав голівкою раковину. Він був правий, той виглядав так, наче не був у порядку. Не те що він бачив велику кількість членів за своє життя, та принаймні з одним мав справу регулярно.

Спартак знов не відповідає одразу. Відпускає його з пастки свого погляду, дивиться перед собою й заплющує очі, хитаючи головою. Янович не тисне на того, і не тисне взагалі: надто делікатна ситуація й тема, аби робити щось поспіхом чи жартувати дурні жарти.

— Я б не турбував тебе, але ти тут вже пів години, тож…

— Я просто… Не можу кінчити, — Суббота перериває його з тяжким зітханням. Очевидно той не хоче ділитися цим, але все ж каже, що не так. Він зараховує це як черговий прояв довіри, бо й сам не певен, що робив би в такій ситуації. Але тепер їх в цьому вже двоє, і це точно краще, ніж бути самому.

— І довго вже? — питає Женя, співчутливо торкаючись чужого плеча, дивуючись, яким розпеченим те відчувалось навіть крізь шар одягу. Наче в того була температура. Спартак від цього дотику здригається, обертається на нього своїм почервонілим обличчям з обкусаними губами, дивиться майже перелякано. Чи може він сам це домальовує в своїй голові, але у нього від цього виразу на чужому вродливому обличчі серце стискається, особливо коли той киває і знов відводить погляд.

— Більше години.

От трясця.

— А ти не пробував, ну, заспокоїтись? — Женя не знає як це сказати правильно, але якщо дрочка не йшла, то він її кидав й просто чекав, коли напруга і збудження схлинуть, а не намагався дотерти себе до дір. Хоча він певен, що не один він тут такий розумний, але про всяк випадок питає.

— Не допомагає, — відповідають йому і те, як Суббота хитає головою з силою мружачись, встромляє ніж в його серце.

Янович зітхає, обережно проводячи долонею по чужій спині. М’язи під шкірою відчуваються камінням — настільки напруженим зараз був Спартак, та й не дивно, трясця, він не уявляв, що було б з ним самим, якщо б його член годину був кам’яним, і він нічого не міг би із цим вдіяти.

Але що він міг зараз?

Погляд знов впирається у дзеркало. Ковзає по чужому обличчі, по зморшці між бровами, по рухам жовен на щелепі, по закушеній губі, що от-от закровить від тиску зубів. Жені шкода бачити друга таким зараз. Ні, йому боляче. Спартак був прикладом для нього майже у всьому, він допомагав, ненав’язливо, ніколи не сунувся першим, вислуховував його ниття й просто був поруч. Завжди, коли був потрібен. І ніколи не просив нічого натомість, але прямо зараз він відчував, що має віддячити за все те розуміння й незасудження, що отримав. Попри їхні гостренькі жарти, Спартак завжди ставився з обережністю до його проблем, і він просто мусив відповісти тим самим.

Господи, оце звісно дожартувалися про голландський штурвал.

Женя робить глибокий вдих, набираючись сміливості, перш ніж спитати:

— Ти… Дозволиш мені спробувати?

Суббота знов підіймає свій погляд на нього й світлі брови сходяться на переніссі через нерозуміння.

— Спробувати? — питає він, відвертаючись від дзеркала й дивлячись на нього без усіляких перешкод, бо окулярів на тому теж не було. Женя сам гадки не має, що пропонує, та надає собі впевнений вигляд і киває. Якщо окрім згадок про вигляд чужого прутня в його голові лишаться й відчуття того в своїй долоні, він зможе з цим жити. Принаймні, він в цьому себе переконує.

— Так. Пам’ятаєш ми якось говорили, що… Ну, що потрібна тактильність. Ще жартували про дрочку на брудершафт, — він видає зніяковіле хихотіння й гучно ковтає, опускаючи погляд вниз. Трясця, в Спартака був більший за його власний. Але ж йому треба просто допомогти тому рукою? Це не має бути надто складно для його кулака. — Ми можемо спробувати. Якщо хочеш, я просто…

Женя показує цей жест рукою, відчуваючи, як палають його власні вуха. “Це лише допомога. Майже медична, як укол поставити. Правда в цьому значенні, це б скоріше означало трах… Боже, Женя, спинися, ти сам себе топиш,” — проноситься в його голові, й він благає усіх богів, аби це не відображалось на його обличчі.

Знов встановлюється тиша. Суббота переводить погляд з його долоні на власний член, і видно, як він вагається, тож доводиться знову чекати. Якщо його пошлють після цього, він точно це переживе. Навіть із дев’яностовідсотковою впевненістю, що це на їх стосунки ніяк не повпливає. Хіба що жартів і способів загнати його в бентегу у Спартака стане ще більше.

— Добре, — нарешті каже той і ковтає, знов зазираючи йому в обличчя. Янович дивиться на те, як ходить чужий кадик під шкірою, майже досягаючи татуювань, і знов повертається на місце.

— Окей. Зробимо це тут, чи ти…

— Тут, — різко перебиває його Спартак, розвертаючись до нього всім тілом. Чужі пальці нарешті відчіпляються від раковини й наче не знають куди подітися, тож Женя обережно ловить його зап’ястя й тягне до себе, вкладаючи на власні плечі.

— Окей, — знову видихає він, проводячи долонями по чужим передпліччям. Руки в того були холодні наче бурульки, на відміну від палаючого тіла. — Тактильність, пам’ятаєш? Тримайся за мене.

Спартак тільки киває, знов дивлячись вниз. Женя теж опускає свій погляд, облизуючи губи. І наче ж сам запропонував, а як підступитися до цього — гадки не мав. З дівчатами все було простіше. Принаймні починалося все із поцілунків, а там далі вже як піде, обійми, погладжування, все таке. Цілувати Спартака зараз було б неправильно, він типу допомагав, а не домагався. В обіймах було б незручно. Тоді…

Ліва долоня лягає на чужу талію. Янович не намагається залізти під одяг, не виконує розпусні дії, за які б його притягли за кримінальним кодексом. Просто гладить майже нечутно, одним великим пальцем, заспокоюючи і себе, і, як він щиро сподівається, Спартака. Той на це ніяк не реагує, тож Женя робить глибокий вдих, наче перед стрибком у воду, і охоплює долонею чужий член.

Цього разу з чужих губ зривається шипіння, а пальці стискають його плечі, хоча він може заприсягтися, що не зробив боляче. Мабуть його прутень через стільки часу вже був надто чутливим, й він знов може лише співчутливо глянути в чуже обличчя, й знов повернутися до члена.

Він гарячий, до біса гарячий, ще більший на дотик, ніж здавався на вигляд, пульсує в його долоні так, наче він тримає зараз чуже серце. Від цього майже лячно, від того, як набрякли на ньому вени, проступивши блакитними зміями крізь тонку шкіру, якою багряною була голівка, що лиш трохи блищала від змазки. З цієї позиції було незвично й трохи незручно, але Женя нічого не каже. Проводить долонею вниз, відхиляючи трохи стовбур від чужого живота, досягає кореня, притискаючись кільцем пальців до самого паху, й повільно повертається назад до набряклої голівки. Суббота не видає жодного звуку, тільки дихає важко: він бачить, як здіймаються чужі груди від кожного подиху, і як трохи збивається ритм, коли він знов веде долонею по його члену. Янович не знає, навіщо відмічає це все, але трохи шкодує, що не бачить виразу його обличчя, перш ніж знов зосередитися на справі.

Але на суху це важко. Він не хоче заподіяти ще більше шкоди, тож відпускає прутень й підносить долоню до рота, мокро облизуючи ту кілька разів, аби лишити побільше слини. І не встигає навіть відняти руку, як натрапляє на приголомшений погляд Спартака. А. Він лизав свою долоню після чужого члена. Ну, пізно вже, козаче.

— Що? Занадто? — питає він, все ж опускаючи руку, та не торкаючись його члена знов. Тільки дивиться в його блакитні очі, лиш зараз звертаючи увагу на те, якими червоними по краєчкам вони були. Спартак ковтає, але хитає головою, знов опускаючи погляд, і Женя сприймає це як дозвіл продовжити.

Цього разу він береться трохи інакше. Не простягає долоню наче як для рукостискання хуєстискання, господи, Женя, стулися, а бере як брав би себе. Великий палець лягає під чужу голівку, зачіпає уздечку, підіймається до самої дірочки уретри й трохи тисне на неї, обводячи по колу. Чужі пальці стискаються на його плечах, член здригається, а Суббота знов закушує губу. Женя знов ж таки сприймає це як гарний знак, і веде кулаком вниз, вже набагато простіше ковзаючи по зволоженій шкірі. Вниз і вгору, сховати голівку під шкірою, знов опустити ту, зробити кілька рухів по уздечці, почути хрипкий видих, що ледь-ледь стримує стогін.

— Ти можеш бути гучним, — тихо шепоче Янович, наблизившись до чужого вуха. Його дихання опалює чужу шкіру, й Спартак здригається увесь, відчувши пілоерекцію. — Не соромся, добре? І розслабся. А то ти синці на мені полишаєш зараз.

— Вибач, — хватка чужих пальців миттєво стає легшою, і він вдячно видихає.

— Нічого, — Женя гладить чужий бік вже усією долонею, доходить до ребер й вертається нижче, але так і не торкається оголеної шкіри. Знов веде пальцями по твердому прутню до самого кореня і нижче, охоплюючи яєчка, аби зважити їх у руці й повернутися назад. Він робить так, як робить собі, відганяючи думки, що це якось занадто, лишаючи увагу лиш до чужих видихів від власних дій. Ковзає долонею по члену вже впевненіше, трохи прискорюється й знов завмирає на самій голівці, розтираючи по ній змазку, що виступила.

— Нх-н… — цього разу це вже стогін. Ледь чутний, збентежений, але Спартачку точно подобається, бо той піддається до нього ближче. Чужі руки, замість того, аби стискати його плечі, обіймають його за шию. Суббота ховається від нього, впирається лобом у його плече, знов тихо заскигливши від насолоди, й Женя веде долонею по його спині, заспокоює, показує, що все добре. Від тісного контакту йому й самому стає жарко. Збуджений та нужденний Спартак в його руках, що чіплявся за нього й обіймав за шию, не міг лишити його байдужим. Та й нікого не зміг би, напевно, але зараз, у цій кімнаті, наодинці, та з чужим членом в руці, це було особливо інтимно.

Кулак знов рухається впевненим темпом, стискається трошечки міцніше, не бажаючи зробити боляче, але прагнучи задовольнити. Женя втискається носом у чужу вологу скроню, вдихає чужий запах, лізе долонею під футболку на спині, проводячи пальцями по гарячій шкірі.

— Ха… Н-нгх..! — чужі стегна штовхаються просто йому у кулак, перш ніж Спартак знов завмирає, але він додає це у скриньку до добрих знаків.

— Штовхайся, — шепоче він, торкнувшись чужого вуха губами, й не припиняючи рухати долонею. — Давай, якщо хочеш. Ти можеш штовхатися.

Його голос видає його з головою, й він сам це розуміє. Він задихається від цих обіймів, від цього жару чужої шкіри, йому спекотно від власного збудження, що повільно наповнює кров’ю його власний член й лиш джинси, поки що, рятують його від сорому.

Але Спартаку, вочевидь, не до цього. Він стискає обійми міцніше, щось скиглить в чуже плече, притискається ближче й рухається, штовхається, майже трахає його кулак. Женя підлаштовується під нього, синхронізує дії, натягує шкіру знову і знову, відчуваючи, як чужа змазка вже тече по його власним пальцям.

— Отак. Молодець. Ще трошки, давай, — він не знає навіщо говорить це все, але не може замовкнути. Дозволяє трахати свою руку, а сам гладить чужу змоклу спину, водить носом по чужій скроні, притискається до неї губами, лишаючи поцілунок, й молиться, аби Спартак потім не згадав нічого з цього. Це ж просто допомога, правда? От у нього такі способи, якщо вам сподобалися наші послуги, звертайтеся за телефоном.

— Ах… М-м… М-ха! — стогони, що зриваються з чужих губ, стають все гучнішими. Женя рухає долонею ще швидше, стискає цей величезний член міцніше, обіймає Спартака сам, притискаючи до себе за спину. Місця між ними майже немає, тож він відчуває кожен рух чужих стегон, чує кожен схлип у своє плече, й сам ледь чутно стогне, коли чужа долоня заривається в його волосся. Ще трохи, ще кілька рухів…

— Ні, ні, стій я не можу, — раптовий стогін болю змушує завмерти. Він не певен, що йому не почулося, та щойно відчуває, як Спартак відштовхує його, натискаючи на плечі, то покірно відпускає того. Суббота виривається з його обіймів і відходить на кілька кроків назад, ховаючи обличчя у долонях. — Це вже… Майже боляче. І не допомагає, Жень.

Це “Жень”, що промовляється зі схлипом, розбиває його серце. Хоча в цьому немає його провини, але його покірно-поступлива модель поведінки на ряду з емпатією, змушують його вважати інакше, й відчувати якщо не провину, то принаймні свою відповідальність за чужий біль. Янович підтискає губи, не знаючи що й сказати. Він не робив боляче, просто здається Спартаку вже було достатньо тертя на сьогодні. Треба було щось ніжніше й вологіше, щось…

Женя важко ковтає від думки, що приходить йому в голову. Оце звісно приплили. Але з іншого боку, не міг же він кинути друга в такому стані? Тим паче, що й зробив ще гірше.

Він зітхає. Як там кажуть? Один раз не підарас? От він і буде сподіватися, що на ньому це правило спрацює.

— Ходи сюди, — м’яко гукає він Спартачка, підходячи ближче. Забирає долоні від його обличчя, помічаючи вологу навколо очей, та нічого не каже, тільки тягне за собою геть з ванної.

— Що ти робиш? — хрипко питає той обуреним, та втомленим голосом. Женя розуміє, він сам би теж почував себе жахливо, якби не міг нічим собі зарадити, й мабуть вже викликав би повію. Спартак такого собі дозволити не може, бо йому треба мільйон довідок, що та нічим не хворіє, тож доводиться обирати з тих варіантів, що є. А окрім Жені тут, власне, нікого немає.

— Роблю це правильно, — бурмоче він, витягуючи Спартака з коридора у вітальню, й змушує сісти на диван. Той на таке поводження із собою трохи супиться, але нічого не каже, й це теж не є гарною ознакою. Женька скоріш повірив би, що той в такому стані помирає, а не просто не може кінчити. Тому він опускається на коліна й торкається чужої щиколотки, аби розвести його ноги в сторони, аж раптом завмирає. Чужі ноги були не просто холодними, а крижаними. Трясця, не дивно, що той ніяк не міг піймати оргазм. — Сиди тут, я зараз повернусь.

Спартак здивовано дивиться на нього, та Женя не зважає, а тільки встає й прямує в чужу спальню. Там він відкриває шафу й намагається пригадати, де саме у того були шкарпетки, але шухляди з однаково чорною тканиною всередині не надто допомагають. Він обіцяє собі потім вибачитись перед Спартачком, що копирсається в чужій білизні, відкриває шухляду за шухлядою, доки його погляд не падає на щось незвично яскраве порівняно з чорною палітрою. Женя простягає долоню, бере пухнасту грудку в руку й пригадує, що це були його власні шкарпетки. Махрові, смугасті, синьо-рожеві (він переконує себе, що вони саме сині в рожеву смужку, а не навпаки), які він загубив десь й не пам’ятав де. Виявляється, залишив тут і забув, але зараз був дуже щасливий, що ті знайшлися.

Янович бере їх, закриває дверцята й прямує назад до Спартака, що чекав його в тій самій позі, в якій його залишили. Навіть телефон не кинувся шукати, просто дивився відсутнім поглядом в темний екран телевізора, й серце Жені від цього вигляду вчергове стискається, але водночас і додає впевненості щодо його плану.

— Я тут, — каже він, звертаючи на себе увагу майже сірих зараз очей, знов опиняючись між чужих ніг. Тільки цього разу сідає на столик, сподіваючись, що той його витримає, відсуває подалі пакет з маку й ноут та стягує з себе толстовку через голову.

— Ти що робиш? — цього разу тон Субботи сповнений шоку, майже обурення, й він зараховує це в скарбничку плюсів власної присутності. Той намагається впертися руками в диван і відсунутися, але Женя не дає йому, хапаючи чужу ногу. А потім — притискає її до власного живота, йойкнувши від холоду, але не відпустивши.

— Шо-шо, ноги твої крижані грію. Ти б ще довше на плитці постояв, — він бурчить, ловить й іншу щиколотку й теж тягне змерзлу ступню до себе, обіймаючи їх обидві руками. — Уй!

Це було просто кабзда як неприємно. Усе збудження, що зароджувалось всередині його тіла, миттєво зникає, наче він побачив щось дуже гидке. Єдине, що тримає Женю в цьому положенні, коли хотілося тільки лаятися без упину, це вираз обличчя Спартака, на якому прямо читалося полегшення, й те, як той знов закушує свої губи.

— В мене була колись дівчина, яка не трахалася без шкарпеток, — каже він, трохи схиляючись нижче, аби обійми гріли сильніше. —  Не пам’ятаю вже причину, хоча певен, що ти її знаєш.

— Так, під час збудження… — одразу, наче по команді відповідають йому, змушуючи посміхнутись. Ну та, Спартак і наукові факти, зачепили улюблену тему. — Підвищується тиск і судини стискаються, аби забезпечити кровообігом життєдіяльність лише важливих органів. Витрачатися на кінцівки для організму недоцільно, бо ми й без них можемо прожити.

— Ну от, все як ти кажеш. Коротше факт в тому, що через дискомфорт вона не могла кінчити, тому в нас по всій квартирі були розпихані шкарпетки, — Женя відриває свою долоню від чужої ступні, й замінює її на іншу, поки сам тягнеться до шкарпеток, аби показати ті Спартаку. — І мені достатньо свого досвіду, аби начепити їх на тебе.

Суббота дивиться на це пухнасте непорозуміння, вигнувши брів, чим змушує його захихотіти й переставити його ноги на більш теплі місця, знов йойкнувши, але вже не так гучно. Бурульки в його руках потроху відігрівалися.

— Вони часом не житомирські? — нарешті питає той, посміхнувшись краєчком губ, і він спершу чесно не розуміє до чого це, а потім закочує очі під чужий тихий сміх.

— Так, Спартачок, ми зі шкарпетками родом з Житомира, дякую, що помітив. А тепер давай сюди свою ногу, — Женя відпускає того й бере шкарпетку, закачуючи її так, аби було зручніше натягти на чужу кінцівку. Спартак не пручається цього разу, а покірно виставляє ногу, витягуючи ступню, і Янович на мить завмирає. Його погляд ковзає по чужому тілі, по цій позі й виразу обличчя. Це так… Дивно. І гаряче. Він переважно уявляв Спартака як типового мачо, міць з м’язів і тестостерону, і від цієї картини, від цього Спартачка, який потребував його, який виглядав таким нужденним і майже беззахисним, в його тілі знов розливається тепло, що прямує до самого паху. Погляд карих очей ковзає по його ногах і стегнах, зупиняється на червоному, напруженому прутні, досягає ліній татуювань, що визирали з-під футболки, переходить на шию й почервоніле обличчя…

Спартак дивиться на нього. Вони заглядають один одному в очі, і Женя може заприсягнутися, що той все знає. Кожну його думку і кожен намір, усе, що вже прийшло і тільки прийде в його голову. Він наче відчуває це, вловлює десь у ледь помітній посмішці в кутику чужих губ. А може й вигадує, але серце чомусь б’ється швидше, переповнене жагою й передчуттям.

Доводиться стряхнути головою, аби все ж зосередитися на вдяганні шкарпеток, але ці думки так і не тікають з його голови.

Коли обидві шкарпетки надягнені, Женя ставить його ноги на столик, аби не торкалися холодної підлоги, а сам знов опускається на коліна. Місця тут залишається небагато, бо стіл доводиться підтягнути ближче, але він все ж вміщається й знов дивиться в ці бурхливі океани.

— Ну як? Краще? — Спартак у відповідь закриває очі долонею, але посміхається тепер ширше й киває, і цього більш ніж достатньо. Женя знов торкається його ніг, гладить гомілки, відчуваючи незвичне поколювання від волосся, що на тих росло, але не відчуває відрази. Волосся й волосся, в нього самого ноги були волохаті, але у Субботи вони були такими світлими, що аж дивно. По ньому взагалі важко було інколи сказати, але той був стовідсотковим блондином. Зазвичай це відображалося у його золотистій щетині, що вкривала його підборіддя на другий день, чи у бровах і віях, які взагалі виглядали прозорими. Але зараз Женя міг бачити більше, як от ці волосини на його ногах чи кучері в паху. Там вони були трохи темнішими, але все ще світлими, й він тільки зараз звертає увагу на те, що його райські кущі були дбайливо підстрижені до досить короткого, але вже м’якого стану. Принаймні він не намагався стерти свою долоню наче об наждачку, коли чіпав їх.

Довгі пальці пробігають по чужим колінам, торкаючись стегон, й Спартак трохи відсуває долоню, аби бачити його, але не прибирає зовсім. Женя давить в собі бажання помахати тому рукою в якості привітання, але натомість обережно охоплює його стегна й тягне ближче до краю дивана, майже вкладаючи того на цупку тканину. Суббота нічого не каже, але він чує, як його дихання знов стає трохи важчим, і продовжує вести долонями по його ногам. Досягає внутрішньої частини стегон, спускається все нижче і нижче, і відступає назад до колін, так і не торкнувшись його паху. І повторює свій шлях знову. Мабуть не варто було тягнути, Спартак й так був збуджений до межі, ці натирання його шкіри тільки шкодили, але йому треба було трохи часу, аби зібратись з думками. І хотілося запам’ятати це. Не викинути з пам’яті, а залишити в ній, десь в далекому й таємному куточку зберегти відчуття дотику до цих сильних ніг, того, як вони ледь-ледь здригалися від його рухів, як напружувалися, намагаючись піддатися ближче. Тож Женя гладить його, стискає його стегна, наближається до паху повільно, але неминуче, чіпляє пальцями його промежину під яєчками, але не їх самі, й не член, лишаючи їх без уваги. І коли вже майже торкається, майже зачіпає збуджений прутень — проводить долонями вище, до тазу, оминаючи той увагою. Спартак від цього стогне трохи незадоволено, але коліна розводить ширше й вже сам сунеться ближче, напрошуючись на пестощі. Женя й не відмовляє: гладить його виступаючі тазові кісточки, задирає футболку вище, торкається міцного пресу, веде долонями до ребер і легенько проводить по ним нігтями, не дряпаючи, лиш додаючи відчуттів.

— М-м.. — Спартак знов вигинається, й він бачить, як той вкривається гусячою шкірою від його дотиків, від чого задоволено посміхається. Він сидить між чужих розсунутих ніг і змушує Спартачка стогнати. Не такі плани він мав на своє життя, але, в цілому, було не так вже й погано. Особливо, коли він простежує лінії чорнил під чужою шкірою пальцями, а потім схиляється до його живота й торкається того губами. — Жень!

Янович завмирає, лишаючи на гарячій шкірі вологий слід своєї слини. Підіймає на того очі, але навіть не відсувається, лиш отирається колючим підборіддям о теплий живіт.

— Мені спинитися? — питає він серйозно, бо не буде нічого робити, якщо той не дозволить, але наступним кроком буде дзвінок у швидку, бо його член, все ще червоний, падати не збирався.

Спартак дивиться на нього, густо червоніючи. Фарба заливає його обличчя й шию, але він хитає головою простягає руку, аби обережно торкнутися чужих кучерів. Не стискає, просто пірнає у них пальцями й легенько чухає чутливу шкуру, знов кусаючи власні губи. У Жені перехоплює подих від цієї згоди, й він отирається маківкою о чужу долоню, задоволено прикривши на мить очі.

— Я більше не буду питати. Сам спини мене, якщо щось буде не так, — каже він, бо те, що він збирається зробити, не дозволить йому багато говорити. Та поки він ще збирається з силами, то знов веде долонями по гарному й міцному тілі. Хтозна коли ще йому випаде цей шанс доторкнутися до Спартака, а не тільки інколи з заздрощами дивитися на чужий прес і біцепси? Він не знає. Тож торкається, гладить його, промацує м’язи під тоненьким шаром жиру, перераховує ребра, досягаючи самих пахв, знов повертається назад, вкотре зачарований малюнками на чужому тілі. Суббота був витвором мистецтва. Його тіло, його розум, те, що він наносив під шкіру, все це зачаровувало Женю, який втрачав відлік часу, торкаючись, вивчаючи, погладжуючи.

Його погляд знов спиняється на вовках і круках, що були витатуювані на чужих грудях. Здається вони були тваринами Одіна, тими, хто споглядав за світом, вивчаючи кожен його шматочок, й приносили ці знання своєму господарю. Він не був певен, якщо чесно, бо прямо зараз дивився на чужі соски, які теж були вкриті фарбою. Його пальці обережно торкаються тих, проводять по твердим намистинам, не уявляючи, як боляче це мало б бути — проколювати голками таку чутливу шкіру десятки разів, аби занести всередину фарбу. Хоча вона була не усюди, найбільш вразливі місця оминалися самим малюнком, але й частини ареоли Жені б вистачило, аби облаяти всіх на світі й забратися геть із салону.

— Боляче було? — питає він, кинувши погляд на Спартака, й той у відповідь киває, знов поглажуючи його по голові. Янович ковтає й теж киває, повернувши увагу назад до його грудей, і охоплює ті обома долонями, майже як жіночі, стискаючи в руках. Хоча ці, звісно ж, відчувалися інакше, були не такими м’якими й більш пружними, бо складалися з м’язів, але все одно… Було приємно. Тримати їх, стискати, обводити пальцями соски, дивлячись як ті твердішають ще сильніше від його дотиків, а Спартак ховає обличчя у лікті, важко дихаючи від цих відчуттів. Женя трохи посміхається цьому, бо зміг змусити зніяковіти самого Субботу, але сам виглядає не надто краще зі стояком у штанях. Але, принаймні, втрачати вже нічого, тож він нахиляється й захоплює один з сосків губами.

— А-ах, — миттєво зривається з чужих губ, і Женя посміхається сам собі, прикушуючи намистину зубами. — М-м!

Стогони надихають. Він лиже його сосок, смокче, втягує губами сильніше, наче дитя в пошуках молока, грається з ним язиком під задоволені звуки згори і відпускає з жахливо розпусним вологим звуком. Тепер м’яка шкіра не рожева, вона червона, набрякла від його пестощів, і він не може стриматися, аби не стиснути її знов, покрутивши в пальцях.

— Жень, — Спартак видає не стогін, майже схлип, стискає його своїми колінами, але Женя не ведеться, обводячи гарячим язиком і другу намистину.

— Ти можеш спинити мене, — нагадує він, все ще відчуваючи чужу долоню в своєму волоссі, і втягує звабливу горошину під губами в рот. Він знов смокче й кусає її, змушує набрякнути, розцвісти так само як і іншу, але слухає, слухає й не чує жодного слова, не відчуває жодного жесту, що змусив би його перестати. Тільки стогони, тільки те, як чужі стегна намагаються піднятися й потертися о його живіт, і він дозволяє це, поки ще хвильку покусує ці ніжні почервонілі соски на чужих грудях.

Коли він відриваєтся, то Спартак вже ледь не дрочить об нього, притираючись пахом. Женя радий, що тому, принаймні не боляче, коли втискає його стегна назад в матрац під незадоволені стогони і знов цілує вкриту татуюваннями шкіру, спускаючись вниз. Стежинка поцілунків прямує по напруженому пресу до пупка і нижче, до паху, до місця, на якому лежав набряклий член, забруднюючи все довкола змазкою. Женя відчуває його жар, коли опиняється зовсім близько, коли втягує шкіру біля спокусливого вигину м’язів, лишаючи на ньому свій засмокт, коли зачіпає напружений стовбур колючою щокою, витиснувши зі Спартачка новий стогін.

“Це більше не допомога, — думає він, коли торкається губами чужого прутня, стискаючи самого себе через штани, — і ніхєра це вже не тактильність. Це ти, Женька, встряг”. Бо коли ти збираєшся відсмоктати ліпшому другу й у тебе на це стоїть, це вже між вами без жодних виправдань.

Але поки що, поки що це не важливо. Не тоді, коли він охоплює міцний стовбур долонею, підіймаючи його, і лиже солону голівку мокрим язиком, не тоді, коли Спартак знову стогне від цього, закидає голову назад і гарчить від задоволення, стиснувши руку в чужому волоссі. Але не направляє його, не тягне, дозволяючи робити все так, як заманеться, і Женя, трохи заспокоєний цим, розкриває рота, аби охопити його прутень губами. Він не візьме його весь, це очевидно. Він навіть не певен, що кожна дівчина Спартака могла отак з наскоку оволодіти технікою горлового мінету, не кажучи вже про нього, хто в житті не думав, що буде тримати чужий член у роті. Але голівка входить в нього майже без проблем, і це трохи втішає і надихає, дозволяючи не так боятися за наступний крок.

— Же… Женьку.

Суббота стогне його ім’я. Женя підіймає погляд на того, але його обличчя все ще сховане у лікті, лиш обвітрені, вкриті тріщінками губи розкриті в спробі знайти десь більше повітря. Він розуміє, щиро, після цього стогону йому й самому б не завадила киснева маска, та поки він може лиш вкласти долоню на його живіт й заспокоюючи погладити того, відпустивши чужу голівку з рота й гучно ковтнувши. Він не запхає його в себе весь, а отже доведеться допомагати собі рукою, а отже… Треба було більше вологи.

Гарячий язик майже торкається чужих яєчок. Женя не жаліє слину, лишає вологий слід по всій довжині його прутня, торкається кінчиком язика його уздечки й дивиться, як чуже тіло охоплює судома задоволення. Він трохи посміхається, гладить його член долонею, і знов лиже від кореня до голівки, але вже з іншої сторони. Язик відчуває чужі вени, відчуває пульс крові в них. Відчуває напружені жили біля самого паху й складки шкіри біля голівки. Женя відчуває смак, солоний, з трохи гірким присмаком, і запах чужої змазки, що знов сочилася з уретри, крапаючи йому на пальці. Він відривається, пускає слину на голівку, перехоплює його член і розмазує вологу по міцному стовбурі, знов розтираючи пальцем чужу уздечку.

Спартак відгукується тихими стогонами й напруженням м’язів. Яновичу подобається дивитися на нього такого, не здатного цілковито контролювати себе, але він все одно заспокійливо гладить його вільною рукою, перш ніж знов охопити губами його член. Щелепа розкривається якомога ширше, не дає зачепити зубам чутливу шкіру, пускає його прутень в рот. Женя не поспішає, смішно сопить носом, але проковтує і проковтує його все глибше, поки той не впирається в горло. Пальці в його волоссі миттєво стискаються, намагаються натиснути, опустити його глибше, та він хапає чуже зап’ястя із силою, не дозволяючи цього зробити. Підіймає погляд і зустрічається з чужим, збудженим, схвильованим, майже благаючим блакитним.

— Будь ласка, — Спартак вже не стогне, він хниче, намагаючись підняти стегна, але не робить цього і кучері його відпускає, ковзаючи на дивані. Женя не знає, що саме “будь ласка”, але коли він трохи випускає чужий член і тисне язиком на його голівку, то цього наче видається достатньо. Принаймні для Субботи, що знов відкидає голову і стогне, вчепившись пальцями в диван.

Він шкодує, що не може дати більше, але робить все із тим, що має. Курчава голова починає рухатися, вгору і вниз, Женя втягує щоки, облизує те, що знаходиться в його роті, допомагає собі долонею, створюючи більше тиску на вкритий його слиною прутень. Вільна долоня пірнає пальцями в м’які кучері в паху, чухає, спускаючись нижче, охоплює яєчка, трохи стискаючі ті. Щелепа болить вже за хвилину, але він не спиняється, мружить очі, насаджується, забирає якомога глибше знову і знову, лоскоче язиком уретру, вичавлюючи з неї більше змазки.

— Нх-н! Же..! — чужі стегна вкотре підкидаються, та це не навмисно. Женя чує, як Спартак совається під ним, наче не може знайти собі місця, як впирається міцніше у столик ногами, як хитає головою то в одну, то в іншу сторону. Шкіра під його долонею, що знов гладить чужий живіт, гаряча і волога, й коли він розплющує очі, то бачить як здіймається чужа грудна клітина, не в силах надихатись від напливу почуттів.

Янович розуміє, що робить гарну роботу, коли чує, як Спартак гарчить зі свистом, видаючи той звук, що він вже колись чув. З подивом усвідомлює, що той не збрехав, та випускає його прутень з роту, зводячи кулак до самої голівки й різко й швидко надрочує її, коли з набряклого члена виривається потік густого напівпрозорого сім’я.

— ГР-Рх! — видає Спартак, штовхаючись, нарешті, стегнами як хоче, дотрахує чужий кулак, знов і знов заляпуючи самого себе власною ж спермою, закусивши губу. Йому потрібно ще усього лиш кілька рухів, аби, нарешті, впасти на диван з гучним, протяжним схлипом навіть не задоволення, а полегшення, бо вся напруга, що накопичилась в його тілі за ці півтори години, нарешті вийшла з нього, розливши насолоду по всьому його тілі.

Женя дивиться на Спартака із захопленням. На його груди, що здималися, на все ще червоні соски, на напружені м’язи пресу й на член, що він відпускає, дозволяючи з мокрим ляскотом впасти на вологу шкіру. Женя все ще збуджений від того, що щойно відсмоктав чоловіку, і гадки не має що з цим робити, бо його наче заражає та порожнеча в голові, яку відчуває Суббота. І єдине, що в нього є зараз, це думка про те, як хочеться поцілувати ці затиснуті зубами губи. І він дивиться на них, дивиться, торкаючись себе, поки сидить на колінах на підлозі між чужих розсунутих ніг, і раптом бачить, як не витримавши напруги шкіра лускає, і по гладенькому підборіддю стікає струмочок червоної крові.

На цьому розум каже йому “до побачення”, бо інакше він не знає як пояснити те, що робить потім. Бо він встає, ні, він кидається до Спартака, він злизує кров на чужому підборідді, досягає його губ і проводить по ним язиком, збираючи все до останньої краплі. А потім цілує його. Торкається його вродливого обличчя і пірнає язиком в його рот, не думаючи про те, який він зараз на смак, бо йому просто необхідно це. Необхідний Спартак, терміново, прямо зараз, аби ковзати язиком по його зубам, аби сплітатися з чужим, аби вилизувати його, пити його слину з металевим присмаком крові, втискаючись власним членом в чуже стегно.

Женя не пам’ятає, чи намагалися його відштовхнути, чи було поміж їх стогонів щось хоч приблизно схоже на “ні”, чи пручався той, коли він гарчав просто у поцілунок і потирався своїми стегнами о чужі. Він пам’ятає тільки яким солодким виявився рот Спартака на смак, як приємно було стискати й гладити його тіло, охоплюючи долонями кожен доступний сантиметр, і як сильно він кінчив просто у власні штані, так себе і не торкнувшись, але застогнавши в чуже вухо.

А ще він пам’ятає, як після цього міняв їх місцями, вкладаючись на нещасний диван зручніше, бо що він, що Суббота сил рухатися й вставати не мали від слова зовсім. І як потім, важко дихаючи, дивився у стелю з абсолютно порожньою макітрою, правда тепер вже через власний оргазм.

— Спартак, — тихо гукає Женя, притискаючи чуже гаряче тіло до себе. Він не певен, чи спав той, чи ні, бо той грів свій ніс в його шиї і не давав зазирнути собі в обличчя.

— Ммм? — все ж відгукується той, і він, якщо чесно, забуває, що хотів сказати, бо важка рука, вкрита татуюваннями, раптом перекидається через нього й охоплює його за груди, обіймаючи. Все, що він може, насправді, це тільки розпливтись у посмішці й цьомкнути Спартака у трохи розпатланий чубчик.

— І тільки скажи мені після цього, що ми з тобою не друзі.

На мить настає тиша, а потім він відчуває вібрацію десь в районі своєї шиї, й розуміє, що той сміється, здригаючись від хихотіння.

— Замовкни, — нарешті бурмоче Спартак, в якості аргументу закинувши на нього ще й свою ногу, яку Женя одразу ловить десь під коліном, зручніше влаштовуючи на собі, відчувши вдячний видих у свою шкіру. Пухнаста шкарпетка на чужій ступні торкається його ноги, й він і сам тихо хихотить, лишивши поцілунок на чужому лобі.

“Хана,” — коротко резюмує він, знов піднявши очі на добре знайому стелю, бо спершу не раз лишався ночувати на цьому самому дивані, поки його не пустили у ліжко. Власне зараз варіантів знову було лише два: або його пустять у спальню, або випхають назад на цей привітній диван, заборонивши згадувати сьогоднішній день. Женька гладить чужу спину, знов чуючи задоволений видих, і все ж схиляється ближче до першого варіанту, теж заплющуючи очі. Ну, якось буде.

 

***

Хочу висловити величезну вдячність, по-перше, вам особисто, якщо ви це прочитали, а по-друге, моєму любому Мрійнику, без якого цієї роботи взагалі не сталося б, бо він мій головний надихач і підтримка, а також бідолашна бета, яка все це вичитувала. Ви можете стежити за мною і планами в нашій групі This is СПАРЖА, де твори публікуються щойно написані, а також є анонси наступних робіт.
Буду вдячний за кожен коментар, що ви залишите!