Руйнівниця свого творця

Чоловік був вчителем й весь час, коли обирав собі пальто, що робив він майже годину, тріпав язиком про своїх учнів, розповідаючи про їхні хамовиті витівки, досягнення, котрі неодмінно були його заслугою, чи про те, як він, розкусивши їхню підступність, не повівся на неї та обламав всі веселощі. Це була людина, з якою не хотілось би знайомитися ближче, яка, очевидно, дуже любила без цензури покритикувати всіх і все, проте, збагнувши цю свою ваду, всіляко намагалася, що виходило недосконало, сховати її.

Він, бува, переключив бесіду на неї, цікавлячись що веде її до Кольсонії, але отримавши досить тривіальну відповідь — їде на запрошення друзів — радісно продовжив щебетати про свою особистість, ніби та когось цікавить. І саме через цю свою незацікавленість, Стефанія лише ввічливо слухала — неможливо дізнатися про таємниці людини, які гідні того, щоб їх прагнули розкрити, з розмови з нею.

Таким чином, до пальта й вечері додався ще й приємний бонус: компаньйонка, найкраща для нетривалого знайомства з людьми, котрі не потребують активної участі співбесідника у розмові, адже розказують переважно про себе. Для дівчини ж весь цей час видався вельми нервовим. Вона напружено спостерігала за кожним рухом незнайомця та своїми монетами, тримаючись від нього на такій відстані, щоб він не зумів обікрасти її, понишпоривши у наплічнику чи кишенях, та водночас, якщо він кинеться навтьоки, могла зупинити його.

Залишивши позаду ряд ресторанчиків, з їхніми різноманітними ароматами, й магазинчиків, власники яких, мабуть, чимало платять за оренду в першій лінії від Ланізбедського моря, Стефанія почала старанніше умовляти чоловіка віддати їй квиток, адже вона виконала те, що від неї вимагалося. Юна дослідниця вже роздумувала, чи не завернути їм в якусь менш людну вулицю, поки він не вдрав, щоб вона могла приставити кинджал до його горла, як вчила Келлі. Руки так і свербіли перейти до дій, але Стефанія лише дужче стисла ручки пакета з пальтом.

—Ти вже мене, старого, вибач. Нечасто трапляється нагода провести час з такими привабливими молодими людьми.

—Віддавайте білет, — настійливо прошепотіла Стефанія, вона не була певна, що їй вдасться відтворити хоча б ілюзію спокійного голосу, як це роблять, коли вперше, й не тільки, виступають перед широкою публікую.

—Он, на восьмому причалі, стоїть твій транспорт, — Стефанія прослідкувала за поглядом чоловіка. Там насправді стояв корабель, що мав п’ять щогл та прямі вітрила кольору папера, колись залитого чорним чаєм.

І от настав осяяний момент, коли старий потягнувся до кишень, щоб віддати документ, безмаль такий же омріяний, як кохання під зорями — оцих квитків багато і небо є над усіма, але чомусь вважаємо, що це щось особливе, призначене лише для одного тебе. Між іншим, ситуація, що зараз трапиться, буде такою ж безглуздою, як попереднє порівняння.

—Перепрошую, пане, — долинув голос якогось молодика, що поспішав до них, —Ви хочете віддати свій квиток на той рейс? — він показав в сторону, де стояв вітрильник.

Старий підтвердив догадки юнака, припинивши пошуки.

—Скільки вона платить? Я дам вам вдвічі більше.

Вчитель розгублено дивився то на одне, то на інше молоде обличчя. Стефанія, піддавшись вперед, робила те саме — вона побачила справжню нерішучість, після того, як прийдешній вигукнув: «Втричі!». Хлопець мав гострі чорти обличчя, волосся густе, наче нескошене насіння пшениці, та темне, наче мазут. Він не відводив очей з лиця власника трофея, за який, вірогідно, розгорнеться нещадна битва.

Стефанія спіймала погляд старого й загомоніла, не відчайдушно, бо хвиля, що містила в собі докори, що з самого початку це все виглядало надзвичайно хитко, не повністю накрила дівчину просто тому, що не встигла, але й не рішуче, адже води вже набігло достатньо, щоб з побоюванням визнати те, що та дійсно створює перешкоду:

—Стійте, стійте, дідусю. Ми з вами уклали угоду! — Стефанія не мала вільних грошей, тож залишилося тільки гукати до сорому та добропорядності, сподіваючись на відклик. Потім вона спробувала закликати хлопця до тих же якостей: — Ідіть куди йшли, будь ласка. Ви зможете знайти місце на іншому плоту.

Юнак не виказав ніякої уваги, від слова взагалі. Стефанія повторила своє звернення до нього декілька разів та з кожним грядущим воно ставало менш лагідне й доступне для вух усіх вікових категорій. Все виявилося марним. Обурення з цього приводу вже танцювало на гострому лезі, розсікаючи при цьому смертельну сталь.

—Пропонуєш навколішки благати тебе? — врешті скрикнула вона, тим самим досягнувши стрімкого погляду від викрадача здобутих цілей, або ж від співучасника крутійства, якраз коли старий дістав цінний папірець. Зрештою, ким би він не був, Стефанії треба хапати квиток та мчати звідси.

Сонце зайшло вже настільки, що вистачить декількох хвилин, щоб повністю провести його за обрій. Воно променіло яскравою, червоно-помаранчевою кулею — хмари геть розірвали з ним контакт, а море ще не захопило шматок. Отак, самотньо, воно прикрашало собою небесний степ. Якби ті дивні білі пір’їни не відкланялися, кожен у своєму напрямку, ми б все одно спостерігали мальовничу картину — сонце поділилося б з ними своїм теплом. Художник зобразив би це сяєво божественним, здатним освячувати все, чого торкається; я ж скажу, що сонце — то людина. О, так, людина, яка іскриться так, що навіть найнещасніший морок поряд засвітився б, яка гідна робити це без допомоги інших, хай навіть іноді забуває останнє.

У наступний момент трапилося одразу декілька речей: по-перше, старий розкрив свою пельку, збираючись винести вирок, як суддя у найсуворішому костюмі, втім Стефанії здалося, що він належить до того типу суддів, які всюди знаходять вигоду насамперед собі, по-друге, Стефанія кинула пакет з одягом до ніг мовника, по-третє, дівчина, зі швидкістю м’яча, запущеного професіоналом, тобто з усією можливою, зробила крок до квитка, десь там юнак вже почав реагувати на цю самовиту витівку, по-четверте, Стефанія вихопила чесно здобутий квиток, дякувати, що бородач, на відміну від безчесного конкурента, не мав такої поривчастої реакції, й, розвернувшись на п’ятах, побігла геть, ну і на кінець, невідомий пустився навздогін, усвідомивши — він недостатньо сторчголовий, принаймні дівчина з приємністю надіялась, що це задіне його пихатість. 

Вона неслась назустріч вітру, як той кінь під вершником, що шукає пригод, у вухах свистіло повітря, що розступалися не за власною волею, на відміну від людей, котрі при цьому бурмотіли якісь прокльони. Всі ми давно прокляті — якщо не в очі, то за спиною. Всі ми комусь не догодили, всі ми погані для когось. Але хіба має одна людина таку потужну владу над іншою? Хіба може хтось словами-побажаннями наразити на негаразди істоту собі подібну? Колись, певне, такі фрази не кидали направо й наліво: їх промовляли шепотом, дивлячись у бездонні криниці на лиці того, для кого вони призначалися, тоді, можу уявити, обоє на мить затамовували подих, не в змозі зупинити повзуче по шкірі каяття. Проте, я глибоко сумніваюсь, що вони навіть тоді мали якусь силу. Люди самі забули початкову, дану їми ж, вартість достеменних виразів — може це частинне визнання незначущості тих?

На одну мить, за яку хвиля, здійснивши свій випад, відходить від берега, дівчина стала вітром, котрого ніщо не зв’язувало, ніщо не тяготило, як це робив рюкзак на плечах й нестача інформації. Він був ніким і тому міг стати будь-ким, він був недалекосяжним і тому міг жити тільки теперішнім, він був без годинника і тому не лічив хвилин. Він навчився розмовляти, але ніхто не розумів його, він мав знайомство з усіма, але рідко відвідував кладовище спогадів, він був у кожному куточку, але ніде не мав постійної домівки.

Декілька разів незнайомець ледве не наздогнав втікальницю, здається, він кричав щось, на кшталт: «Панно, скільки ви хочете за нього?». Його голос мав натягнуті нотки ввічливості, яка, на думку юнака, мала б подолати впертість дівчини, але через них, наче кров через тканину, якою забинтували свіжий глибокий поріз, просочувався гнів.

Отримати за квиток кругленьку суму, набагато більшу за ринкову ціну, було вельми гарним варіантом. Врешті-решт, багато що є кращим за гроші, але ж не необхіднішим. Проте, дівчина продовжила бігти, як мала дитина, радіючи своїй перемозі.

Хтось сходив з човна, відразу потрапляючи в міцні обійми, а когось ніхто не зустрічав, зате останній порався швидше. Діти років десяти, що вже встигли засмагнути, продавали газету. Де-не-де люди зачиняли свої маленькі підприємства на ніч. Були й ті, хто монотонно походжав цегляним асфальтом, покурюючи люльку.

Хекаючи, немов закипіла вода, Стефанія зупинилася, перед цим упевнившись, наскільки це було можливо, в тому, що відірвалася від хлопця. Вона промовила б молитву, щоб ніколи більше не зустрітися з ним, якби тільки вірила, що вона буде почута. Адже, якщо припустити, що є на світі святі істоти, вони скоріше живуть своїм життям, ніж слідкують за кожним і виконують їх забаганки, якими б безкорисними ті не були. Але, якщо вони й справді роблять це, то, вочевидь, незліченні прохальні листи відправляються поштою, що тримається на найщирішій вірі.

Стефанія забігла далеченько від причалу, де чекав її новий корабель, що мав відправлятися менше ніж через дві третіх години, як усвідомила дівчина, поглянувши на кишеньковий часомір. Ніколи раніше дівчина не була у цій частині порту, оглянувшись навколо себе, вона підійшла до дядька, що ловив рибу, сидячи на зробленому з берези двометровому виступі, його було достатньо, адже берег тут був надзвичайно крутий: стоячи по коліну у воді, ти зробиш два кроки й вже не відчуватимеш дно.

Слухаючи відповідь на своє питання, як дійти восьмого причалу, вона відчула вагу чиєїсь масивної долоні на своєму плечі, а потім голос, що вже встиг вигравіюватись у пам’яті, наче їм читали казки, чи давали непрохані поради.

—Я куплю тобі новий квиток у першому класі, зніму номер настільки, скільки знадобиться чекати відправки, їжа включена. Згода? — протороторів  зухвалець, проте дівчина почула ледь половину. Вона різко обернулася, цим самим звільнившись з-під хватки, ніби все ще сподіваючись не побачити лице, яке скоріше переслідувало б вас під час нічного усамітнення, ніж у кошмарах, проте для нашої героїні воно, ясна річ, було жахом, не тому, що ця особа лякала її, а тому, що вона, за настільки коротку пору, непомірно набридла, наче прописи, у котрих діти вчаться виводити літери, строчачи кожну з сотню разів, у випадку, коли ти ще до школи відшліфував цю свою «майстерність» — як скажуть батьки для підтримки своїх незацікавлених, ледачих малят.

А не мала можливості дослухати Стефанія завдяки тому, що, коли всі дрібки надії, яка виникла інстинктивно, розбилися, немов шкаралупа яйця об стіл, дівчина позадкувала.

Крок. Півтора. Хлюп. У голові вудкаря вже формуються озлоблені звинувачення, що дівчисько розігнало його харч. Стефанія опинилася прямісінько у прохолодній воді.

Винуватець або справді не хотів, щоб ситуація переінакшилась таким чином, або був вмілим актором, адже, кінець кінцем, він мав всі шанси вхопити дівчину, перешкодивши її падінню. Які б емоції — фальшиві чи сущі — не полонили хлопцеве обличчя, а я можу присягнутися, що під втомленістю була крихточка чогось, дуже схожого на розгубленість, його руки застигли у повітрі, поки він, прижмурившись, дивився на ту, хто, певно, дратувала його не менше, ніж обставини, коли розмовляєш з людиною, позаду якої сонце, і кожен погляд на неї, котрого ти щиросердно прагнеш, приносить біль в очах.

Стефанія плескалась у морі з закинутою головою, іноді уходячи під воду повністю. «Допоможіть» — прохрипіла вона на видиху, перш ніж знову щезла. Рюкзак явно був антонімом до рятувального жилета.

Парубок вилаявся під носа, нарешті, зрозумівши, що діва не вміє плавати, стрибнув у море. Юнак ухопив тіло Стефанія, яка продовжувала активно рухати ногами, ніби піднімаючись по невидимих сходам. Затим він нагримав на риболова, щоб той допоміг витягнути дівчину на дерев’яну поверхню. Той, здається, поквапився драпнути  геть, але, отримавши ще одну порцію наказів, почув в цих останніх грізне попередження, та все-таки виконав, що вимагали. Чолов’яга, припущу, був забобонним й вважав, що нещастя спіткає його, як цих двох ненормальних, коли він не триматиметься від них якомога далі, бо, не встигла Стефанія відвести дух, він вже зник.

—І так ти збираєшся відправлятись у морську подорож? — розміщуючись від дівчини на такій відстані, на якій би це зробив невпевнений коханець, спитав той, чийого імені ми не знаємо, бо воно аніскільки не переймало нещодавно тонучу. Білосніжна сорочка липла до його тіла, не залишаючи місця уяві, солоні краплі стікали на підлогу.

Всупереч слабкості у своїх кінцівках, дівчина почала здійматися на ноги й сердито, наче хазяїн своєму коту, що надзюрив у туфлі, мовила:

—Якщо ти зараз же не відчепишся від мене, проклятий йолопе, я буду кричати, що ти ув’язався за мною, щоб задовольнити свої хворі фантазії.

—Життя в обмін на квиток — це більше, ніж ти можеш вимагати, — хлопець теж підвівся, насуваючи на дівчину.

Стефанія підняла одну брову, посміхнувшись одним краєчком вуст, негласно повідомляючи: «Сумніваєшся, що я можу зробити це? Що ж, я попереджала».

—Збоченець! — голосно загорланила вона, тицьнувши пальцем в молодика. — Він пристає до мене! Подивіться на цього нахабу та сховайте своїх доньок!

Кількоро перехожих мимо спрямувалися до пари.

—Це правда? — спитав літній чолов’яга.

—Як тобі не соромно, паршивцю, — перебила жінка, замахуючись сумкою.

Як захищався її рятувальник, Стефанія не спостерігала, вона поспішила до свого кораблю, навмисно змішуючись з людьми.