Рубін

Камін зовсім не грів мої задубілі пальці. Я навіть не можу ними рухати. От треба було випихати мене в дощ до поштових скриньок? Доки всі відчиниш…
“Та що ж це таке? Я вже вся відігрілася, а руки ще навіть не почервоніли. Я бачила лист у своїй скриньці. Цікаво, від кого він? Батьки пишуть лише в певні дні, а йти настільки довго лист просто не міг. Та й до того ж я зовсім нещодавно забирала пошту від них, чого б це їм писати так скоро? То від кого він? Ц, доки руки не розігрію й не дізнаюся.”
Я підповзаю ближче до вогню, але він наче зумисне не хотів гріти мене. Нарешті. мені це набридло, і я загорнула руки в ковдру. Тут і справді діло пішло швидше.
Лише зараз я відчуваю, наскільки сильно розігрівся камін. Він обпалює своїм жаром мої очі, щоки, спину. Відповзаю від нього настільки далеко, наскільки можу, але це не допомагає. На моє щастя, руки нарешті зігрілися, і я вирішила піти в іншу кімнату, щоб розібрати листи й прочитати свій.
Коли я взяла пошту до рук, відчула, що в кімнаті стало прохолодніше. Можливо, дрова в каміні вже догорали абощо. Але не звертаючи уваги на це, я попрямувала до бібліотеки. Мені здалося,  що вогники на свічках довкола застрибали.
Вже в бібліотеці, розклавши всі листи в кілька купок, я взяла свій. На ньому не було підпису, лише стара і масивна печатка із якимось візерунком. Мені здалося, що я вже бачила його раніше, і я трохи нахилила свічник, щоб побачити картинку краще. Це був герб.
Я настільки здивувалася, побачивши на листі королівську символіку, що ненароком підпалила конверт. На моє щастя, я змогла швидко потушити його.
“Начебто не дуже й спалила. Головне, щоб текст не постраждав”
Замерла, дивлячись на лист, на його обпалений бік, на яскраво червону печатку. Може, це помилка? Чи якийсь жарт? Що могла я зробити, щоб сама королева звернула на мене увагу? Що?
“До біса” – думаю. “Нащо тягнути? ”
Обережно розрізаю конверт. З невимовною ніжністю дістаю лист і розгортаю його.
“098
Палац, вітальня.
Четвер, о сьомій
Чекаю на Вас.
З усією повагою
Її величність Мара”
Моє серце виривається із грудей. Королева?! Що за чорт?
Я поринаю у роздуми. З них мене вириває птах, що б’ється дзьобом у вікно. Яскраво червоний птах. Ніколи таких не бачила. За кілька секунд  він злітає в небо.
Раптом я згадую важливу річ. Четвер сьогодні. З острахом дивлюся на годинник: лише пів на п’яту. Я встигну. Мені лячно, але я не показую цього: нащо зайвий раз привертати до себе увагу? Я одягаю іншу сукню, стареньку шаль і вибігаю на двір. Там, за найвищою в саду берізкою є маленький прохід. Управління пансіону не знає про нього, але вихованки – так. Майже кожна з них хоча б раз вибігала з нього на побачення з коханим або просто на нічну прогулянку.
Я швиденько вибігаю за ворота і, нарешті, я на свободі. Скільки разів я думала втекти звідси! Але мені ніколи б не стало духу, якби не цей лист.
Я біжу, біжу швидко, наскільки дозволяє вітер. Ну, хоч дощ закінчився, і на цьому спасибі.
Мені хочеться пити, але я не зустрічаю жодного джерела. Дорога йде здебільшого через ліс, тому це досить дивно. Але я знайшла дещо краще – криницю. Не знаю, звідки й нащо вона тут, пансіон має власну, і це точно не вона.
Я підхожу ближче і набираю води. На диво, вода чиста. Я обережно набираю її з відра в долоні і з насолодою випиваю. Вона холодна, майже крижана, але така смачна, що я п’ю ще, і ще, і ще…
А потім біжу далі.
Я вже бачу палац, коли мені раптом починає хотітися спати. Я з усіх сил борюся із цим, але нічого не можу зробити, тіло наче не слухається мене.
Я падаю на траву. Дякую, що не в калюжу. Очі самі по собі заплющуються і я поринаю у сон.
Може, слід було дослухатися вогню?