Розповідь страшного досвіду.

“Де я? Чому тут так темно? Чому в мене так пекуче болить плече?”, це були мої перші думки коли я прийшов до тями. Коли я розплющив очі, то побачив перед собою Кирила і Сашу.
– агов, Макар. Ти де? Скільки пальців я показую?
Я подивився на Сашка, він показував 3 пальці.
– три, Сашко, три. А чого ви тут? Навіщо прийшли?
– нє, ну ти цікавий однак. Тобі в руку попав осколок з вікна, який міг би бути в мене в потилиці, якби ти мене не прикрив. За що я тобі дуже вдячний.
Розповів він, а я знаходячись в шоці, почав оглядати руку.
– в сенсі осколок? В сенсі в руку?
Я прийняв сидяче положення, а мене почали заспокоювати.
– тихо, тихо. Все нормально.
Я відчував себе малою дитиною, яка впала з велосипеда, і здерла коліно.
– хлопці, я чув… Сепара чув, я не брешу. Він… Він щось казав про те що здасть нас всіх… І він… хлопці..
Сашко кудись пішов а Кіріл залишився зі мною. Мені було важко дихати а ліва рука почала німіти.
– так, Макар. Все добре, чуєш? Давай заспокоюйся, все в нормі. Зараз прийде док, дасть тобі пілюлю. Дихай, ти дихай.
А я не міг, я когось шукав, але не знав що. Кисню в організмі ставало все менше і менше, а голова лише крутилася.
– Кір… Я не.. м..ожу…
Це все що видавив я з себе до приходу лікаря. Коли він прийшов, все було як в тумані. Перед очима було все тьмяне. Кіріл тримав мене за руку. Коли мені почали щось надягати, я почав викручуватися і казати.
– все нормально… Не… Чіпайте мене. Дайте мені укол і…
– Макаре, заспокойся будь ласка. І зараз все стане нормально.
Міряючи тиск лікар крикнув.
– тихо!
Через пару секунд він зняв тонометр і сказав, даючи мені таблетки.
– сердечний приступ. У тебе таке часто?
Я захитав головою.
– значить через стрес. Ви так не нервуйте, все буває в перший раз. А рука за місяць загоється. Давай розминаємо руку, давай давай, не нервуємо.
Біля мене так сиділи хвилин 10, коли я відчув легкий біль від вводу препарату. Голову потроху відпустило, і біль теж почала відступати. Через пів години я вже був в нормі, і побачив біля себе чиєсь тіло.
– Макар, ти як?
Це був не Кіріл, і навіть не лікар. Це був Саня. Він сидів біля мене без огиди, чи байдужості. В його очах читалися турбота і страх.
– Саню, навіщо? Я ж не маленький…
– я знаю, але ти не вмієш проявляти емоції. Ти їх тримаєш в собі. І нікому не хочеш про це казати. Знаєш, ти мені декого нагадуєш)…
Я задумавшись над словами хлопця сказав.
– кого ж я тобі нагадав там, га?
Він посміхнувся і сказав.
– мене. Я згадую, як перший раз прийшов на позицію, мені показали хто, що і де. Почався перший обстріл, мені дали автомат в руки і сказали “бери і стріляй”. Я не те що стріляти боявся, мені його до рук було страшно взяти. Всі стріляють заряджають рпг. А я забіг до нашого “шалашу”, скрутився клубочком й не виходив звідти цілі сутки.
Він засміявся і продовжив розповідати.
– я навіть тоді втратив свідомість, ледве відкачали. Але, знаєш, все це приходить з досвідом. Через місяць ти вже будеш шмалити по цих вилупках з зав’язаними очима.