Розмальовані крейдами стіни

Коли всі торти були зʼїдені, трава на доріжках протоптана, а касети вже у вісімнадцятий раз прослухані, вісім голів лежали на сухій колоді. Очі були заплющені, а вії іноді тремтіли від занадто сильної любові сонця до них. Лише Фелікс міг усміхатись, поки Мінхо весь час намагався вилізти з міцних рук на його плечах. Синмін просто розвернувся спиною до яскравої зірки й хитав ногами десь в повітрі.

 

— Хьонджін, ну і навіщо ми це робимо?

 

— М? — перепитав Хван, ледве не засинаючи під променями тепла й літа.

 

— Та запитую, якого біса я зараз лежу і прію тут, якщо міг би це ж саме робити в домі? — не витримав Чан і зняв з очей шматочки огірків та ненароком змазав по обличчю густий йогурт.

 

— Та ну, заспокойся ти, ще трішки залишилось, — не піднімаючи голови, Хьонджін рукою елегантно махнув Чану сісти й не заважати іншим проводити свої імпровізовані спа-процедури.

 

— Тим паче, що ця маска зволожує і омолоджує шкіру, — додав Чонін, хитро посміхаючись.

 

— Те що треба, Чан-хьон, — додав Синмін і перекрутився подалі від довгих ніг Бана.

 

Зранку Хьонджін, як слухняна помічниця Чана, поїхав з ним в Пусан за продуктами. Скільки ж емоцій тоді він вилив, тремтячими ногами натискаючи на ржавіючі педалі. Але тільки завдяки його втомленому і все такому ж гарному обличчю бабці віддавали їм задарма редьку на кімчі та навіть пакети рису. І серед таких подарунків, в прямому сенсі за гарні очі, їм віддали старенький журнал для дівчат. Схоже, бідолашного Хвана із зовнішністю, як у відомої моделі, сплутали з місцевою красунею.

 

Але це й на краще. Так на одній зі сторінок він знайшов заголовок, який зачепив його внутрішню любов до догляду за собою.

 

“Як зробити ваше обличчя білосніжним”

 

І коли Чан ніяково намагався сказати дідусеві, що його друг не цікавиться таким, Хьонджін тягнув його за край футболки разів двадцять і тихо шепотів прохання забрати цю дорогоцінну знахідку. Знав би Бан, на що він підписався, коли втомлено видихнув і кивнув головою щасливому хлопцеві.

 

— Ти дійсно вважаєш, що огірки на пекучому сонці допоможуть нам стати гарними?

 

— Гарними однозначно ні, але виправити помилку природи можна спробувати.

 

— Все, ти догрався, Кім Синмін! — Чан підскочив і побіг за бідолашною дитиною, по дорозі пхаючи собі в рота шматочки огірка та витираючи пальцями йогурт, який потім використав як лак для волосся, руками закладаючи пасма назад.

 

— Як діти малі, чесне слово, — прошепотів Чан Бін, поклавши одну ногу на іншу.

 

— А тепер можна знімати? Я зараз згорю тут разом з цими огірками, — заскиглив Чонін, кулаками бʼючи землю.

 

— Ще трішки, потерпи, — сказав Фелікс, а Мінхо та Чонін з двох боків простогнали йому у вуха, тягнучи на себе його і без того розтягнуту, стару футболку з протертим малюнком щасливого слоника.

 

— А зараз?

 

— Скажіть, як довго нам ще треба тут маринуватись? У мене скоріше ноги відваляться, ніж обличчя стане кольору снігу.

 

— Та й хвилини не пройшло, як ви знову питаєте! З вами так ми ніколи не підемо в якісь цікаві салони!

 

— Ще цього не вистачало! Ліксі, пішли щось подивимось?

 

— Ну ще хвилиночку і я піду.

 

— Ну, тоді й залишайся тут з Хваном, — сказав Чан Бін й пішов з радими своєму звільненню Чоніном, Мінхо та Джісоном. До речі, двоє останні потім не могли зупинитись сміятись, коли побачили свої білі обличчя з огірками, які сповзли на щоки.

 

Ніхто й не помітив, що весь цей час Хьонджін і Фелікс лежали, міцно тримаючись за руки. А, можливо, просто ніхто не хотів на цьому акцентувати увагу. Як би там не було, навіть у спекотний день, коли не було чим спокійно дихати, їх руки були зʼєднані в один замок. І вони не домовлялись про це. Просто в один момент тонкі пальці Хвана поповзли до маленької руки Лі. Якось занадто солодко й мило для найкращих друзів, але, можливо, в них така дружба, яку не зрозуміє доен, крім них самих? Може, й так. Головне тільки самим не пропустити момент, коли триматись за руки стане настільки буденно, що це буде відбуватись всюди, навіть у скупченні людей, де будь-який зайвий рух призведе до неминучих наслідків з поганим фіналом.

 

— Ліксі, тобі не спекотно?

 

— Дуже, а тобі?

 

— Також. Тоді чому тримаєш мене за руку? — Хьонджін піднявся на лікті, однією рукою зняв маску, а іншу поклав на груди Феліксу.

 

— З тобою мені то спекотно, то холодно. Іноді я думаю, що згорю заживо, а іноді — що замерзну.

 

— Цікавий ти, в тебе є свій внутрішній вентилятор.

 

— Шкода тільки, що він ніяк не може зупинитись, як і моє серце, — обережно цілуючи тильну сторону його долоні, сказав Фелікс, прибравши з обличчя все, що могло завадити дивитись на Хьонджіна, й усміхнувся яскравіше за сонце.

 

— Що ти таке кажеш? — його очі стали більші, а десь всередині стало ще тепліше, ніж було секундою раніше. Навіть зʼявилось бажання розказати все, що зараз в думках.

 

— Ти дійсно повірив? Ха-ха, тебе так легко обманути, Джінні! — Фелікс сміявся, прикриваючи усмішку звʼязаними руками, й блискучими очима дивився з-під білого чола на Хвана.

 

І світ немов зупинився в той момент, коли їхні очі зустрілись, а дихання стали одночасно перетворюватись зі спокійних та врівноважених на збиті й нерівномірні. Можливо, з повітрям щось не так, але в їх головах однаково стало бракувати яких-небудь слів.

 

— Не треба так жартувати, Ліксі, — видавив Хьонджін, занадто швидко стаючи червоним, й побіг в кімнату так прудко, як вже давно не бігав.

 

А Фелікс залишився один сидіти на пожовклій траві з йогуртом за обличчі, яке безсоромно стало рожевіти, коли перед очима знов поставала картина здивованого Хьонджіна.

 

— І що мені робити? Чорт, як я так вляпався… — перейшовши на рідну, Фелікс закинув голову на деревʼяну балку й закрив руками очі. — Мені зізнатись чи просто залишити все, як є? Правильніше буде сказати все напряму, бо це стосується тільки нас обох. Нас обох… Зачекай, а чи нормально взагалі про таке говорити? Чи нормально взагалі таке відчувати? Певно зі мною щось не так. Я точно з ґлузду зʼїхав! Я просто божевільний бовдур!

 

Він бив себе по лобові, не знаючи, що треба було бити серце. Тільки воно підстрибувало кожного разу, як Хван усміхався, доторкався, танцював, малював, радів, поводився, як дурник, жартував і просто був поруч із ним.

 

— Може я захворів? — він поклав руку на чоло, але температури не було. Лише холодні краплі поту з мокрого волосся. — Ніби все нормально, але чому я постійно задихаюсь?

 

Він помилявся. Повітря ніколи не було достатньо лише тоді, коли Хьонджін був перед ним. Що ж казати про момент, коли їх пальці переплелись в одну квітку. Напевно, це була б троянда. Або навіть півонії. Такі насичено-рожеві чи, можливо, помаранчеві. Які кольори означають “Я хочу бути з тобою так довго, поки ти сам від мене не підеш”? Якщо такий зʼявиться, то він неодмінно стане улюбленим.

 

— Гей, Фелікс, ти що робиш?

 

І треба знову повертатись в світ, де твої почуття не стоять на першому місці, а зізнання у коханні може бути лише у снах чи мріях, коли жуєш чергову ложку мюслей.

 

— Ти щось казав? — запитав Лі й округлив очі, коли побачив на своєму плечі руку, а потім й самого Чан Біна.

 

— Я тебе вже давно кличу, а ти, схоже, зовсім засох тут. Хван взагалі очманів, якщо сказав тобі сидіти тут одному. Як побачу його, покажу де раки зимують!

 

— Не треба! Не треба, я сам тут сидів! Він в цьому не винен, чесне слово!

 

— Нащо ти його виправдовуєш? Він тебе змусив?

 

— Я ж кажу тобі, що сам вирішив тут погрітись! І взагалі, навіщо ти мене кликав?

 

— Точно, я поки шукав щось більш-менш цікаве навкруги, знайшов у коморі всілякі старі речі з дитинства Чана. Подумав, може тобі буде цікаво подивитися, розпакувати, позичити ненадовго.

 

— Тоді пішли скоріше, поки Чан нічого не побачив, — Фелікс витягнув з себе останні сили на усмішку й, взявши Со за запʼястя, побіг з ним в сторону комори.

 

Маленький будиночок з дерева, яке за всі свої роки стало поступово чорнішати й покриватись мохом, виглядав більше, як місце початку якогось невідомого фільму жахів, ніж найкраща схованка дитинства Чана. Відчинивши скрипучі двері, їх зустрів застарілий запах, клубочки пилюки, маленькі павучки навколо й багато коробок. Їх всіх запечатали скотчем, бо сподівались скоро переїхати, але, як казав Чан, їх новий дім викупили в два рази дорожче, ще й інфляція прийшла, тому треба було залишитись на місці.

 

— У тебе є з собою ніж чи якісь ножиці?

 

— Ніби ні.

 

— Дивно, — відриваючи пошарпаний шматочок коробки, сказав Чан Бін.

 

— Більш дивно було б, якби я з собою носив ніж або ножиці. Особливо якщо ми тут одні, — Фелікс тихо підійшов з-за спини до Чан Біна й раптово вдарив пальцями його в боки, від чого Со здригнувся і ледь не впав.

 

— Ти що? Я ж злякався!

 

— Вибач, вибач, тільки не плач, добре? — сміявся Фелікс, коли пішов витягати коробки на вулицю, на яких були приклеєні папірчики “1973” та “1974”.

 

Як би не було огидно від завеликої кількості пилу, Фелікс відкрив одну з коробок, яка була найбільш схожою на заповнену. Спочатку він не знав, що це, але подмухавши всередину, що було поганим рішенням, бо вся пилюка полетіла за обіймами в обличчя Лі, побачив крейду.

 

— Чан Бін, лети сюди! Я знайшов дещо неймовірне!

 

— Я не думаю, що пані Бан зберігала б так довго кімчі! — крикнув з кімнати він, але все ж таки вийшов, бо натрапити на сумного й водночас суворого Фелікса дуже страшно. З розуміння безпеки цього просто слід уникати, це Чан Бін вже встиг вивчити.

 

— Дивись! Тут крейда!

 

Вся коробка до самих країв була заповнена різнокольоровою розбитою крейдою. Її стружки змішались один з одним, створюючи нові, абсолютно не схожі на які-небудь інші барви. Кришка всередині була розмальована маленькими незграбними малюнками динозаврів, машинок, всіляких мордочок та серденьками.

 

— Ого, я й не знав, що у Чана таке є.

 

— Що будемо робити з цим скарбом?

 

— А чого б ти хотів?

 

“Визнати себе й зізнатись у коханні”.

 

— Розмалювати дім цією крейдою. Як тобі ідея?

 

— Якщо ти хочеш побачити суміш розлюченого та щасливого Чана, то я тільки за! — він усміхнувся й поніс коробку на ґанок дому.

 

А Фелікс все йшов позаду. Він повільно пересував ноги, підкидав носком своїх кросівок камінчики й спостерігав за тим, як повільно пливуть хмари.

 

— Вони ж такі великі, то чому так повільно йдуть? Втомились чи як? А може їх ніхто не може підтримати, от вони й засмучені ходять? Я вас підтримую! Ви все зможете! — Фелікс заволав так голосно, щоб не тільки хмари, а й зірки в усіх галактиках могли почути слова підтримки маленького сонечка на якійсь блакитній планеті.

 

— Не кричи, бо ще накличиш на нас біду, коли ми ще нічого не зробили! — шикнув Чан Бін й рукою покликав Лі до себе.

 

Фелікс прибіг до стіни, котру ділили одні деревʼяні двері й два маленьких вікна з жовтими шторами та крихітними квіточками.

 

— Вже придумав, що малюватимеш? Сонце?

 

— Ні, — дістаючи зелений колір, відрізав Фелікс.

 

— Тоді, може, дерево? Он те вишневе дерево в полі, де ми катались на велосипедах на тому тижні?

 

— Можливо, — він вийняв червону крейду й поклав біля своїх ніг в білих кросівках.

 

— Не знаю, а що тоді?

 

— Я хочу намалювати все, що з нами відбувалось чи ще станеться цього літа. Хочу намалювати всіх нас і підписати кожного, бо думаю, що вони точно себе не впізнають.

 

— А що мені робити?

 

— Можеш написати наші цитати? Ти один з тих людей, що люблять запамʼятовувати моменти в усіх деталях, тому тобі це точно підійде.

 

— Добре, почнемо з народження діда, — видихнув Чан Бін й одразу залився сміхом з Феліксом, але, вчасно згадавши про роботу, вони заспокоїлися і почали вимальовувати кружечки й овали, а Со намагався згадати, коли у Чана день народження. Так давно було, що історичні теорії з появи динозаврів здаються ближчими.

 

Руки вже стали фарбуватись у різні кольори, створюючи нові плями на тільки-но випраних футболках. Білі стіни, які роками стояли ніким неторкані, стали обʼєктами вихвалянь. Фелікс сидів на колінах, іноді пересаджуючись в позу квіточки, а Чан Бін просто весь час стояв, вихваляючись своїми гарними й ідеально підібраними джинсами з ринку.

 

Поступово на будинку почали зʼявлятись мордочки котиків, порося, підписи хлопців і просто смайлики. Крейда вже була всюди і навіть у волоссі, бо для Со Фелікс був замінником тумбочки. А той і не був проти, бо як же можна відмовлятись від безкоштовного фарбування свого білого волосся у якісь нові, невідомі фарби?

 

— Хочеш я просто тобі пофарбую волосся? Бо ще впаде крейда і Чан нас точно вбʼє, — пробубонів Бін, розправляючи пасма своїми пальцями.

 

— Не треба, залиш все як є. Ти ж знаєш, що мене Чан просто вбʼє, якщо побачить, що я зробив з волоссям, тому просто малюй, поки вони нічого не зіпсували, — не відволікаючись від свого котика, сказав Фелікс і взяв з підлоги брудний коричневий колір.

 

Червоним були намальовані маленькі й великі, розміром з долоню, серденька. А десь біля них слова, які закарбувались в памʼяті обох.

 

“Коли це літо закінчиться, я розплачусь”.

 

“Якщо мені ніхто не приготує локшину, то можете й не мріяти про портрети!”

 

“Я ніколи й нікого так сильно не любив, як вас”.

 

“Ви такі бовдури, але ви мені рідніші за все на світі. Ненавиджу вас”.

 

“Чому не можна зробити літо вічним?”

 

“Я ненавидів яблучний сік. А потім я зустрів вас, і ви його обожнювали. Тепер це мій найулюбленіший сік з усіх”.

 

“Мене нудить від ваших балачок, але чомусь так тепло з вами”.

 

“Не звертаючи уваги на те, які ви безтурботні й іноді безвідповідальні, ви все ще залишаєтесь моїми улюбленими хьонами”.

 

— Тільки не кажи, що ти плачеш, — з усмішкою, що з кожною секундою розпливалась все ширше, сказав Фелікс.

 

Чорні очі Со блищали яскравіше звичайного. Він не так часто показував свої почуття, але в такі моменти, коли бачив перед собою тих, кого кохає, був готовий безсоромно плакати. Чан Бін не витримав і обійняв Фелікса так обережно, ніби той був зроблений з фарфору, і боявся одним неправильним рухом його розбити.

 

— Бін, що з тобою? Настільки розчулився чи як? — потираючи його спину, запитав Лі.

 

— А як інакше? Я вас всіх так люблю, — промичав він, а Фелікс тільки скористався цією нагодою і коли побачив десь на галявині Чана з камерою, показав рукою підійти сюди.

 

Чан стояв з камерою і випробовував новий обʼєктив на всіляких метеликах на великих пелюстках фіалок, ромашок та чорнобривців. Він вже хотів запитати, в чому справа, але Фелікс вчасно пальцем на губах показав йому знак мовчання, а потім тикнув Чан Біна в маківку, щоб Бан нарешті зрозумів план Лі.

 

“Знімай!” — одними губами англійською сказав Фелікс, висунув язик і ясно усміхнувся в камеру Чана. А той був лише радий зробити ще одні фото його дітей, особливо, коли вони зайняті чимось іншим, окрім як сваритись чи мотузити один одного.

 

— Бінні, там Чан йде. Вставай, якщо не хочеш мати на себе компромат, — киваючи, прошепотів Фелікс, ніби не він покликав фотографа до себе.

 

— Хлопці, а чим ви тут займаєтесь?

 

— Тільки не бий нас, добре? Ми просто хотіли розмалювати стіни крейдою.

 

— Якщо що, це все придумав Фелікс. Я просто намагався його відмовити.

 

— Тим паче, якщо щось піде не так, то ми заодно помиємо тобі будинок. Зачекай, ти хотів мене підставити?

 

— Не підставити, а врятувати свою шкуру. Дружба дружбою, а за своє життя мені страшнувато, — Фелікс накинувся на Со й взяв його за горло ліктем, не повною силою стискаючи руку, а Чан Бін лише сміявся й намагався вирватися, хоча виходило не дуже.

 

— Так, а ну заспокоїлись! — Чан розʼєднав їх і, поставивши руки на колінах, почав: — Я й не збирався на вас кричати. Це дуже мило, що ви вирішили перетворити стіни на щось цікаве й незвичне.

 

— А що ви робите? — з-за дерев почали виходити інші зацікавлені голови.

 

— Псуємо Чану дім, хочете з нами?

 

— А Чан не проти?

 

— Тільки не псувати, а розмальовувати.

 

— Не бачу різниці, — закінчив Мінхо, взяв у руки чорну крейду й став малювати всіляких котиків, їх вуса, вушка й просто смугасті хвости.

 

Хьонджін забрав собі найбільше кольорів і став малювати кожного з них у вигляді тваринок, бо не хотів накосячити з обличчями. Так Чан став вовком у чорній футболці та з пакетом яблук в лапці, а Мінхо — зайчиком з навушниками. Чан Бін мав бути свинкою зі спортивною повʼязкою на чолі, але Со стверджував, що більше підходить на роль кролика, тому Хван втомлено видихнув і лише домалював йому вушка, як у Лі. Себе ж він не знав як малювати, але на вухо Фелікс шепотів: “Котику, ти ще довго?”. Напевно тому на стінах зʼявився котик з блокнотом та пензликом в руках. Хан… А що Хан? За такі щоки та ясну усмішку, Хьонджін нагородив його званням хомʼяка групи. І навіть придумав йому синій комбінезон з червоною футболкою в білу смужку. Приємніше і найскладніше було працювати над Феліксом. Хван його більше за всіх намагався зробити неперевершеним й більш деталізованим. І він завжди сяяв, тому став маленьким курчам з найбільшими оченятами, рожевими щічками з ластовинням та милими жовтими крильцями. Синмін просто був схожий на цуцика, тому ніяких проблем з ним немає. І теж саме було з Чоніном, який став рудим лисом з хитрою посмішкою та заплющеними очима.

 

Всі тваринки тримались за руки й усміхались. Над ними Чонін написав ініціали кожного з них.

 

Синмін писав дати їх масштабних поїздок, але найбільшими цифрами записав тільки одну велику дату. День, коли вони всі зібрались цього літа в маленькому будиночку біля лісу. 

 

01.06.1992

 

На колись білій стіні, за кожну пляму на якій пані Бан могла побити Чана тонким прутиком з кущів, тепер було все. І смайлики від Чана з очима у вигляді паличок, і квіточки від Джісона, і навіть слова подяки від Чан Біна.

 

Кожен вклав у цю стіну стільки уваги, любові й старань, що колись пізніше буде боляче бачити, як краплі дощу безжалісно стиратимуть їх сліди початку справжнього життя.

 

— Слухайте, поки ми всі разом вирішили псувати будинок, можна тоді й над нашими ліжками щось написати? — раптом розрізав тишу Хьонджін своїм питанням.

 

— Дивлячись, що ти хочеш зробити.

 

— Ми можемо написати собі листи в майбутнє. Тільки маленькі. Можемо записати свої очікування і свої почуття зараз і закінчимо в останній день літа, коли треба буде розʼїжджатись всім додому.

 

— Чому б ні? Я впевнений, що батьки мене вже перестануть вважати за сина, тому якісь написи на стінах вже ніяк не завадять.

 

— А наліпки можна туди клеїти? — загорівся Фелікс, і Чан кивнув, потираючи його маківку й куйовджуючи рівне волосся.

 

— А можна ліпити на скотч всілякі штучки?

 

— Наприклад?

 

— Наприклад, обгортка з-під найсмачнішої цукерки чи аркуш з календаря в день, коли ми зробимо щось грандіозне!

 

— Нінні, роби, що твоя душа тільки забажає. Якщо це те, що зробить тебе щасливим, то я буду тільки радий, — Чан обійняв Яна й шепотів слова, від яких серце могло в будь-який момент зупинитись.

 

— Тоді пішли, поки він не передумав, — Джісон потягнув за собою Чоніна, а той тримав за руку Фелікса, а той — Синміна й Хьонджіна.

 

— Диви, які милі. Навіть ланцюжком всюди ходять.

 

— Чан, не думай, що мені цікаві твої старі думки. Я б також пішов, але мені треба ще котика намалювати, — прошепотів Мінхо, ледве носом не притискаючись до своїх малюнків, що починали осипатися від одного подиху на них.

 

— Слухай, ти хочеш армію створити чи що? Навіщо так багато котів? Ще подумають, що тут не підлітки живуть, а це притулок для безхатніх пухнастиків.

 

— А що не так? Я б і сам хотів таке зробити, але тільки у Хвана, щоб йому колись кіт під носом нагадив, у нього на них алергія.

 

— Та заспокойся, все одно ми не змогли б тримати в нашому і без того тісному домі ще й котів. І я впевнений, не одного ти захочеш.

 

— Що є, то є, — зітхнув Мінхо й пішов у дім записувати свої думки щодо заборони на котиків у кімнаті.

 

Діло у всіх йшло повним ходом. Всі старанно записували все, що у них на душі. А Чонін зубами відгризав скотч, щоб наклеїти вже шосту обгортку найсмачніших рисових булочок з персиком, які купили з акцією “три по ціні одного”.

 

Мінхо не знав, як почати чи як правильніше розкрити себе на невеликому клаптику шпалер, тому ходив по кімнатам і через плечі розглядав кожну написану частинку.

 

“Привіт, я з майбутнього! Це — Лі Фелікс! Сьогодні у нас 13 липня. Літо тільки нещодавно почалось, а я вже знаю, що воно пролетить занадто швидко. Поки я дуже щасливий, але також мені дуже страшно, що мої почуття будуть неправильними й образливими. Сподіваюсь, що Фелікс з майбутнього все зможе вирішити і я не буду почувати себе таким… дивним? Зараз я обожнюю полуницю і мене Чонін привчив їсти рисові булочки. Виявляється в них ще є наліпки! Вони такі милі й маленькі, що тепер я їх колекціоную. Хьонджін пообіцяв зʼїздити на якесь озеро, а мені вже не терпиться там побути! За це літо я хочу порахувати всі зірки на небі або кожного світляка в лісі. В мене все вийде, я в цьому впевнений! Всього тобі найкращого, я з майбутнього!”

 

“Як пишуть записи в щоденнику? Треба було в Синміна спочатку запитати. Ну добре, привітик, це – Ян Чонін. Мені наступного року буде сімнадцять і я все ще люблю цукерки з персиковою начинкою. Хьони мене покликали відпочити вдома у Чана, а в мене якраз не було жодних планів, тому тепер моє літо має пройти з цими безмозкими качками. За цей час я порвав стільки футболок, але хьони мені завжди допомагали їх підшивати. Уявляєш, Синмін, виявляється, співати вміє! Я й сам був у шоці. Тепер у нас в планах заспівати на наступному пісенному конкурсі в Пусані якусь пісню. Я хочу он ту пісню Мадонни про гроші, а Синмін хоче Вітні Хʼюстон. Він дійсно вважає, що може дотягнути до її рівня? Він справді смішний, чесно. З ним тепло і я почуваю себе як вдома. І взагалі мені тут подобається. Думаю, це мій дім. Мій другий дім, якщо не перший. І чого я хочу під кінець цього літа? Ні про що не шкодувати. Єдине, чого я хочу. Можливо, ще коробку мандаринів з Чеджу, але я вже щасливий. Я хочу бачити хьонів також щасливими. Майбутній Чонін, ти маєш це зробити!”

 

“Це Кім Синмін. Все, що я можу сказати, це те, що ці бовдури мені вже набридли. Так, з ними я не почуваю себе таким самотнім й сумним, але як можна півгодини сміятись з того, як я впав? Хоча, я й сам тоді добряче насміявся, але вони навіть не запитали, як я! Ми з Чоніном ледве не єдині в здоровому глузді тут залишились. Ми навіть скоро підемо гуляти в ліс, щоб тренуватись до нашого спільного виступу. Чесно, мені страшно не виправдати його очікувань щодо мене, але Чан сказав, що припинить мене годувати, якщо я відмовлюсь. І зараз всюди цвітуть квіти і вони падають мені на голову. Так бісить, коли хтось ці квітки з мене знімає. Дякую їм”.

 

“Як мені бути оригінальним? Я б написав вірша, але мені треба залишити ідеї до наступних творів. Хван Хьонджін, вісімнадцять років, починаючий художник і письменник віршів. Звучить, як стаття про пошук другої половинки в щотижневій газеті. До речі, на днях Фелікса й Чоніна надрукували там, як переможців конкурсу в Пусані. Вони на фотографії сяяли навіть більше за ті ліхтарі. А Фелікс ще й так мило усміхався, що в мене самого серце забилось частіше. Я йому вже неодноразово казав, що в нього обличчя, немов він янгол з небес, і треба бути моделлю, але він схоже соромʼязливий і не сприймає це. Я навіть в блокноті створив сторінки, де малюю Фелікса. Він все ж таки дуже гарний. Дуже хочу наприкінці літа показати йому свої малюнки. Сподіваюсь, йому сподобається так, як і він мені”.

 

“Привіт, майбутній я! Це — Чан. Мені все так само двадцять років і я тут найстарший. Всі мене називають, як хьон, Кріс, дід або просто Чан. Я тут просто за батька. Кожен день мені треба готувати, прибирати, ходити за продуктами і слідкувати, щоб ніхто не впав у яму десь недалеко в лісі. Дякую Чан Біну, без нього я просто впав би без сил. Я дуже хочу їх повести в наметах кудись під зоряним небом. Звучить занадто романтично, але я хочу, аби ці діти побачили наскільки прекрасний цей світ. Я дуже радий, що після стількох місяців розлуки вони спілкуються так, ніби нічого не було. Ми кожного вечора сидимо біля вогнища, пʼємо чай з ягідним варенням і багато сміємось. Я найщасливіша людина, бо одного дня знайшов їх. Якби ці хлопці не зʼявились в моєму житті, ніхто б не написав цей текст”.

 

“Салют, феєрверк чи щось ще, це — Чан Бін. Хочу тут висказати своє незадоволення. Якого чорта мене ніхто не хоче обіймати? Я настільки смішний чи що? І чому мені всі малюють вуса, коли я сплю? Так мало того Чан ще й фотографує мене з собою, а потім бігає по дому сміється. Сперечатись не буду, тоді він дуже милий, але ж я не ходячий жарт, а просто хочу показати свою любов. Але час від часу вони приходять ввечері до мене на ліжко й всі разом обіймають. Не знаю, що з ними відбувається, але мені стає так тепло на душі. Я повернусь сюди в кінці літа й скажу, чи правда вони мене люблять так, як я їх”.

 

“Мене звати Хан Джісон. Але в останні дні мене називають Сонні. Тепер я хочу, щоб мене називали саме так. Я люблю полуницю, довгі прогулянки з іншими, якісь безглузді жарти і зірки. Особливо зірки. Хоча, одну зірку найбільше. Мені здається, що щось зі мною не так. Чому, коли я бачу Мінхо, мені важко дихати? Може він з собою носить отруту й намагається мене вбити? Точно цей столичний захотів мене позбутись. Ага, дзуськи! Я ще змушу його жалкувати про свої наміри. А поки я просто хочу їсти досхочу ягід, кататись на велосипеді кудись далеко і слухати касети Мінхо. Може, він і не дуже, але його смак в музиці мене підкорює кожного разу”.

 

Лі сміявся, поки читав записки на стінах. У кожного можна було побачити їх відображення. А що ж писати Мінхо? Він накручував вже десяте коло з рожевою ручкою з блискітками. Навіть Чан з кімнати вийшов, щоб не заважати народжуватись одній правильній думці.

 

І ось той бум. Коли його очі зустрілись з саморобним від Фелікса

метеликом, якого приліпили до стіни сухим шматочком скотчу, Мінхо придумав, що написати. На цей раз, там буде саме Мінхо і його думки. Ніхто більше. Хоча, все можливо.

 

“Я — Мінхо. Лі Мінхо. Якщо цього недостатньо, то мені девʼятнадцять років і, як тільки закінчиться літо, я поїду в іншу країну. Можливо, назавжди. Я хотів просто файно провести час тут, але з кожним днем я все більше і більше шкодую, що погодився туди поїхати. Хоча, може це літо стане найкращим. Не знаю, тут навіть касети слухаються краще. Можливо, це через людей, з якими я їх обирав, або через одну людину. Останнім часом я взагалі поводжу себе якось дивно. То в мене серце вистрибує з грудей, то лоскотно в животі. Думаю, це все від їжі Чан Біна, бо ви її їли? Від неї не тільки метелики, а й глисти зʼявитись можуть. Але, не посперечаєшся, виходить непогано. Він сказав, що скоро приготує мʼясо, але я краще це зроблю за нього. Не знаю, що зі мною буде під кінець цього літа, але поки я жодного разу не хотів повернутись. Чорт, я люблю цих хлопців”.

 

— Вже всі написали? — запитав Чан, кулаком стукаючи у вікна, що були зашторені білим мереживом.

 

— Я вже закінчив.

 

— Я також.

 

— Так, мені не треба робити перекличку. Хто зробив — той бере з собою плавки і щось на голову.

 

— А ми кудись їдемо?

 

— Я ж обіцяв піти на озеро, тому треба тримати своє слово. Точно, ще не забудьте взяти другий одяг про всяк випадок і спальні мішки. Влаштуємо там невеликий табір, — усміхнувся Чан і підстрибуючи зник в товстих стовбурах дерев.

 

— Ура, ми підемо в похід! — плескав у долоні Фелікс і так само як Чан стрибав, мов маленьке зайченя.

 

— Ну, там же комарі будуть, — скиглив Синмін, але Хьонджін йому ткнув у груди випрану, червону футболку.

 

— Тепер вони будуть думати, що ти вогонь, і оминатимуть тебе.

 

— Дуже смішно! А ти як писати будеш? Там же навіть ліхтарика не буде, — а Хьонджін лише перевів погляд на яскравого Фелікса, та коли помітив на собі його блискучі очі, залився червоним румʼянцем і зі словами:

 

— А мені не потрібен ліхтар, щоб малювати! — пішов збирати необхідні речі, серед яких були лише блокнот, ручка, дві футболки з супергероями, плавки, білі труси й трубка для підводного плавання.

 

За дверима постійно хтось хіхікав, а за вікнами доносились крики Чана. Бідолашний вже биті двадцять хвилин не міг знайти ключ для наметів, а без них його мрія не здійсниться. Смішно, але мрія двадцятирічного хлопця не вступити в Сеульський університет чи заробити мільйон. Його бажання таке ж просте, як і він сам. Бути поруч із своєю сімʼєю. Але сімʼєю не кровною, яку він також любить, а тою, що сам обрав.

 

Як можна взагалі знайти свою сімʼю? Випадкові знайомства в бібліотеці в секції “Фентезі для підлітків”? Чи може в напів розваленому кафе-морозиво, де незмінна тітонька вже років тридцять продає найсмачніші кульки десерту?

 

Чан знайшов кожного з них на їх квітучому особистому полі. Першим був Фелікс, бо на гучних вулицях Сіднея серед карнавальних костюмів, ще зовсім маленький хлопчик Кріс зміг побачити ще більш маленького заплаканого Фелікса. Він загубив своїх друзів у натовпі, але натомість знайшов одного, який триматиме руку так міцно, що ніколи їх не розʼєднає. І разом з батьками вони переїхали в Корею, все так само не відпускаючи рук.

 

Мінхо був другим знайденим дитям. Там, де Чана з першого дня незлюбили, тільки учень з паралельного класу приніс вкотре засмученому хлопчині полуничне молоко. Воно було огидне й несмачне, але тоді мила й широка усмішка котячих очей запала йому в душу.

 

Синмін. Цього цуценя підібрала вже малесенька група з трьох дітей, що гуляла біля майданчика, де Мінні закидали піском. Мінхо тоді вирвався з рук Чана й пішов бити хуліганів по голові, Фелікс побіг струшувати з його голови бруд, а Чан намагався поговорити й подружитись з ними. Тепер четверте дитя було з ними, куди б вони не пішли.

 

Хьонджін. Цього художника вони побачили на дереві з блокнотом та ручкою в руках. Синмін тоді заліз на ту занадто високу для нього гілку й дивувався, як Хван вмів так відчувати кольори навколо. І так вийшло, що він зірвався й повис на три гілки нижче. Забувши все, Хьонджін кинув блокнот з ручкою на траву й поліз спускати Кіма. І вже на землі Хван, щиро усміхаючись своїми великими очима з чарівною цяточкою, погодився бути їх художником.

 

Чан Бін. У Чана на рівні ДНК була любов до спортивних ігор, і так у сьомому класі на пробах з боксу, він натрапив на одного дуже милого, але в той самий час сильного хлопця. Він став його улюбленим суперником, а трішки пізніше й найближчим другом. Деколи вони з усмішками та дзвінким сміхом згадують ті часи, коли бачили одне в одному лише ворогів в квадратних шоломах та магнітних кольорів рукавицях.

 

Чонін. Ця насправді дитина змусила Чана, якому швидко набридають опери та хор, заслухатись і навіть ненароком пустити сльозу. А його ніякова усмішка, коли Чан підбіг висказати всі компліменти на світі… Це було тою останню краплею Бана.

 

І останньою дитиною став Джісон. Цього хомʼячка, зі щоками набитими чіпсами, підібрали в залі під час перегляду фільму жахів. Так вийшло, що “бродячі діти” сиділи біля Хана, а він весь час чимось хрумтів. Все було б нормально, якби під час однієї зі страшних сцен, Джісон не викинув з рук пакет чіпсів і не накинувся на Синміна всім тілом. І так вони продовжили дивитись фільм, ніби немає нічого такого в тому, щоб залізти комусь на коліна й безсоромно трястись від страху.

 

— Я все приніс! — крикнув Джісон і приніс Чану на подвірʼя пластикові відра з-під кімчі, до гори забитими їжею.

 

— Сонні, ми не можемо все забрати, бо тоді тобі самому прийдеться все носити. ТИ на це згоден?

 

— Як не це, то що ти пропонуєш? Їсти жуків, де попадеться?

 

— Чого ж відразу так категорично. В жуках, а особливо в червʼяках, багато білків, — а Джісон на це копнув його ногою в носок його забруднених стареньких кедів з малюнками на білих підошвах.

 

— Не треба ніяких жуків, Чан! Ми ж не Робінзони Крузо, на одних червʼяках не виживемо!

 

— Та знаю-знаю, які ви ненажери, Сонні! Я вже з собою все взяв, але якщо захочете, то по дорозі будуть ягідні кущі. Там можете спокійно поїсти і нічого вам за це не буде.

 

— Ви чули? Там є ягоди, тому хто вийде сюди останній — той їх не скуштує! — прогорланив Хан і самовдоволено став на себе показувати пальцями, ніби придумав щось геніальне.

 

Напевно так і було. Через одне відкрите вікно всім в домі були чутні слова, і кожен з відкритими рюкзаками, з яких все висипалось, намагався прибігти першим, на ходу завʼязуючи шнурівки. Це була битва не на життя, а на смерть. Хоча в цьому випадку на змогу вижити в польових умовах.

 

— Йди звідси, я був першим!

 

— Не чесно, мої кеди забили в кут! А ну відійшли всі на рахунок три!

 

— На рахунок три скоріше ти вилетиш з того вікна!

 

— Та ну, розійдіться ви, стадо баранів!

 

Ледве не переплигуючи один через одного, вони вибігли на подвірʼя. В різних шкарпетках, зі скуйовдженим волоссям та у помʼятих футболках. Чан не міг стримувати сміху, поки Хан взяв всю відповідальність на себе.

 

— Що ж, ви всі постарались на славу, — навмисно понижуючи свій голос, почав Джісон, склавши руки позаду в замок, як це роблять дуже серйозні люди у воєнній формі. — Але серед вас був один, хто прийшов пізніше інших конкурсантів.

 

— Та ну, припини, Сонні, вони ж всі прибігли одночасно, — тримаючись за коліна, Чан ледве зміг перевести дихання, але нова хвиля сміху прийшла з присоромленими обличчями перед суворим Джісоном, який на їхньому фоні виглядав занадто маленьким та навіть милим білченям.

 

— Ні, офіцер Бан! Не можна нехтувати життям інших заради того, щоб всі пройшли в фінал. Ми маємо поважати закон нашого будинку. Тому, на превеликий жаль, я маю вам всім повідомити, що Хван Хьонджін — равлик і добіг останнім! — швидко Джісон дав сильного щелбана по чолу Хвана, схопив свої речі й побіг кудись в далечінь, поки Хьонджін не встиг навіть одуматись.

 

— Ах, ти бридкий!.. — Хьонджін побіг за ним з чорним портфелем, який був заповнений різнокольоровими значками й бризками від акрилових фарб.

 

— Не тікай, я хочу першим скуштувати полуницю! — крикнув Фелікс і побіг зі своїм жовтим портфелем за ними.

 

— Ти впевнений, що це хороша ідея? Не боїшся, що вони потоплять один одного вночі? — запитав Чан Бін, закидуючи на спину дві палатки.

 

— Повір, це будуть незабутні дні, — щоки Чана вже боліли, але як можна ходити без постійної усмішки, коли ти зараз їдеш на відпочинок з найближчими людьми подалі від всього?

 

— Дійсно, серійні вбивства точно залишаться в моїй памʼяті, — видихнув Со й покрокував за всіма.

 

Літній вітер, що пробивався крізь голки ялин, здував з голови всі зайві думки. Його легкі поцілунки штовхали йти далі в самі хащі, звідки доносився голос лісових істот. Вони співали про своє життя, про муки й про те, наскільки чарівний сьогоднішній день.

 

Всюди доносився аромат стиглих яблук, по яким вже мандрували червʼяки. А босі ноги вступали у вологу землю, обʼєднуючись з зеленою травою та маленькими краплями ранкової роси.

 

Скрізь літали метелики, залишаючи перед очима червоно-зелені лінії. Сонячні промені намагались осліпити блукаючих мандрівників з кедами в руках та пакетами повними всякої їжі з холодильнику. Там були і пару морквинок, і пакет чипсів, і пляшка томатного соку з перцем та сіллю, і навіть бутерброди. Чан не міг собі дозволити навіть уявити своїх голодуючих дітей, тому, поспішаючи, складав докупи все, що вважається їжею.

 

— Дивіться, там ягоди правда? — невдовзі запитав Чонін, коли на кінці доріжки побачив величезний кущ шовковиці.

 

— Так, ти правий! Чур я перший їх заберу! — Хьонджін показав язика й з усіх ніг помчався до кущу.

 

— Гей, не смій все забирати! Бо знайду троянди і будеш найгарнішим кущем на весь Пусан, зрозумів?

 

— Тільки якщо зможеш наздогнати! — Синмін підстрибнув, дав потиличник Яну й побіг прямо за Хваном на зустріч із солодкими чорними ягодами.

 

— Схоже, нам нічого не залишиться, — підійшовши до місця злочину, зрозумів Чан, коли не побачив і половини тих ягід, що безтурботно висіли на гілках.

 

— А ти на щось сподівався? — приречено видихнув Бін й впав на землю, тримаючи всі намети на руках, мов це його діти.

 

— Так, діти, послухали всі мене! — Чан плеснув три рази в долоні й на цей звук відгукнулись всі, окрім жадібних хлопців, чиї щоки були набиті ягодами, а обличчя вимазані в темно-фіолетовому соці.

 

— Схоже, тут ніхто не буде посуватись, — зауважив Фелікс й став очима шукати нові кущі, але все було марно.

 

— Ліксі, йди сюди! Я тобі залишив найбільші ягоди! Приходь, поки їх не забрали! — крикнув Хьонджін, брудною рукою махнувши Лі підійти сюди. Той ніби загорівся й побіг в обійми Хвана, який стояв весь червоний з величезними очима.

 

— Так, добре, одному знайшли місце, а нам що робити?

 

— Пропоную розбитись на пари. Я буду з Чан Біном, — Чан взяв Со за руку й підняв їх замок над головою, широко усміхаючись, ніби щось є в тому, щоб сплітати з кимось пальці.

 

Мінхо й Джісон повільно повертали голови один на одного, а коли їх присоромлені погляди зустрілись, то відстрибнули. Так, Хан зміг втриматись за стовбур дерева і заховатись там, а Лі лежав на траві із забитими ліктями в багнюці. В їх очах була точно не ненависть. Там були страх, невпевненість і тривожність.

 

— З ним? Чому постійно з ним? — Хан став голосно кричати й акцентувати увагу на своєму невдоволенні стиснутими кулаками та надутими губами.

 

— Бо я не думаю, що ти мені зможеш допомогти, коли цим дітям стане погано від занадто великої кількості немитих ягід.

 

— А Чан Бін так може?

 

— Я ще багато чого вмію, чого ти точно не можеш, — посміявся Со й за руку забрав Бана за собою.

 

— А що мені робити з цією білкою?

 

— Поговоріть про щось, знайдіть кущ ягід. Робіть що хочете, але щоб через годину були тут, зрозуміло? — востаннє крикнув їм в спини Чан, коли йому в рота заклали жменю ягід з маленькими листочками.

 

Мінхо хотів запропонувати піти кожен своїм шляхом, але Джісон почав першим:

 

— Ходімо, десь там має бути ще щось.

 

Лі не знав, про що вони можуть поговорити. Про те, чому стали не переносити один одного? Може, про те, які ягоди було б непогано зараз знайти? Улюблений колір, касета, смак, одяг, пора року? А може просто йти мовчки з руками в кишенях і кожні пʼять хвилин робити вигляд, ніби ти згадав щось важливе? Але не вийшло й мовчки зануритись в свої думки, як всі старання Лі Джісон розірвав на шматки.

 

— Я настільки нестерпний?

 

Мінхо не очікував почути таке питання й здивовано повернув голову. Джісон з понуреним поглядом дивився лише під ноги, аби остаточно не впасти в очах. Але ж бачно, як він тоне в собі, тільки він сам цього не зрозуміє, поки ніхто не протягне йому руку.

 

— З чого ти це вирішив?

 

— Як з чого? Кожен день, коли я хочу щось зробити, ти кажеш, що я безнадійний і не треба мені довіряти. Якщо я хочу комусь допомогти в тому, де я точно впевнений в своїх силах, ти приходиш і кажеш такі речі, через які я почуваю себе гірше за будь-кого.

 

Мінхо ніколи не шкодував за своїми вчинками. Він вірив в те, що всі наші дії в минулому — це незначні ключики до розгадки свого майбутнього. Але саме в цей момент Лі був готовий хоч зараз винайти машину часу, повернутись в ті дні, коли він бачив натягнуту посмішку Джісона й зі всієї сили вдарити самого ж себе. Мізки б це не поправило, але хоч дати зрозуміти собі, наскільки такі слова можуть завдати болю й залишити незагоєні рани, які перетворяться на вічні шрами, було необхідним.

 

— Чого притих? Обдумуєш свої слова?

 

— Ні, згадую твоє обличчя в ті моменти.

 

— І що ти відчуваєш? Радість? Зловтішання? Може, задоволення?

 

Якби Мінхо до першого червня задали б таке питання, він би не думаючи обрав саме таку влучну здогадку. Так чому все не може бути стабільно однаковим? Не можна просто все залишити, як є? Чому ставлення, думки й почуття мають змогу змінюватись? Чи правильно це взагалі?

 

— Мені шкода. Мені дуже шкода, що я не думав над тим, як тобі було неприємно і, можливо, боляче чути від мене такі слова. Я просто хочу сказати…

 

— О, я бачу кущ малини! Вони розміром з пів мізинця! — Джісон більше не хотів чути жалюгідних виправдань і побіг з новим подихом вітру до невагомих обіймів довгих стебел з малесенькими колючками та листям, що лоскотало шкіру.

 

Мінхо не встиг вийти зі свого карального монологу, як Джісон вже клав до рота одну за одною насправді великі ягоди. То не більше нігтя на великому пальці, то одного розміру з мізинець. З рук вже капав сік, але Хан просто не міг зупинитись.

 

— Джісон, ти ж весь забруднився, — Мінхо розвернув його до себе обличчям й хотів краєм своєї чистої футболки витерти краплі, поки ті не засохли.

 

Його любов до решти була іншою. Замість слів чи якихось милих речей, він турбувався про всіх. В своїй мірі до кожного, але якщо комусь потрібна допомога чи хтось просто не бачить проблеми, то він на неї вкаже й навіть знайде план вирішення. З Джісоном все було інакше. Спочатку йому не хотілось і думати про слова “допомога” і “Джісон” в одному реченні. Схоже, з ним точно щось не так.

 

Це стало очевидно, коли Джісон розвернувся обличчям до Мінхо й він затамував подих, коли побачив, як крапелька червоному соку скочувалась по губах кольору вишні. А сонячне світло ще більше акцентувало увагу, створюючи на них крихітні блискітки.

 

Джісон стояв й занадто часто кліпав очима, викинувши з руки ще три ягідки. Якби у когось, хто їх ніколи не зустрічав і вперше бачив, запитали, які у них стосунки, то він відповів би: “Неоднозначні”.

 

Вони й не помічали того, як бездумно дивились в очі один одного занадто довго. А як було соромно, то погляд опускався на губи з запахом малини та кольору вишні. І так по колу, допоки десь з-за спини вони не почули знайомий голос, який перейшов на крик:

 

— Мінхо! Джісон! Ви де? Ви недалеко? Якщо мене чуєте, то скажіть щось! — Чан ходив біля дерев і махав руками, а Мінхо, тримаючи Джісона за плечі, заховався з ним за каменем.

 

— Чому ми… — не встиг запитати Хан, як Мінхо закрив його рот рукою й тихо шикнув на вухо.

 

— Якщо не хочеш отримати від Чана і доїсти малину, тоді сиди тут тихенько й не вилазь. Він скоро піде й можеш робити все, що захочеш.

 

Джісон на секунду припинив дихати. Він подивився у глибокі, бездонні очі Мінхо і його серце шалено забилось. Він просив всіх богів, яких тільки знав, щоб цього гучного серцебиття не почув хлопець навпроти, який був в сантиметрах від нього. Це точно не через якісь почуття. Можливо, через авантюру й відчуття якихось пригод, яких так не вистачає в буденності Хану, перед очима все і пливе, а у вухах гудить.

 

І навіть коли Чан пішов знов до Фелікса, який тільки те й робив, що бігав навколо інших з повними долонями ягід, вони сиділи й не відводили очі. Їх спроба обʼїстись ягодами переросла в ненавмисну підліткову романтичну комедію, де головний герой допомагає героні втекти від батьків і жити в своє задоволення.

 

Але колись це треба було припинити і першим це зробив Хан. Прокашлявшись, він намагався встати, але ноги були такими ватними, що він впав назад.

 

— Так скучив, що повернувся назад?

 

— Фу, не кажи такі дурниці! — Джісон вдарив його по плечу, але розсміявся разом із Лі, коли на другий раз ноги все так само відмовлялись вставати.

 

— Можливо це знак побути тут трішечки довше.

 

— Ага, тільки в твоїх мріях, — вже тримаючись за дерево, він зміг встати й на хитких ногах заховався серед дерев, часто вдихаючи і видихаючи.

 

Серце ніяк не хотіло заспокоїтись через один сміх його ненависного друга. Дивне поєднання, бо вже й не скажеш, що вони ненавидять один одного. Але й дружньої любові від них не дочекаєшся. Проте й цих стосунків цілком достатньо, щоб знести дах Хану ще на наступні пару годин і не виходити з голови ще довше.

 

Доріжка все ніяк не закінчувалась, на відміну від сил у всьому тілі. Хотілось просто впасти десь в колючі кущі й не вилазити з них щонайменше тиждень. Але як тільки така божевільна ідея приходила комусь в голову і ноги починали згинатись до землі, Чан вдаряв по колінам палицею і штовхав йти далі. Не те, щоб він був занадто суворим чи навіть абʼюзивним по відношенню до інших. Просто він не хотів прийти занадто пізно, не встигнувши показати захід сонця над деревами та своїм улюбленим, секретним, місцем.

 

— Чан, коли ми вже прийдемо? — хапаючись руками за коліна, скиглив Хьонджін, поки Чонін впав біля нього.

 

— Ми вже майже прийшли, там залишилось пройти повз он те велике дерево й прямо пару метрів, — маленькі очі Чана в такі моменти горіли яскравіше всіляких зірок на чистому нічному небі.

 

— Тоді я перший туди прибіжу! — Синмін показав язик й побіг з усіх ніг кудись прямо.

 

— І ти його не зупиниш? Вони ж знову почнуть сваритись — Чан Бін підійшов до Бана, піднімаючи на тремтячих і втомлених руках складені наметні сумки собі на плечі.

 

— Чого б це? Він не туди побіг, тому ніхто не буде сваритись. Але піти знайти Синміна треба, — з усмішкою він поплескав Со по плечу і з криками:

 

— Синмін, куди ти побіг? Сонечко моє, ти ж навіть не знаєш цю місцевість! — побіг в дерева, ховаючись в їх листі.

 

За настановами Чана, вони дійшли до великого дерева, гілля якого немов робило серце. А дикі троянди, що розрослись по стовбуру дуба, вказували своїмии досі невідкритими бутонами напрямок в сторону чарівного озера.

 

Невелику водойму оточував ліс, очерет, латаття зі співучими жабами та чиста, зелена галявина, немов спеціально для них приготована. Крихітні квіточки ромашок так і просились сплести з них якийсь віночок, а сонячні ясні промені бажали лише теплих обіймів. Сонце через пару годин почне сідати. а поки колись синє небо ставало все дедалі більш рожевим, поки навіть білі хмари не перефарбувалися в червоний. Все було так…

 

— Чарівно.

 

— Неймовірно.

 

— Немов з картини.

 

— Охрініти можна, — й почувся звук потиличника та тихого “Та ну тебе, Мінхо”.

 

Недовго думаючи, Чонін став розкривати ковдру, поки інші просто безсильно попадали на землю. Холодні від ранкової роси травинки, легкий вітерець та тихий сміх від лоскоту пелюсток квіток по шиї десь над вухом. Що може бути краще?

 

— О, ви вже тут? Хто хоче бомбочкою стрибати в воду з канату?

 

По тому, як всі в один момент підняли голови на Чана, стало зрозуміло, що ця ідея і є чимось кращим за ранкові пробудження заради першого сонця, аромат тільки-но приготованих млинців та тихі нічні розмови про свої щоденні почуття й думки.

 

В ту ж хвилину, всі підірвались з місця й почали стрибати, намагаючись якомога швидше зняти з себе одяг й побігти першим в плавкам до канату, поки ніхто не розплескав воду. Шорти валялись всюди, а футболки зі шкарпетками іноді навіть лежали на поверхні озера, стаючи новим укриттям для рибок від суворого світу.

 

— Я буду першим!

 

— Тоді я другим!

 

— Чого це ти другим? Я ж першим прийшов!

 

— А я твій хьон і що, ти сперечатимешся зі своїм старшим?

 

— Низько згадувати про свій зріст тільки тоді, коли тобі це необхідно.

 

— Спокійно! Всі не переживайте! Кожному знайдемо місце! — але Фелікс вже стрибнув рибкою і тільки на середині він винирнув, з червоними губами та мокрим волосся.

 

Як добре, що всі були зайняті розподіленням першого місця на канаті й нікому не було діла до Хьонджіна з велкими очима та відкритим ротом. Чому він не може відвести очей від свого друга? І чому серце бʼється так сильно, що вже в грудях починає боліти? Все ж таки ці білі пасма і яскрава, сонячна усмішка роблять дива.

 

Коли Фелікс намагався виплисти з озера, Синмін вже летів на нього та ненароком впав бомбочкою прямо на руки Лі. Він потягнув за собою Фелікса й підійняв хвилі вгору, ближче до помаранчевого неба.

 

— Гей, ти що робиш? — запитав Фелікс, тримючи Кіма на руках, який зʼязав руки за його шиєю.

 

— Я стрибнув, а ти не встиг відплисти, — посміявся він, вирвавшись з рук й, немов та сама жаба, пішов у сторону берега, де сидів Хьонджін.

 

— Обережніше! — верещав Джісон, незграбно падаючи на поверхню води. Він впав невдачно і це було чутно, тому Феліс поспішив його перевернути, бо Хан на пару секунд перестав дихати.

 

— Джісон? Джісон, ти мене чуєш? — Фелікс взяв Хана за плечі й штовхав у різні боки, поки Синмін стукав по його спині кулаком.

 

— Там щось не так?

 

— Схоже він сильно вдарився і не може почати дихати, — після цих слів, Мінхо, який не любить воду, закотив шорти якомога вище й побіг у воду.

 

Він навіть впав сильно колінами в камені, але все продовжував бігти. Навіщо бігти допомогти тому, кого й десяти хвилин поруч не витримуєш? Цю логіку ніхто не зрозуміє. А особливо тоді, коли він взяв кашляючого Джісона й поніс на траву біля своєю неохайно кинутої футболки.

 

— Джісон? Джісон, ти можеш дихати? — знов стукаючи, але більш сильно, запитав Мінхо, іншою рукою тримаючи його за одне плече, щоб дивитись йому прямо в бігаючі очі.

 

— Йому краще? Що з ним? – підходили й запитували інші, але Мінхо не чув нікого й нічого, окрім як перший вдих Джісона і його тихе:

 

— Дякую, — ніяково прибираючи погляд кудись ще, він відсторонився від Лі, натиснувши долонями на його груди, й вдячно усміхнувся.

 

— Чому ти мені усміхаєшся? Зараз підеш вчитись плавати, — із камʼяним обличчям сказав Мінхо, знову підхопив Хана на руки й пішов на середину водойоми.

 

— Гей, ти що робиш? Я щойно ледь не задихнувся, а ти мене знову в це пекло тягнеш? — Джісон притискався до Мінхо все ближче, хапаючись холодними руками за шию.

 

Він міг відчувати, як сильно бʼється серце Лі. Це змусило його трішки розслабитись і довіритись рукам, які без попередження кинули його у крижану воду.

 

— А-а, ти що робиш?! Мізки взагалі є? — верещав Джісон, коли шкіра покривалась крихітними мурашками.

 

— Щоб ти навчився плавати й більше не змушував нікого носити такого слона, пропоную влаштувати битву, — в кінці Мінхо пірнув у воду і взяв Чоніна на плечі.

 

— Гей! Ану, припини! — верещав Ян, бʼючи Лі по голові.

 

— Припини, а то викину тебе в найближче болото.

 

— І що ти пропонуєш? — переможено видихнув Чанбін і почав шукати свою жертву, потираючи одна об одну руки.

 

— Нічого особливого. Просто ще три беруть собі, скажімо, зброю та очерет і влаштуємо битву.

 

— Так хочеш програти? — вигнув брови Хьонджін і посадив Фелікса на свої плечі.

 

— Гей, а я дозвовляв тобі себе підіймати?

 

— Ліксі, я тебе все одно підійматиму, навіть без твоєї згоди, — посилаючи повітряний поцілунок, усміхнувся Хьонджін.

 

— Тоді я з Синміном! — почав плескати в долоні Чан і взяв Кіма на плечі.

 

— Який позор, — закриваючи обличчя руками, прошепотів Синмін.

 

Хан озирнувся й побачив Чанбіна, який занадто підозріло загравав бровами. Джісон спочатку думав, що це може означати, але всі інші вже були зайняті, і тоді до нього дійшли наміри Со.

 

— Не смій, — відступаючись назад, промовляв Джісон.

 

— А в тебе вибору немає! — розсміявся Со й зі всіма силами зміг взяти Хана на плечі.

 

— Гей, ну і навіщо ти це зробив?

 

— Бо ти також маєш з нами грати, Сонні! — усміхнувся Мінхо й примружив очі, готуючись до величезної битви. — Нінні, в атаку!

 

Вода бризкала на всі сторони, а сміх після чийогось феєричного падіння розлітався так само, як і божі корівки з найближчих травинок. Сонячні промені бігали по великих хвилях озера, показуючи на весь світ крихітні рожеві рибки та довгі, заплутані одні в одній водорості. Метелики пролітали поміж радісними обличчями, з яких вже лились річки сліз. Тільки від радості й щастя знаходитись поруч з тими, з ким ти можеш без жодних масок жити так, як того потребує твоя душа.

 

Хто казав, що не любить моркву? Коли всі бутерброди закінчились, Чан Біну й Чану довелось розділяти свої особисті дві морквинки на вісім частинок. Вони переймались через самопочуття Джісна, але той запевнив, що все було добре і має бути спокійно.

 

Поки з обличчя стікають холодні краплі озера, а губи вже тремтять від постійної усмішки, вони насолоджувались літом. Все, що з ним повʼязане. Починаючи від стиглих персиків, з яких сік міг текти ріками по пальцям, і закінчуючи мрійливими очима, які спостерігають за тим, як хмарки у вигляді котиків пливуть по небу.

 

Години йшли, вони розмовляли про всяку нісенітницю, як, наприклад, чому у равликів якась мушля на спині, а не свій особистий готель для інших відвідувачів-комах.І коли їх один єдиний сміх почав згасати, Чан підняв Біна й забрав з собою будувати намети на ці два дні. Поки самопроголошені батьки будували домівки для своїх дітей, всі інші все так само насолоджувались свіжістю повітря й прохолодою трави під спиною. Іноді маленькі сонечки могли лоскотати руки, пробігаючи свої марафони по загорілій шкірі.

 

— Я поки піду погуляю, від вас мені вже погано, — сказав Мінхо й пішов у коридор дерев та широких кущів вовчих ягід.

 

— А я хочу подивитись на жаб, — не довго думаючи, повідомив Джісон й сів на траві біля краю землі.

 

Латаття починало закриватись, готуючись до сну, а Чан з Чанбіном вже кликали інших займати собі місця для ночівлі. Фелікс одразу обійняв Хьонджіна, від чого всі тільки розсміялись. Чан з Біном вирішили спати разом, щоб на випадок якоїсь непередбачуваної ситуації допомогти комусь, але всі розуміли, що їм просто подобається компанія один одного. Чонін з Синміном принципово не хотіли спати з Ханом або Мінхо, тому, знизавши плечима, пішли розкладати картаті ковдри з маленькими подушками.

 

Цвіркуни, ні на секунду не зупиняючись, співали свої знайомі кожному мотиви, а птахи востаннє виконали свою любовну серенаду. Маленькі ліхтарики почали кружляти навколо задумливого Мінхо. Босими ногами він залишав після себе сліди на трохи вологій землі, де потім будуть жити крихітні жучки та мурашки. Сонце вже сіло за обрій, а червоні плями на небі поступово стирались, залишаючи тільки чорне полотно з парочкою білих плям, що яскраво мерехтіли за мільйони кілометрів.

 

В його голові не було жодних думок. Хоча, одна все ж таки не давала йому спокою.

 

“Чому я ненавиджу Джісона? А чи ненавиджу зараз? І взагалі чому я так вважаю? Чому з найпершої зустрічі мені було огидно на нього навіть дивитись, не те що бути друзями? І чому останнім часом я не відчуваю до нього того ж, що було раніше? Мені було спокійніше, коли від нього мене вього перекручувало, а тепер тільки серце сильніше бʼється і руки постійно потіють. Як же все це безглуздо…”

 

Він закинув голову назад, запускаючи пальці у волосся. Все ж сьогоднішнє небо було по-справжньому чарівним. Мінхо й надалі хотів розмірковувати над питанням без однієї відповіді, але побачив силует, який сяяв краще повного місяця.

 

Хан Джісон. Він сидів один серед кількох квітів та звуку легкого вітру. Навіть за декілька метрів було бачно сяйво в його очах. Що вже й казати про місячне світло, що відбивалось від його колись білосніжної футболки на тоненькі травинки зелені. Джісон підніс ноги до грудей і підняв голову на небо, ненароком усміхаючись зорям.

 

В той момент серце билось набагато частіше звичайного, але тепер ще й в животі лоскотало. Що це? Ті самі метелики, про які постійно говорить Хьонджін? Та ще й в голові паморочиться. Хочеться просто впасти на землю, закрити очі й насолоджуватись цим дивним, але таким приємним теплом всередині.

 

— Я точно зійшов з розуму. Точно божевільний, — сварився сам з собою Мінхо, коли його ноги без дозволу пішли на зустріч із яскравою зіркою, що безперервно спостерігала за життям десь там вдалині.

 

І з кожним кроком худе тіло лише у величезній, вимазаній малиновим соком, футболці та в коротких чорних шортах ставало все дедалі милішим і більш крихітним. Здавалось, що він був не старшокласником, який ходить на легку атлетику, а крихітною феєю з глибини лісу.

 

— Чого прийшов? — запитав Хан й перевів свій погляд на спантеличеного Мінхо. — Що? Думав, я тебе не почую? Ти занадто голосно думаєш.

 

— Голосно думаю?

 

— Ага, а тепер не заважай і просто падай, — плеснув по траві Джісон і посміявся, коли Мінхо підсковзнувся й ненароком впав прямо перед обличчям Хана. — Хочеш щось сказати — кажи, а не підлазь до мене.

 

— Та ти думаєш, я цього хотів? Пф, просто смішно, — як же Лі тоді був щасливий, що місячного світла було недостатньо для того, щоб розгледіти червоні щоки.

 

Занадто червоні для того, хто постійно ставить підніжки або просто краде останнє улюблене печиво з апельсиновою стружкою й перед обличчям кладе собі в рот.

 

Тиша тиснула на них обох. Ніби й непогано от так просто сидіти, але разом, коли руки час від часу торкаються і коли хочеш щось сказати, то відчуваєш весь жар і подих на своєму обличчі, це ставало все складніше і складніше.

 

— Чого ти тут сидиш? — перервав тишу Мінхо й подивився кудись в ліс, щоб тільки не наштовхнутись на погляд Хана.

 

— До речі, теж саме я хотів запитати у тебе. Але якщо тобі цікаво, то я просто занадто довго дивився за жабками.

 

— Ти що, дитина мала? Які жабки посеред ночі? Вже намети всі собі розбирають, а ти на жабок дивишся?

 

— Ти просто нічого не розумієш. Вони такі маленькі, милі, а ще в них велкиі оченята! — вигукнув Джісон й пальцями зробив кола, ніби він і сам став на секунду жабкою.

 

— А ще? Не може бути, що ти сидиш тут заради їхніх очей?

 

— Чому ж? В очах можна знайти абсолютно все. Я тобі чесно кажу. Коли вони намагаються співати й дивляться на мене, я бачу в них захоплення. Вони ніби радіють, що в них є слухачі, котрі готові терпіти будь-що заради своєї зірки. Свого роду, це дуже мило. А ще в них різного кольору спинки. Мені дуже подобається дивитись на те, скільки в них цяточок. Я чомусь думаю, що чим більше на тілі жабки крапок, тим більше болю вона відчувала. Якось так сумно й важко на це дивитись, але ж це всього-на-всього моя здогадка.

 

— А зірки? Якщо жабок ти любиш, тому що ти їх рідня, то чому зірки? Вони навіть не співають і цяток на спинках немає, — піднімаючи голову на чисте небо, запитав Мінхо.

 

— Чесно, не знаю. Я їх просто люблю.

 

— А знаєш, що моє імʼя означає “сяючий”? Отже я зірка! — посміявся Мінхо, коли Джісон став відмахуватись від своїх слів і руками й ногами бити Лі в коліна.

 

— Як ти посмів таке сказати? Я люблю зірки, а не космічне сміття!

 

— Та хто б казав! Знаєш що?

 

— А що? Що ти зробиш?

 

— Я піду спати, а ти залишайся тут! — Мінхо показав наостанок язика й пішов по маленькій доріжці, в голові перебираючи весь діалог.

 

На галявині вже стояли чотири намети й в трьох з них вже горіло світло з маленьких ліхтариків. Мінхо часто поблимав очима і з тихим:

 

— Тук-тук-тук, можна до вас? — розтібнув імпровізовані двері в намет Чана й Біна.

 

— Чого тобі? Тільки зараз повернувся?

 

— Так, і я хотів запитати, де я маю жити. Бо я думав, що хьони мають спати разом.

 

— Воно ніби так, але ми з Біном ще домовлялись пограти в карти перед сном, а переходити з одного намету в інший трішки незручно, — Чану було ніяково й надалі перемішувати карти, немов він був професійним фасувальником, бо Мінхо любив давати йому стусанів за будь-які азартні ігри.

 

Але Лі й не думав кричати, бо зараз в його голові була лише одна думка.

 

“Невже я буду в одному наметі з Джісоном? Та ну, ні, вони б такого точно не зробили!”

 

Повільно пересуваючи ноги, Мінхо думав над тим, що казатиме Хану. А як спатиме? Тут навіть не сховаєшся, бо лише одна ковдра для обох. Тільки от подушки дві, щоб не побились серед ночі. А все інше доведеться ділити. Час, розмови й думки. Всім доведеться ділитись із Джісоном. Він мало того, що забрав все місце в голові, так ще й футболки, шкарпетки та рушники треба буде віддавати.

 

Мінхо хотів вже впасти на ковдру, але коли розтібнув намет, то побачив Джісона. Та найстрашніше було те, що він тоді перевдягав свою футболку. Через голову. Так, що його довге, коричневе волосся спочатку відкрило вид на тонку, аристократичну шию, а потім елегантно впало назад на широкі плечі. По його рукам на спині було бачно, що Хан дійсно займався волейболом, що мимоволі змушувало Мінхо облизнути пересохлі губи.

 

“Чому я ніколи не бачив, які в нього гарні плечі? А волосся? Чого в нього таке гарне волосся? Так хочеться до нього доторкнутись… Стоп, чого це я так думаю? Чого я взагалі витріщаюсь на нього? Мені ще спати з ним разом, а я облизую губи?”

 

— А-а, мої очі! — крикнув Мінхо, закриваючи руками обличчя, поки бідолашний Джісон перелякався і впав на руки.

 

— Ти чого кричиш? — і без того величезні очі здавалися ще більшими, а губи більш пухкими й рожевими.

 

— А ти що тут робиш?

 

— Перевдягаюсь!

 

— А я тут спати збираюсь! Не смій мені псувати атмосферу сну! — крикнув Мінхо й впав на підлогу біля ніг Джісона, закриваючись повністю з головою занадто товстою ковдрою.

 

— Не поводь себе, як дитина. Буде занадто спекотно,а потім ти липнути до мене будеш!

 

— А я спеціально нагріваюсь, щоб тобі потім поперек горла було переодягатися у громадських місцях! І взагалі, дай мені просто поспати!

 

А він і не брехав. Його щоки горіли не від температури, а від особистих підліткових фантазій після побаченого. Куточки губ поступово підіймались, коли він у напівдрімоті уявляв свої руки на його плечах. Як ковзає пальцями по лінії шиї та опускається додолу, поки серце буде шалено битись в унісон з серцебиттям Хана.

 

Мінхо так замріявся, що й не зрозумів, коли його сни з теплими обіймами стали реальними. Сонце тільки почало вставати, пташки починали свою ранкову рутину, а Мінхо й Джісон заверещали, коли зрозуміли, що вже доволі давно сплять, обіймаючи один одного, а ковдра була десь затиснена між ногами.

 

— Та що ви собі думаєте! — голосно шепотів Чан, даючи кожному сильний потиличник, із напівзаплющеними очима та гніздом кучерявого волосся на голові. — Спати швидко, поки я сам вас не вклав!

 

— Це все через тебе!

 

— Ні, це все ти! — прошепотів Джісон й також відвернувся від Лі, поступово засинаючи.

 

Сни стали знову зʼявлятись перед очима, вимальовуючи в голові щось тепле, миле й з нотками лісових ягід. Десь стрибали зайчики, ховаючись за величезним листям лопухів, але всюди чулись голоси й сміх друзів. Немов вони й уві сни знайшли шлях пробратись.

 

— Так, любі мої… — Чан прокинувся через півтори години й хотів вже розбудити цих двох, але вони знову обіймали один одного, час від часу змінюючи руки. — Мої ж ви котики, — протягнув Чан й сфотографував цей момент.

 

Можливо, вже не буде такого моменту, а, можливо, таких ще буде десятки тисяч. Але поки це буде першою згадкою про те, як Мінхо й Джісон ненавмисно впустили в свої серця один одного, зачиняючи за собою двері. Щоб більше ніхто, крім тільки них, не міг туди зайти.