Розлитий чай

П’ятниця, 08:55

Герміона і сама не помітила, як момент відстороненого залипання на власні пальці, вона почала називати відпочинком. Чашка чаю, випита у вільну, або не завжди, хвилину перед входом в двері Міністерства, стала її ритуалом. Роки, проведені в затхлому і сирому приміщенні свого офісу, примушували її інакше дивитися на сонячне світло, що пробивається у вікна таких затишних маґловских кав’ярень, як ця.

Маґли полюбляли великі та не завішені важким сукном вікна, вони якось по-особливому вміли помічати маленькі принади цього світу. Для них навіть рідкісний промінь сонця, що пробивається крізь затягнуте хмарами небо, являється чимось магічним. Але не сьогодні. Сьогодні за чистим і прозорим вікном, чарівниця спостерігала лише довгі і похмурі вулиці Лондона, що тонули в сірій зливі.

Сівши за вільний столик, що стояв прямо посеред приміщення кафе, Ґрейнджер залишила важкий, пошарпаний роками портфель на сусідній стілець і стала перегортати меню, яке знала вже напам’ять. Їй і не треба було його читати. Дівчина завжди замовляла тільки чорний чай з трьома ложками цукру. Але розглядати вісім видів чізкейку на сторінці з десертами стало для неї щось на подобі медитації.

Надокучлива офіціантка, здається новенька, бродила між столиками, тримаючи однією рукою тацю з брудним посудом, а іншою збираючи серветки зі столів. Її білий передник, заплямований кавою, дратував Герміону, примушуючи вдивлятися в нерівні плями замість красивих фотографій десертів на картоні перед собою. Робочий день ще не почався, а їй вже хотілося стерти з себе запах цієї тужливості. Здається, вона теж заразилася депресивністю Лондона. Все ж у неї ще залишилися маґловські звички, а тому страждати смутком на початку листопада стало вже звичною справою.

Герміона Ґрейнджер знаходилась на стику можливостей, досягнутих цілей і повного нерозуміння своїх подальших дій. Її життя було насичене безліччю подій, які руйнували фундаменти та порядки, складені нею особисто ще багато років тому. Старанне навчання перервали довгі роки війни, яка зламала не лише життя молодих чарівників, але і увесь їх світогляд в подальшому.

Блискуче і світле майбутнє замінило гостре бажання чогось нового, свіжого, хвилюючого. Того, що б затьмарило ті страшні картинки в голові, що забилася в самі потаємні куточки її свідомості.

Успішну кар’єру замінили небезпечні і непередбачувані доручення від керівника. Стабільні стосунки — рідкісне і недоречне побачення раз на рік. А такий потрібний і цінний час з близькими — випадкові знайомства о четвертій ранку біля барної стійки, куди вона любила заходити після кожної важкої місії. Поки Гаррі Поттер шукав порозуміння зі своїми маленькими синами, що страждали від популярності батька. А Рон Візлі — визнання оточення. Герміона, жадала спокою у своїй затьмареній свідомості.

Вона намагалася заповнювати кожну секунду свого життя, чимось нісенітним і незначним. Аби лише не повертатися до розуміння сенсу свого існування. Тільки б не потурати тому, що висмоктувало з неї залишки бажання прокидатися вранці. Ґрейнджер усіма способами намагалася позбавитися від відчуття, що темрява залишалася серед них, адже морок, застиглий в глибині її легенів, не давав забувати про себе, відгукуючись при кожному глибокому вдиху.

Тому всупереч очікуванням усіх її знайомих, Герміона Ґрейнджер стала одним з членів “Загону ліквідаторів закляття”. Ліквідатори залишалися, напевно, єдиними, окрім Аврорів, хто до цього дня були свідками всього, що залишила після себе війна. Зачаровані маєтки, спалені дотла цілі ділянки лісу, загублені артефакти і безповоротні прокляття. Ця пітьма, створена Смертежерами, переслідувала її роками, навіть після перемоги.

Дівчину завжди переслідували найскладніші завдання, за виконання яких вона звикла відповідати своєю головою. Вони закидали її на край існування цивілізації, де частенько доводилось приносити себе в жертву небезпеці. Спочатку вона гордилася тим, що їй вдавалось вибирати для себе завдання, які задовольняли її бажання. Це примушувало кров клекотати в жилах, і віддаватися скаженим стуком десь посеред горла. Поки до Герміони не прийшло усвідомлення того, що від її посилань стало усе менше користі і відкриттів, та все більше доповідей, звітів і уникнення з боку колег.

Її відрядження стали схожі на випроваджування. Немов, всі навкруги тільки і хотіли позбавитися від маніакального бажання чарівниці боротися з тінями минулого. Переживши свій двадцять восьмий рік життя, Герміона раптом усвідомила, що стала зайвою всюди. Стала чужою самій собі.

Чарівниця сиділа за столиком маґлівського кафе, чекаючи свій напій, витріщаючись на нігті на руці і гадаючи, що ж цього разу, стало причиною дивних поглядів відвідувачів. Величезні чорні круги під її очима, чи товстенний талмуд темних заклять, що стирчить із сумки. Герміона витратила не менше місяця на його пошуки за дорученням начальника, невпинно нишпорячи по найвіддаленіших куточках Європи.

Абсолютно випадковим чином, дізнавшись про сьогоднішні ранішні збори, вона вирішила, що можна не поспішати. Стрілка годинника, невпинно рухалася до дев’яти, усе це могло зачекати до завершення її ритуалу. Вона не дозволить забрати у неї сенс хоча б цього.

Миловидна офіціантка знову з’явилася у полі зору Герміони, одночасно з маленьким прозорим заварником в руках і запахом їдких нудотних парфумів. Її сміх над жартом молодих студентів, що сиділи поруч, різко врізався у барабанні перетинки Ґрейнджер, хворобливо віддаючись в скронях. Від чого вона тільки стомлено прикрила очі, слизова оболонка яких пересохла настільки, що боляче було навіть моргнути.

Пролунав гучний тріск скла, перемішаний із всхлипами відвідувачів, які тільки через декілька митей змусили задуману Герміону оглянутись. Мила офіціантка з розгубленим поглядом і тремтячою губою, судорожно протирала стіл і сумку Герміони, в якій лежав залитий чорним солодким чаєм місяць її безсоння. А тепер і ніч яку їй належить провести в Міністерстві усуваючи наслідки чужої незграбності.

Висловивши в обличчя дівчині все, з приводу того, що їй так і не вдалося насолодитися улюбленим ритуалом, Герміона кулею вилетіла з приміщення кафе.

Застосовувати до зіпсованого древнього фоліанту очищаючі чари на очах у натовпу маґлів, було б не розсудливим рішенням. Та і ґрифіндорка розуміла, що це б не допомогло. Адже пожовклі пергаментні сторінки багатовікового артефакту списані особливим чорнилом. Герміона була впевнена, щоб врятувати їх, застосувати звичайне очищаюче закляття, буде недостатнім. Не спромігшись навіть скористатися парасолькою, чарівниця перетнула заповнену транспортом вулицю, і поспішила в сусідній покинутий квартал. Де в самому центрі Магічної Британії розташувалося — Міністерством Магії.

Реакцію керівника та всіх колег на її ранішню витівку, дівчина зафіксувати не встигла. Тому, що складно взагалі щось помітити в натовпі чарівників, що виходять із закінчених зборів, на яке ти неабияк запізнилася. Але дещо з того ранку їй запам’ятати все-таки довелося.

“Пробач. Усім треба встигнути до свята, а ти…Я так розумію, наразі ти повинна підлатати книгу. Чергування закінчитися опівночі”

Слова не сильно її зачепили, але ще один привід для самокопания, точно підкинули. “Усім треба встигнути до свята”. Не те щоб їй сильно треба було додому. Герміона навіть забула, що сьогодні Вечір всіх Святих. Черга однакових днів давно змішалися в її житті між собою, стираючи межі початку і кінця доби, вибудовуючись в одну суцільну стрічку з картинками, немов стара плівка для маґловської фотокамери. Але чути такий стверджуючий тон, без долі сумніву, про те, що їй єдиній сьогодні не потрібно додому, було все одно неприємно.

Не було нічого дивовижного в тому, що кабінет, що став одночасно оселею і предметом найбільшої ненависті Герміони, був порожнім. Єдиним джерелом світла в приміщенні, став вогник невеликої настільної лампи над робочим столом міс Ґрейнджер, яка кропітливо і віртуозно працювала, маніпулюючи баночками з розчинами, інструментами і різними порошками, намагаючись вивести плями злощасного чорного чаю. І при цьому не пошкодивши оригінальний текст книги.

Стрілка годинника, що висить на стіні, давно перевалила за північ. На вулиці, напевно, вже припинився дощ, а в приміщенні поступово ставало холодно.

Просидівши над нещасною книгою декілька годин до ряду і вирішивши, що з неї все-таки досить, ліквідатор укуталася у свою робочу мантію, зібрала в оберемок паперовий пакет з крекерами, припасених на “святкову” вечерю, і поспішила піти геть.

Глухо стукаючи каблуками своїх черевик по кам’яній підлозі, холодного, міністерського коридору, з тихим невдоволеним фирканням Герміона попрямувала у бік гратчастих дверей ліфтів. Міркуючи про те, що тільки вона могла зустріти вечір свята на роботі, ще і на добровільних засадах. Проте натискаючи на кнопку виклику ліфта третього рівня, чарівниця вже точно ніяк не чекала, зустрітися там з іще одним нічним відвідувачем Міністерства.

П’ятниця, 21:05

Драко Малфой витратив багато років життя не лише на боротьбу з умовним засудженням, але і з власними демонами. Довгі роки співпраці з адвокатами і десятки судових розглядів, все-таки допомогли йому добитися амністії.

Здавалось, що пекуча дотепер сироватка правди, наразі і зовсім втратила для нього смак. Мабуть, кожен чортів суддя був в курсі подій його раннього дитинства, а кожен Аврор в Міністерстві, що обнишпорив шафки з його нижньою білизною, тепер впевнений в тому, що Малфой не носить нічого, окрім чорного, білого і смарагдово-зеленого.

Драко витратив майже увесь належний йому спадок, щоб довести свою невинність. Відкритися, вивернувши усі таємниці і добровільно віддавшись на розтерзання соціуму, поклавши на вівтар його засудження усю душу. Але парадокс полягав в тому, що Драко Малфой так і не зміг цілком відкритися одній єдиній людині — самому собі. З кожним днем все старанніше перегороджуючи шлях до власної душі, та все більше стаючи для самого себе незнайомцем.

Малфой давно перестав вважати, скільки ж спроб йому знадобилося, щоб влаштуватися на роботу. Але весь цей час він не здавався ні на секунду, сприймаючи усі відмови і відторгнення його суспільством, як даність, рахуючи цей факт для себе, як щось заслужене. Те, через що він повинен пройти. Тому він так сильно учепився за дрібний підробіток помічника архіваріуса, що підвернулася йому, в Відділі магічних подій і катастроф. Хто б міг подумати: Малфой в архіві?

У Хоґвартсі подібна картина і не уявлялась. Амбітність і самовпевненість талановитого хлопчика, зовсім не наштовхувала нікого на такі думки. Але ці якості і тут не підвели Драко. З часом, багато хто до нього звик. Мовчазливість, урівноваженість і незвичайні здібності допомогли Малфою завоювати довіру керівництва. Та отримати посаду члена Комісії з Експериментальних чар.

Ця робота була складною і дуже часозатратною. Першим пунктом в його трудовому договорі значився виїзд на місце події відразу після виклику, а також часті і незаплановані відрядження в різні країни магічного світу. Це не влаштовувало багато його сімейних колег чарівників, що зазвичай звикли до стабільного і розміреного, розписаного на довгі тижні вперед, життя. Але повністю підходило Малфою. Йому більше нічого було запропонувати своєму життю, окрім роботи і зрідка вирваного шматка повноцінного сну.

Ось і сьогодні, після приїзду з конференції, що проходила в США, Драко в Міністерстві чекав його обов’язок у вигляді незавершеного звіту. Але через різницю в часі, він прибув в Англію тільки о дев’ятій вечора. Як би його скрупульозність не вимагала зробити всі справи до настання наступного світанку, але дозволити собі цього Драко не міг. Сьогодні удома його чекала Дафна.

Дівчина відчайдушно просила не покидати її у важливий для кожного поважаючого себе чарівника, свято в який було прийнято поминати предків.

Дафна Грінграсс працювала редактором одного визнаного відьминського журналу, офіс якого знаходився у Бельгії, і приїжджаючи у Британію, завжди залишалася поза кругом їх колишньої компанії. Вона часто, немов поринаючи, в минулі дні, ностальгувала наводячи тугу, на слізеринця, що намагався виплутатися з неї. Але залишити її допитливі страждання, без належної уваги він не міг. Малфой і Дафна продовжували зустрічатися, називаючи це стосунками. Хоча це не було таким поготів.

Грінграсс — чарівна життєрадісна дівчина. Вихована в прекрасній сім’ї і така, що не має явних недоліків, які могли б бути відразливими. І насправді Драко нерідко ставив питання:

“Чому ні? Чому його не тягне до її світла, і тепла? Чому він не може скористатися її прихильністю і залишитися на цій світлій стороні, на все життя”?

Але відповідь завжди була на поверхні. Варто було лише трохи краще придивитися до самого себе. Драко не хотілося ділити з нею світло, йому хотілося розділити з кимось біль і морок, які він надійно закупорив всередині себе. А Дафна не здавалася тією, хто б зміг його зрозуміти.

Після декількох років нудьги і притирання, вони несподівано з’ясували, що не хочуть мати спільного майбутнього. Але позбавитися один від одного остаточно їм так і не вдалося. Коло спілкування, друзі, батьки, свята завжди зводили їх разом, незважаючи на те, як завзято вони намагалися довести собі інше. Це вже настільки увійшло в звичку, що Драко вже облишив намагання позбавитись від її компанії, і прийняв присутність Дафни у своєму житті як даність. Без трепету, без насолоди, та того щоб викликало у нього хоч якийсь збій в дихальному ритмі.

Тепер стосунки з Грінграсс стали свого роду ще однією роботою.

Рівно о дев’ятій вечора, Малфой з’явився у своєму кабінеті, щоб залишити деякі папери. І яке ж було його здивування, коли він побачив на своєму робочому столі листа. Короткий папірець написаний швидким закрутистим почерком, на листі надухмяненого солодким, жіночим парфумом пергаменту, свідчило:

“Дорогий Драко, мій дозвіл на портал не встигли схвалити. Не чекай мене до свята.

Д. Г”.

Малфой і справді не знав, як реагувати на таке послання. Він дуже втомився з дороги, і другу половину дня подумки готувався до безупинного і просторового базікання Грінграсс. Тому, в його голові на секунду промайнуло почуття полегшення, поки його не наздогнала прикрість. Він кинув нещасний пергамент на стіл, і запустив пальці у світле волосся. Сфокусувавши погляд на одній з багатьох книжкових полиць і задумливо насупив брови. Тепер Малфой по справжньому відчув себе самотнім.

Його мама перебралася до Франції, де тепер і доживала свої безтурботні, повні спокою роки. Кращі друзі — Тео і Блейз з сім’ями, як завжди, проводили всі свята за кордоном, не обтяжуючи себе тутешніми тяготами. А тепер і Дафна, яка хоч і докучливо, але все таки розчиняла його повсякденність, не приєднається до нього.

Але найстрашніше для Драко виявилося те, що йому не було незнайомим і незатишним це почуття. Він звик жити безнадією. Ніби усі його дні настільки просочилися цією самотністю, що іншого він і уявити собі не міг.

Сівши за свій великий робочий стіл, Малфой почав витягувати і розкладати листи чистого пергаменту і усі привезені з конференції записи. Якщо заснути він сьогодні не зможе, то хоча б виконає корисну роботу. За одноманітною писаниною, Драко навіть не помітив, як стрілка годинника наблизилася до цифри два. Звернути увагу на це його змусило цокання годинника, що несподівано в одну мить стало вдвічі гучнішим. “Прекрасно, ось і проведене свято”.

Тихо вилаявшись, молодий маг прихопив пляшку купленого для Дафни солодкого, ельфійского вина, і замкнувши двері кабінету, попрямував до ліфту. Пора вирушати додому.

Субота, 02:00

— М-Малфой? — здивовано пробурмотіла, Герміона.

Вона настільки втомилася, що їй здавалося її почали мучити галюцинації. Але ні, перед нею в ліфті був ніхто інший, як її колишній однокурсник — Драко Люціус Малфой.

Високий, міцно складений чоловік стояв лицем до неї, спершись спиною до задньої стінки кабіни і сховавши руки в кишенях своїх темних штанів. Його світле волосся було розпатлане, а робоча мантія Експериментатора недбало перекинута через плече. Він лише на секунду розгублено поглянув на неї, немов теж не вірячи в те, кого побачив.

Нерухомим поглядом Малфой спостерігав, як дівчина повільно, немов крадькома, ступає в кабіну ліфта. Його губи зімкнулися в тонку лінію.

— Ґрейнджер? — копіюючи її ж інтонацію все-таки вимовив він, хрипким низьким голосом.

— Не чекала когось зустріти в такий час доби.

— Не те слово, — сухо відповів він.

Герміона натиснула кнопку з номером першого рівня, незручно втупившись поглядом в двері ліфту. В кабіні наступила миттєва тиша, що лише зрідка розбавлялася крехтінням і поскрипуванням підйомного механізму.

Вони не бачилися вже дуже багато років. Здається, востаннє це було в Атріумі Міністерства, в той час, коли юного Малфоя тягали по численних засіданнях суду. Пізніше, через пару років, до неї доходили чутки про його працевлаштування до Міністерства. Але Ґрейнджер ніколи так серйозно і не замислювалася про його існування. Тільки зрідка вхоплювалась поглядом за білизну його волосся в натовпі міністерських працівників, що вже точно складно було не помітити серед одноманітних чорних мантій.

Драко, у свою чергу, незважаючи на те яким він запам’ятався Герміоні, поводився занадто непередбачувано і дивно. Він ні з ким не спілкувався і не створював зайвих підстав для пліток. З товаришами по службі був завжди мовчазний і потайний, швидко усім надокучивши, він змусив забути про себе. І тільки зараз, стоячи поруч з колишнім однокурсником, Герміона осягнула. За стільки років роботи в Міністерстві, вони зустрілися вперше. Та і ще де? У тісній кабіні ліфта, о другій ночі.

Мигцем зиркнувши у бік хлопця, вона знову звернулася до своїх спогадів з минулого.

Герміона помітила, що Драко дуже змінився. Його вилиці набули чіткішого контуру, з очей пропав пустотливий блиск, а на руках з’явилися нові татуювання. Вона помітила їх, що виглядають з-під підвернутих білих рукавів форменої сорочки. Плечі стали ширшими, а постава менш впевненішою. Швидше за все виною тому був тугий захисний жилет, який як вона знала, носили під одягом усі експериментатори. Мабуть він і заважав йому стояти рівно, посилюючи втому від довгих годин роботи. Як би це дико не звучало, але Малфой здавався “чужим”.

Ґрейнджер стало дивним чином незатишно. Людина, яка стояла поряд з нею, видавалась їй знайомою і незнайомою одночасно. Але це і не дивно, адже за довгі десять років життя, вони обоє кардинально змінилися. “Може він вже і сім’ю завів, дітей, новий замок побудував в слизеринсько-смарагдових відтінках”. Чарівниця закотила очі від дурості власного жарту і знову мигцем поглянула на свого супутника.

— Поспішаєш до когось? — Ввічливо запитала, Ґрейнджер, кивнувши у бік пляшки вина в руках Драко. “Не мовчати ж як ідіоти”.

—М-так, — стомлено посміхнувся, Малфой, дивлячись прямо перед собою. — Я бачу, ти теж.

Герміона опустила голову на свій паперовий пакетик, скручений по краях в трубку.

“Звичайно! Щосили, дістатися до ліжка, і з’їсти крекер всухом’ятку на сніданок”.

— Так, трохи запізнилася, — заховавши обличчя, відповіла вона.

Сором залив щоки Герміони яскраво-червоною фарбою. Вона тільки що міркувала про те, як змінилося його життя. Але що б могла повістити вона про свою? Що сталося з нею за останніх десять років? Успіхи в роботі? Вона не знає. Прибутковість? Вона давно вже не знає рахунку грошам. Особисте життя? Звідки йому взятися.

Через декілька секунд, звуки видавані ліфтовим тросом подвоїлися, потім почувся дикий скрегіт, а після глухий стукіт. Ліфт сіпнувся і зупинився, а світло в кабіні погасло. Настала мертва тиша. І серце Герміони миттєво пропустило удар.

Субота 02:10

Драко світив чарівною паличкою в спину дівчині, що стояла попереду нього і билась в істериці. Впродовж останніх п’яти хвилин Герміона боролася з металевими гратами ліфту, після усіх перепробуваних заклинань. Тепер вона намагалася її зламати голими руками, одночасно супроводжуючи свої старання криками про допомогу. Перші хвилини, після виключення світла, вони провели в спокої і тиші. Але зрозумівши, що неполадка не зникне сама собою, Ґрейнджер вирішила винести не лише двері ліфту, але і мізки своєму компаньйону, мабуть.

Малфой поквапився пояснити, що ліфт є ланкою у величезній зачарованій системі пересувань Міністерством. А зупинка могла статися, тільки якщо дали збій накладені на всю мережу чари. Тому оновити їх зможе лише спеціалізований співробітник Відділу обслуговування, який, мабуть зараз потягує вдома святковий пунш.

Але Ґрейнджер явно не влаштовував такий розклад подій. Кинувши свою формену мантію разом з паперовим пакетом на підлогу, вона почала завзято тарабанити по стінах і кованих гратах ліфта, сподіваючись на те, що хто-небудь та їх почує.

Відверто кажучи, Малфой був здивований не менше ніж Ґрейнджер, побачивши її біля входу в ліфт і спочатку він навіть подумав, що йому побачилось. Постать, що стояла перед ним, була зовсім не схожа на ту золоту дівчинку з Грифіндору, яку він пам’ятав будучи ще юним студентом Хоґвартсу.

Пишні кучері, що вічно стирчали в різні боки, тепер перетворилися на зав’язаний на потилиці тьмяний, пругкий пучок волосся. Довгі пасма хвилями спадали на втомлені очі, під якими залягли тіні. Спочатку він не надав значення, але тепер коли мантія відьми лежала на підлозі, він міг помітити як округлилися її форми, а плечі навпаки загострилися і поникли. Голос грифіндорки теж змінився, замість дзвінкого, з “всезнаючою” інтонацією, він перетворився на грубий і трохи відсторонений. Тепер він звучав так, немов кожне слово дається їй важко.

Мовчки спостерігаючи за істерикою дівчини, Малфой із здивуванням упіймав себе на думці, що так добре запам’ятав її з шкільних чаасів. Адже пройшло не менше десяти років, а він досі чує у себе в голові її нудну промову про порятунок і звільнення домових ельфів.

“Цікаво, чим тепер живе героїня війни”?

— Ти так і стоятимеш? — Слабким голосом запитала Герміона, повернувшись в його сторону. Площа ліфту, була настільки маленькою, що варто було їй змахнути руками, і вона б неодмінно зачепила його кінчиками своїх пальців.

— Думаєш, якщо я теж покричу, це допоможе? — Запитав Малфой, піднімаючи брову.

— Думати не треба! Потрібно щось робити, — роздратовано фиркнула дівчина.

— Ну, з цим я б посперечався.

— Ти прекрасно зрозумів мене, Малфой. Не час блазнювати.

— Вибач, що претендую на адекватність, — тихо додав Драко.

— Присягаюсь Засновниками, хоча б ти не нагнітай, — видихнула Герміона, схопившись пальцями за голову, вона сперлася спиною об бічну стінку ліфта.

На секунду вони обоє замовкли і Драко почув тихі звуки , що віддавалися від дівчини в кутку. Сподіваючись, що йому здалося, Малфой з недовірою втупився в напівтемряву, де виднівся силует дівчини в невірному світлі, витікаючому від їх паличок.

— Ти плачеш?

Вона різко підкинулась на місці, швидко пригладивши волосся, що збилося, заморгала, а потім шмигнула носом. Сліз не було, але вираз похмурого обличчя змусив його брови насумритись в подиві.

— Ні. Я просто втомилася, — тихо відповіла вона, явно борючись з клубком в горлі.

Вона повільно зсунулася по стіні, осівши на маленький пятачок підлоги. Драко заціпенів на місці немов паралізований, не в силах привести свої думки до ладу, не знаючи як себе з нею поводити. Уперше в житті, йому нікуди було втекти. Він ненавидів бути свідком чогось особистого. Не вмів і не бажав вникати в чиїсь переживання і емоції.

Він так і стояв в ступорі розглядаючи стелю, яка лише віддалено виднілася над головою в примарному світлі його Люмоса. Але в голові Малфоя не припиняючи множилися тисячі питань. Адже це було так несхоже, на грифіндорску хоробрість, якою відрізнялася Ґрейнджер у школі. Не співпадало і з тією непохитністю, яку вона проявила під час війни, а головне і після неї.

З усіх його знайомих, Драко здавалося, що саме Ґрейнджер, та єдина хто не розбився до кінця. Вона якось виступала свідком на одному з його численних судових засідань, близько дев’яти або восьми років назад. Тоді відьма із спокійним і відчуженим виразом обличчя викладала усі деталі, які були їй відомі про той фатальний день в Менорі. Дні, які Драко ненавидів і подумки закопав в уявній капсулі часу не бажаючи згадувати.

Голос дівчини докладав про полон і тортури ніразу не затремтівши. З боку здавалося, що вона давно усе це пережила, змирилася і продовжила жити далі. Він слухав її з трибуни підсудного брудний, змучений, спустошений, і заздрив рівному тону її голосу, і прямій поставі.

Вона тоді жодного разу не поглянула в його сторону. Немов вони ніколи не зустрічалися раніше, немов вона ледве могла згадати його ім’я. Напевно, цим юна чарівниця демонструвала своє призріння, але тоді Драко не особливо замислювався над цим. Йому було плювати на все, що відбувалося навкруги.

Пізніше він лише зрідка, ненавмисно чув уривки розмов про Ґрейнджер, що оголошувались в колі його колег. Багато хто захоплювався її витримкою, яку дівчина проявляла працюючи серед майже повністю чоловічого колективу ліквідаторів, або правильністю чергового рішення складної задачі. Пізніше плітки про неї змінили свій курс у бік особистого життя дівчини, але йому це було нецікаво. І в цілому, за усі ці роки він бачив її лише кілька разів в холі Міністерства.

Завжди зібрана, з підібганими губами і похмурим нечитабельним виразом обличчя. Дивлячись на неї Драко залишалося лише сподіватися на те, що його власна маска хоч віддалено нагадувала щось подібне. Тому що усередині він точно не почував себе цілим.

Субота 02 : 30

Герміоні було безперечно соромно плакати при Малфою. І хоч вона зуміла стримати сльози так, щоб вони не полилися струмком, але зрадницька солона волога, все одно зібралися дрібними намистинками на краю її вій, дратуючи очі. Хоча вона і сама не змогла пояснити собі, що саме стало тому причиною, адже в житті, дівчина потрапляла в ситуації багатьом гірше за цю, але в сльози не кидалася.

Подумаєш, застрягла в ліфті посеред ночі, напередодні свята, втомлена після місії, брудна і абсолютно розбита. Без підтримки друзів, сім’ї і наявності хоч якогось просвіту в особистому житті. Без щонайменшого поняття, що вона їстиме на сніданок, і в якому напрямі їй рухатися далі.

Герміоні здавалося, що в сутінку цієї кабіни, зібралися усі демони її минулого, включаючи самого Малфоя. Зустрітися з ним віч на віч, значило для неї щось схоже до зустрічі з минулим болем і небажаними спогадами. Вона була абсолютно з ним щира. Герміона Ґрейнджер достобіса втомилася!

Вона мимохіть спостерігала, як Драко кинувши свою мантію на підлогу, повільно опустився на імпровізоване ложе і відкинувся на стіну, зігнувши одну ногу в коліні. До чого ж чудернацька картина малювалася зараз перед її очима.

Сказав б їй хтось про це раніше, вона б ніколи не повірила, що таке можливо. Драко Малфой і Герміона Ґрейнджер сидять в одній кабіні застряглого ліфта, один навпроти одного, майже стикаючись тілами. І при цьому не намагаючись спопелити один одного поглядом, або що ще гірше — знищити магією. Але після стількох, що витекли немов вода років, зараз їй здавалося це навіть чимось безумовним — Задумлива тиша.

— Котра година?

— Два тридцять, — відповів Малфой, швидко підвертаючи рукав сорочки, щоб поглянути на годинник. А потім прикривши очі, знову відкинув голову назад, спершись потилицею об стіну.

— Ти серйозно збираєшся просто спати? — З подивом в голосі тихо запитала Гермиона.

— Хотілося б. Тобі ні?

— Ні. Я не сплю вже другий місяць, — з якоюсь прихованою злістю буркнула дівчина.

—Три.

— Що?

— Мене мучить безсоння вже третій рік, — пояснив Малфой.

Герміона замислилася.

Якщо порахувати, скільки годин на добу вона спить повноцінно, то можна вважати, що і її безсоння триває роками. Їй все ще було незручно від будь-яких реплік Малфоя у свою сторону. А вже тим більше від таких одкровень. Здається, що цих пару слів, якими вони перекинулися за останні тридцять хвилин, було більше ніж за шість спільних років проведених в школі.

Дівчина ще раз уважно оглянула хлопця, що сидить на підлозі, намагаючись розгледіти в напівтемряві ознаки недосипу на його обличчі. Але окрім блідих дрібних зморшок на лобі, нічого такого не помітила. Чомусь їй стало по-жіночому образливо, за те, що при майже однаковому режимі роботи, вона виглядає значно гірше за Малфоя.

— Що ж змусило тебе подумати, що зараз тобі вдасться поспати? — Пробурчала вона.

— Мерлін, Ґрейнджер, я просто закрив очі. Люди іноді так роблять після важкого робочого дня.

Малфой стомлено потер перенісся. Коротким рухом руки, він створив маленьку кулю світла і відправив її до стелі. Тепер блакитнувате сяйво м’яко освітлювало пару, відкидаючи м’які тіні.

— Тільки якщо під їх повіками не запечатані страхи, — вимовила Герміона, все ще вдивляючись в порожнечу.

Вона сама не знала навіщо сказала це. Слова помимоволі вирвалися, заповнюючи порожній простір, повиснувши в повітрі між ними. Ґрейнджер була впевнена, що Малфой, як ніхто з усього її теперішнього оточення розумів сенс, сказаних нею слів. Принаймні його різкий насторожений погляд кинутий в її сторону, став красномовнішим за будь-які слова.

Невпевнено узявши пляшку вина, хлопець відкупорив її помахом своєї палички і жестом запропонував випити. Ґрейнджер поглянула на блондина і хоча сумнівалася, але все таки прийняла пляшку, зробивши швидкий ковток прямо з горла. “Втрачати вже нічого”.

— Можна було і начаклувати келихи для пристойності.

— Все ще гидуєш? — Холодним тоном відповіла вона, витерши тильною стороною долоні рот. Малфой стиснув губи від напруги і відвернувся від дівчини, розглядаючи свої шкіряні туфлі.

— Ні. Я і не гидував. Ніколи, — карбував кожне слово Драко, піднімаючи голову і дивлячись прямо на неї.

Вона ніколи раніше не думала, що очі можуть міняти колір в одну мить. Та зате тепер в них з’явився хоч якийсь блиск, що нагадує про життя. Ґрейнджер повільно протягнула пляшку назад хлопцю, він повільно перевернув її, дозволяючи солодкій рідині текти по своєму горлу.

Субота 02:55

Драко не знав скільки вони просиділи в тиші. Але явно досить, для того, щоб допити вино, призначене для свята. Хоча, якщо розібратися, вони використали по призначенню. Взагалі, Малфой намагався утримуватися від розпивання алкоголю в останні декілька років. Досвід, отриманий в роки юності, він засвоїв на все життя. А якщо враховувати умови його нинішнього душевного стану, то рішення випити могло сміливо закінчитися алкоголізмом.

Тому пару ковтків нудотного ельфійского вина швидко розігнані кровоносною системою, розтеклися приємною розслабленою тяжкістю по його тілу. Почуття замкнутої злості і тихої напруги від Ґрейнджер трохи стихло і поглянувши на неї, він помітив ознаки легкого сп’яніння і на її обличчі.

Щоки дівчини розчервонілися, а уперта складка на лобі розгладилася. Герміона розпустила своє волосся і вони безладно розсипалися по її вузьких плечах. А з розстебнутого коміра форменої сорочки виднілися гострі ключиці і тонка шия.

Відверто кажучи, такий вигляд на думку Драко підходив їй набагато більше. Заїдаючи вино черговим солоним крекером, Ґрейнджер несподівано заговорила, заставши Драко зненацька.

— Знаєш, коли я вперше напилася, вино на смак було схоже на це, — сказала Герміона, скрупульозно роздивляючись етикетку на пляшці.

— Це тому, що цей день сьогодні?

Драко скривив губи в криву лінію, що нагадувала посмішку, і знову непомітно поглянув на неї. Її голос звучав глухо, так немов у дівчини заклало ніс від застуди. А інтонація придбала скривджено-інфантильні відтінки. Слова про алкоголь з її вуст звучали занадто неприродньо.

У його пам’яті відразу сплив момент зимового вечора в Трьох мітлах. Тоді вони з Тео і Блейзом довго потішалися над тим, як безглуздо хіхікала Герміона після випитого келиха вершкового пива. Вона завжди здавалася для нього занадто нудною і правильною для такої поведінки. А неспівпадіння реальності з його уявленням, завжди дратувало. Але зараз клаптик картинки з минулого застиглий перед очима, здавалося ніколи не був реальністю. Немов усе це було в іншому, вигаданому Драко житті.

— Дуже смішно. Ми взагалі-то теж влаштовували вечірки, Малфой. Не лише слізеринці вміють веселитися, — тихо промовила дівчина.

— Ну якщо говорити відверто, то ми особливо їх і не влаштовували. Слізеринці, так скажемо, не надто компанійські хлопці, — меланхолійно промовив хлопець.

— Справді? — З щирим здивуванням вигукнула Грейнджер.

— Але ми дуже вірні своїм близьким друзям і проведенню часу з ними.

— Ага, це ти про той час, коли хтось зі змій довів Сивілу до непритомності, явившись до неї у вежу посеред ночі в образі дементора?

— Не називатимемо імен, хоча це був Нотт.

Малфой розслаблено посміхнувся. Він дуже давно не згадував про шкільне життя, віддаючи перевагу нафіг викреслити з пам’яті усі деталі останніх трьох років навчання. Але зараз спогад про обличчя заходившогося від сміху Тео перед його внутрішнім поглядом, перестав приносити біль. Можливо, він навіть трохи перестав себе винити за те, що посмішка Нотта майже стерлася з його пам’яті.

— Я завжди припускала, що на таке здатен більше Забіні.

— О ні, — ще ширше посміхнувся Драко, приваблюючи зацікавлений погляд Грейнджер.

— Блейз займався усуненням перешкод. Він заговорить будь-кого, навіть іноді Снейпа вдавалося.

— Нотт — виконавець, Забіні — посібник. А ти? Організатор? — Ткнула в його сторону пальцем дівчина.

— Та ні, на жаль, мені дісталася роль красунчика в нашій трійці.

— Пф! — не втримавшись пурхнула Герміона і голосно розсміялася. — Вибач, не звикла, що ти можеш жартувати.

— Жартувати? — Награно обурився Малфой.

Сміх Герміони різко натиснув на його барабанні перетинки. До цього вони розмовляли занадто тихо, ледве видавлюючи з себе звуки. Але її сміх вивів його з прострації. Вони вже година знаходилися в цьому ліфті, цілком прийнятно ведучи діалог один з одним. Але її сміх в його присутності все одно виявився несподіванкою і що більш незвично, Драко захотілося, щоб причиною цього виявився саме він, а не градуси випитого алкоголю.

— Знаєш, мені згадалося, як Фей божеволіла через, “його худощаві пальці, і те як на них ідеально виглядає фамільний перстень”, — награно солодким голосом проспівала Герміона, імітуючи інтонацію колишньої однокурсниці. — Може я чогось не розумію, але розум у мене доки все ще на місці.

— Можливо, ти тоді не зовсім правильно інтерпретувала її слова? — Криво усміхнувся Малфой.

Малфой знову підвів підборіддя, притулившись потилицею до стіни і став спостерігати за реакцією дівчини на свої слова. Переварюючи кинуту ним репліку, Ґрейнджер спочатку насупилася, рівно так само, як зазвичай, це бувало на заняттях з Рун.

Драко майже завжди сидів в паралельному ряду навпроти і абсолютно випадково натикався на неї поглядом. Тоді його неймовірно дратувала її завзятість, і те з яким шаленим ентузіазмом вона вирішувала складні завдання професора Бабблінг. Але зараз він не міг відірвати ока від емоцій, що миготіли, змінюючи одна одну на її обличчі.

Дві тоненькі смужки задумливих зморшок між бровами доповнилися широкою лінією на лобі. Розумовий процес вирував на повну. Секунда, і її карі очі розширились, а щільно зімкнуті до цього губи, відкрилися в німому вигуку від шоку усвідомлення сказаного.

— Тільки не це! — зі зневірою протягнула дівчина.

Здається Драко нічого так не смішило останнім часом і в цю хвилину він відчайдушно пошкодував, що поблизу не було чарівного фотоапарату, щоб зафіксувати цей момент. Спершись ліктями на зігнуті коліна він з невеликим зніяковінням потер своє перенісся великим і вказівним пальцем. “Скільки років пройшло, а її невинність в деякому розумінні залишилася незмінною досі”.

— Ні! Це ж Данбар! Вона не могла! — Продовжувала заперечувати самій собі дівчина.

— Міжфакультетські зв’язки не були заборонені, Ґрейнджер. Тобі дали неправдиву інформацію.

У Драко не було нічого серйозного з вищезгаданою грифіндоркою, крім декількох безневинних поцілунків після уроків. Але йому припало до душі, підігрівати киплячі в Ґрейнджер обурення. Вона знову завмерла в роздумах.

— Одного разу вона принесла чорний чоловічий светр з побачення, і знаєш, що вона з ним зробила? — З жахом в очах запитала Грейнджер.

— Вважаю, ти збираєшся мені про це розповісти.

— Повісила у себе над ліжком! Я спала зі светром Малфоя!

— Звучить романтично. Принаймні, краще, ніж з Візлі, — підбадьорююче хмикнув хлопець.

Субота 03:20

Ґрейнджер лежала на своїй трансфігурованій в грубу ковдру мантії, закинувши одягнені у формені брюки ноги на стіну. Вона все ще насолоджувалася розслабляючим почуттям сп’яніння і крихітною краплею легкості, яка хоч і на коротку мить, але зняла важкий тягар думок з її голови.

Викинувши руку вгору, вона управляла створеною нею десятком яскравих жовтих пташок. Які швидко тріпотіли крильцями, літаючи по периметру ліфтової кабіни, в спробі знайти собі притулок. Хвилі її волосся, розсипалися по підлозі, створюючи пухнастий ореол навколо голови. Декілька пасм, які ненароком торкалися витягнутих ніг хлопця поряд.

Посмішка Драко стала для неї сьогодні приємним відкриттям, а його грубий горловий сміх і легкий рум’янець на щоках бавили. Блондин спостерігав за її пташками, неспішно водячи очима з одного боку в інший.

Герміона упіймала пір’їнку, що летіла в повітрі, і її наздогнав спогад. Такі самі ширяючі під стелею пташки, холодний камінь сходів, один з коридорів Хоґвартса і її неперевершена лють. Як же вона злилася тоді на себе, на сліпого Візлі і на безглузду до одуру Браун. Поцілунок її тепер уже не такого і кращого друга з цією відьмою, не стирався з її пам’яті ніякими засобами. Тоді дівчина нервово намотувала круги на маленькому сходовому майданчику вежі, щоб хоч якось охолодити свій запал.

І їй здавалося, що гірше цього вечора вже нічого не могло статися, але мабуть Малфой подумав інакше.

З як завжди зневажливою міною, слізеринець зустрів її тоді, піднімаючись до Астрономічної вежі. Роздратований і задиханий, хлопець не упускав ні єдиної можливості поплюватися отрутою і зігнати на Ґрейнджер усю свою озлобленість на світ. Їх словесна перестрілка того вечора закінчилася жорстоким нападом її пташок на юного спадкоємця древнього, чистокровного роду і випущеною парою скривдженої грифіндорки.

Здавалось, зараз перед нею сиділа абсолютно інша людина. Дивлячись на власне творіння, вона мимоволі здивувалася цим думкам.

У очах теперішнього Малфоя не було страху, провини або недомовленості. У нім не залишилося отрути, або, як в юності гніву, що постійно наповнював його. Зараз перед Ґрейнджер сидів спустошений, такий, що випробував на собі усі муки презирства і засудження, і як не дивно, чоловік, що власноручно стратив себе. Їй до остраху, до скрипу в зубах і поколювання в кінчиках пальців стало цікаво, чим тепер дихає цей незнайомий їй молодий чарівник. Але списавши все на алкоголь, вона швидко відмахнулася від своїх бажань, заперечуючи навіть перед самою собою їх авторство.

— Так дивно говорити з тобою. Нормально, — тихо почала Герміона.

— Це як? Англійською? Для тебе звичніше говорити по-французьки? — Відповів їй хлопець, опустивши голову.

— А ти знаєш французьку?

— Ти сама як думаєш?

— Ну звичайно! — поблажливо закотила очі чарівниця. — Мабуть, тільки цим і затягуєш жінок в ліжко.

— Ага, а ще умінням рахувати до ста.

Малфой пригладив волосся на потилиці, знову спершись ліктями на зігнуті коліна, кидаючи швидкі погляди на дівчину, що лежить на підлозі.

— Ні серйозно, от як ви чіпляєте дівчат? Як можна заполонити ту, яка привабила тебе? — Не угамовувалася Герміона, все ще знаходячись під дією випитого вина.

— Думаю, ти звернулася не за адресою.

— Не вірю!

Не дивлячись на те, яким осоружним Драко здавався їй в дитинстві, і яким страшенно зіпсованим в юнацтві, вона завжди вважала його привабливим. Точніше, у нього була зовнішність, що дуже приковує погляд. Тому сумнівів в його популярність у жінок, в голові Герміони, не виникало абсолютно.

— Тобі треба допомогти підчепити дівчину?

— Ти б здивувався? — Відвернувшись, запитала Герміона, безтурботно вертівши схрещеними щиколотками на стіні.

— Чесно кажучи, так. У школі ти не особливо проявляла нетрадиційну орієнтацію, — негативно смикнувши головою, відповів Драко.

— Так само як і ти не особливо страждав від самотності.

— Тобі здалося.

— У будь-якому випадку, ти не відповіси на моє питання, так? — Запитала вона, повернувши голову в його сторону. Їх погляди зустрілися, і Герміону кинуло в жар.

У зв’язку із специфікою роботи у свої двадцять вісім років вона контактувала з великою кількістю людей. І могла сміливо сказати, що непогано вивчила психологію і багато що могла розповісти про людину лише подивившись їй в очі. Тому промайнувшу у погляді Малфоя грайливу тінь, не помітити вона не могла.

— Слухай, тоді я можу тільки уявити, що творилося у вашій спальні для дівчаток.

— Малфой, я пожартувала!

— Ні, ти тільки все зіпсувала, — незадоволено пирхнувши пробубонів він.

Субота 03:50

Бували дні, та що там, майже кожен з прожитих Драко днів за останні роки, були наповнені думками про те, яким могло б бути його життя, народися він в іншій сім’ї. Проведи дитинство не у величезному фамільному замку, без родоводу завдовжки в десяток віків і купою спадкових зобов’язань. Акуратно ковзаючи крізь власні спогади, Малфой обирав ті, що були найбільш важливими для нього.

Перший перелом від падіння з мітли, згоріла шовкова фіранка у бібліотеці від першого заклинання, які він практикував до приїзду в Хоґвартс. Знайомство з Блейзом і Тео на одній з сімейних вечерь, їх нестримний сміх вечорами в просторій і холодній вітальні Слізерина, виснажливі тренування по квіддичу, і нічні вилазки по коридорах школи.

Кожного разу, коли перед його внутрішнім поглядом проносився цей яскравий калейдоскоп подій минулого, Драко приходив до одного і того ж висновку. Він ніколи не зміг би відмовитися від пережитого. Не проміняв би ніколи ні на що своїх друзів, сім’ю яку любив, а найголовніше набутий досвід, на щось нове, щоб перемотало його шлях до початку. Навіть останні роки нестерпних внутрішніх тортур, зрештою обернулися для нього, чимось позитивним.

Малфой зміг, перевтілився, зламав себе, і вилікувавшись, наново навчився дихати вільно. Тепер він використав свої навички, амбіції і закладені в нім таланти, не для руйнування, а собі на благо.

Дивлячись на дівчину, яка лежала біля нього, і так по-дитячому колотила в повітрі ногами, він ще раз переконався в тому, що не хотів би змінити те хто він є. Не хотів би змінити все того через що вони пройшли дорослішаючи. Шкільної ненависті, презирства, і нарешті їх нового знайомства.

Адже, якби Драко не народився Малфоєм, то і зараз би він не сидів в цьому ліфті, з цією до остраху дивною і одночасно чарівною дівчиною. Не зміг би повною мірою усвідомити, скільки сил і років було витрачено на те, щоб побачити нехай хоч на мить, цю привабливу і як виявилося близьку йому частинку її душі.

Можливо б Драко навіть і дозволив на одну коротку хвилинку затриматися цій думці у своїй голові. Але роками вибудовувана ним ментальна стіна, якою він відгороджувався від людей, охороняла його від цієї безрозсудності.

— Ти пам’ятаєш свій перший викид магії? — Несподівано навіть для самого себе вирвалося у Малфоя.

Герміона завмерла, переставши вертіти в пальцях свою гумку для волосся. Вона зовсім не чекала питань з боку колишнього однокурсника, а тим більше особистих. Дівчина повернула голову і злегка примружившись з підозрою зиркнула на нього з напівзакритих повік.

— Так, він стався досить пізно. Я тоді сильно розсердилася на свою подругу, — невпевнено відповіла вона смішно зморщивши ніс.

— І як ти їй помстилася?

— Підпалила їй волосся.

— А ти виявляється, кровожерна, — хмикнув Драко, удавано округливши очі.

— Батьки тоді не особливо повірили, що я власне нічого і не робила. Тому дісталося мені тоді добряче.

— Невже вони не здогадувалися про те, що ти не звичайна дитина?

Малфоя завжди цікавило як це взагалі можливо, не знати про власну силу з самого народження. Наприклад, він завжди з гордістю заявляв, що проходив навчання вдома ще з трьох років, проявляючи при цьому незвичайні здібності в магії. А батьки охоче вселяли думку про те, що інакше і бути не могло.

Почута новина про те, що є діти, які втратили як мінімум сім років магічного досвіду, добряче його здивувала, а той факт, що його намагалися порівнювати з ними приводили Драко в подив і роздратування. Але Герміона Ґрейнджер переплюнула усі його аргументи із цього приводу. З найпершого курсу ця настирлива, жадібна до знань дівчинка, подолала його у всіх шкільних предметах, тим самим викликаючи все більше злості і роздратування з боку Драко до своєї персони.

Але зараз, через стільки років, Драко не міг не захоплюватися її завзятістю і довбаній, розхваленій грифіндорській хоробрості, які дівчина гордо носила на своїх слабких плечах.

— Маґлам легше заперечувати те, що вони не можуть пояснити, аніж просто повірити, — пояснила Герміона і трохи помовчавши продовжила. — Я і сама не розуміла, що зі мною відбувається, поки не отримала лист з Хоґвартсу.

— Тобто, волосся дівчинки, що горить, тебе зовсім не наштовхнуло на які-небудь припущення?

— Я тоді просто раділа, що вона отримала на горіхи, — переможно і зовсім по-дитячому посміхнулася чарівниця.

Герміона знову почала вертіти у своїх пальцях гумку. Тліюча на її губах м’яка посмішка, перетворила обличчя дівчини, зробивши його менш напруженим. Малфой відвернувся і втупився в стелю. В повітрі повисла тиша, яку слізеринцю відчайдушно захотілося порушити. З величезним здивуванням для себе він відмітив, що йому безперечно подобається розмовляти з Ґрейнджер. Так незвично, але безперечно цікаво.

— Нас з Тео, колись змусили стерегти молодшу сестру Девіс, під час одного з весняних свят. Мене настільки виснажила її тріскотня, що я ненавмисно створив бар’єр і замкнув дівчинку в загороді з павичами, — обережно почав Малфой.

— Я правильно зараз розчула? — Піднявши голову, запитала Ґрейнджер з сумнівом в голосі.

— Так, але ми відразу покликали домовика, нічого страшного не сталося.

— Я про птахів. Хто при повному розумі удома триматиме павичів?

— Ти ж ходила по школі з тим рудим чудовиськом, чим тобі не догодили білосніжні птахи?

— Обурився хлопець.

— Не наривайся, Малфой, можеш і не дожити до ранку.

— О так, це найнебезпечніша загроза в моєму житті, — грубим голосом відповів чарівник, ледве стримуючи сміх, що рветься назовні.

— Подивилася б я на тебе, якщо б погрожували твоєму улюбленцеві.

— У мене не було домашнього улюбленця.

— Чим же ти займався увесь час? Грав на фортепіано, і вчився зачісувати волосся? — мило посміхнулася дівчина.

“Мерлін, чому він почав це помічати? Чому тільки зараз його погляд почав приковувати до себе витончений вигин її рожевих губ”?

— Я знаю, що ти заздрила моїй зачісці, не треба цього соромитися.

— Я серйозно. Яке це, народитися серед аристократів?

Це питання викликало невміле ворушіння в шлунку Драко. Він закрив очі, бажання відповідати зовсім не було.

— Я б не хотів вдаватися до подробиць. Мені не дуже подобається згадувати про це.

— Чому? На вигляд, так у тебе було хороше дитинство. Ну окрім тих моментів, коли тебе навчали бути засранцем.

— Такому складно навчити, Ґрейнджер.

— Ой, розкажи це своїм павичам, — знову засміялася Гермиона і жартівливо вдарила його по нозі. Від чого обоє завмерли в подиві.

Субота 05:15

Герміона абсолютно не розуміла чому їй подобалося на нього дивитися. Хвилююче почуття тяжіння нез’ясованим чином виникало в її грудях, кожного разу, коли Малфой закрадався рукою у своє густе, світле волосся, або ледве помітно рухався, змінюючи положення тіла. У такі моменти їй здавалося, що в ліфті стоїть задуха. “Напевно тому він і підвернув рукави своєї сорочки до ліктів”.

З усією властивою їй жадністю до усього нового і незвіданого, вона почала потайки вивчати темні малюнки, що відкрилися погляду, нанесені на його передпліччі. Тьмяний череп зі змією, що виповзає з нього, тепер перекривали чорні горизонтальні лінії різної товщини, вони захоплювали його руку в кільця, створюючи таким чином майже цілий “рукав”.

Герміона знала, що темну мітку можна було перекрити лише близькою по силі магією. І швидше за все процес цей був досить важким і дуже хворобливим. Але Малфою, очевидно, було плювати на такі дрібниці, оскільки другу руку і груди, частина яких виглядала за краями розкритого коміра його білої сорочки, так само прикрашали численні чорні малюнки.

Дивні написи і знаки, швидше за все займали усю ліву частину його грудей, яка повільно підіймалася і опускалася під вивчаючим поглядом Герміони. Очі дівчини крадькома слизнули від широких грудей до вузлуватої шиї Малфоя, на якій при кожному ковтанні перекочувався кадик. Піднявшись вище вона підкреслила поглядом пряму лінію щелепи, високі гострі вилиці, прямий, злегка кирпатий ніс.

А піднявшись ще вище, Грейнджер зустрілася з його темними, майже чорними в невірному світлі Люмоса очима. У грудях дівчини залоскотало, а живіт скрутило від хвилювання, що несподівано наринуло.

— Це було боляче? — Ледве чутно прошепотіла вона, коротко кивнувши на його ліву руку, перериваючи тривале мовчання.

Малфой насторожено дивився на неї, не відриваючи скляних очей. І дівчині здалося, що у цей момент вони обоє затримали дихання.

— Думаю не більше ніж тобі, — теж пошепки відповів він, опускаючи погляд у відповідь на сполотнілий від часу шрам, що тягнувся по внутрішній стороні її лівої руки.

Усередині у Герміони охололо. Дихання, перехопило від несподівано наринувших, але відчайдушно стримуваних сліз. Захотілося укутатися у свою мантію з головою, сховатися від цих повислих в повітрі обпалюючих слів і погляду, що пронизує наскрізь.

Вони довго трималися не зачіпаючи цю хвору для них обох тему. Герміона ретельно прикидалася, немов сьогодні вона просто зустріла кумедного, привабливого хлопця, який так і залишиться усього лише її черговим знайомим, з ким в майбутньому вона можливо навіть і не вітатиметься.

Але обоє розуміли і вона це відчувала, що так далі тривати не могло. Старий страх і занепокоєння, не могли змусити її відгородитися від їх загального минулого. Від мороку і того спустошення, яким вони страждали. Тому, що Герміона бачила відображення свого власного болю в його обличчі, незважаючи на те, як сильно він намагався це від неї приховати.

— Теж іноді дорікають нічні жахи?

— Гм, “іноді” — звучить добре, — відсторонено вимовив хлопець, а потім різко підвівшись, продовжив із занадто схвильованою інтонацією в голосі. — Їх обличчя, голоси, імена, вони переслідують мене всюди! Іноді мені здається, що я вже давно зійшов з розуму. Краще б так. — Хлопець, осікся на півслові і так і не закінчивши фразу — замовк.

Герміоні не треба було продовження. Напевно кожному з них хоч би раз після війни приходили в голову такі думки. Сама того не помітивши вона, підвелася услід за Драко, немов бажаючи відібрати собі хоч невелику крапельку його страждань. Адже вона знала ціну, цьому болю. У кабіні ліфта знову повисла тиша, кожен думав про свій тягар.

— За що цей світ так з нами?

— Тебе немає за що, а ось…

— Ти не повинен так думати, — несподівано перебила його Герміона. — Ми були усього лише дітьми. Ніхто з нас цього не заслуговував.

— Таке виправдання свого часу не зайшло судді, — спробував відбутися жартами Драко, але жоден мускул на його обличчі, не відображав радості.

— Я не хотіла щоб тебе заключили до в’язниці, — призналася вона.

Малфой підняв голову, немов бажаючи зрозуміти чи недочув він дещо. Звузивши очі, він спробував уловити закінчення фрази, яку тихо пробелькотіла дівчина. Його очі спалахнули і будь-кому, хто подивився б на Малфоя в цю хвилину могло здатися, що це дуже схоже на надію. Немов сталося те, чого він чекав дуже багато років.

— Тому дивилася з таким презирством?

— Я… Мені було боляче бачити наслідки того, як хтось розпорядився нашими життями, — нахмуривши брови, так ніби щось згадуючи відповіла грифіндорка.

Ноги гуділи, а поперек нещадно саднило від довгого сидіння, в одній позі на жорсткій підлозі. Повітря здавалося густим, тому кожен з них намагався вдихнути як можна глибше, щоб хоч трохи наповнити свої легені мізерними краплею кисню. Але, можливо причина таїлася не в цьому.

Щоки Драко розчервонілися, а шкіра блищала від поту. А чому блищали його очі, можна було тільки здогадуватися. Адже у блідому блакитнуватому світінні Люмоса, було складно щось розібрати.

— Спасибі, що виступила тоді на стороні захисту, — голосом, що сів, вимовив він, дивлячись Герміоні прямо в очі.

Від цього погляду по шкірі Грейнджер пройшлися холодні мурашки, вона напружено спостерігала, як Малфой, немов усвідомивши у цей момент свою вразливість перед нею, знову віддаляється до стіни ховаючись в тіні.

— Спасибі, що не видав нас Темному Лорду.

— Тобі знівечили руку, поламали життя, а ти говориш спасибі? — Майже із злістю виплюнув він.

— Ох, добре, що не обличчя. І не така вона і понівечена, — пробурчала вона, закочуючи свій рукав вище, оголяючи тонке передпліччя.

— Я не те мав на увазі.

— Я знаю, що ти мав на увазі, Драко Малфой. Що в тобі вже точно не змінилося з часів школи, так це любов до естетичності, — посміхнулася вона. Проти власної волі, Малфой слабо, але досить щиро посміхнувся у відповідь. — Ти напевно і дівчат собі вибираєш так, щоб підходили під твій костюм.

— У мене немає дівчат, — пригнічено, відповів Драко.

— Гаразд тобі, усі люблять поганих хлопців.

— Навіть судимих?

— Тебе ж ніби амністували? — Запитала Гермиона, але помітивши здивований погляд Малфоя, поспішно додала. — Так, чула краєм вуха.

— Ти теж обираєш поганих хлопців?

Герміона зволікала з відповіддю.

“Що буде якщо піддатися пориву і відповісти чесно?”. У цю секунду їй хотілося сказати “так”. І вона абсолютно відмовлялася сприймати цю відповідь як адекватну.

Ґрейнджер не спала вже більше доби, за яку у неї майже стався нервовий зрив. Здається, це неабияк перевантажило її педантичний мозок, і мабуть він вирішив здатися, віддавши її тіло на піклування інстинктам. Тому істинну причину такої відповіді у своїх думках, вона відкинула і закопала в глибині совісті.

— Я обираю самотність.

Драко дивився на неї з сумішшю полегшення і гіркоти одночасно. Їй здавалося, що він прекрасно зрозумів її і без слів.

— Боїшся почати відчувати, чи не так? — Поставив питання Малфой, втупившись в підлогу, мабуть, вже наперед знаючи відповідь на поставлене питання.

— Таку розкіш, як почуття, я можу дозволити тільки з тим, хто зможе здолати мою порожнечу і дістатися до ниючого болю. — В її голосі прозвучала така упевненість, немов вона знала, що така людина існує, і лише чекала, коли ж він з’явитися в її житті.

— З кимось схожим на твої страхи?

— Так, хто не злякається темряви всередині мене, — голосом, що злегка здригнувся, відповіла вона, опустивши погляд на вицвілий шрам на своїй руці.

Герміона завмерла, відчувши легке, ледве вловимий дотик. Драко нерішуче протягнув праву руку, м’яко проходячи кінчиками теплих пальців, по її гладкій, алебастрово-світлій шкірі. І завмер рівно навпроти злощасного шраму.

— Що якщо, така людина привнесе до твого життя ще більше мороку? — Почулося десь над її головою.

— Більше вже нікуди.

— Завжди можна постаратися, — відповів Драко, нарешті обхопивши своєю широкою долонею її передпліччя.

Тіло Герміони, немов простромило розрядом блискавки від верхівки до ступень. Коліна тремтіли, ноги ось-ось були готові підкоситися. Що усі, що крутяться до цього в її голові думки, немов здуло вітром. Вона намагалася з’єднати у своєму мозку останні декілька секунд їх діалогу, але слова відмовлялися видавати свій сенс. Жадібно втягуючи повітря дрібними порціями, Герміона боялася відірвати погляд від шиї Малфоя, чіпляючись очима за вену, що швидко б’ється під його світлою шкірою.

— Хіба бажання бути з людиною поруч, не народжується з чогось світлого? Чому під силу знищити темряву? — Тихо пробурмотіла Гермиона. Це прозвучало так, немов вона поставила питання, відповідь на який була вже відома їм обом.

— Тільки, якщо це бажання від чистого серця.

— Так чому ти один, Драко?

— Тому що був нещирий. Усе своє життя, — його шепіт наблизився до її маківки, зігріваючи теплом і примушуючи серце дівчини робити принизливо-різкі акробатичні кульбіти від усвідомлення його близькості.

— А сьогодні? — Запитала вона, нарешті зустрічаючись з ним поглядом. Її вразила та рішучість, що горіла в його очах.

— Як ніколи, — прошепотів він, втративши останній подих на її гарячих і тремтячих губах.

Герміоні здавалося, що неможливо загубитися в просторі і забути про існування земного тяжіння. Розколотися на частини і зникнути, розчиняючись в чиїхось руках. Міцні, немов благаючі про порятунок, обійми Драко, обпалювали, а шкіра Герміони, плавилася під цими дотиками. У рухах його губ не було запалу, пристрасті, або бурхливого захвату. Поцілунок Малфоя був повний трепету і неймовірного потягу до блаженства. Герміона відчувала, вони обоє мріяли про близькість, ту єдину справжню, яка виліковує душі.

Ніхто з них не знав скільки точно пройшло часу, коли в ліфті спалахнуло світло, і двері з дзвінким звуком роз’їхалися в сторони. На порозі стояв низенький, повний, вусатий чарівник, одягнений в сіру мантію працівника Відділу обслуговування.

Чоловік, підвівши сиву брову, окинув пильним поглядом двох чарівників, які побачивши його, приголомшено відскочили один від одного. Немов застукані зненацька підлітки.

Картина, що вимальовувалась перед очима, воістину була неоднозначною. Розкидані на підлозі мантії, порожня пляшка з-під вина і розпатлані, з розчервонілими обличчями молоді люди.

— Слава Мерліну, ви приспіли. Ліфт не працює з двох годин ночі, — важко дихаючи почав пояснювати Малфой.

— Чому ви просто не послали Патронуса? — Незворушно запитав старий чарівник.

Герміона була готова, провалитись крізь землю від сорому.

“Як можна було забути про чортів Патронус”?!

— Чого тільки не придумає ця молодь, — пробурчав старий і пішов у напрямі коридору.

Ґрейнджер густо почервоніла, сильно зніяковівши під поглядом чарівника. А потім нахилившись, швидким рухом підхопила з підлоги свою мантію і вискочила з кабіни ліфту, навіть не поглянувши на прощання в очі своєму компаньйону. Дівчина не була готова побачити в них відповідь на питання, що так цікавить її.

“Чи пам’ятав Малфой про заклинання?”

П’ятниця 09:20

Міллі Беґмен вийшла з кафе, з прикрості голосно грюкнувши дверима, так, що вставлене в них скло, мало не обсипалося на асфальт. Усього лише місяць вона працювала тут офіціанткою. Чекаючи від місця, розхвалюваного Стейсі (її подругою) небувалого прибутку.

Але не тут то було. Після кожного приходу “Дивної дівчини із старою сумкою”, як прозвав її персонал кафе, атмосфера в приміщенні відразу ставало тужливою і безрадісною.

Кожного разу, незнайомка в дивному вбранні, яке навіть старомодним назвати не було можна, з’являлася в закладі близько дев’ятої ранку і замовляла свій чорний чай. Якому сьогодні по нещасному збігу обставин, не судилося опинитися в шлунку клієнтки.

Міллі досі не розуміла як могло таке статися. Лише трохи вона відволіклася на хлопців, що сиділи за сусіднім столиком. Вони дуже мило жартували і трохи розганяли своїм сміхом сірість раннього ранку. Яке ставало ще нестерпнішим, варто було їй поглянути на змучене обличчя їх загадкової постійної відвідувачки.

“Але ж не могла ж вона насправді заплутатися у власних ногах і не донести чашку до столу. Хоча мабуть все-таки могла!”

Розгніваних криків тієї дивної жінки, їх керівникові здалося недостатнім покаранням для бідної дівчини. І тому Міллі з того самого нещасливого дня залишилася без роботи.

Щільно кутаючись у свою коротку шубку, молода дівчина похмуро насупивши темні брови, не піднімаючи кучерявої голови, брела по вулиці. Намагаючись як можна ближче триматися до сірих фасадів будинків, де нависаючі краї дахів, могли захистити її від жахливої зливи.

Подумки вона все ще стояла в кафе, висловлюючи в обличчя начальникові, що пихкав від злості, все, що їй прийшло в голову вже після ранішньої події. Так їй ставало легше і вона знову починала почувати себе впевненіше.

Завернувши за ріг чергового будинку Міллі практично уперлася носом в стару, обшарпану цегляну стіну. “Дивно. Раніше її тут не було”. Дівчина, що виросла в цьому районі, знала його напам’ять. Із зворотного боку перешкоди доносилися голоси, Беґмен нагострила вуха. Ті, що говорили, спілкувалися на суміші англійської мови, з набором незрозумілих слів, більше схожих на стару латинь.

Несподівано із-за стіни вибіг чоловік. Він у буквальному розумінні збив Міллі з ніг і швидко сховався із виду. Не спромігшись навіть допомогти бідній дівчині піднятися. Сівши навпочіпки і заглянувши за несподівану перешкоду, Міллі неабияк здивувалася.

Перед її очима розгорталася дуже дивна картина.

Троє чоловіків в дивних костюмах, тикали дерев’яними прутиками в четвертого хлопця, одягненого в потерте лахміття, на вигляд сильно змахуючого на безхатька. Вони щось голосно зачитували перед самим його носом. А згодом, за одним помахом цього самого прутика, навкруги зап’ясть переляканого хлопця спалахнуло яскраве світло, і немов з повітря, з’явилися залізні кайдани, дзвякнувши застібнулись на його руках!

Голосно закричавши від шоку і прикривши рот рукою дівчина почала задкувати, але було пізно. Троє дивно одягнених “Боже, в точності як та жінка в кафе” пролетіло в її голові, чоловіки помітили її присутність і почали сваритися між собою.

— Ти ж сказав, що все перевірив! — Вигукнув перший.

— Мабуть Ден, порушив чари, коли йшов за порталом, — відповів йому друг косячись на дівчину.

— Неважливо, треба забиратися звідси, поки інші роззяви не приспіли, — відмахнувся перший.

— Ден зараз принесе портал.

— Стефанія знесе нам голови, якщо ми залишимо маґла при пам’яті! — Дивлячись впритул на дівчину, подав тихий голос третій

— Заберемо її до Міністерства. Нехай цим займаються Стирателі, — відмахнувся від товариша перший.

Міллі з шоковано розкритими очима почала відповзати до стіни, все ще сподіваючись, що йдеться не про неї. Але тут один з чоловіків, знявши з голови капюшон і з милою, навіть треба сказати дуже привабливою посмішкою, протягнув дівчині руку.

— Не бійся, це не боляче. З тобою все буде добре, — заспокійливим як йому здавалося голосом звернувся до переляканої дівчини один з чоловіків.

У очах у Міллі миттєво потемніло. І вона втратила свідомість.

У затхлому і дуже темному приміщенні не було вікон. Дівчина повільно розплющила очі, але відчувши різкий біль в сітківці, від яскравого променя світла, такого, немов в обличчя їй направили включений ліхтарик, відразу ж закрила їх назад.

— Якого Біса?! — Обурилася дівчина, прикриваючи особу рукою.

— Здається вона прокинулася. Мої повноваження закінчені. Є справи важливіші. — Судячи з голосу це був один із зустрінутих нею в провулку незнайомців.

— Але я ніколи не стирав пам’ять маґлам! — Обурився його товариш.

Голоси навколо Міллі знову розмовляли на незрозумілій суміші мов. “Яке до біса, стирання пам’яті? Це що розіграш”?

— Поклич Девіс.

— І залишити її тут одну? — Чоловіки явно перекладали відповідальність один на одного.

— Мерлін, вона ж не серійний вбивця, а усього лише перелякана маґла.

Звук швидких кроків вщух за дверима, що закрилися з гучним клацанням. Все ж розліпивши очі, дівчина підвелася з лавиці, на яку її, мабуть, усадив той загадковий красивий хлопчина, і оглянула кімнату. Чоловіків, що сперечаються, в кімнаті не опинилося.

Беґмен намагалася не звертати увагу на дивні слова, які нещодавно прозвучали в її сторону, а зайнятися пошуком виходу з цього божевілля. Дівчина вона була не з боязкого десятку, тому і діяти збиралася рішуче.

Глухе приміщення виявилися зовсім без вікон, підлога покрита темними кам’яними плитами, а уздовж стін тягнулось більше десяти шафок і полиць, заставлених різноманітними предметами. Книги, дрібні предмети ужитку, взуття, деталі інтер’єру, якісь прикраси і навіть дерев’яне колесо. Все було ретельно розкладено і скрізь прикріплені марки з дивного на дотик, жовтого паперу, з вказівкою чиїхось прізвищ та ініціалів. Місце, в якому вона опинилася, було дуже схоже на склад для зберігання всякого мотлоху.

У двері, що відкрилися з тихим шумом, увійшли двоє — чоловік і жінка. Одягнені в довгі плащі з дивною вишивкою на грудях. “Господи в яку секту вона потрапила”? Не втрачаючи часу Міллі рвонула до квадратного столу, що стоїть посеред приміщення.

— Зупиніться, ми не зробимо вам нічого поганого, — спокійно промовила жінка.

— Я прошу Вас, не чіпайте нічого, залишайтеся на місці, — схвильовано вимовив смутно знайомий їй хлопець.

Він насторожено стежив за нею дивлячись як рука дівчини завмерла, вирішуючи який з предметів, що лежать на столі, їй схопити. “Схоже це був Ден. Той самий хлопець, що збив її з ніг на вулиці. Якщо вона не помиляється звичайно”.

Але Міллі немов не чула їх, крутившись на місці, вона розгублено шукала серед предметів, що лежать на столі, зброї для самозахисту. Копошившись вона краєм ока помітила, що дивна парочка почала наближатися до неї все швидше. Усередині зароджувався відчай.

Кваплячись, Міллі незручно провела по стільниці рукою, випадково зачепившись за скляний, обрамлений сріблом, пісочний годинник, від чого він покотився і з гучним дзвоном впав на підлогу, розлетівшись на дрібні уламки.

— Ні! Це був портал міс Грінграсс! Я ж працював над ним три дні! — Прокричав чоловік, у відчаї схопившись за голову.

— Напишеш лист цій вискочці, що дозвіл на переміщення не схвалили, — скрушно похитала головою жінка, схопивши Міллі, що відволіклася на сум’яття, за руку. І дівчина знову провалилася в забуття.

***

***

Іноді Міллі Беґмен здавалося, що їй сняться дуже дивні і схожі один на одного сни. А коли дівчина прокидалася, то її не покидало жахливе відчуття того, що усе це відбувалося з нею насправді. Немов вона старалася, але не могла знайти межу між реальністю і тим, де бачить дивні сновидіння.

Її подруга Стейсі завжди говорила, що у Міллі дуже жива уява, а раз її сни такі барвисті і настільки добре запам’ятовуються, що вона просто змушена почати писати книги.

Ось і зараз проходячи біля своєї, вже колишньої роботи, Міллі помітила ту саму дивну дівчину, одягнену в старомодний костюм із твіду і темно-сіру накидку через плече, яка волочилася за нею по землі. Беґмен замислилася про те, що можливо якраз саме із-за цієї панночки, вона і створила у своєму мозку тих дивних чоловіків з прутиками і кайданами.

Знаючи, що поспішати їй особливо нікуди, спершись плечем на ліхтарний стовп, вона стала спостерігати за героїнею її вчорашньої вранішньої пригоди. Цього разу волосся жінки було розпущене і красивими локонами, струменіли по плечах та спині. Колір її обличчя теж змінився до кращого, тепер її шкіра виглядала свіжою і сяючою, а лице осяяла приємна посмішка. Вона, як і завжди прямувала у бік кафе. Міллі подивилася на годинник — о пів на дев’яту. “Гм, сьогодні рано прокинулася”.

Але в наступну хвилину її погляд впав на так само дивно одягненого чоловіка, який несподівано підійшов, акуратно перехопивши незнайомку за руку.

Зробивши вигляд, що їй терміново треба заглянути у вітрину магазину на протилежній стороні, Міллі поквапилася перейти дорогу, зупинившись в декількох кроках від парочки. Незрозуміло чому, але їй було до остраху цікаво почути про що вони говоритимуть. “А чом би і ні? Вона ж тепер безробітна, у неї багато часу, а вони трохи кумедні”.

Високий, не менше ніж на голову вище дівчини, одягнений в чорне пальто, з явно фарбованим ясно-платиновим волоссям, хлопець нависав над її незнайомкою, привітно посміхаючись. Він м’яко стискав у своїй руці її долоню, намагався оволодіти її поглядом, який був спрямований на кого завгодно, тільки не на нього.

— …Абсолютно випадково відмінили завдання, і я вирішив подихати повітрям, — почувся уривок фрази хлопця.

— Ти завжди заходив до Міністерства з цього боку? — Посміхаючись запитала дівчина.

— Іноді, — вимовив хлопець трохи вагаючись. — Знаю це прозвучить для тебе дивно. Але може ти вип’єш зі мною чашку чаю?

У цей момент, немов відчуваючи на собі чийсь погляд дівчина озирнулася, і подивилася Міллі прямо в очі. Опам’ятавшись Беґмен різко відвернулася, закрившись від неї своєю сумочкою, але краєм ока все ж помітила, як та посміхнулася її витівці. Міллі, повільно опустила сумку, а незнайомка все ще дивлячись на неї, з неприхованим піднесенням в голосі відповіла хлопцю.

— Тільки якщо з трьома ложечками цукру.