Розділ2

Напевно, мені варто розпочати спочатку. Мене звуть Дора. Дора Вінд. Я – сильфіда. Ем… дух повітря, якщо говорити простіше. Живу у Сторибруку, але свою «казкову» пам’ять ніколи не втрачала. Я дух, хай і маю плоть і зовнішність звичайної людини. Як я взагалі опинилася серед казкових, історія окрема. І як вийшло, що трисотлітній темний чарівник називає мене своєю матір’ю – теж. Я розповім про це пізніше. Що я вмію? Я — не маг, але можу створювати вітер, наказувати повітряними потоками, слухати їх і спрямовувати. Можу переходити в ефір — це тонка грань реальності, в ньому живуть духи. Хоча у звичайному світі їх і не знайти. Спочатку я була безтільною, і лише потім я змогла стати людянішою. Тепер я щось подібне до повітряного мага, який може ставати духом.

– Сенько , я вдома! – крикнула я, забігаючи сходами на другий поверх мого будиночка. Пролунало угукання, і наступної миті на моє плече приземлився маленький сич.

– Нудьгував, малюче? А ось вона я. Сподіваюся, все було тихо? — сичик скрикнув, і я сприйняла це як “так”. Я з насолодою прийняла душ і відразу вирушила спати. Завтра на мене чекають нові труднощі. Наступного дня я з сичем на плечі стояла перед дверима Білосніжки, чекаючи, коли мені відчинять двері. Вриватися без дощволу я ніколи не любила.

– Дора, проходь уже! – крикнула Емма з-за дверей і я, більше не гаючись, увійшла до будинку.

– Усіх вітаю. Генрі, друже, – з посмішкою потиснула руку моєму юному другові. Я одразу вручила йому книгу. До речі, ми вперше познайомилися в бібліотеці, де я підробляла. Книги поєднують людей.

– Раді бачити, — озвався хлопчик, усміхаючись у подарунок. Він одразу втік до себе в кімнату, приховати її серед своїх книжок.

– Вітерку, а де твій чудовий синочок? – з легким роздратуванням промимрив Кілліан.

– І я рада тебе бачити, старий пірате, — з дружелюбною усмішкою озвалася я. Насправді ми з піратом мали окрему історію пригод. Ми з ним плавали довгий час, коли мені набридло сидіти на місці. Він навчив мене битися на мечах, причому без зайвої скромності заявляю — досить непогано. А з лука я сама навчилася — справа не хитра, особливо мені захотілося навчитися стріляти після пригод на острові…

– Її чудовий синочок уже давно на місці, — пролунала холодна відповідь. З червоного туману з’явився Румпі разом із якимсь невідомим чоловіком. Десь я його бачила …

– Хто не знайомий, представляю- мій син Бейлфайр, – помітивши мій здивований погляд, Чоловік тихенько повинився.

– Вибач, Ма, я сподівався познайомити вас в іншій обстановці, якось не до того було. Але справи не терплять.

– Мені, безумовно, дуже приємно, але до чого все це? — здивовано спитав чоловік.

– Ми все одно чекаємо на Реджину, є час познайомитися ближче — весело сказала Білосніжка

– Минулого разу нам було не до того, а потім ти поїхав.

– Ну, тут ти вже всіх знаєш, так чи інакше, – Румпельштильцхен почергово оглянув членів нашої веселої компанії. Виявляється, вони були знайомі з Еммою раніше

– А це Дора, моя мама.

– Твоя мати? Я думав, твоя мати… це ж дитина, їй же від сили років сімнадцять, — здивовано промовив Бей

– Або вона з Пеном…

– Прийомна. І мені двадцять п’ять, – поправила я. А потім мені прийшла шалена думка

– Ой, а це що, виходить … – Ти його прийомна бабуся, — усміхнулася Білосніжка, а Девід поперхнувся повітрям від несподіванки. До кімнати забіг Генрі.

– Доброго дня, тату, – усміхнувся хлопець

– Дора, уявляєш, це мій батько, – спокійно заявив Генрі. Я спочатку посміхнулася реакції хлопчика, а потім до мене дійшла одна думка.

– Це що виходить, Генрі – мій прийомний правнук? – Вигукнула я і злегка підвисла, збліднувши. Усіх присутніх розсмішила моя реакція, навіть Румпі.

– О, я тепер жартуватиму над цим дуже довго – радо заявив Генрі, тим самим привівши мене до тями. Так і захотілося дати хлопцеві потиличника, ледве стрималася.

– Щоб стати їхньою родичкою, навіть прийомною, офіційно, тобі доведеться вийти заміж за Пітера Пена, але ти цього ніколи не зробиш, тому що він — зло в чистому вигляді, а ти у нас повна протилежність, — поважно заявила Реджина, з’являючись посеред вітальні . Я стиснула губи, не бажаючи розвивати цю тему і чіпати спогади про цього безсовісного хлопчика.

– Ну що? – Нетерпляче запитала Емма.

– І нічого. Прохід закритий, все в нормі. — знизала вона плечима

– Можете вважати це хибною тривогою.

– Раз поки що все стабільно, і ми маємо трохи часу — обережно почала Емма, і ми всі з цікавістю на неї подивилися.

– Я так толком і не зрозуміла історію того, як ти стала прийомною мамою містера Голда. Мені здається, що тут усім присутнім це цікаво.

– Ми розповідали історію нашої зустрічі, і неодноразово — роздратовано нагадав Румпі. Він не любить згадувати цей ганебний епізод свого життя, хоч він і радий моїй появі в ньому.

– Якщо коротко, приблизно вісім років тому Румпель нарвався на одне шкідливе заклинання віку. Він перетворився на маленького хлопчика приблизно шести-семи років. Перші кілька тижнів він навіть не пам’ятав нічого про себе толком. Блукав вулицями та лісами, де я його й знайшла. Я тоді тільки влаштувалась на ділянці Зачарованого лісу, і приїжджала в передмістя за продуктами.

– Лісова тиша, чув про таку? Частина лісу біля кордону Сторибрука, – уточнив Генрі

– Туди не ступає нога мисливців через страх перед охоронцем лісу. Ось вона і є його охоронцем. Вона рятує звірів від капканів і просто стежить за порядком.

– Так от, – продовжила я, надіславши другу вдячний погляд

– Я пошкодувала хлопчика і привела до свого будинку. Першого дня він нічого не говорив майже. Окрім перших слів, про компас… ну, та це не так важливо. Він також сказав, що загубився і нічого не пам’ятає.

– Я прожив у неї два тижні. Вона розповідала мені казки на ніч, навчала чути звірів та тихо пересуватися лісом. Повчала, що добре, що погано. Вона поводилася як дитина, але при цьому дивувала своєю мудрістю. Тоді я назвав її матір’ю, своєї сім’ї я не знав (краще б так і залишалося). Я згадав своє ім’я та деякі фрагменти з життя.

– Як тільки він згадав ім’я, я одразу зрозуміла, що він казковий. Що правда, мої знання були дуже скромні, я практично нічого не чула про Румпельштильцхена. Тож ми просто… жили. Я читала книжки, встигла зібрати невелику бібліотеку. Шукала роботу, все-таки годувати дитину одними овочами та лісовими плодами було не дуже, а накопичені гроші невблаганно закінчувалися. Я влаштувалася працювати в бібліотеці, а паралельно впізнавала в місті, чи не пропадав у когось хлопчик. Ніхто його не шукав.

– А я тим часом відновлював свою пам’ять, нагромаджував сили. Наново вчився магії. І зростав. Дорослішав я прискорено, і за місяць подорослішав на рік, за другий – на два. Через рік я став більше схожий на самого себе, зміг навіть повернутися до свого будинку. Шукав у книгах заклинання, здатне повністю повернути мене колишнього. І навіть знайшов під кінець, та тільки вже й сенсу особливо не було. У результаті я жив з Дорою півтора роки. Колишнім я вже морально стати не міг, вона мене практично знову виростила.

– З того часу я звикла дбати про нього, а він продовжував кликати мене матір’ю. Ну ось так і живемо, — знизала я плечима, завершуючи свою розповідь. Щиро веселила ця історія виключно Кілліана, хоч він і чув її вже кілька разів. Коли не один день дрейфуєш на морі, особливо в штиль, мимоволі починаєш розважатись історіями з життя.

– А з його справжніми батьками ти ж знайома? — з цікавістю спитав Бей. Я не могла звинувачувати його в цьому, тому довелося пересилити себе.

– Так, я зустрічала його батька, навіть не раз. Це не найприємніші моменти, які мені не хотілося б згадувати. Думаю, тобі також. Якщо питань більше немає, ми все обговорили, а світ не збирається знову розвалюватись по швах і нікому не загрожує небезпека, я повернуся до свого лісу. Кличте — я кивнула всім і поспішила вийти з дому. Краєм ока я побачила, як Румпі та Генрі розповідали щось Бею, але вслухатися не стала. Натомість я вийшла на вулицю і пішла прямо посеред дороги в бік бібліотеки. Сича відпустила додому. Мені хотілося прогулятися, провітрити голову та освіжити думки. Травень уже вступив у свої права, радував око молодою соковитою травою, зеленим листям, що розпустилося, і стійким ароматом квітучого бузку, хай і десь вдалині. Там, де був мій перший дім.

Пітер Пен — вічно молодий хлопчик, який краде дітей і серця, розбиваючи при тому серця своїх близьких. Юнак, який навіки забрав мій спокій і шанс знайти кохання. Вперше я зустріла його, коли він хотів забрати серце мого друга Генрі.