Розділ II. Не нажився, не надихався, не налюбився

– Це лише пункція, Чонґук-ши*, вам не варто так хвилюватися, – маркітно* всміхався лікар, передаючи медсестрі до рук очманіти яку велику, поки що стерильно запаковану дивакуватого вигляду голку. – Звісно, процедура не найприємніша, але не смертельна. Ну, або ж я просто ніколи не чув про подібні випадки, — вишкірився він удруге, однак досить швидко опанував свої недоцільні емоції та вже далі повів серйозніше. – То був жарт, Чонґук-ши, просто жарт. Можете всміхнутися.

Чонґук незграбно скривився, наче розчавив між зубів одразу дві скибки юдзу*. Якби вони зараз не знаходилися в одному із найпрестижніших приватних медичних закладів всієї південної Кореї, V неодмінно викликав би швидку — аж настільки йому вираз обличчя донсена здався подібний до наслідків інсульту. Лікар, ймовірно угледівши приблизно те саме, що й Техьон, поплескав Чона по плечу.

– Чонґук, ти майже одноліток моєї доні, не проти, якщо я кликатиму тебе просто Чонґук? Можна?

– М, – згідно теліпнув головою Кукі.

Так йому було навіть звичніше. Понад десяток років у бенді в ролі наймолодшого його учасника лишили свій відбиток. Чонґук не звик, щоб до нього зверталися якось по-особливому. Він завжди був просто Чонґуком.

— Добре. Тоді, синку, уважно послухай, що я тобі скажу, гаразд?

— М, — знову мугикнув хлопець.

— Знаєш, за майже чверть століття лікарської практики я вже багато чого побачив. Повір, ти не перший і точно не останній, кому млосно* в кабінеті онколога. Воно й не дивно, зрештою, ми тут не грибок між пальців ніг лікуємо, і навіть не геморой. Цілком нормально, що тобі лячно. Ба більше, боятися — це природно. Ти не мусиш пригнічувати свій страх. Наша клініка гарантує високий рівень конфіденційності, тому, якщо раптом захочеться поплакати — дозволь собі це, гаразд? Присягаюся, ніхто тебе тут не осудить. Що скажеш, домовилися?

– М, – вже звично відповів Чон, але зненацька його самоконтроль дав тріщину.

Кукі яскраво вирізнявся своєю слабкістю перед людськими щирістю та добротою. Тож, вартувало лишень лікарю Ану «погладити зашугане щеня» за хутром, як воно саме потягнулося до чужого тепла. Довірливо відкрилося.

– Я не хочу вмирати, – згорбився Чон, вслухаючись у неміч власного голосу. – У мене купа роботи й несправджених мрій. Мені потрібен час, лікарю. Багато часу, – блиснули бездонні очі сльозами й сподіваннями, – дуже багато. Ціле життя або ж бодай кілька років. Лікарю, ви можете сказати напевно, чи є в мене цей час? Дідько, він же мусить десь бути. Я ще не нажився, не надихався, не налюбився. Будь ласочка… Я не хочу… Благаю… – заплакав, хоча ні, скоріше заскімлив* розпачливо бідолаха.

Техьон, досі тихенько споглядаючи за всім зі свого непримітного місця на стільчику під стіною, нестримано хлипнув вголос. По незримих каналах їхнього давно забутого звʼязку відчайдушно пульсував Чонів розпач. Він ніби кликав хьона, благаючи прийти та Зарадити. Заспокоїти, як тільки Те вмів — самовіддано, майже жертовно.

— Можна я..? — знічено* залепетав Кім Техьон, щойно усвідомив, що без дозволу наблизився до маніпуляційного столу.

Він інстинктивно накрив руку Чонґука своєю і почав неквапливо розтирати її великим пальцем, сподіваючись втішити тим самим одразу їх обох.
Кукі від несподіванки навіть на мить закляк. Власна кінцівка здалася йому крижаною на тлі разюче гарячої Техьонової руки — до невимовного смутку знайомої й водночас чужої-пречужої.

– Звісно, – з цікавістю зиркнув на пару лікар Ан, але з височини власної мудрості вирішив не коментувати побачене. Натомість заговорив про статистику, – Я нещодавно прочитав, що вчені, здається, Стенфордського університету дослідили, буцімто підтримка близьких нам людей здатна знизити відчуття дискомфорту від малоприємних маніпуляцій, ба навіть болю, щонайменше на 30%. Маємо гарну нагоду пересвідчитися, наскільки вони близькі до істини, – мугикаючи собі під носа щось віддалено схоже на «Show must go on», чоловік обернувся до негатоскопа* і, перш ніж розпочати процедуру, знову зазирнув у три, закріплені один за одним знімки, – Не подобається мені стрімкість росту цього новоутворення. Структура однорідна, що вже добре, але чому такі швидкі темпи росту?

– В мене все готово, лікарю Ан, – медсестра, яка протягом останніх десяти хвилин мовчки клопотала довкола, готуючи необхідне для пункції приладдя, підкотила до маніпуляційного ліжка залізний столик із відверто жахаючими речами.

На ньому було всього вдосталь: і щипці для біопсії, нижня частина яких нагадувала ножиці, а верхня — звужений до краю пташиний дзьоб із незліченною кількістю дрібненьких зубчиків, і звичайний шприц для місцевої анестезії, і груба core-голка для біопсії, і стерильні пробірки, і ще безліч незрозумілої для пересічної людини всячини, котра, безсумнівно, страхала.

Чонґука попросили роздягнутися вище пояса наголо та лягти на маніпуляційній стіл горілиць*. Його оголена й дужо склепана грудна клітина двигтіла від колоту сполоханого серця всередині.

– Все гаразд, — не відриваючи від юнака свого пекучого погляду, заспокійливо мовив Техьон, якому помічниця лікаря Ан мовчки підставила невеличкий стілець до узголівʼя й шаріючись втекла.

– Ну що, Чонґук-ши, почнімо?

З-за медичної маски було зовсім неможливо розгледіти обличчя онколога, та судячи із його вузько зіщулених очей, він знову всміхався.

І як цьому чоловікові із такою надскладною професією вдавалося таїти в собі стільки непідробного оптимізму? Він же мусив щодня стикатися з чужим горем. Хіба його подібне ані трохи не гнітило?

— Я зараз знеболю ось цю зону над ключицею — усього кілька неглибоких інʼєкцій, а потім зроблю невеличкий надріз.

— Можна… – затнувся невпевнено Чон, – и-им-м…

— Так-так?

— Можна ви не розповідатимете мені про свої дії? Прошу! Я все одно нічого не розумію, а від подробиць ще й блювати хочеться.

– Як забажаєш, – по-батьківськи поблажливо мовив лікар Ан. – Просто зазвичай пацієнти почуваються спокійніше, якщо медперсонал поетапно пояснює, що збирається робити далі. Схоже, ти не з їхньої когорти, Чонґука-а, чи не так?

– Так, мабуть, не з їхньої.

– Хех, трапляється. Що ж, тоді хапай руку свого товариша і спробуй розслабитися. Ми тут не надовго, але хвилин 20-30 все одно доведеться полежати спокійно. Домовилися?

– Мгу, – вже звично для всіх мугикнув Кукі, а слідом помітно здригнувся, відчуваючи дотик спочатку до свого передпліччя, а потім і до долоні.

То Техьон пересунувся так, аби донсену не довелося до нього тягтися самому.
Можна подумати, Чонґук збирався. Та якби не менеджери, якби не їхні подекуди відверто прибацані рішення… Ох!

Кукі не бажав, щоб цей хьон дізнався, наскільки жалюгідним він став. Чи ж йому мало було того приниження, яке він переживав із дня в день, коли Техьон вдавав, наче на місці макне порожньо? Чи ж не достатньо він страждав, вважаючи себе негідним бути бодай кимось малозначущим цій людині? Навіщо доля так збочено знущалася із нього, виставляючи на загал усі слабкості й недоліки?

– Не дивися, – хрипко скомандував Кім, коли шприц на третину заповнила кровʼяниста рідина, а Чонґукове обличчя різко стало блідо-зеленим.

Техьону й самому від подібного видовища до горла підступив скупий сніданок.

– Не дивися на це! – повторив Те мʼякіше, приємно дивуючись чужій поступливості, але не вʼїдливому погляду.

І хоча Чонґук, ще зовсім недавно малесеньке Кімове кроленятко, тепер був чітко сформованим чоловіком, ображався він досі по-дитячому зворушливо й щиро. Точнісінько так само, як два роки тому.

– Я впевнений, в тебе ще вдосталь часу, – не зважаючи на те, що його почують сторонні, Техьон говорив відверто.

Досить інтимно, щоб скомпрометувати себе, їх обох. Однак зараз про це не думалося. В голові, перед очима й у руках був лише Кукі і його невсипуща потреба Техьонової опіки, майже любові, як оманливо здавалося колись Чонґуку.

– Ти матимеш стільки часу, скільки тобі знадобиться. Для всього-всього. Багато часу. Я люблю тебе, Кукі… Ми всі тебе любимо. І навіть якщо раптом виявиться, що твій час спливає, ми просто відірвемо по шматку від свого і віддамо тобі. Ми не дозволимо… — говорив Техьон про мемберів, менеджерів, керівництво, батьків та армі, а мав на увазі себе. Бо він без жалю віддав би цій людині усе своє життя навіть от просто зараз, хто б тільки здійснив цю надскладну трансплантацію, — З тобою нічого поганого не трапиться, чуєш мене? Це все скоро минеться. Обіцяю тобі, Кукі. Присягаюся.

Не витримавши чужої щиросердності, Чонґук замружив очі. Як виявилося, сльози можуть текти навіть з-під міцно стулених повік.
А ще оті Техьонові «хлип» та«шморг», що повсякчас долинали до замкненої в темряві свідомості. Ну от навіщо він мучив своїми зненацька пробудженими почуттями: давно зотлілими, але досі такими жаданими, такими потрібними Чонґуку тут і зараз? Хіба хьон дійсно не усвідомлював, що своєю ніжністю робив лише гірше? Хіба не розумів, що досі значив для Кукі смертельно багато, аби той легковажно повірив його раптовому альтруїзму знову? Безглуздя якесь, чесне слово.

Чонґук старанно терпів і те, що робив із ним лікар Ан, і близькість людини, тепла якої не знав уже майже два роки. Зараз вони обидва завдавали юнакові болю. Парадокс, та Техьон без скальпеля — навіть більше. Він вкладав таку розкішну гаму почуттів у монотонні пестощі Чонґукових пальців,  стільки власних тужливих емоцій, що Кукі від хвилювання починало млоїти* з новою силою.

Останніми тижнями на  долю молодшого випало занадто багато непомірних випробувань. Чого тільки вартувала бісова пухлина, що сховалася за ключичною кісткою і тепер зі свого теплого, насидженого місця погрожувала їм усім фатальними наслідками. Хоча оточення Чона й вірило у краще, градус напруги подібний оптимізм знизити не спромігся.
Гнітючість тяжких обставин відчував кожнісінький причетний до їхнього бенду. А сам завше сповнений життєдайної енергії золотий макне, ніби згасав на очах. Чим більше він намагався триматися у всім звичному образі безтурботного хлопця, тим швидше тьмянів його ще донедавна палкий погляд.

– Схоже, вони дійсно пара, – лише хвилин за десять після того, як хлопці покинули кабінет, помічниця лікаря Ан наважилася заговорити. – Очманіти!

– Хахьон, ти сюди на практику прийшла чи плітки збирати? – суворо зиркнув на неї чоловік. – Може мені нагадати тобі, що ти підписала NDA*?

– Та-а-аточку, та я ж тільки з тобою про це розмовляю.

– Навіть зі мною не можна.

– Ну, тату!

– Хахьона-а!

– Ну не будь таким, ти ж знаєш, що я ніде й нікому не прохоплюся навіть і словом. Чи ж я не твоя доня?

Погляд лікаря Ан помітно потеплішав. Ця дитина із перших деньків свого життя вила з чоловіка добротні мотузки. Його єдине серед трьох синів дівча завжди було найбільшою татовою втіхою. Не те щоб він не любив решту своїх дітей, просто Хахьон вродилася точнісінькою копією лікаря, чим невимовно його тішила.
Чого тільки вартувало бажання  дівчинки стати лікарем,  цитую: «як татко» — її одвічний орієнтир та приклад для наслідування. І ні, Хахьон не улещувала батькові, вона дійсно щиро захоплювалася ним відколи зчулася*.

– То що скажеш, вони разом, Чонґук і Техьон? Фанати майже від самого початку активно парують їх повсюдно. Гадаєш, небезпідставно?

– Уявлення не маю, люба, Чонґук-ши не зазначав цього в своєму анамнезі.

Хахьон, не вдоволена татовою дещо саркастичною відповіддю, терпляче підтисла вуста.

– Але в тебе є очі та вуха. Ти ж сам чув, як Кім Техьон говорив із ним? Хіба подібне кажуть звичайним донсенам?

– Не знаю, – знизав плечима лікар Ан, – ви зараз багато що кажете й робите, чого ми у свій час ніколи б не утнули. Не зрозумій мене неправильно, Хьоні, я відверто тішуся, що вам дихається вільніше.

– Навіть попри те, що ми дозволяємо собі нахабство кохати людей нашої статі?

– У коханні, моя дівчинко, немає нічого поганого, поки воно не порушує нічиїх прав. А якщо у двох молодих людей все за взаємною згодою, яке мені діло до їхніх вподобань?

– М-м-м, – Хахьон шубовснула* на стільчик поруч із батьком і міцно-міцно обійняла його праву руку, – таточку, ти в мене такий… Такий… Ти найкращий, знаєш? Дякую, що ви моя родина. Не уявляю, як би я без вас вижила в цьому оскаженілому світі.

– Не думай про подібне, моя радосте! Ми з мамою про тебе сумлінно мріяли, ти просто не мала шансів дістатися комусь іншому.

– Спасибі, – всміхнулася Хахьон батьковим чуйним словам і щасливому торохкотінню невгамовного серденька шипера у власних грудях,  – я дуже вам за це вдячна.

***