Розділ I

Рано вранці з довгого походу до дружини повертався козак Михайло. Вже так поспішав, все козацтво підганяв, лиш би пошвидше додому дістатися.

От уже з гори видніється невеличке містечко Лисянка. Як побачив Михайло здалеку будиночки та й поскакав на своєму коні вперед всіх. Козаки позаду лиш сміються:

— Ех, баба в нього головніше козаків, підкаблучник – промовив один з козаків.

— Та хіба ж ти не знаєш, в нього син народився, от і біжить додому – відповів гетьман Прицільний.

Тим часом Михайло Велетень, так його прозвали через його великий зріст та міцну статуру, вже прибіг додому та й як залітає до хати, а там його дружина біля колиски стоїть та й посміхається туди.

— Галю!

Повернулася жінка й кинулася до Михайла в обійми, та й почала розпитувати у нього про все на світі . Той її перебив та й питає:

— Галю, ти краще скажи, син народився? – з іскрою в очах глянув він у колиску.

— Ні, Михайлику, дівчинка, принцесою буде – усміхнулася Галя.

— Як дівчинка… – з відчаєм сказав козак, відійшов до порогу хати, подумав декілька хвилин та й каже – раз дівчина, то буде першою серед козаків, буду її виховувати як справжнього козака, будемо на шаблях змагатися, козацькі пісні в походах співати та кабанів полювати.

— Михайле, чи ти з глузду з’їхав? Це ж дівчинка, яке козацтво, які походи, ти що таке кажеш? Не буде такого!

— Та щоб це мені жінка ще щось заперечувала, буде так, як я сказав, зрозуміла? – грубо відповів чоловік та й глянув на дочку свою – Ярослава буде, люблю це ім’я.

— Так, згодна з тобою, прекрасне ім’я.

— Ну що ж треба ж гостей кликати, накривай на стіл, а я поки що поїду гостей збирати – за декілька секунд заліз на коня та й поїхав до гетьмана, а потім все козацтво кликати до себе в дім.

Як приїхав до двору Прицільного, а там вже своя вечірка, співають у все горло. Михайло здалеку почав кричати та звати гетьмана, той вийшов і каже:

— Що ж це ти розкричався, злізти з коня свого та й у двір зайти не можеш чи що? – промовив Прицільний.

— Та я ж вас до себе запрошую, бери все козацтво та й гайда до мене. Дочка у мене народилася.

— Та як дочка? Не буде у нас козака?

— Буде буде – вже від’їжджаючи сказав Михайло.

— Шо? – з подивом дивився Прицільний услід Михайлові.

***

Всі чоловіки вже сиділи у Велетня вдома, сміялися своїми гучними голосами, що весь цей гул було чути на сусідню вулицю. А Галя ледве й встигає ось це носити їм їжу. Взявся Прицільний за келех да й промовля:

— Нехай росте твоя дочка вродливою принцесою та нехай знайде собі хорошого козака.

— Ні, не буде в неї ніякого козака, вона стане з нами в одні ряди, я навчу її козаком бути

— Не можна так, баба не повинна з мужиками в походи ходити, чи Ви з глузду вже з’їхали, Велетню? – відповів якийсь козачок.

— Можливо й з’їхав, але як я сказав, так і буде, вона шаблею буде краще вас володіти, ще всіх вас розуму навчить. От побачите! – Вже з підвищеним голосом сказав Михайло. Тай так, що всі хвилини три мовчали. — Та годі вам мовчати вже – не витримав Михайло, тай знову загули, як у вулику.

Після свята ніхто вже ходити не міг, Галя зачинилася у кімнаті, бо п’яні козаки — це щось страшне. Вона чекала поки всі вже виповзуть з хати та було це вже глибокої ночі. З усіх цих козаків лиш сам Михайло та Прицільний вміли пити, наче вже й п’яні, але й тверезі. Вийшли у двір з люлькою та й дивляться обидва десь у небо у повній тиші. Десь чути цвіркунів, які наче розмовляють між собою. Вже нічний вітер пронизує тонкий одяг чоловіків і пар все вище і вище підіймається уверх. Тиша була просто вбивча, але порушив її козак, який зміг виповзти із хати. Михайло глянув на Прицільного, вони вже без слів розуміли один одного, посміялися, встали з твердої деревини та пішли козакам допомагати, ніхто на ногах не стояв. Майже виносила старшина тих нещасних козаків зі двору, коли у дворі вже нікого не було, Прицільний питає Михайла:

— А ти дійсно зібрався Ярославу в козацтво віддавати? Вона ж дівчинка, заміж захоче, діточок захоче і що ти робити будеш? Вона ж жінка все таки. — Шептячи, сказав Прицільний зі свого коня, наче його Ярослава позаду слухає.

— Та що ж ви всі на одному зосередилися, як я сказав, так і буде. Це моя дочка, буде у тебе дочка, рости з неї принцесу у суконці, зрозумів? — Насупивши брови, відповів Велетень.

— Та зрозумів, зрозумів — промовив Прицільний та й поїхав до своєї жінки.

А Михайло лиш уявляв, як він з донькою буде у походи ходити. Вже через рік у Прицільного народилася дочка — Соломія. Він її з народження засватав з сином гетьмана Уманського, якому було двадцять шість років. Маленька Соломійка росла під сильним тиском батьків, адже Максим, за якого у свої шістнадцять повинна вийти заміж вона вимагав, щоб та була леді. Але була вона справжнісінькою розбишакою, тому батьки часто її били по спині, часто до крові. В той же час Ярослава була вільною, їй подобалося тренуватися з татом на шаблях, їй дуже подобалися татові завдання та випробування, дівчинку ніколи не били, хоч мати й хотіла іноді, але тато забороняв, бо “не козаків повинні бити, а козаки вбивати”. Ці слова Михайло використовув завжди, навіть не до своєї дитини. Також Михайло намагався сотні раз переконати Прицільного, що бити доньку не потрібно, що це найжахливіший варіант виховання дітей. Взагалі Велетень, не зважаючи на свою кремезну зовнішність, дуже добрий душею і також він категорично проти виховання дітей силою, тому Ярослава ніколи за своє невеличке, поки-що, життя не плакала, на відміну від Соломії, котра навіть виглядає кожен день нещасною і стомленою. А якже! Дівчинка часто спати не може, через побої.

Дівчатка були знайомі з самого дитинства, адже Прицільний хрестив Ярославу, а Велетень Соломію. Але у Соломії були жорсткі обмеження і часто їм не давали навіть гратися разом, але все таки вони дружили, були найкращими подружками і пообіцяли бути ними назавжди.