Розділ 9

Джош вийшов із таксі і попрямував до набережної. Він підняв вище комір свого вовняного пальта. Вдих, видих, сирий осінній вітер, мряка, каламутні води Іст-Рівер.

І думки, думки, що не дають спокою. Чи жива Ейлін? Чи не постраждала фізично? А якщо… Ні, він не може такого уявити, тільки не вона… Джош окинув поглядом майданчик набережної. Один-єдиний, крім нього, чоловік нерухомо стояв біля парапету і дивився на річку.      Напевно, дивився, бо складно було визначити напрямок його погляду, адже капюшон практично приховував його обличчя. Джош одразу впізнав одного зі своїх найкращих інформаторів, не поспішаючи підійшов до нього і став поруч, спершись на перила.

Людина в капюшоні одразу заговорила, не дивлячись на Джоша: – Ця банда називається “Джокери”. Серйозні хлопці, незважаючи на таку назву. Не скажу, що новачки, але за досить короткий термін створили собі авторитет. Такі собі сучасні гангстери. У сфері їх  інтересів грабежі, вимагання, контрабанда і незаконні азартні ігри.

– Хто головний?

– Кличка Чорний, кажуть, він справжній псих. Ось це їхня остання справа, це, звісно, чарівно, що й казати.

– Можеш дізнатися, що з цією дівчиною? – Джош простягнув фото Ейлін. Його співрозмовник узяв фото і став уважно вивчати.

– Я точно знаю, що з ними була якась дівчина, – раптом вимовив він.

– Це стовідсоткова інформація? – Джош намагався тримати себе в руках, невже є зачіпка, надія?

– Так, моя людина ніколи мене не підводила. Але чи твоя це знайома, я поки що не можу сказати.

– Найімовірніше, вона єдина заручниця. Ти знаєш, де її тримають?

– Ні, знаю тільки, що вони збиралися з нею розважитися, а Чорний не захотів ділитися, він відвіз дівчину. Куди, ніхто не знає. Він не довіряє повністю нікому. Зараз банда залягла на дно, з такими грошима вони не будуть світитися. Думаю, спробують через деякий час покинути країну. Ну або вони реально божевільні, якщо не бояться залишатися тут. А дівчину ти знаєш особисто? – співрозмовник Джоша повернув до нього голову.

– Знаю, для мене дуже важливо знайти її. Зможеш дізнатися про місця, де може її ховати Чорний? Через свою людину? Суму оплати називаєш будь-яку, головне якнайшвидше.

***

Ейлін недовірливо дивилася на Рейтана. Він кепкує з неї, користуючись її становищем? Він пропонує їй зателефонувати батькам?

– Тебе ж шукають, і відразу вирахують місце розташування за цим дзвінком.

– Звісно, для точного визначення місця розташування телефону тривале перебування в мережі не відіграє жодної ролі: поліція вирахує моментально, – погодився Рейтан.

Ейлін здивовано дивилася на нього.

– Щоб такого не сталося, ми користуємося модифікованими на програмному рівні телефонами.  Коштує це чималих грошей, але в плані безпеки себе повністю окупає. Тож можеш зателефонувати, я не заважатиму розмові. Ти ж розумна дівчинка, не станеш говорити зайвого, називати імена. Правда?

Ейлін, ще не вірячи до кінця в почуте, слабо кивнула. Вона взяла простягнутий їй телефон і набрала номер, який, звісно, знала напам’ять. Відповіли практично після першого гудка. У Ейлін стиснулося серце, коли вона почула голос мами, такий пригнічений він був.

– Мамо, матусю, це я, – дівчина переживала, що не зможе нормально говорити від хвилювання, розплачеться, і цим ще більше налякає батьків.

– Ейлі?! Це ти, донечко? – Ейлін одразу почула й голос батька, ну звісно, він був поруч із мамою, він не залишав її в такому стані.

– Це я, правда, матусю, тату, зі мною все гаразд, мені дозволили вам зателефонувати! – Ейлін краєм ока бачила, що Чорний уважно вслухається в їхню розмову, хоча перебуває на іншому кінці кімнати.

– Дозволили зателефонувати? Донечко, де ти? Як із тобою поводяться? – батьки не могли стримати сліз.

– Тату, мамо, справді, все добре, мене ніхто не ображає, не хвилюйтеся, я дуже сподіваюся, що скоро побачу вас, –  Ейлін кусала губи, щоб не заплакати.

Рідні голоси батька й мами. Як же хочеться опинитися зараз поруч із ними! Вона поставила кілька запитань про сестру, і вкотре спробувала запевнити батьків, що її фізично і морально ніхто не принижує, не завдає болю.

– Я не можу довго говорити, але я вам обов’язково ще зателефоную, добре? І я вас люблю, ми скоро побачимося, не плач, матусю, будь ласка, чекай мого дзвінка.

***

Ейлін закінчила розмову і сіла на диванчик. Тепер вона могла дати волю сльозам, коли батьки вже не чули цього. Радість від того, що нарешті повідомила їм, що жива, і нестримне бажання повернутися скоріше додому переповнювали її.

Ейлін відвернулася, ховаючи обличчя в долонях, вона не хотіла, щоб Чорний бачив її сльози, але він уже був поруч. Ейлін здригнулася, коли він торкнувся її плеча. Як він так безшумно підійшов?

– Ти так хочеш додому? – він уважно вдивлявся в її обличчя.

– Звичайно… А коли… А ти мене взагалі відпустиш? Я нічого не скажу поліції, обіцяю, скажу, що ви постійно були в масках, що тримали мене окремо, і я нікого не запам’ятала. Про тебе я нічого не скажу, відпусти мене, прошу… – дівчина благально подивилася на Чорного, у його темних очах складно було вловити відповідь.

– Ейлін, – голос чоловіка був незвично м’яким. – Я не можу тебе відпустити, не тому, що боюся, що ти здаси мене поліції. По-перше, ти справді не здаси, я знаю тебе. По-друге, поліція ніколи мене не знайде, я вмію ховатися.

– Тоді чому ти не хочеш мене відпустити? – тихо запитала дівчина.

– Ти мені подобаєшся, Ейлін, ти ж знаєш, ще зі школи. А зараз ти стала ще красивішою, я зустрів тебе через дванадцять років і не можу втратити, я хочу тебе, – Рейтан теж говорив тихо, він повільно провів пальцями по губах Ейлін, вона спробувала відсторонитися, але чоловік владно притягнув її до себе.