Розділ 9, у якому єдине, що стає по-справжньому важливим, це вершкове пиво, розділене на двох.

Ще кілька днів поспіль Рейні здавалося, що від волосся смердить. Вандербум сиділа на вологій траві біля підніжжя розлогого дерева, сховавшись від поривчастого вітру. На колінах лежала стопка домашніх завдань — пергаменти тріпотіли й шелестіли від подиху, але її це не хвилювало. Вона терпляче перевіряла роботи, поглядаючи на рядки невиразної белиберди й виправляючи помилки. 

На невеликому лузі неподалік лунали гучні вигуки. Муді, ходячи серед учнів, гарчав команди:  

— Без жалю! Тримайте палички рівно! Руки! Джордан, руки!  

Тільки такий псих, як Не-Муді, міг додуматися провести практичний урок тоді, коли над головою з кожною годиною грозові хмари згущуються дедалі сильніше.

Пари шестикурсників запекло тренувалися. Заклинання свистіли в повітрі, здіймаючи клуби пилу і шматки трави. Рейна підняла голову і помітила, як Фред ухилився від приголомшливого заклинання своєї суперниці, Анджеліни Джонсон, і тут же пустив у відповідь струмінь світла. Джорджа ж, десь поблизу, Джордан закидав запальними закляттями. 

— Чудово, Джонсон! Давай, – буркнув Муді, не приховуючи схвалення. 

Рейна похитала головою, опустивши погляд на черговий пергамент.  

Здавалося, все навколо занурювалося в хаос, але Вандербум не поспішала втручатися. Урок для неї давно перетворився на фоновий шум, як і будь-який інший, — крики та спалахи, гарчання Аластора Муді та глузливі верески. Та зосереджено перевіряла роботи, намагаючись не помічати миготіння і зіткнень.  

Зовні вітер налітав дедалі сильніше, і ось-ось перші великі краплі дощу почнуть падати на землю — Дикозор цього або не помічав, або не хотів помічати. Учні теж, схоже, тільки-но увійшли до смаку. Заклинання летіли одне за одним, а веселощі тільки розпалювалися.  

Перерва вже мала розпочатися десять хвилин тому.  

Муді підняв руку і спалахи повільно згасли. Учні, захекавшись і розчервонівшись, розбрелися по майданчику, потираючи забиті місця й хихикаючи.

— Усе, досить на сьогодні, – рявкнув він, поки магічне око все ще крутилося, уважно стежачи за присутніми, щоб уже точно нікого не упустити. — Вчитися воювати весело? Запам’ятайте це відчуття. У реальності — воно вас підведе.  

Рейна піднялася на ноги й порівнялася з ним, тримаючи стопку перевірених робіт. Вітер остаточно збожеволів, практично зриваючи з присутніх плащі, і десь вдалині почувся гуркіт грому. І тут раптом, перериваючи неприємні коментарі Професора, ззаду пролунав виразний дитячий крик. Усі разом обернулися, дивлячись на узлісся. Двоє першокурсників, вочевидь перелякані до смерті, стояли біля крайки Забороненого лісу, а навколо них, вискочивши із заростей, почала утворюватися зграя якось невпізнаних тварин.  

— Ого… – пробурмотів хтось зі студентів.  

— Що там? – глузливо буркнув Муді, поправляючи ремінь на плащі.  

Шестикурсники, від слизеринців до ґрифіндорців, застигли в нерішучості. Ніхто не наважувався зробити й кроку вперед. Вони лише перешіптувалися, дивлячись то на Муді, то на першачків. Десь неподалік з’явилася постать Геґріда, який намагався підійти ближче й допомогти дітям, але і його самого зграя оточила за мить. Величезний напіввелетень махнув рукою, але тварюки лише притулилися до землі, готуючись до стрибка.  

— Хто це? – примружився Лі. — Вовки?

Вандербум напружилася, розглядаючи зграю тварин.

— Це срібні вовки, – раптом прошепотіла Еленора, заворожено дивлячись на тварин.  

Усі учні переглянулися, але слова Мунбрук у тиші прозвучали як гучне, грозове попередження. Муді, примруживши звичайне око, ковзнув поглядом по зграї.  

— Вандербум, – подав голос він хрипло. — Швидко бігаєш?

Рейна стиснула щелепи. Серйозно? Усе настільки погано?

— Є таке, – прошепотіла вона, різко розвертаючись.  

Дикозор помітив, як відьма зблідла, і вони на мить зустрілися поглядами. Аластор лише коротко кивнув:  

— Фас.  

Не гаючи ні секунди, Рейна зірвалася з місця, кинувши пергамент і сумку на землю. Чула, що студенти разом із Професором рушили слідом, але та бігла так швидко, що перекривало повітря стократно. Вітер бив по обличчю. Дощ уже починав потихеньку накрапати. Рейна чортихнулася. Усе всередині неї кричало розвертатися й тікати геть, не лізти, але Вандербум мчала вперед, напружуючи кожен м’яз, — не для того, щоб урятувати когось, ні. 

Срібних вовків тут бути не повинно, бо — немає ніякої біди. І про що б вони не хотіли її попередити, нападати на дітей дріб’язково навіть для Матері. Безумовно, щось було не так, а якщо вже так генетично й історично склалося, що Вандербум мала до цього прямий стосунок, то з ситуацією треба було розібратися.

Коли та майже добігла до узлісся, зграя різко підняла голови. Вовки втупилися на неї бурштиновими очима, що світилися на тлі похмурого лісу. Погляди були холодними та лякаюче розумними, а срібляста шерсть, за яку їх спочатку і прозвали місячними, переливалася і без всяких там сонячних променів.

Рейна завмерла. Змусила себе дихати рівно і не рухатися. Першокласники попереду стояли як укопані, не наважуючись рушити, поки вовки не відвели від них затуманені небезпекою погляди. Рейна різко махнула рукою, і ті, немов підкоряючись невидимій силі, почали відступати.  

— До мене, швидко! – прошипіла вона, не обертаючись.  

Хлопчаки, тремтячи від страху, спіткнулися, але підкорилися, позадкувавши до неї. Рейна в останню мить підтягнула їх за капюшони, хапаючи й відштовхуючи до себе за спину. Обидва першокурсники полетіли на землю поруч. Вандербум швидко перевела погляд на лісничого — той наляканим не виглядав, так само повільно відступаючи від зграї геть.

Хижаки напружилися, готуючись до стрибка, але не нападали, чекаючи. Вандербум підняла руки, повільно, щоб не викликати агресії, і зробила обережний крок уперед. Вовки завмерли, напружено спостерігаючи за кожним її рухом.  

Один із вовків — великий, з яскраво сріблястою шерстю, немов вкритою інеєм, — зробив крок уперед. Бурштинові оченята впилися в дівчину з наполегливим інтересом. Вовк принюхався, а потім різко відскочив. 

Рейна стримала хмик — той її впізнав.

Вандербум, глянувши на тварин з-під лоба, зробила ще один крок уперед, повільно і спокійно. Насупившись, та прошепотіла:

— А ну геть.  

Вовки напружилися, ніби збираючись кинутися на відьму й розірвати на шматки, але в останню мить один за одним почали задкувати назад, розчиняючись у тінях лісу. Останнім пішов той великий. Його бурштинові очі затрималися на Рейні ще на секунду, і потім він зник у сутінках, ніби розчинившись у повітрі.  

Вандербум важко видихнула, повільно випрямляючись.

Ну, охрініти тепер. 

Позаду пролунали важкі кроки — Муді та студенти нарешті наздогнали її. Всупереч очікуванням, коли вони підійшли, усе вже закінчилося — зграя зникла, ніби її й не було. Муді глянув на відьму, примруживши єдине нормальне око. Друге, магічне око несамовито оберталося, вивчаючи узлісся, але так і не знаходило загрози. У цей момент з’явився Геґрід, важко дихаючи після того, як доставив першокурсників у безпечне місце. Обличчя лісничого було схвильованим, а волосся прилипло до чола від мряки.

— Міс Вандербум! – захеканим голосом відгукнувся Геґрід. — Ви цей во, як? 

— Рубеусе, — забурчав Аластор. — Яким бісом вовки опинилися поруч зі школою? 

— Ніколи їх раніше не бачив, – пробасив той, протираючи чоло рукавом. — За всі мої роки роботи в Гоґвортсі, срібні вовки тут жодного разу не показувалися. Вони не з цих країв. 

— А з яких тоді? — фиркнув Муді. 

— Не з яких, – закотила очі Рейна. — Вони духовні, міфічні істоти. 

— Я помітив, – пожартував Аластор. Він повернувся до учнів, які стовпилися позаду. — Що встали? Киш звідси! На уроки марш!

Учні почали знехотя розходитися, кидаючи перелякані погляди на ліс. Рейна залишилася стояти поруч із Муні, мовчки дивлячись тим услід. Близнюки Візлі, нарешті зловивши її погляд, схвально підібгавши губи, показали по великому пальцю вгору. 

— Не вистачало ще, щоб вони під час Турніру маячили, – пирхнув Професор, спираючись на посох. — Усіх перелякають.

— Не до добра це, Професоре, – Геґрід замотав головою. — Погано, ой, погано. 

Аластор кинув швидкий погляд на Рейну, яка розминала шию. Вона або прикидалася, що хижаки, які раптово з’явилися, її не турбують, або їй справді було все одно. І тут навіть Муді, а точніше тому, хто носить на собі його обличчя, не вгадати. 

***

І хто ж знав, що через цих чортових вовків Вандербум в обід четверга опиниться знову на цій самій галявині, у цупкому плащі та з паличкою за пряжкою ременя. 

А, так, і з Професором Хрін-Знає-Ким. 

Бо, бачте, перед прибуттям таких високоповажних делегацій, школі не можна було впасти в бруд обличчям. А що як вони знову нападуть? Привернуть дуже вже багато непотрібної уваги? Тож, зібравши невеличкий загін із трьох чарівників і одного вовкодава — Муді, Вандербум, Геґріда та Ікланя, решта професорів доручили прочесати ліс саме їм. 

Геґрід із псом попрямували прочісувати західну частину, доки Рейна з Аластором попрямували до східної, саме до того самого місця, де відьма кілька днів тому вдавала, що була готова пожертвувати життям заради безневинних діточок. 

Заборонений ліс тягнувся перед ними, немов мов мовчазне, дрімуче чудовисько. Тьмяне світло ледь пробивалося крізь крони вікових дерев, чиї скорчені гілки перепліталися між собою, утворюючи над головою намет із мороку й шелесткого листя. Ліс був просякнутий вогкістю і запахом напівзогнилої деревини, моху і вологої землі. Кожна тінь здавалася живою, кожен рух у кущах змушував на мить завмерти й напружитися. 

Вони не розмовляли. Рейна слухняно і мовчки слідувала за Не-Муді, іноді озираючись. Але надто в темряву не вдивлялася, бо запам’ятала негласне правило раз і назавжди — якщо ти довго дивишся в безодню, то безодня почне дивитися в тебе. 

Павутинки блищали на кущах у блідому світлі, що залишилося від сонячного дня. Густий, низький туман здіймався від землі, стелився вздовж стежок, заповзав у коріння дерев і приховував далекі ділянки шляху. Тут завжди було тихо — надто тихо, немов ліс вбирав у себе всі звуки. Тільки рідкісні потріскування гілок під ногами порушували цю напружену безмовність. 

— Це марно, – подала голос Вандербум, коли минуло пристойних хвилин двадцять. — Вони не дикі тварини, не матеріальні. 

— Що, чиїсь патронуси? — хмикнув Муді, розсовуючи гілки посохом. 

— Ні, – цикнула Рейна. — Це інше. 

— Тоді не мороч мені голову, – зіронізував Професор, прискорюючись. 

Рейна фиркнула. Це хто кому морочить! 

Густий підлісок ускладнював рух: ліани й чіпкі кущі тягнулися за одягом, коріння зрадницьки виступало із землі, змушуючи спотикатися. У міру того як вони заглиблювалися далі, ліс немов ставав щільнішим — дерева ставали вищими, їхні стовбури ширшими й темнішими, а стежки зникали, поступаючись місцем хаотично розрослися чагарниками та колючкам.

У цьому не було жодного сенсу. Відьма сама не розуміла причину їхніх раптових появ, від чого ставало ще важче. Але все ж… Муді попередив її заздалегідь, уже бачачи їх до цього. А зараз іде попереду, покірно виконуючи доручення Директора та решти, немов йому справді є до цього діло. Хто ж він такий насправді? Яку мету насправді переслідує самозванець? 

Цікаво було, але особливого інтересу він не викликав — ось такий парадокс народився в голові Вандербум за наступні пів години гнітючого мовчання. 

Вітер, який ззовні лісу був сильним і поривчастим, тут лише боязко колихав верхівки дерев. Але від цього тиша ставала ще тривожнішою: за відсутності звичних звуків природа немов приховувала в собі щось незбагненне. Всередині лісу завжди здавалося, що за кожним поворотом, за кожним деревом може ховатися щось, чого краще не зустрічати. І далеко не срібні вовки, повірте. 

Куди вони зайшли? Не надто далеко? 

Минула, здавалося, ціла година, але ліс відмовлявся підпускати їх ближче до узлісся або хоча б подати знак, що десь поблизу є кінець. Усе, що вони бачили — це тіні й силуети, чиї обриси плуталися в темряві, що згущувалася. Час втратив значення: здавалося, що шлях перетворювався на нескінченний лабіринт. 

Почало темніти. 

Муді зупинився на верхівці пагорба, на який ті забиралися останні кілька хвилин, оглядаючи околиці. Вандербум, зупинившись поруч, зітхнула. Під ногами був невеликий, але доволі крутий обрив. Професор, що, задумав туди спуститися? Від цієї думки Рейна мимоволі скривилася. 

Щось було явно не так і Рейну щось напружувало в цій безмовності.

Обертатися спиною було помилкою. Вона тільки захотіла відкрити рота й заговорити, як відчула глухий удар у спину. Немов хтось точково вдарив величезною тупою палицею прямо в хребет.

Вандербум зрозуміла, що втрачає рівновагу. А наступної миті летить униз. 

Рейна вдарилася об землю так, що дихання на мить вирвалося з грудей різким і болісним видихом. Мокра, слизька трава стрімко несла її вниз, немов земля сама вирішила викинути її геть. Каміння і коріння хльостали з боків, одяг чіплявся за шипи й колючки, але нічого не могло зупинити падіння. Усе навколо перетворилося на хаотичне мерехтіння — зелене, сіре, чорне.

Відьма намагалася вхопитися за що-небудь — хоч за корінь, хоч за камінь, — але ковзаючі пальці лише розсікали повітря. Глухий стукіт у вухах посилювався з кожною миттю, поки, нарешті, її тіло не зустріло спротиву. З гучним ударом Рейна врізалася в стовбур дерева і завмерла.

Біль відгукнувся гулом у всьому тілі — тупий, різальний, пронизливий. Кілька миттєвостей вона лежала, неспромога поворухнутися, і тільки через хвилину змогла зробити тремтячий вдих, впускаючи в легені холодне повітря.

Сумнівів, хто її штовхнув, не було.

Вандербум насилу піднялася на ноги, тримаючись за стовбур, щоб відновити рівновагу. Долоні саднило від подряпин, а в боці віддавав тупий біль. Відьма озирнулася — тіні навколо згущувалися, і в цій напівтемряві ледь вгадувалися силуети дерев, чиє вузлувате коріння тягнулося вперед, ніби хижі лапи. Глянула на верх пагорба — Муді там не виявилося. 

Десь серед густого підліска щось рухалося, повільно, безшумно, майже невловимо для очей, але абсолютно виразно для інтуїції. Звір, що крадеться в нападі. Волосся на потилиці встало дибки. Вона завмерла, напружившись, намагаючись вловити найменший звук, але ліс залишився мовчазним. І в цій мертвій тиші Рейні раптом здалося, що за її спиною, в самих глибинах підліска, повільно, ненав’язливо ковзає чийсь хижий погляд.

І це був зовсім не вовк. 

Відьма повільно обернулася, витираючи обличчя від грудки прилиплого бруду, і завмерла, побачивши приставлену прямо до грудей паличку. Біль у боці стягував тіло, але відьма вимушено трималася прямо, намагаючись придушити тремтіння. Холодний, розважливий погляд Муді дивився на неї згори донизу, але в ньому вже не було того істеричного блиску справжнього Дикозора. Обличчя залишалося незмінним — тим же суворим, обвітреним, зі шрамами, але тепер у ньому проглядало щось інше. Щось чуже. Ким би не був той, хто ховався, він вийшов із-за темного куточка. 

— Шкода, – прошипів він хрипло, ледь помітна усмішка ковзнула на губах. — Сподівався, що ти скрутиш собі шию при падінні. Це позбавило б мене зайвого клопоту. 

Рейна, дивлячись йому прямо в очі, відчула, як щось холодне пробирається під груди — суміш жаху і люті. Вона примружилася, проковтнувши клубок у горлі, і видавила:  

— Яке розчарування, чи не так? 

Не-Муді тільки трохи підняв брову. Паличка все ще загрозливо погойдувалася в повітрі, готова випустити будь-яке смертоносне заклинання. Але, якби він хотів, він би вже це зробив, вірно?

— Ти і є розчарування, – сказав той різко, як удар хлиста. — Тільки все ускладнюєш. Багато всього знаєш.

Вандербум стиснула зуби, не даючи страху взяти над собою гору. Запаморочення від падіння ще не минуло, але вона утримувала свій погляд, не даючи розмитися. 

— Що ти збираєшся робити? — через неприємний біль, але відьма все ж хмикнула. — Убити мене? Ми ж домовилися, ні? 

Не-Муді усміхнувся усмішкою людини, якій було вже нічого втрачати. 

Хто ж у тобі сидить? 

— Тебе простіше усунути, ніж співпрацювати. 

Жіночі пальці повільно ковзнули до пояса на мантії, де спочивала її паличка. Вона знала, навряд чи встигне витягнути її вчасно, але залишатися беззбройною було ще більшою дурістю. 

Однак «Професор», ніби читаючи її думки, схилився ближче і прошепотів із небезпечною насмішкою:  

— Гадаєш, я дозволю тобі це зробити? 

Рейна стиснула щелепи ще сильніше, але перш ніж встигла відповісти, Не-Муді блискавично смикнув її за зап’ястя, змушуючи викинути паличку на землю. 

— Ой-ой, не так швидко, – прошипів він, усміхнувшись. — Думаєш, що досить хитра, щоб мене перехитрити? 

Вандербум уставилася на нього з презирством. Ну вже ні, так себе принизити вона навіть у найстрашніших кошмарах не дозволить. У Рейни є тільки один особистий маніпулятор і тиран — вона сама, і нікому іншому стати ним не дозволить. 

Цих сил ледве вистачало на маскування, але існувати хотілося. А тому, обхопивши зап’ястя чоловіка у відповідь, та пустила заряд до самих кінчиків пальців і, обпікаючи, відштовхнула. Не-Муді мерзенно зашипів, немов налякана туристами гадюка. 

Рейна, піднявши руки, встала в стійку, змусивши Не-Муді бридко пирснути в долоню:

— Та ти ледве на ногах стоїш. Думаєш, я не знаю, що ти не здатна на свої фокуси? 

Пальці неприємно поколювало. Лише один ривок і величезна сила волі, і чоловік може зникнути без застосування непростимого закляття. Гарантії, що Рейна знесилено не впаде за ним, звісно, не було. 

Не-Муді більше не скалився. Обличчя його спотворилося холодним роздратуванням. Він ривком підняв паличку, цілячись прямо в ціль — у Вандербум. Рейна не встигла навіть подумати про те, щоб відступити — різко засліпило.

Заклинання вдарило її молотом. Чоловік не хотів убивати її відразу, знаючи, що відьма нічим не відповість. Знущався. Мучив. Рейна похитнулася, але втрималася на ногах. У якийсь момент усе стало кришталево ясним: бігти — не варіант. Не встигне.

Відьма змахнула руками, і сильний потік магії прокотився по всьому тілу, віддаючи вібрацією в землю. Він був некерований, сирий і небезпечний, як раптовий порив урагану. Не-Муді відсахнувся, а Вандербум, дивлячись на свої пофарбовані в білий пальці, кинулася на нього.

Вони зчепилися як хижаки. Не-Муді ударив її ліктем у плече, від чого Рейна похитнулася, але одразу ж відповіла: зі злою точністю встромила каблук черевика в його гомілку. Чоловік зашипів і спробував вдарити її заклинанням впритул, але Рейна вибила його руку вбік, і світловий спалах ударив у землю поруч із ними.

Боролися не як маги, а як звірі. Ще трохи й почали б гризти одне одного. Рейна то намагалася вибити паличку з його руки, то ухилялася від ударів. Адреналін кипів у крові, затьмарюючи біль у боці та різь у долонях. Але вона відчувала, як сили стрімко покидають її. Груди обпікало від нестачі повітря, тіло починало слабшати.

Чоловік раптом виявився швидшим. Він схопив її за горло, притискаючи до стовбура дерева, кілька разів так точно приклавши її об стовбур головою, і Рейна сіпнулася, намагаючись вирватися. Паличка в іншій руці знову була спрямована на неї. У його очах промайнуло шалене задоволення. 

— О, як мило, – кінчик деревини вперся їй у праву щоку.

Вандербум здогадалася моментально — шрам почав проступати крізь маскування. Вона навіть не встигла нічого зробити й навіть спробувати завдати удару, ослаблі пальці знову набули звичайного відтінку. 

Гучний тріск гілок пролунав поблизу, немов хтось величезний рухався крізь зарості. Раптово навколо них здійнявся сильний вітер, розгойдуючи крони дерев. На землю повалився рій сухого листя і гілок, кружляючи в шаленому вихорі. У темряві пролунало важке дихання, а потім — моторошне виття, розкотисте і багатоголосий, що змушує кров холонути в жилах.

Аластор обернувся на звук, ледь не випускаючи відьму із задушливої хватки. Вона скористалася цим шансом, і з усієї сили вдарила його коліном у живіт. Чоловік охнув і відсахнувся, відпускаючи.

Не-Муді випростався, намагаючись повернути рівне дихання і поглядом оцінити ситуацію. Рейна, похитуючись, підняла руку, але замість удару чи заклинання сказала хрипло:

— Перемир’я?..

Той зиркнув на неї спідлоба, але звук важких кроків і виття знову змусили його напружитися. Ліс завмер. Здається, вовків вони знайшли. Чи це тільки здається? Не гаючи ні секунди, Не-Муді стиснув паличку і кинув на відьму швидкий, повний ненависті погляд.

— Хрін тебе вб’єш, – процідив той, поправляючи мантію. — Не відставай. 

Їй хотілося завити — серйозно? Та вона ледве стоїть, миротворець ти клятий! 

Важко плентаючись слідом, не забувши підняти паличку, що лежала на землі, Рейна ледве дихала. Ще не пізно кинути тому в спину Авадою, хай буде він проклятий. Вандербум попорпалася в кишені, вишукуючи закруглений бутильок. Вивудивши з кишені горобиновий відвар, та, не роздумуючи довго, вилила собі до рота цілу склянку. 

Полегшало. 

— Курво, – вилаявся Не-Муді, роблячи різкий крок назад і зупиняючись. Обернувшись до відьми, яка ледве йшла слідом, він фиркнув. — Знайшли ми твоїх вовків. 

Вандербум завмерла, насупившись. Процідила: 

— Сподіваюся, вони тебе загризуть. 

«Професор» неприємно посміхнувся, ще раз глянувши за стовбур широкого дерева. 

— Не цього разу, гадино, — відповів той, переможно хмикнувши. 

І тільки порівнявшись із ним, усе ще відчуваючи, як горобиновий відвар потихеньку заліковує рани, Рейна зрозуміла, що він мав на увазі. 

Там був срібний вовк. 

Ну, як… не цілий вовк… 

Біля коріння дерева, стиснувшись у маленьку грудочку, лежало вовченя. 

Вандербум важко зітхнула, потираючи обличчя рукою. Опустившись поруч із дитинчам, відьма простягнула до срібної шерстки руку. 

Це він такий галас здійняв? Мерлінова борода, та справа пахне смаженим. Але, врятував. Рейна тихо і спокійно кивнула вовченяті, що зачаїлося, на знак подяки. 

— Може вже проясниш? – Муді, уже у звичній манері саме Професора й Аластора схрестив руки на грудях. 

А що Рейні, власне, втрачати? Та знизала плечима. 

— Кожен срібний вовк – уособлює кожного хранителя стародавньої магії, – почала Вандербум, особливо не вдаючись до подробиць і роз’яснень і з приводу магії – здавалося, Не-Муді й так був у курсі. — Від Гекати й до сьогоднішнього дня.

Як же було незвично називати Матір на ім’я. Аж до мурашок. 

— Ти, що, культистка? – фиркнув Не-Муді. 

— Навіщо тоді питати? — закотила очі Рейна. 

— І чому цей такий дрібний? – не довірливо підібгав губи чоловік.

— Останній хранитель народився всього чотирнадцять років тому, – знехотя пояснила відьма. — А сила розкривається тільки в п’ятнадцять. 

Рейна переривалася на кашель, що різко підступив. Ребра стягнуло так, що знову стало нічим дихати. Давай, нещасна настоянка, дій. 

— І хіба можуть бути два хранителі одночасно? – хмикнув Не-Муді, підтверджуючи свою обізнаність. 

— Ну… – Вандербум набрала трохи більше повітря в легені. — Так. Таке вже було. 

Той примружився. Ліс зашепотів вітром. Відьма глянула на небо, що проступало крізь крони, — темно.  

— Уб’єш вовченя? – раптово запитав Не-Муді. 

— Що? – скривилася Рейна, встаючи. 

Чоловік усміхнувся, повільно підходячи ближче:

— Це — незміцніла сила. Логічно було б припустити, що всі ці тварюки духовно пов’язані з хранителями. Ти ж гадюка. Гадина. Злісна сука, — здавалося, він міг ображати ту вічність. — Убий і сила твоя. Ну? 

Хоч як би не хотілося цього визнавати, але той, хто все ще ховався за особистістю Професора Муді, був надзвичайно розумний і правий. І в усіх прізвиськах, і в убивстві нещасного звіра. 

Уб’є? 

Рейна його вб’є? 

Розвернувшись до вовченяти, Вандербум завмерла лише на мить. А потім почала підходити ближче. 

***

Підбираючись до Гоґвортсу вже під вечір, Не-Муді й Вандербум не розмовляли. Одного флакончика горобинового відвару було замало для того, щоб загоїти всі відьмині рани після падіння, а тому вони добиралися назад набагато довше. Перед тим, як зайти на територію школи, Професор ткнув відьму в бік, киваючи на її щоку. 

Точно, шрам. 

Зітхнувши, Рейна провела кінчиками пальців по щоці, мружачись від легкого поколювання, навіюючи маскування. Та хмикнула — чи можна назвати такий жест із його боку турботливим, якщо кілька годин тому він хотів її задушити? 

У Великій залі горіли яскраві свічки, повільно опускаючись і плавно кружляючи в повітрі. Зі стелі, відбиваючи вечірнє небо, звисали густі сірі хмари. А весь замок, між іншим, уже був вилизаний до прибуття завтрашніх гостей. Учні з жадібністю налягали на тарілки, галасливо перемовляючись, дзвеніли столові прилади й чаші. За загальним гулом, як здавалося, ніхто й не помітив відсутності декого, але біля викладацького столу все було інакше.

Макґонеґел стояла трохи віддалік від решти, ледь помітно постукуючи каблуком об підлогу. Пальці нервово смикали краї мантії, а погляд невідривно ковзав до масивних дверей зали, наче будь-якої секунди вона очікувала побачити Муді та Вандербум, які повернулися з лісу.

— Чотири години, Албусе, — неголосно, але з виразним занепокоєнням сказала вона, піднявши підборіддя. — Це вже занадто. І зовсім без звісток.

— Не хвилюйтеся, – відгукнувся Дамблдор м’яко й спокійно, ніби йшлося про несерйозну прогулянку в саду або про похід на кухню за солоденьким до чаю. 

— Та як же… — почала вона, але зупинилася, кинувши погляд на лісничого, що стояв поруч.

Геґрід переминався з ноги на ногу, стискаючи в кулаках край своєї шуби. Його вираз обличчя поєднував суміш розгубленості та прихованого занепокоєння.

— А я, може, піду за ними просто зараз, професоре? — запропонував він, смикаючи бороду. — Не подобаються мені такі справи. Я ж через усю свою частину лісу пройшов, і сліду ніякого не знайшов. А вечір уже настав… Це не до добра. Як і вовки, ті, власне.

Макґонеґел підібгала губи, киваючи, наче підтримуючи думку, але Дамблдор, як і раніше, залишався нерухомим.

— Поспішні пошуки можуть призвести до непотрібних втрат, — спокійно зауважив він, не відриваючи погляду від учнів. — Якщо вони затримуються, у них на це є причина. Довіртеся досвіду Професора Муді.

Северус Снейп, що стояв у затінку колони, склав руки на грудях і глянув на Дамблдора недовірливим, холодним поглядом.

— Ми не можемо просто сидіти й чекати, – додала твердо Макґонеґел, знову звернувшись до Дамблдора. 

Директор, однак, лише злегка посміхнувся краєм губ. 

У цей момент кілька учнів біля ґрифіндорського столу почали перешіптуватися, неспокійно озираючись на всі боки. Хтось уже помітив, що Рейни Вандербум немає. Еленора нервово трясла ногою, дедалі частіше кидаючи погляд то у вікно, то на двері. 

Що він із нею зробив? Що за погляд то був? А може це він прикрився вовками, щоб відвести Рейну вглиб, де ніхто не побачить і не почує і…

Мунбрук пересмикнуло так, що Герміона тут же слідом запитала, чи все гаразд. Блондинка сухо посміхнулася, тут же картаючи саму себе. Надумує. Примарилося. 

Фред і Джордж Візлі, що сидять віддалік, переглянулися, зсунувши брови. Нахилившись ближче один до одного, вони швидко обмінялися кількома фразами.

— Ти її бачив сьогодні? – запитав Фред, потираючи підборіддя.

— Зранку на сніданку і все, – відгукнувся Джордж, стурбовано дивлячись на викладачів біля головного столу.

— Чого ж ти за своєю ненаглядною то не наглядаєш? — хмикнув перший, похитавши головою. — А якщо до весілля помре, чого робити будемо? 

— Ти ідіот? – слідом насупився Джордж, мабуть, не зовсім оцінивши жарт і напрямок, до якого хилив брат.

Навколо них почали шепотітися й інші учні, підхоплюючи тривогу. Хтось смикнув Лі Джордана за мантію, хтось звернувся до старостів, намагаючись з’ясувати, де може бути пропажа. Увесь цей шепіт, ніби набат, що затихає, повільно прокочувався столами. Деякі студенти почали крадькома поглядати на двері, підхоплюючи занепокоєння Макґонеґел, а хтось, навпаки, напружено вдивлявся в обличчя викладачів.

Двері Великого залу тихо прочинилися, і напружена тиша, яка непомітно, але впевнено висіла в повітрі весь вечір, несподівано знайшла своє втілення. Студенти, які зібралися за довгими столами, перестали жувати, припинили розмови, і вся зала, як за командою, повернула голови до входу.

Аластор, майже під ручку з Вандербум, що накульгувала, зайшли всередину тихо. Їхня присутність, хоч і мовчазна, негайно привернула увагу. Муді, як завжди, похмурий, виглядав так, ніби щойно пройшов крізь бурю, що минула школу. Одяг був пом’ятий, зім’ятий у кількох місцях, а мантія сильно постраждала від шипів чагарників — край окантовки обвис, залишивши нитки, що стирчали в різні боки.

Але вся увага була прикута не до нього.

Ще б пак. Тут такий кадр.

Рейна йшла позаду. Виглядала хреново. Листя і дрібні гілочки сплуталися в темному волоссі. Мантія вся в плямах бруду, а її низ забруднений опалим листям і землею. 

За столами шепіт пронісся хвилею. Ґрифіндорці переглядалися, здивовані й спантеличені. Еленора витріщилася на сусідку, наче божевільна — світлі блакитні очі перетворилися на дві лялькові скельця, а в думках почали з’являтися надто знайомі й лякаючі картинки. 

І тільки Дамблдор зустрів їх безтурботною посмішкою, поки Макґонеґел, навпаки, насупилася, схрестивши руки на грудях.

— Де ви були? – суворо запитала та, намагаючись приховати занепокоєння. — Чотири години! Чотири години, Аласторе! 

Чоловік підняв руку, відмахуючись від її слів.

— Трохи заблукали, от і все, – буркнув він. — Ліс є ліс. Час там вислизає.

— Міс Вандербум, а з вами що? – різко запитала Макґонеґел, обертаючись до відьми, що мовчала.

— Спіткнулася, — сухо відгукнулася Рейна, байдуже знизавши плечима. — Кілька разів.

Снейп, що стояв неподалік, схилив голову набік і примружився.

— Чи знайшли ви хоч щось? – спокійно запитав Северус, стискаючи губи.

Муді й Рейна переглянулися. У цьому обміні поглядів було щось насторожене, напружене. А потім, після ледь помітного видиху, Вандербум повільно витягувала щось з-під мантії. Усі завмерли, спостерігаючи за її рухами з непідробним інтересом. Коли її рука знову з’явилася на світ, у ній виявилося невелике вовченя.

Не повернулася у відьми рука його прибити.

Воно тихо завизгнуло, зморщивши носик, і згорнулося клубком у неї на руках, ніби йому там було затишно і безпечно. Плями сіро-чорної шерсті зливалися з брудною мантією, а його бурштинові очі лише на мить блиснули у світлі свічок.

У залі повисла напружена тиша.

Рон Візлі, який тихо спостерігав разом зі своїми друзями, зніяковів від холоду, що раптово наздогнав його: 

— Ну й жах.

— Рональде, ти вовченя злякався? — насупилася Герміона, ніяково посміхнувшись. 

— Ні ж, – тут же підвищив тон Візлі. — Він просто… ну… аж кров у жилах холоне. 

— Як на мене, навіть милий, – знизав плечима Гаррі. 

— Та в Рона просто це, як його, — хихикнув Фред, нахилившись до трійці. — Гей, Джордже, що там у Рона? 

— Посттравматичний синдром, — майже без сміху відповів той братові, не зводячи очей із Вандербум. — Після Блека минулого року.

— Та не боюся я собак! – практично ображено вигукнув Рон.

І поки Фред із Гаррі обмінювалися смішками, Джордж відірвався від реальності, вдивляючись уважніше. Спочатку головою в унітаз занурилася, щоб слизеринок підставити, а тепер лісом прокотилася тілом і обличчям, щоб карму почистити? Може, варто її провести в лікарняне крило? Допомогти чимось? Чому всім так все одно? 

Чи він собі накручує? 

Макґонеґел, насупившись ще сильніше, обмінялася тривожним поглядом із Дамблдором.

— Такий малий! – першим заговорив Геґрід, із побожною посмішкою дивлячись на звірка. — Де ж його мати?

Вовченя притулилося до відьминих грудей, випускаючи м’який подих. Вандербум, приховуючи все своє невдоволення цією ситуацією, злегка поморщилася. 

— Срібні вовки не розмножуються, – відповіла Рейна, не знаючи, куди якомога далі від себе подіти неугодну тваринку. 

А тому, недовго думаючи, протягнула вовченя лісничому. 

Рубеус Геґрід, як істинний любитель магічних істот, акуратно прийняв маленького звіра у свої величезні руки. Вовченя стрепенулося, але швидко заспокоїлося, сховавши мордочку в складки Геґрідової куртки. Лісничий погладив його по спині, але його обличчя все ще висловлювало здивування.

— Як же тоді з’явився цей? — запитав той, здивовано хитаючи головою.

Дамблдор, який стояв неподалік і весь цей час спостерігав за подіями з легкою посмішкою, нарешті заговорив.

— Гадаю, це просто новий хранитель, – промовив директор із загадковою інтонацією, не обтяжуючи себе поясненням того, що той мав на увазі. 

Хранитель. 

Це слово одразу заповнило простір у Великій залі. Деякі учні призупинили свої розмови, але більшість уже повернулися до трапези або почали розходитися по своїх кімнатах, не надавши значення тому, що щойно сталося.

— Геґріде, будь ласка, подбай про нього найближчим часом, — продовжив Дамблдор, немов це було щось само собою зрозуміле.

Геґрід кивнув, розуміючи важливість доручення, але в його очах усе ще залишалося легке збентеження. Він міцно притиснув вовченя до грудей, немов даючи присягу берегти його за будь-яку ціну. Рейна зупинила себе від закочування очей — ну навіщо афішувати й здіймати галас? Треба було прибити дрібного і змотатися.

Макґонеґел, вочевидь не задоволена настільки стислим поясненням, подивилася на директора зі здивуванням.

— Хранитель? – перепитала Мінерва, піднявши одну брову. — Чому все це починає відбуватися саме зараз, перед приїздом інших шкіл?

Її голос був твердий, а в ньому звучало занепокоєння — цілком обґрунтоване, враховуючи таємничі події останніх днів. Увесь Гоґвортс був в очікуванні прибуття делегацій з Дурмстренгу та Бобатону, і такий поворот міг стати джерелом ще більшої паніки.

Дамблдор усміхнувся.

— Не турбуйся, Мінерво, – тихо відповів він. — Усе має свій час і місце. Нехай події розгортаються так, як мають.

Макґонеґел лише скептично глянула на Директора, але вирішила не продовжувати суперечку. Вона знала, що Албус завжди володів своїми, особливими знаннями й розумінням того, що відбувається, хоча часом це викликало в неї досаду.

За ґрифіндорським столом, однак, напруженість наростала. Еленора і Герміона, до цього не особливо залучені, раптом різко охнули в унісон. Зблідли, щойно прозвучало слово «хранитель». Вони переглянулися, очі їхні широко розкрилися.

— Ти теж знаєш? – зашепотіла Ґрейнджер.

— Та я всі підручники через це перерила, – відповіла Мунбрук.

Рон важко зітхнув, допиваючи чай. Знайшлися дві схиблені зубрилки, о Мерлін, допоможи! 

Гаррі, помітивши їхню реакцію, насупився і, нахилившись ближче, тихо запитав:

— Що це за хранитель?

Еленора і Герміона обмінялися поглядами ще раз, перш ніж почали одночасно говорити, а голоси їхні злилися у квапливий шепіт.

— Є давня легенда, Гаррі, – почала Герміона, швидко пояснюючи. — У нашому світі нібито існує особлива магія, яка бере свій початок від богині Гекати, покровительки всіх відьом і жахливої чаклунки свого часу.

Еленора підхопила, продовжуючи:

— Тільки ті, хто народився в певний час — на стику трьох місяців — можуть володіти цією силою й оберігати цей дар від інших.

— Потрійний місяць, – тихо повторила Герміона, намагаючись пояснити важливість моменту. — У цей момент магія стає особливо сильною, і такі чарівниці або чарівники можуть стати… хранителями.

Гаррі уважно слухав, але по його обличчю було видно, що йому важко повірити в те, що він щойно почув.

— Але це ж просто казки, чи не так? – запитав Поттер, злегка насупившись.

Герміона похитала головою — її погляд був серйозним:

— До сьогоднішнього дня це справді вважалося лише легендою. У підручниках історії магії згадок майже немає, тільки в найстаріших виданнях. Але якщо Дамблдор каже, що це хранитель… тоді…

Гаррі оглянув обох дівчат, помітивши, як їхні очі світилися чимось майже маніакальним. Він почувався як під час обговорення чергового модного серіалу або нескінченних розмов про хлопчаків — тільки тепер ішлося про древню відьму та її дар. Поттер знизав плечима і закотив очі, як це часто робив Рон, висловлюючи повне нерозуміння. Але, як виявилося, стримати дівчат було неможливо — Герміона й Еленора вже заглибилися в розмову, жваво обговорюючи, хто які згадки знаходив у підручниках і старих записах.

Тим часом біля викладацького столу Дамблдор м’яко нагадав Рейні та Муді:

— Вам слід відпочити й привести себе до ладу, – Албус м’яко усміхнувся. — Зустрінемо гостей без нових пригод.

Рейна, кивнувши на прощання, стримала глибоке зітхання. Зараз її хвилювало тільки одне бажання — якомога швидше змити з себе весь цей бруд, прийнявши душ і лягти в ліжко. Біль у боці поступово відступав, але все тіло нило, і її голова вже була зайнята думками про горобиновий відвар, кілька колб якого точно завалялися десь у валізі, і які вона обов’язково вип’є перед сном.

Поступово всі почали розходитися, шум у залі вщухав. Рейна вже готова була покинути зал, коли перед нею з’явився Джордж. Підійшов тихо, немов у принципі довго вирішував, чи варто підходити.

— Може, тебе відвести в лікарняне крило? – м’яко, але акуратно запитав той, приємно посміхнувшись.

— Дякую, – Рейна, попри втому, стримала невдоволений вираз обличчя. — Не треба.

Джордж, на диво, розуміюче кивнув, почухавши потилицю.

— Гаразд, але виглядаєш паршиво… – почав Візлі, але перервався, коли поруч несподівано з’явилася Еленора Мунбрук.

Вона обійшла Джорджа з виглядом, ніби його тут і не було, і звернулася до Рейни з широко розкритими очима:

— О Боже, тебе що, били? – зашепотіла та, напружено оглядаючи вимазану мантію й листочки у волоссі.

— Я впала, – вкотре повторила Вандербум, звично закотивши очі. — Відчепіться, будь ласка, обидва.

Але Еленора, явно проігнорувавши відповідь сусідки, швидко схопила її під руку, діючи так, наче їй необхідно терміново витягнути Рейну із залу.

— Ходімо, я проводжу тебе. Це просто жахливо, треба тебе відмити, – вона продовжувала щось говорити, обходити Рейну з усіх боків, хоча тій ця увага була абсолютно ні до чого.

Джордж, захоплений зненацька такою наполегливістю, залишився стояти на місці, спостерігаючи, як Еленора буквально увела Рейну з-під його носа і як сама Вандербум, приголомшена, озирається на всі боки, не розуміючи, що відбувається.

У цей момент за спиною якраз з’явився хитро усміхнений Фред, який ляснув близнюка по плечу і прошепотів:

— Поки ти стоїш, вона діє.

Еленора міцно тримала Рейну під руку, а потім, переконавшись, що та слухняно йде з нею, послабила хватку і перейшла на делікатний супровід. Вони підіймалися сходами, минаючи залишки студентів, які поверталися до своїх кімнат після вечері. На обличчі Мунбрук тепер миготіла настороженість: вона озиралася на всі боки, ніби побоюючись, що за ними хтось стежить.

Рейна, все ще не до кінця розуміючи, що відбувається, покосилася на супутницю.

— У чому справа? – втомлено і роздратовано поцікавилася відьма, звузивши очі.

Але Мунбрук ніяк не відреагувала. Вона мовчки підштовхувала Рейну вперед, ніби від їхньої швидкості залежало щось украй важливе. Лише коли вони дісталися до своєї кімнати й двері за ними зачинилися, Еленора нарешті повернулася до Рейни, серйозна, з ледь помітним відблиском занепокоєння в очах.

— Усе гаразд? – тихо запитала вона, майже пошепки, немов навколо ще могли бути сторонні вуха. — Муді нічого з тобою не робив? Нічого страшного не сталося?

Рейна зупинилася на мить, приголомшена такою різкістю. Вандербум почувалася абсолютно виснаженою і мріяла тільки про гарячу воду та м’яке ліжко, а не про дивні розпитування. Стримавши втомлений видих, відьма присіла на край ліжка, витягнувши з валізи флакон із горобиновим відваром і кілька сухих речей.

— Ні, – відповіла та, встаючи й прямуючи до виходу, а наприкінці додала: — Тобі не потрібно за мене переживати.

Еленора, здавалося, була далеко не задоволена цією відповіддю. Блакитні меланхолійні очі напружено ковзнули по обличчю й одягу Рейни, шукаючи підтвердження своїм підозрам.

Рейна ж втомлено хитнула головою, скручуючи в руках чистий рушник, і задумалася: що це взагалі було? 

Вандербум зробила крок до дверей, намагаючись втекти від цих думок. Вона надто втомилася, щоб розбиратися в чужих мотивах чи шукати підтексти. Усе, що їй зараз було потрібно, — це гарячий душ і хоча б кілька годин спокою.

— Навіть якщо він спробував, то в нього не вийшло б, – сказала відьма на прощання, перш ніж зникнути за дверима, залишивши Мунбрук у роздумах.

Але коли вона пішла, Еленора ще довго стояла на місці, занурена у власні думки. Важко дихала, стискаючи й розтискаючи кулаки. Ніккі, яка заворожено спостерігала за тим, що відбувається, тихо нявкнула, цапнувши ногу дівчини. Мунбрук, глянувши на кішку, присіла навпочіпки, почухавши ту за вушком. 

А потім, закривши руками обличчя, заплакала. 

І не минуло й хвилини, як двері в кімнату знову заскрипіли, і Вандербум, затиснувши рушники між шиєю і підборіддям, увійшла, навіть не піднімаючи голови: 

— А ти не бачила мій гребінець?

Еленора підстрибнула, скрикнувши, і різко відвернулася, витираючи обличчя рукавами светра. Рейна застигла, спантеличено закліпавши віями, та так, що ще трохи, і злетіла б. Подивившись на сусідку спантеличеним поглядом, Вандербум глянула на кішку, що причаїлася поруч із Мунбрук. Ніккі повільно махнула хвостом, аж надто розумно кивнувши тій у відповідь. 

Більше нічого не кажучи, Рейна так само безшумно вийшла, зачинивши двері. 

Бути відкритим — означає нести ризик. Ризик бути побаченим таким, яким ти є. Відьма хмикнула самій собі, прямуючи в душові. Найстрашніше — втратити того, хто проникне за цей заслін, бо одного разу ти це вже пережив. Рейні не хотілося здивовано зітхати, підбігати до Еленори й питати, у чому справа і чи не образила вона її. 

З тієї ж причини їй особливо не хотілося водити дружбу з близнюками Візлі або вливатися в колектив. 

Кожна нова прихильність несе з собою тінь можливої втрати, як ніж, що ось-ось знову вдарить. Тісний зв’язок завжди потребує участі, підтримки, готовності бути поруч. Для тих, хто одного разу втратив, ця відповідальність стає непомірним тягарем. Кожна втрата обпікає пам’ять, залишаючи сліди не тільки в минулому, а й у майбутньому. Що сильніше ти прив’язаний, то болючіше — Вандербум засвоїла цей урок на все життя вперед.

Одне випливає з іншого, як наслідок. 

Ніхто не повинен знати, як сильно Рейну лякає сама можливість знову бути комусь потрібною. 

***

Важкі дубові двері Великого залу були відчинені навстіж, впускаючи прохолодне жовтневе повітря і вечірні сутінки. За довгими столами факультетів зібралося безліч учнів, їхній жвавий гомін гудів під склепіннями, перемежовуючись із радісним сміхом і звуками столового срібла. Святкове оздоблення сповнило залу: прапори всіх чотирьох факультетів гордо майоріли вздовж стін, блискучі смолоскипи відбивалися у віконних вітражах, а стеля, як завжди, була зачарована, зображуючи раннє зоряне небо.

Рон, Гаррі та Герміона, що сиділи поруч один з одним за ґрифіндорським столом, занурилися в обговорення — цього разу в центрі уваги опинився Віктор Крум. Його поява викликала легкий шок: хто б міг подумати, що знаменитий ловець збірної Болгарії виявиться учнем Дурмстренгу?  

— Це ж один із найсильніших у світі ловців! Я й гадки не мав, що він усе ще школяр! – схвильовано промовив Рон, відірвавши погляд від свого кубка. — Як він встигає робити домашку?  

— Сумніваюся, що в Дурмстрензі в них узагалі є домашка, — протягнув Гаррі, оглядаючи довгу колону прибулих учнів. Їхні чорні мантії з хутряними комірами надавали їм зловісного, чужого вигляду.  

Поруч із ними Еленора сиділа тихіше, ніж зазвичай. Її погляд ліниво блукав рядами новоприбулих учнів. Вона не брала участі в розмові, повністю поглинена вивченням нових облич. Деякі учні з Бобатону, одягнені в елегантні мантії світлих відтінків, усі, від дівчат до хлопців, були схожі на елітарних аристократів.

— Ніби репетирували перед дзеркалом, – шепнув Фред Джорджу, киваючи на стрункі лави учнів Бобатону.  

— Може, їх там дресирують? – глузливо відгукнувся Джордж, і обидва брати захихотіли.

Але їхня увага поступово перемикалася на щось інше. Фред оглядав прибулих, намагаючись вловити щось цікаве, поки Джордж ковзнув поглядом по ґрифіндорському столу.  

— П’ять крісел, – неголосно сказала Герміона, звернувши увагу на новий рух біля викладацького столу. Вона кивнула на Філча, який кректав і бурчав, розставляючи біля столу п’ять різьблених крісел. — Два для директорів, одне для Вандербум, але для кого тоді ще два?  

Фред, який сидів неподалік, одразу ж пожвавився, розвернувшись до брата:  

— О, а де це твоя ненаглядна? 

— Ти коли перестанеш? – фиркнув на нього Джордж. 

— Як це, «перестану»? – щиро, чи не зовсім, обурився Фред. — Ніколи.

За межами Великої зали, у тьмяно освітленому коридорі, Вандербум стояла поруч із Муді, схрестивши руки на грудях. Обличчя її було звично задумливим і злегка відстороненим. Обидва намагалися триматися в тіні, наче сама думка про те, щоб увійти до зали, здавалася їм обтяжливою. 

Вона вибрала довгу, приталену чорну сукню, досить скромну, але з елегантним сріблястим візерунком, вишитим тонкими нитками. Укорочений піджак сидів точно по плечах, а в прикрасах стримано, але помітно сяяли півмісяці. Чорне волосся було зібране в строгий пучок, підкреслюючи лінії обличчя.

У цей момент їхню ауру мовчазного кінця Світу розвіяла Мінерва Макґонеґел, з’явившись із сусіднього проходу з незмінною величною поставою. Вона окинула Рейну чіпким, але добрим поглядом і, ледь помітно посміхнувшись, кивнула.

— Чудовий вигляд, міс Вандербум. Усе гаразд?

Рейна кивнула, приховуючи під маскою байдужості легке напруження. Макґонеґел, задоволена її виглядом, раптом пом’якшала і порадила:

— Може, варто випустити кілька пасом? — Мінерва без властивої суворості знизала плечима. — Будете виглядати менш… офіційно.

З цими словами вона пішла в зал, залишивши за собою легкий шлейф свіжих трав. Вандербум, яка стояла на місці кілька секунд, наче зважуючи слова професорки, втомлено зітхнула й потягнулася до затягнутого пучка. Послабивши його, та дозволила кільком темним пасмам впасти на обличчя та шию, надаючи образу трохи більше невимушеності.

Муді, який спостерігав за відьмою, підняв брову зі злісною усмішкою.

— Що? – роздратовано кинула Рейна, помітивши неприємний, палючий шкіру, погляд.

— Нічого, – відгукнувся Аластор із ледь прихованим сарказмом. — Просто думай про те, що в залі половина хлопців — пубертатні дітваки.

О, Мерліне! Дякую, стало набагато простіше! Рейна невдоволено поморщилася від цієї думки. Ту тягнуло розвернутися і піти в протилежному напрямку, але вона стрималася, лише закотивши очі.

— Чудово, – пробурмотіла вона. — Куди краще за тебе.

— Не сумніваюся, – усміхнувся Муді, киваючи на двері.

Вандербум кинула на нього виразний, осудливий погляд, але заперечувати не стала. Разом вони попрямували до Великої зали, минаючи широко розкриті двері. Деякі погляди вмить звернулися до них, перш ніж відновився неголосний гул голосів.

Муді, як завжди, вдавалося виглядати абсолютно недоречно в будь-якій урочистій обставі. Його хирлява хода і глузливий прищур виділялися на тлі акуратного вбрання і піднесеного настрою вечора. Рейна ж, всупереч усім своїм спробам прошмигнути непомітно, привертала до себе більше уваги, ніж їй хотілося б. 

Джордж, хоч і намагався виглядати невимушено, не зміг відвести погляду від Рейни, щойно та увійшла до зали. У її холодній стриманості та прихованій грації було щось привабливе, немов відьма вміла тримати дистанцію, навіть коли перебувала серед людей. Як можна перебувати в повному залі з чарівників, але все одно виглядати самою собою? Як обізвати цей дивний феномен і його привабливість? 

Самотність у натовпі?

Його погляд стежив за кожним її рухом — як піджак ковзав по плечах, як пасма її темного волосся м’яко обрамляли обличчя. Він не помічав ні розмов навколо, ні того, як Фред ледь стримував сміх.

— Ох, Джорджі, ти так на неї витріщаєшся, що зараз упустиш щелепу просто на стіл, – фиркнув Фред, штовхнувши його в бік ліктем. 

Джордж, ніби прокинувшись, кинув на брата ледачий, але трохи роздратований погляд:

— Заткнися.

— Ой, та годі, – хмикнув Фред, нахилившись до брата і зашепотівши: — Ще кілька таких разів, і я просто в тебе її відберу. 

Застигнувши на мить, Джордж повільно повернувся до близнюка всім тілом:

— Що ти сказав?

Фред, не приховуючи вже дуже хитрої й нахабної посмішки, без докорів сумління відповів: 

— Що чув. 

Найімовірніше, дізнавшись про цю розмову, Анджеліна б зарядила Фреду приємного і смачного потиличника, але й хлопець нікого відводити не збирався. Просто Джордж, не усвідомлюючи, сам щойно йому підтвердив, що відчуває до загадкової старшої відьмочки. 

Ну, або починає відчувати. 

Тим часом Вандербум і Муді упевнено рухалися до викладацького столу. Однак кроки раптом сповільнилися. Десь серед учнів, що стовпилися біля столу Бобатону, промайнуло обличчя, яке Рейна не могла не впізнати.

Що ти тут робиш?

Це був хлопець років сімнадцяти з копицею кучерявого темного волосся, що обрамляло обличчя, і виразним, хижим розрізом очей. 

Вони зустрілися поглядами на частку секунди. У його очах промайнуло щось схоже на радість або здивування, але ні він, ні Вандербум один одному знака не подали. Лише мить, наче спалах, — і вони обидва повернулися до своїх справ, наче нічого не сталося.

Що. Ти. Тут. Робиш.

Еребус Регдолл.

— Хто це був? – хрипло поцікавився Муді, насупивши брови й насторожено окинувши поглядом хлопця.

— Та так, друг родини, – відгукнулася Рейна сухо, ніби це не мало жодного значення.

Дуже навіть мало. 

Муді щось пробурмотів собі під ніс, але більше запитань не ставив. Вони підійшли до своїх місць за викладацьким столом і сіли, коли оглушливий дзенькіт ложок і виделок нарешті затих. Албус Дамблдор підвівся на ноги, розправивши свої яскраві, прикрашені зірками мантії, і підняв руку, закликаючи до тиші.

— Добрий вечір, леді, джентльмени та привиди, а головне, наші гості, – нарешті почав він, променисто посміхнувшись іноземним учням. — Із превеликим задоволенням вітаю вас у Гоґвортсі! Упевнений, що ви добре проведете в нас час. Не сумніваюся, ви вже встигли оцінити зручності нашого замку!

У залі пролунали оплески та свист. Учні вітали делегації з непідробним інтересом, поглядаючи на нових однолітків із цікавістю й азартом. Дамблдор зачекав, поки захоплені вітання вщухнуть, і продовжив:

— Офіційне відкриття Турніру, – як ні в чому не бувало продовжував Дамблдор, — відбудеться сьогодні ввечері, одразу ж після вечері. Пригощайтеся, дорогі друзі, на славу. Їжте, пийте і почувайтеся як удома!

З цими словами він грюкнув у долоні, і на столах одразу з’явилося розмаїття частувань. Стіл Ґрифіндору, як і завжди, виявився всипаний безліччю страв — від золотистого ростбіфа до пирогів з цибулею і картоплею.

Гул голосів знову наповнив зал, і всі потягнулися за їжею. Джордж же не поспішав. Він знову шукав поглядом Рейну, яка сиділа прямо, як натягнута струна, і обережно накладала собі щось легке на тарілку, уникаючи надлишку уваги.

У залі додалося учнів двадцять, не більше, а здавалося, яблуку ніде впасти. Напевно, через одяг гостей. Надто вже він виділявся на тлі чорного гоґвартського: під шубами дурмстренгців виявилися криваво-червоні мантії.

— Перестаньте вже витріщатися, ви двоє! – роздратовано кинула Герміона, перериваючи суперечку Гаррі з Роном. — Краще зверніть увагу, хто щойно увійшов до зали. 

Вона кивнула в бік викладацького столу, де два порожні крісла нарешті зайняли свої власники. Поруч із професором Каркаровим розташувався Лудо Бегмен, а ліворуч від мадам Максим улаштувався містер Кравч.

— Що вони тут роблять? – здивовано запитав Гаррі. 

— Вони беруть участь в організації Тричаклунського Турніру, – як завжди, обізнано пояснила Герміона. — Думаю, приїхали простежити за церемонією відкриття.

Рейна не стежила за часом, лише бажаючи, щоб він пролітав непомітно і швидко. Нарешті золоті тарілки спорожніли, і Дамблдор знову встав із крісла. Зал в очікуванні завмер. Гаррі відчув легке хвилювання. А близнюки, що сиділи на віддалі від усіх, так і впилися в директора палаючим поглядом.

— Настав урочистий момент. – Дамблдор з усмішкою подивився на обличчя, спрямовані до нього. — Відкриття Тричаклунського турніру уже близько. Перш ніж ми внесемо скриньку…  

— Що за скринька? – не зрозумів Гаррі.  

— … я хотів би коротко роз’яснити правила нашого Турніру. Але спершу дозвольте представити тим, хто не знає, пана Бартеміуса Кравча, керівника Департаменту міжнародного магічного співробітництва, – слухачі чемно аплодували, аж доки Дикозор, що не сховалося від Рейни, неприємно фиркнул. — А також Лудо Бегмена, очільника Департаменту магічних ігор і спорту…

Рейна провалювалася у свої думки, уже навіть не намагаючись вдавати, що слухає.

— Філч, – посміхнувся він, — Принесіть скриньку, будь ласка.

Завгосп Філч, який до цього ховався в далекому кутку зали, негайно підійшов до професорського столу з давньою дерев’яною скринькою, прикрашеною перлами. У залі здійнявся галас. Рейна, обмінявшись безпристрасними поглядами з Муді, зітхнула.

Філч акуратно поставив скриньку перед Дамблдором, і той продовжив свої пояснення:

— Як відомо, у Турнірі беруть участь три чемпіони — по одному від кожної школи. Їх оцінюватимуть за результатами кожного змагання. Чемпіон, який набере найбільшу кількість балів у всіх турах, стане переможцем. Відбір учасників здійснюватиметься неупередженим виборцем — Келихом Вогню.

Дамблдор витягнув чарівну паличку і тричі постукав по кришці скриньки. Кришка повільно і зі скрипом відкрилася. Албус засунув руку всередину і дістав великий дерев’яний Келих із грубим різьбленням — він не був нічим примітним, якби не те що був наповнений синіми язиками полум’я, що танцюють. Дамблдор закрив кришку й акуратно поставив Келих так, щоб усі могли його бачити.

— Охочі брати участь у конкурсі на звання чемпіона мають чітко написати своє ім’я та назву школи на шматочку пергаменту й опустити його в Келих, – сказав він. — У вас буде двадцять чотири години на роздуми. Келих буде виставлено в холі, і завтра ввечері він викине імена тих чемпіонів, які візьмуть участь у Тричаклунському турнірі. Безумовно, буде обрано тільки найдостойніших.

Вандербум задумливо підібгала губи, розмірковуючи.

— Келих залишиться в холі на всю ніч і буде доступний усім, хто хоче брати участь у Турнірі. До участі допускаються тільки ті, хто досяг сімнадцятирічного віку, – настійно повторив Дамблдор. — Щоб не спокушалися ті, хто молодший, я окреслю навколо нього заборонену лінію. Перетинати цю лінію заборонено всім, хто молодший за вказаний вік.

Цікаво, а якщо вік перевищує сімнадцятиріччя в кілька разів? Ну, наприклад, якщо Вандербум зневіриться і захоче побути самогубцем, Келих прийме її кандидатуру? Відьма тихо хмикнула сама собі, відпивши зі склянки.

— …А тепер, схоже, саме час вирушати спати, – закінчивши роз’яснювати, Дамблдор наостанок усміхнувся. — Усім доброї ночі.

Вандербум зітхнула з полегшенням. Тіло затекло, а через гул розболілася голова. Та й кількість людей стрімко починала душити. І тільки-но всі потихеньку почали розбрідатися, як Рейна тієї ж миті зрозуміла, що швидко прошмигнути в неї не вийде.

Хлопець із Бобатону, відокремившись від однокласників, уже задумливо чекав її наприкінці невеликих сходів.

Порівнявшись із Регдоллом, Вандербум холодно схрестила руки на грудях, примружившись. Хлопець примружився у відповідь.

— Із книжковим не вийшло, ти у викладачі рушила? — на межі з нахабством пробурчав той, кого звали Еребусом.

— Я тут навчаюся, – сухо відповіла Рейна, насупившись. — І асистую.

— О, так пенсіонеркам теж можна? – стрибнув хлопець у долоню. — Завжди знав, що Гоґвортс — школа великих можливостей!

— Мама знає, де ти? – глузливо кинула Вандербум, поморщившись. — Удар ще не схопив?

Еребус, не стримавшись, дзвінко розсміявся, вмить розслабившись. Він був вилитим учнем Бобатону — без жодної вади, з прекрасним поставленим голосом і рівною, як струна, поставою. У Регдоллів, як відьма помітила крізь роки, була одна відмінна риса — їм обов’язково потрібно було когось обісрати, перш ніж вступити в нормальний діалог. Але, та вже звикла.

Наступної миті, Вандербум теж полегшено зітхнула, опускаючи руки. І легко, одними куточками губ, усміхнулася кучерявому й променистому хлопчику. Еребус, розтягнувшись в усмішці на всі тридцять зубів і два ікла, блискавично уклав Рейну в обійми. Міцні, теплі й дуже дитячі.

— Святі негідники, немов вічність минула з останньої зустрічі, – буквально замурчав той відьмі на вухо.

Рейна зітхнула, відповідаючи на обійми. І справді, майже вічність — півтора року.

— Рада, що мати тебе ще не звела в могилу, – непомітно хихикнула Вандербум, вщипнувши хлопця за бік. — Як вимахав, а?

— Та годі тобі, тітонько, — гиркнув Еребус, притискаючись сильніше.

— Навіть не смій мене тут так називати, – шикнула Рейна, знизивши тон: — Мені тут, узагалі-то, вісімнадцять.

Регдолл пирснув, а Вандербум вимушено закотила очі. Сміх усе лився, час минав, а вони все обіймалися. Родинно.

— Передати Гіпносу і Ніккеї привіт? – запитала Рейна, коли вони нарешті відлипли одне від одного.

— Гіппі та Ніккі, ти хотіла сказати? — хмикнув Еребус, схиляючи голову на бік, повторюючи котячі звички. — Братик і сестричка ще не доросли до своїх імен.

— Немов ти доріс, дрібното, – дівчина підняла брови, прикривши очі.

— Що? Продовжувати звати тебе тітонькою? Як скажеш, – підставивши руку до вуха і нахилившись, немов той не чує, Регдолл розсміявся. — Передай, будь ласка. Знаєш же, що мама…

— Не переживай, – кивнула відьма. — Вона від мене вже точно нічого не дізнається.

— А це хто? – раптово, Еребус кивнув тій за спину. — Шанувальники?

Повільно обернувшись, Вандербум у мить зустрілася поглядами з близнюками Візлі. Точніше, тільки з одним. Фред щось емоційно розповідав Джордану, поки Джордж буравив її спину зацікавленим поглядом. І тут же, зустрівшись зі свинцевим, хлопець поспішно відвернувся, удаючи, що уважно і старанно бере участь у діалозі з близнюком і другом. Рейна зітхнула, відвертаючись.

— Не хотілося б, – дівчина знизала плечима, прикривши від втоми очі.

— Та годі, – захихотів Еребус, продовжуючи спостерігати за тим, що відбувається за відьминою спиною. — Миленькі ж.

— Сильно не базікай, – уже передбачаючи його дії, зітхнула Рейна. — Я тут не просто так і не хотілося б, щоб ти похерив мені всю історію.

— Гіпнос мені писав, так, що ти щось шукаєш, – кивнув Еребус, зустрічаючись зі здивованим у відповідь поглядом. — Ой, та ніхто не дізнається, що я з ним спілкуюся. Раз на два місяці перекидаємося листами й все!

— Прикривати від Каліпси я тебе не буду, – відьма похитала головою, повільно розвертаючись до виходу.

— Я тебе благаю, ніколи не називай маму на ім’я, – напружився Регдолл. — Вона як той, Кого-Не-Можна-Називати, ти ж знаєш.

Вандербум майже засміялася, легко прикривши обличчя рукою.

Усі люди вміють самі себе заспокоїти, але у випадку з Регдоллами — все завжди переверталося догори дриґом. І Рейні дуже пощастило, що не всі, хто знав про угоду з їхнім прапрапрадідом, відвернулися від неї, розлютившись.

Що ж, Непорушна обітниця, яку уклала Рейна з Морріганом, звучала так:

“Сім’я Регдолл, до четвертого покоління після Моррігана Регдолла, зобов’язується захищати й допомагати Рейні в будь-якій із ситуацій, якщо вона цього попросить”.

За іронією долі, Гіпнос, він же “Г. Р.”, Ніккея та Еребус були п’ятим поколінням після Моррігана Регдолла, а тому, навіть не зобов’язувалися з нею контактувати й допомагати, але були практично єдиними з родини анімагів-котячих, хто це робив.

Гіппі та Ніккі стали її сім’єю, а Вандербум, своєю чергою, взяла на себе відповідальність виховати осиротілих і відкинутих сім’єю підлітків.

І після цього присягнулася нікого більше у своє життя не впускати.

Бо не переживе.

***

У Великій залі, (інколи Рейні здається, що вона більше ніде не буває), від самого ранку панувала жвава атмосфера: за столами гриміли голоси, стукіт столових приладів зливався із загальним галасом, а розмови про Келих Вогню не вщухали ні на секунду. Цього дня весь Гоґвортс жив лише однією подією — можливістю кинути своє ім’я у вогонь і спробувати стати чемпіоном.

Рейна з полегшенням опустилася на лавку за ґрифіндорським столом. Ранок видався сумбурним і нескінченно довгим. То одне доручення від Макґонеґел, то інше від Муді — час і сили розтікалися, як пісок крізь пальці. Не було ні хвилини перепочити, ні навіть шансу встигнути на сніданок. Тепер, нарешті опинившись серед “однолітків”, вона вперше за день відчула, що може ненадовго розслабитися. Її плечі опустилися, а голова ніби обважилася від втоми, що накотилася.

На мить Вандербум завмерла, усвідомлюючи, як приємно відчувати нерухомість після біганини по замку. Її погляд безцільно ковзнув залою, не затримуючись ні на обличчях учнів, ні на постатях викладачів. Гул навколо звучав віддалено, немов світ трохи відступив убік, дозволяючи їй зануритися в себе і відновити дихання.

Вона сіла поруч з Еленорою, яка спокійно спостерігала за бобатонцями, що кидали свої імена в Келих Вогню. Відтоді з “гребінцем” вони не розмовляли, а сама Мунбрук і зовсім намагалася не дивитися тій в очі.

Навпроти Рейни розташувалися Фред і Джордж Візлі, над чимось потухаючи, наче розуму позбавлені.

Апетиту майже не було. Але обідній стіл, теплий запах гарбузового пирога і приглушені розмови створювали дивну, майже затишну задуху. За вікнами миготіло багряне листя, що кружляло в ритмі осіннього вітру, а в залі все продовжувало кипіти. Хтось уже поспішав до Келиха, а хтось освистував сміливців.

Звичний запал братів Візлі ніби приглушився, але все одно продовжував іскритися в їхніх поглядах і рідкісних жартах один над одним. Рейна машинально спостерігала за ними, все ще відчуваючи, як її тілом розливається тиха втома.

— Ти, до речі, все пропустила на сніданку, Вандербум, – звернувся до неї Фред із театральною поважністю, хоча сам явно ледь стримував сміх.

— І що ж такого цікавого я пропустила?

Фред і Джордж залюбки переглянулися, як два спільники, що змовляються, перш ніж Джордж відповів:

— У нас майже вийшло обдурити Келих Вогню, — його голос був одночасно серйозний та іронічний.

Рейна спочатку стримано кивнула, ніби не надто вражена цією новиною. Цього варто було очікувати. Вона злегка повернулася до них:

— І чим? – відьма залишалася байдужою.

Джордж, задоволений, що хоч якось зумів привернути її увагу, спокійно продовжив:

— Зілля старіння.

— От тільки нічого не спрацювало, – знизав плечима Фред. — І довелося провести кілька годин у мадам Помфрі.

Рейна мовчки дивилася на них, перетравлюючи почуте. В її уяві на мить розгорнулася картина: Кубок Вогню палає магічним вогнем, і ось — Фред і Джордж одночасно кидають свої імена у вогонь, сяючи підлітковою, притаманною хлопчакам, самовпевненістю. Але наступної миті Келих наче оживає, викидаючи їх геть із зачарованого кола хвилею магії, відправляючи в політ через увесь зал. А в цей час випите зілля починає давати дивні побічні ефекти.

Уявивши близнюків Візлі старими, Вандербум лише на мить подумала про те, що тепер вони були в одній віковій категорії.

Думка про таке безглузде і трагікомічне припущення виявилася настільки несподіваною і дурною, що Рейна не змогла втриматися. Спочатку легка усмішка торкнулася її губ, а потім вона тихо, майже невловимо засміялася. Але сміх набирав сили. І врешті-решт, Вандербум засміялася так голосно і щиро, що не могла зупинитися, відчуваючи, як сміх вібрує в грудях, а ще трохи, і ті почнуть видавати звуки чайки, що помирає.

Фред і Джордж дивилися на неї, як на явище надприродне. Вони обмінялися поглядами — щось між подивом і сумнівом. Легка розгубленість у їхніх обличчях говорила про те, що вони ніколи не припускали побачити Рейну Вандербум такою.

— От і як зрозуміти, – Джордж нахилився до брата, ніби шукав підтримки. — Ми генії чи повні ідіоти?

Фред знизав плечима, злегка примружившись:

— У будь-якому разі, ми молодці.

Рейна тим часом намагалася віддихатися, прикриваючи обличчя долонею, але новий сплеск сміху раз по раз виривався назовні. Вона провела рукою по волоссю, все ще відчуваючи на собі загальні погляди. У грудях поколювало від легкості, але на обличчі знову встановилася звична маска спокою, хоча куточки губ зрадницьки тремтіли, не бажаючи повертатися в нейтральне положення.

Джордж схилився до столу, підперши голову рукою, і, не зводячи з Рейни погляду, усміхнувся. Він, мабуть, уперше бачить Вандербум такою живою.

Але він тут же практично невдоволено насупився. А наступної миті чиїсь руки різко лягли на плечі Вандербум, змусивши ту різко сіпнутися.

— Чого це пенсіонерка від сміху задихається? – Еребус, що підкрався ззаду, завзято посміхнувся.

— Ти чого приперся? — зітхнула Рейна, остаточно заспокоївшись.

— О, ви ті близнюки, що сьогодні розірвали весь зал, – проігнорувавши, підняв брови Регдолл, одразу ж захотівши примоститися поруч. Він обернувся на занурену у свої думки Еленору, яка тихо спостерігала за тим, що відбувається. — Блондиночка, а ну-ка, посунься. Дякую. – кучерявий хлопець знову спрямував карі, практично чорні, очі на братів Візлі. — Це було круто!

— А сам ім’я своє кидати будеш? – обернулася на нього Вандербум, підібгавши підборіддя кулаком.

Джордж намагався приховати свій близько-незадоволений вигляд, але судячи з погляду Фреда в його бік, виходило в нього не дуже.

Як це так? Хто взагалі може так легко і невимушено спілкуватися з Рейною, та й так, щоб вона сама продовжувала розмову? А вчора? Вони обіймалися!

Обіймалися!

До того моменту Джорджу здавалося, що якщо хоч хтось ненароком торкнеться Вандербум, вона спопелить того в ту ж мить, а тут таке!

Хто ти такий? У чому твій секрет?

Так, стоп. Джордж сам себе в моменті спіймав на дуже дивному відчутті. Що це за реакція така? І чому від несправедливості хочеться злитися?

— Жартуєш? – витріщився на відьму Еребус. — Мама мені голову відкрутить!

— Ну, в цьому я її підтримаю, – хмикнула Вандербум, глянувши на близнюків і Еленору. — Це…

— Еребус Регдолл, – обірвав ту хлопець, променисто посміхнувшись. — А ви…?

Близнюки Візлі переглянулися з синхронним кивком:

— Фред.

— Джордж.

Перш ніж розмова встигла продовжитися, голос професорки Макґонеґел пролунав звідкись з іншого боку зали:

— Вандербум!

Рейна закотила очі й видихнула, розуміючи, що її короткий відпочинок добіг кінця. Вона піднялася з місця, поправляючи на собі мантію, і нахилилася до Еребуса:

— Не чіпляйся.

— Навіть не думав, – Регдолл тільки весело підморгнув їй у відповідь.

Вандербум залишила залу легким, упевненим кроком, не обертаючись. Близнюки та Еребус проводили ту поглядами, але вже за мить темноволосий хлопець перемикнувся назад на Фреда і Джорджа, з легкою усмішкою оглядаючи близнюків.

— Отже… – протягнув Еребус, хитро мружачись, немов задоволений кіт. — Хто з вас учора так на неї витріщався?

Фред без вагань ткнув пальцем у брата, зрадницьки посміхнувшись:

— Ось цей красунчик.

Джордж миттєво напружився, у карих очах промайнула суміш невдоволення. Він тут же спробував пробурмотіти щось на своє виправдання, але було пізно.

— Та годі, ти теж нічого, — протягнув Еребус, розтягуючи слова так, ніби смакував кожну секунду того, що відбувається, а потім обернувся до Джорджа. — Ну, і як? Моя прекрасна тітонька ще той кадр, так?

Усі троє, включно з Мунбрук, яка ніяк не брала участі в розмові, широко розкритими очима втупилися на Еребуса.

Тітонька?

Джордж не встиг нічого відповісти — перш ніж він розплющив рота, на стіл із легким стуком лап приземлилася білосніжна кішка. Вона м’яко потягнулася, позіхаючи, а потім сіла просто перед Еребусом, обвивши хвостом передні лапи й втупившись на нього своїми спокійними, але уважними жовтими очима.

Еребус миттєво напружився, а його усмішка зникла.

— Ох ти… Привіт, Ніккі, – пробурмотів він із помітною обережністю.

Кішка Рейни, здавалося, не звертала уваги на загальне пожвавлення навколо, зосередившись лише на Еребусі. Джордж і Фред помітили, як той злегка зблід, хоча його вираз намагався залишатися безтурботним.

Еребус повільно піднявся з лави, озираючись.

— Гаразд, хлопчики та блондиночка, мені вже час, — промовив він, намагаючись виглядати недбало, але голос звучав усе ж трохи натягнуто. Він акуратно підхопив кішку на руки, і та не чинила опору, лише байдуже махнула хвостом, тихо нявкнувши.

Еребус, ідучи, обернувся через плече і підморгнув близнюкам, нічого більше не відповівши. Він зник так само раптово, як з’явився, залишивши Фреда і Джорджа переглядатися в мовчазному подиві.

— Тітонька? – пробурмотів Джордж, усе ще дивлячись у слід хлопцеві, що йшов. — Вони… родичі?

— Нас проміняли на кішку? – Фред хихикнув, обернувшись на брата. — А ти що, заревнував?

— Ні, – цикнув Джордж.

— Упевнений? – усміхнувся Фред.

Джордж задумався. Насупився, відвівши погляд від брата і втупившись у порожню тарілку перед собою. Що це взагалі було? Чому його так зачепили всі ці розмови й усмішки? Адже це всього лише Рейна Вандербум — відсторонена, холодна і завжди зайнята собою. Але варто було комусь, нехай навіть такому дивному типу, як Еребус, втрутитися, і всередині в нього щось одразу перекосилося, наче хтось невидимий смикнув за ниточку, залишивши по собі дратівливе відчуття… і щось іще.

Йому не подобався цей стан. Ніби ходиш у напівсні, а думки скачуть у різні боки, не даючи зосередитися. Чому він такий напружений, коли думає про Рейна? Адже це абсурдно — жодного сенсу в цьому немає. Так, вона красива. Так, у неї дивна, але загадкова посмішка. Але ж вони всього лише ледь знайомі, і до того ж вона часом поводиться так, нібито Джорджа і зовсім не існує. Хіба це нормально — переживати через когось, хто вічно відсторонюється?

Джордж обхопив руками потилицю, насупившись ще сильніше. Ні, це не просто роздратування. Це щось більш… заплутане. Йому хотілося бачити Рейну частіше — ось у чому підступ. Хотілося, щоб вона розмовляла саме з ним, а не з Еребусом, нехай навіть якщо він племінник або хтось там іще. Йому дуже подобалося бачити її такою, якою вона була сьогодні — усміхненою і, нехай на мить, але відкритою. Наче в її обличчі раптом з’явилося щось живе, що чіпляло його увагу і не відпускало.

І це зводило з розуму. Знову.

Звісно, вона йому не подобається. Не може подобатися. Це просто… цікавість. Або роздратування. Або щось іще, що не має значення. Все що завгодно, але не це. Не те, на що натякав Фред увесь цей час.

— Так, – знову прошепотів Джордж.

— Ну, – зітхнув Фред. — Як хочеш.

Але варто було братові після своїх слів посміхнутися й підморгнути йому, як усередині здійнялася хвиля протесту й нерозуміння. Він відштовхнув її, як міг, але вона залишилася — тиха й тягуча.

***

Велику залу заповнили голоси, але цього вечора їх було менше, ніж зазвичай. Вечеря тягнулася надто довго — через нетерпіння чи втому після вчорашнього свята. Келих Вогню стояв на узвишші перед порожнім кріслом Дамблдора, полум’я в ньому хиталося, відливаючи синювато-білими сполохами. Учні раз у раз совалися на своїх місцях, поглядали на Келих і Дамблдора, який усе ще продовжував трапезу. Здавалося, що кожен зітхання, кожен жест чекали єдиного моменту — коли будуть названі чемпіони.

Вандербум, яка сиділа за викладацьким столом поруч із Муді, зберігала байдужий вираз обличчя. Вона на секунду заплющила очі, борючись із легким головним болем, який не відпускав її весь день через безліч несподіваних і термінових справ. Муді, звично нахилившись уперед, щось бурмотів собі під ніс, час від часу кидаючи косі погляди на учнів. Щось у ньому Рейну напружувало, не повсюдно, а просто зараз.

— Як відчуття? – неголосно пробасив той, скосивши на неї своє магічне око.

— Це так нудно, – тихо відгукнулася Рейна, не відриваючи погляду від мерехтливого полум’я в Кубку.

— Хм, не звикла ще? Ну, нічого, скоро буде веселіше, – усміхнувся Муді. Він витягнув із кишені флягу і без церемоній посунув її ближче до дівчини. — Випий, допоможе.

Рейна насупилася, але взяла флягу і пригубила, сподіваючись, що це позбавить її неприємних відчуттів. Присмак був різкий і неприємний, але вона звикла не ставити запитань. Занадто багато запитань ніколи не приносило користі. Але осліпнути від настоянки або перетворитися на другого Муді, будь там Багатозільна, не хотілося.

— Що це? — Вандербум вдихнула побільше повітря через ніс, прикриваючи обличчя рукою.

— Горілка, – знизав плечима Професор.

— І від цього має стати веселіше? – тут же скривилася Рейна, запиваючи соком. — Чи ти моє ім’я в Келих кинув?

Муні раптово промовчав, задоволено посміхнувшись. А потім, нахилившись ближче до її вуха, прошепотів:

— Не твоє.

Золоті тарілки перед ними зникли, і в залі здійнявся гул, який швидко вщух, коли Дамблдор нарешті встав. Професор Каркаров і мадам Максим теж випросталися, чекаючи оголошення. Рейна відсунула флягу вбік і схрестила руки, спостерігаючи за тим, як увага всієї зали переключилася на Келих Вогню.

Не її?.. А чиє тоді?

— Келих Вогню скоро ухвалить рішення, – урочисто почав Дамблдор. — Щойно імена чемпіонів стануть відомі, я попрошу їх підійти до столу і пройти в кімнату за залом для інструкцій до першого випробування.

З цими словами він змахнув паличкою, і свічки згасли, залишивши зал у м’якій напівтемряві. Тільки світло в гарбузах і мерехтіння полум’я Кубка висвітлювали простір. У цей момент тиша стала майже відчутною. Рейна відчувала, як напруга навколо згущується, змушуючи всіх присутніх завмерти в очікуванні.

Раптом полум’я в Кубку змінило колір на червоний. З нього вилетів обпалений край пергаменту. Дамблдор спіймав його в повітрі й, злегка примружившись, голосно оголосив:

— Чемпіон Дурмстренгу — Віктор Крум!

Зал вибухнув оплесками й криками. Рейна, не звертаючи уваги на галас, мигцем помітила, як Муді, напружившись, стежив за кожним рухом Каркарова.

Полум’я знову змінило колір, і з Кубка випав ще один шматок пергаменту. Дамблдор спіймав його і прочитав:

— Чемпіон Бобатону — Флер Делякур!

Учні знову вибухнули оплесками, але Рейна залишалася байдужою, спостерігаючи, як Еребус аж надто захоплено й голосно закричав.

Зал знову затих, і всі погляди спрямувалися до Кубка. Чемпіон Гоґвортсу… Вогонь спалахнув червоним утретє. Дамблдор упіймав наступний пергамент і оголосив:

— Чемпіон Гоґвортсу — Седрик Діґорі!

Оплески вибухнули так голосно, що стіни здригнулися. Седрик піднявся і, злегка зніяковіло посміхнувшись, попрямував до Дамблдора. Учні Гафелпафу радісно тупотіли й плескали, немов святкували свою найважливішу перемогу.

Рейна спостерігала за Седриком, і на її обличчі на мить промайнула тінь схвалення — бідолаха.

— Ну що ж, – почав Дамблдор, піднімаючи руки, щоб закликати всіх до тиші. — Тепер, коли наші чемпіони відомі, я впевнений, що кожен із вас…

Але він замовк. Усі погляди знову звернулися до Келиха, який почав світитися лякаюче яскравим червоним. Іскри полетіли в повітрі, і, на загальний подив, полум’я викинуло ще один шматок пергаменту.

Відьма напружилася, сидячи нерухомо, немов передчувала щось недобре. Муді подався вперед, його магічне око свердлило Келих.

Дамблдор підніс пергамент ближче до вогню, і на його обличчі відбилося сум’яття.

— Гаррі Поттер, – нарешті вимовив він.

У залі повисла напружена тиша, яку можна було розрізати ножем.

Муді тихо хмикнув. Рейна мовчки спостерігала за тим, що відбувається, відчуваючи, як навколо згущується щось неминуче. Поглянула на Лже-Професора по праву руку.

Після того як ім’я Гаррі Поттера пролунало, зал поринув у шоковане мовчання. Усі учні немов застигли на своїх місцях, приголомшені тим, що щойно сталося. Хтось навіть вирішив, що оглухнувся.

Рейна дивилася на Дамблдора, помітивши, як його обличчя на мить застигло у виразі здивування і тривоги. Муді, який сидів поруч із нею, усміхнувся, немов уже знав, що саме зараз станеться.

Гаррі, здавалося, не вірив своїм вухам, залишаючись на місці й не ворушачись. Він озирнувся на Рона і Герміону, потім на решту студентів, немов сподіваючись, що хтось пояснить, що це була помилка.

Дамблдор повільно склав пергамент і вимовив:

— Гаррі Поттер.

Усі погляди одразу ж спрямувалися на хлопчика з непокірним волоссям і шрамом на лобі. У гробовій тиші Гаррі встав, його ноги, здавалося, були зроблені зі свинцю. Рейна стежила за ним уважним поглядом, і їй чомусь стало ніяково.

Рейна мовчки похитала головою, невдоволено насупившись.

Каркаров схопився з місця, його обличчя спотворилося від люті.

— Це обурливо! Він занадто молодий! – закричав він, вказуючи на Гаррі.

Мадам Максим стиснула губи, але до суперечки приєдналася.

— Це проти всіх правил, Албусе! Як його ім’я взагалі опинилося в Кубку?

— Спокійно, спокійно, – підняв руки Дамблдор, закликаючи всіх до тиші, але сам виглядав стурбованим. — Запевняю вас, ми з’ясуємо, як це сталося.

Гаррі завмер, його обличчя зблідло. Він не хотів брати участь у турнірі й точно не розумів, як його ім’я опинилося в Кубку. У залі почали лунати незадоволені шепоти.

Рейна примружилася, продовжуючи стежити за виразом обличчя Муді. Гаррі, все ще в ступорі, почав рухатися до дверей позаду викладацького столу. Вандербум простежила за ним поглядом, затримавши його на спині хлопчика, який, попри всю невпевненість і страх, ішов уперед, озираючись на всі боки.

За його спиною вже лунали обурені вигуки:

— Як він узагалі потрапив туди? – рявкнув хтось зі слизеринців.

— Він порушив правила! – вигукнув інший голос.

Але Гаррі більше не озирався. Двері за ним зачинилися, і в залі знову здійнявся гул. Каркаров і мадам Максим продовжували сперечатися з Дамблдором, і Бегмен намагався їх заспокоїти, але їхні голоси зливалися в загальний шум. Рейна, як і раніше сидячи на своєму місці, лише обмінялася поглядом із Муді.

Однак, всупереч шквалові обурень, за кілька хвилин Дамблдор, який вийшов із кімнати, зберігаючи спокій, твердо заявив:

— Ім’я було вибрано Келихом, і тепер Гаррі Поттер зобов’язаний брати участь.

Залишаючись практично єдиною, хто сидить за викладацьким столом, Вандербум зітхнула. Подумала-подумала, допила соку, оглянула зал і прошепотіла самій собі з вимушеним відчаєм:

— Та пішло воно все в пизду.

***

Зробивши крок у вітальню, Рейну одразу ж накрило хвилею нерозбірливого шуму. Кімната вирувала радістю і збудженням, ніби сталося щось по-справжньому велике. Студенти сиділи на підлокітниках крісел, балакали й сміялися, а хтось уже розкидав солодощі й гарбузові пироги по столах, готуючись до свята. Вандербум здалося, що вона почула дзвін скляних пляшок. Побачивши Рейну, кілька дівчат із шостого курсу одразу оточили її.

— Сьогодні буде вечірка! На всю ніч! – з палаючими очима випалила Алісія.

— З приводу? – Рейна трохи насупилася.

— Ну… якщо не через Поттера, то через Гелловін! – усміхнулася Кеті Белл, знизавши плечима. — Адже ми заслужили на веселощі!

— Свято нам точно не завадить, – додала Анджеліна. — Це в нас традиція, з п’ятого по сьомий курс – вечірка тридцять першого, піжами там… Але, разом з обставинами, що склалися, народу буде побільше.

Рейна лише хитнула головою. Почувалася вона чужою серед цього натовпу, спостерігаючи за їхнім захопленням збоку, відокремлена невидимою перепоною. Усі навколо здавалися такими безтурботними.

Захоплення не поділяла. Але й думати про ситуацію з Поттером не хотіла.

Муді у лісі правду казав — вона занадто багато знає. Тепер уже точно. І від цього стає нудно.

— Я подумаю, – коротко сказала та і вже збиралася розвернутися, щоб піднятися до себе.

Але тут свинцевий погляд зачепився за Еленору. Дівчина стояла трохи осторонь, притулившись до стіни. У руках пом’ята стрічка від мантії нервово смикалася пальцями. Її блакитні очі метушилися кімнатою, немов вона не могла знайти собі місця, і було очевидно: думка про вечірку водночас її приваблювала і лякала.

Рейна завмерла. Бажання залишитися непомітною, не виділятися і не привертати до себе уваги одразу ж кануло в лету. Потрібно було спробувати. Прошмигнувши під стінкою, Вандербум тихо наблизилася до Мунбрук.

— Хочеш піти? – неголосно запитала Рейна, зробивши крок ближче.

Еленора здригнулася від несподіванки, але потім обережно кивнула:

— Напевно…

Рейна довго дивилася на неї, роздумуючи. Їй не хотілося ставати частиною цього свята, не хотілося змішуватися з натовпом і витрачати ніч на марні розмови. Але залишити Еленору саму… Тоді вона, найімовірніше, не піде.

У біди один початок — сиділа жінка, нудьгувала.

— Гаразд, – тихо зітхнула Вандербум. — Я теж піду.

Еленора здивувалася, піднявши світлі тонкі брови.

— Ти не зобов’язана… – тут же почала Мунбрук.

— На годинку, – уточнила Рейна, скріпивши руки за спиною.

Еленора стримано кивнула, легко посміхнувшись.

Рейна й Еленора повернулися до своїх спалень, щоб переодягнутися в зручніший одяг. Хоч і Анджеліна обізвала недо-святкування “піжамним”, Вандербум своїми панталонами світити не збиралася. А тому, наспіх натягнувши на чорну майку темний кардиган із широкими рукавами й чорні штани, вийшла з кімнати, чекаючи сусідку.

Їй, чомусь, вже дуже хотілося, щоб Мунбрук влилася в колектив хоча б на шостому курсі. Щоб усі перестали вважати її дивною, бо такою та не була.

Вітальню було не впізнати. Тепле світло від каміна і свічок відбивалося на полірованих поверхнях меблів. У повітрі стояв солодкий запах гарбузового пирога і маслопива, а в центрі кімнати, засунувши столи та крісла, старшокурсники зібралися в групи. Кожна компанія немов жила своїм маленьким, але бурхливим життям.

Біля каміна сиділи першокурсники й другокурсники, про щось жваво шепочучись, пригощаючись шоколадними жабами та карамельками. Третьокурсники, схоже, організували свою нехитру гру — кидали один в одного подушками, голосно сміючись і приголомшуючи кімнату радісними криками.

Але центр тяжіння для старшокурсників виявився ближче до дальнього кута, де на пухнастому килимі й подушках влаштувалася компанія шестикурсників.

— Пішли, – приглушено сказала Рейна, помітивши знайомі обличчя.

Вони підійшли до групи, в якій були близнюки Візлі, Анджеліна Джонсон, Алісія Спінет, Кеті Белл, Лі Джордан і ще кілька старшокурсників. Між ними були розкидані пакети з пирогами й пакетики з картами для гри. Порожні та майже порожні пляшки з-під маслопива та вогневіскі стояли поруч. Рейна стримала зітхання — їй, якщо чесно, вистачило й ковтка з фляги Муді. Сміх і піддражнювання наповнювали повітря.

— Ну, а що скажеш, Лі? – Анджеліна кивнула на карти, усміхаючись. — Готовий ризикнути ще раз? Чи вже здаєшся?

— Це підстава! – театрально вигукнув Джордан, розмахуючи картами. — Упевнений, що ви змовилися!

— Звичайно, змовилися, – засміялася Алісія. — А ти попався.

Фред, помітивши Рейну й Еленору, усміхнувся і підняв руку у вітанні:

— Ну треба ж, дивіться, хто завітав!

— Не тішся, – відгукнулася та рівним голосом, влаштовуючись на вільній подушці.

Як поводяться підлітки? П’ють, курять, лихословлять? А це, хіба, не стереотипно? Підлітки небезпечні. Від гормонів вони як термінатори. Еленора тихенько сіла поруч, натягнувши рукава светра на пальці, і Рейна помітила, як вона крадькома роздивляється пляшки, розставлені перед старшокурсниками.

Більшість дорослих вважають, ніби почуття підлітків несерйозні й усі ці несамовиті пристрасті — лють, ненависть, сум’яття, жах, безнадія, відкинуте кохання — лише гра гормонів, тренувальний забіг перед Справжнім, що з цього виростають. Це невірно. У шістнадцять років усе серйозно, у всього гострі краї, об них можна порізатися.

— Хочеш спробувати? – неголосно запитала Рейна, нахилившись до сусідки.

— Я… не знаю, – зніяковіло відповіла Еленора.

— Давай, – підморгнув Джордж і простягнув Еленорі склянку з чимось бурштинового кольору. — Усього ковток, для розігріву.

Еленора невпевнено взяла склянку, трохи пригубила і тут же закашлялася, відсуваючи її від себе.

— Схоже, це не для неї, – усміхнулася Кеті, підтягуючи до себе пакет із пирогами. — Може, краще щось солодке?

— А тобі, Вандербум? – примружився Фред. — Пиво, вогневіскі?

— Етиловий спирт, – фиркнула та, відвертаючись.

— Як хочеш, — пробурмотів Фред. — Але знаєш, іноді варто спробувати. Раптом тобі сподобається?

Рейна лише відмахнулася. Її ще малолітки не споювали. А з близнюками Візлі й на тверезу страшно перебувати поруч!

Лі Джордан тим часом долучився до жвавої розмови з Анджеліною та Алісією про останні витівки близнюків:

— Ви б бачили, як Філч лютував після вашої підміни табличок! – реготав він. — Йому знадобилася пара годин, щоб повернути все на місце.

— Століття не забуде, – усміхнулася Анджеліна.

Сидячи осторонь, уважно спостерігаючи за тим, як компанія поводилася, Вандербум посміхалася краєчком губ. Кожен із них грав свою роль: хтось веселився, хтось намагався здаватися дорослим, хтось приховував збентеження за сміхом і дражніннями. Еленора, що сиділа поруч, нервово поправляла рукава і крадькома оглядала компанію, немов намагаючись вирішити, куди себе подіти.

— Вони дивні, – тихо промовила Еленора, нахиляючись до Рейни.

— Вони? – перепитала Рейна, ледь помітно посміхнувшись. — А, по-моєму, це ми дивні.

Еленора посміхнулася, досить ніяково.

— Це ж не так страшно? – неголосно запитала відьма, заглядаючи тій в обличчя.

— Ні, але… – Еленора задумалася, підбираючи слова. — Ти ж пішла заради мене, так?

— І що? – хмикнула Вандербум.

— Просто… я не хочу бути тягарем, – Еленора на мить зам’ялася, стискаючи рукава светра.

— Дурниці, – Рейна похитала головою, злегка фиркнув. — Тут усі дивні. Просто не всі про це знають.

Еленора несподівано розсміялася тихим, трохи хрипким сміхом. Вона прикрила рот рукою, немов боялася, що на неї звернуть увагу. Але ніхто, крім Рейни, не помітив.

— Хочете, ми вас навчимо грати в карти? – раптово підсів до них Джордж.

Еленора розгублено моргнула, але Рейна, не давши їй часу відступити, коротко кивнула:

— Давай.

За кілька хвилин вони вже сиділи з картами в руках, освоюючи правила нової гри. Фред і Джордж азартно пояснювали кожен рух, супроводжуючи свої поради підколами й жартами. Алісія і Кеті обмінювалися єхидними зауваженнями, коли хтось із хлопців припускався помилки, а Анджеліна посміхалася, спостерігаючи за тим, як і ті, і інші намагаються не схибити.

На якусь мить Рейна відчула, як легкість цієї дружньої атмосфери поступово затягує. Не її. Еленору. Відьма навіть дозволила собі злегка посміхнутися, коли Мунбурк, нарешті, спіймавши потрібну карту, радісно підняла руки й одразу ж із вибаченням їх опустила, зніяковівши від власної поривчастості.

— Молодець, – тихо промовила Рейна.

Еленора вдячно кивнула, а її очі блиснули непідробною радістю. Мунбрук тихо посміхалася, а потім із цікавістю починала спостерігати за ходом гри, поступово заглиблюючись у процес. Атмосфера ставала все більш невимушеною. Легкий хмільний сміх, піддражнювання, шурхіт карт і тихий гул розмов робили вечір затишним, немов м’який теплий плед, який накрив із головою.

Оглянувши компанію швидким поглядом, усвідомивши, що сусідка все більше вливається і не почувається дискомфортно, Вандербум сама собі кивнула, починаючи потихеньку відступати. Повільно відсідала все далі, а коли нова партія була в самому розпалі, та швидко піднялася і, оминувши решту групки учнів, рушила на вихід. Не в кімнату, ні. У нічний замок, прошмигнувши крізь портрет Повної Дами. 

Вийшовши з теплого, просоченого сміхом і переговорами приміщення, Рейна зробила глибокий вдих. Гул вечірки залишився за спиною, а з ним і світло, і затишок, і людська метушня. У коридорах було тихо, лише м’які кроки гулко відлунювали від кам’яних стін, змішуючись із шурхотом штанів. Звичний, приємний холод нічного замку зустрів її, як старий друг, а слабке світло смолоскипів лише підкреслювало порожнечу навколо.

Спустившись на поверх нижче, відьма зупинилася, дивлячись уздовж коридору, де самотньо темніли широкі вікна. Рушила до одного з них, знайшла зручний виступ на підвіконні та сіла, мерзлякувато підігнувши ноги під себе. Зовні під важким хмарним покривалом вимальовувалися лише тіні й похмурі силуети дерев. Місяць ховався, тільки ледь помітні обриси саду і веж ледь маячили в темряві.

Самотність — її незмінний вибір. Ще в той момент, коли вона знову ступила на цей поріг, знала, що не стане частиною спільного кола, розчиниться в натовпі. Це був свідомий вибір, і Вандербум не шкодувала. Порожнеча навколо — її дім, її простір, де не треба пояснювати, виправдовуватися, де почуття не сплітаються в тісний вузол, що душить і плутає думки. Вона почувалася так щоразу, коли робила крок убік від галасливих вечірок, від дружніх посиденьок, навіть коли недбало упускала комусь кілька слів або вимучувала недо-посмішку — це було й залишається лише даниною ввічливості, не більше.

Ні, вона не прив’язувалася до людей. Лише до деяких і за збігом непередбачених обставин. Нерозумно прив’язуватися до того, що завжди так легко зникає, зникає без сліду, залишаючи порожнечу ще більш тяжку, ніж до цього. Але допомогти іншим? Це не вимагало прихильності, не зв’язувало її невидимими нитками, тільки робило її крок трохи легшим, а чужу ношу — трохи терпимішою. Межа тут завжди була ясна і чітка. Варто дати собі слабину, крок ліворуч, крок праворуч — і ти вже в глибокій ямі, зв’язаний путами, які захочеш, але не зможеш розірвати.

Рейна тихо зітхнула, притулившись підборіддям до колін, спостерігаючи, як крізь хмари на мить показався серп місяця. Кардиган, що обгортав плечі й спину, потроху сповзав донизу, але через злиплі очі й безперервний гул у думках, та вже нічого не помічала. Свідомість, немов затягнута тишею і темрявою, плавно опускалася в забуття.

Темрява — не зло, а самотність — не кара. 

Вандербум задрімала, знаходячи довгоочікуваний спокій. На самоті не було докорів, заздрощів чи тривожних думок. Тут, у її обгортальній тиші, душа заспокоювалася, ніби всі її частинки нарешті склалися в цілісне, втомлене, але мирне “я”.

Іноді, звісно, прослизала думка — крихітна, майже чужа, — що, можливо, хтось міг би просто вислухати її. Часом їй хотілося відчути тепло поруч, щоб хтось, просто і по-доброму, опинився поряд у скрутну хвилину, втішив, зігрів. Нехай ненадовго, нехай усього на мить. Але страх залишався сильнішим: страх довіритися і побачити, як іде той, кому відкрилася хоч крапля її вразливості, хто впізнав її справжньою. Вона не могла ризикувати собою, знаючи, що втрата цієї свободи принесе значно більший біль, ніж самотність.

Думки поступово стиралися, губилися в темряві, поки її очі остаточно не зімкнулися, а тиша довкола не стала глибшою і непохитнішою. 

Вона не знала, скільки просиділа на підвіконні в положенні скорченої креветки. Неприємний протяг лоскотав спину, морозив плечі й руки. Було так холодно. Вже дуже холодно для звичайного жовтневого вечора. Можливо, справа навіть не в протязі, а в думках її власних.

І тут в одну мить знову стало тепло. Хтось акуратно, ледве торкаючись кінчиками пальців в’язаної тканини, поправив кардиган, що сповзав із плечей, а потім, тихо, практично безшумно, сперся руками на вільну частину підвіконня, напевно дивлячись прямо на відьму. Крізь дрімоту Рейна відчувала це — погляд і ледь вловне дихання. 

Відьма, не розплющуючи очей, все ще напівсонна і занурена у свій заколисливий спокій, лише пробурмотіла в бік нічного гостя:

— Або сідай поруч, або йди.

Відповіді не було, але за кілька миттєвостей підвіконня трохи прогнулося під чиєюсь вагою, і постать, мовчазно підкорившись її дивному проханню, застрибнула поруч. Ледь вловний запах пирога і якоїсь гостринки доходив до неї — чи то перець, чи то спеції, надто нечітко, щоб прокинутися остаточно, але достатньо, щоб помітити, як легкий приплив тепла охопив прохолодну тканину кардигана.

— Класне татуювання, – почувся ледь чутний, знайомий голос. — Чому саме це?

Рейна ледь розплющила одне око і глянула на нічного візитера, втупившись спершу в його руде волосся, потім у тінь, що знайомо окреслювала риси обличчя. Здивування, що промайнуло, вляглося, і сонні думки прояснилися: Джордж Візлі. Під його пильним, трохи цікавим поглядом, та збагнула, про що Візлі говорить — про татуювання на спині, яке вона отримала давно і, як здавалося, заховала від усіх.

Та й не татуювання це було, а так, клеймо.

Місяць, що зростає, повний і спадний красувався в неї між лопаток.

Діва, Матір і Стара. Минуле, сьогодення і майбутнє. Місячний взаємопов’язаний цикл. 

Як вам завгодно.

Вандербум зітхнула і відвернулася, трохи глибше втягуючи плечі в кардиган.

— Та дурість це все, – пробурмотіла вона тихо.

Джордж, не зніяковівши, сперся на коліна і продовжував розглядати дівчину, не зводячи очей. 

— Але ж вона щось значила, так? – запитав він м’яко і голос пролунав із несподіваною серйозністю.

Рейна знову заплющила очі, але спати вже не виходило — слова Джорджа продовжували тягнути її в реальність, порушуючи усамітнення, яке ще хвилину тому здавалося їй надійним, непробивним щитом.

Не відповідаючи, відьма зітхнула. А потім перевела тему:

— Котра година? 

— Сорок хвилин минуло з того моменту, як ти пішла, – легко відповів той. 

Рейна хмикнула — він що, рахував? Джордж глянув на неї з легкою усмішкою, помітивши її неспокійне пробудження.

— Повертаємося? – запропонував він, випроставшись і витягнувши ноги, наче вже смакував шлях назад у вітальню.

Рейна похитала головою, не поспішаючи вставати.

— Не хочу, – відповіла тихо.

Візлі запитально підняв брову, очікуючи пояснень.

— Чому?

Знизивши плечима, Вандербум втомлено зітхнула.

— Голосно там, – зізналася та.

— Залишилися тільки старшокурсники, – спокійно зауважив Джордж, але Рейна все одно злегка хитнула головою, остаточно пробуджуючись. — Малолітки розбіглися по ліжечках.

— А ти сам-то хто? – фиркнула відьма, приречено зігнувши брови.

— Той, хто має повне право безсоромно обзивати малоліток “малолітками”, — засміявся Візлі, розплившись у приємній усмішці.

Свинцевий погляд став ясним і зосередженим, та подивилася на одного з близнюків м’яким, невловним виявом внутрішньої подяки, а потім, порушивши невеличку мовчанку, несподівано запитала:

— Куриш?

Джордж зніяковів, на секунду замислився і трохи хрипло розсміявся.

— Ні, – відповів той, примружившись.

Рейна знизала плечима, киваючи йому відсторонено, і промовила:

— Тоді відсядь.

Він тут же слухняно зсунувся трохи вбік, даючи їй простір, і з цікавістю спостерігав, як вона відчинила вікно, впускаючи в коридор потік прохолодного нічного повітря. Рейна дістала з кишені штанів пом’яту пачку цигарок, дістала одну і, трохи примружившись, піднесла її до губ. Тихо прошепотіла “інсендіо” і краєчок цигарки запалився.

— Скільки в тебе там цих чарівних кишень? – з легким глузуванням запитав Джордж.

— Більш ніж достатньо, – Рейна ковзнула по хлопцеві ледачим поглядом, відповідаючи стримано, ніби між справою.

Джордж усміхнувся і, не кажучи ні слова, поставив перед нею пляшку з вершковим пивом. Вона вигнула брову в мовчазному запитанні, а він просто знизав плечима.

— Я теж не святий, – зауважив Візлі, легко посміхаючись.

Ця його хлоп’яча витівка викликала в неї якесь дивне, майже безтурботне почуття. Відьма акуратно взяла пляшку, піднесла до губ і обережно відпила, поставивши на місце. Джордж, через кілька секунд мовчання, відпив за нею. 

Ковток вона, ковток він. Ковток вона, ковток він. По колу і в повній тиші.

Сидячи на підвіконні, вони, овіяні нічним прохолодним повітрям, занурилися в довге мовчання, що здавалося водночас надто близьким і якимось непотрібним, як чуже, прокурене пальто, накинуте на плечі. 

Вандербум не відчувала тиску, ніхто не вимагав від неї слів чи пояснень. Мовчання було терплячим, давало їй простір — наче навіть час текла м’якше.

— Хотіла допомогти Еленорі? – перериваючи тишу, хмикає Джордж.

— Так помітно? – фиркнула Вандербум, роблячи ковток. 

— Їй сподобалося, – у відповідь той нехитро знизує плечима.

— А решті? 

— І решті.

Нова хвиля мовчання, що накотилася, більше не здавалася такою важкою чи необов’язковою. Навпаки, у цій паузі було щось своє, спокійне, ніби вони просто насолоджувалися моментом без зайвих слів, занурюючись у власні думки. Легкий вітерець лоскотав щоки й розносив коридором запах сигаретного диму та вершкового пива. Докуривши, Вандербум загасила недопалок об пачку, ховаючи його туди ж.

Через деякий час, порушуючи тишу з несподіваною прямотою, Джордж запитав:

— Той хлопець із Бобатону справді твій племінник?

Рейна роздратовано поморщилася, згадуючи нахабну і явно задоволену посмішку Еребуса.

— От зараза, – з явним роздратуванням процідила та. — Лише б розпиздіти.

Джордж тихо засміявся, нахиляючись трохи ближче.

— Ти все ще дуже смішно лаєшся, – сховавши сміх у рукаві, не переставав хихикати Візлі.

Вандербум відмахнулася і, не дивлячись на того, потягнулася по пляшку, але рівновага і все ще сонний стан підвели, і та трохи зісковзнула з підвіконня. Джордж встиг підхопити її, легко притримуючи за лікті й акуратно утримуючи на місці. 

Почуття людей набагато цікавіші за їхні думки.

— І все ж, ти не нікчема, – тихо сказав Джордж, повертаючись до їхньої старої розмови, хоч і відьма ясно дала зрозуміти, що не надає їй особливого значення. Але не Візлі. Він так не думав. — Воно не стане жертвувати собою заради інших.

Легка усмішка торкнулася дівочих губ. Вандербум тихо засміялася. Випроставшись і звільнившись з-під м’якої хватки чужих рук, вона вдихнула, немов остаточно прокидаючись.

— Прогуляємося? – різко запропонувала вона, обриваючи паузу.

— А чому б і ні, – з готовністю кивнув Джордж.

Злегка хитнувшись, обидва встали з підвіконня і, перекинувшись швидким поглядом, стали вирішувати, куди попрямувати. Джордж, задумавшись на секунду, усміхнувся і сказав:

— Знаю одне класне містечко. Підемо.

Миттю перехопивши пляшку з її рук, Візлі зробив великий ковток. Рейна примружилася, здивовано посміхнувшись, і, не надто вірячи, що хтось у Гоґвортсі міг здивувати її якимось новим місцем, усе-таки пішла за ним.

Йшли мовчки. Кроки тихо віддавалися луною в порожніх коридорах. Вершкове пиво все ще гуляло між ними — то передавалося одному, то іншому. Майже закінчилося, хоча здавалося нескінченним. Ніхто не ставив зайвих запитань, і що далі вони заглиблювалися в нічний замок, то сильніше зростала легка цікавість.

Нарешті, вони досягли кінця коридору на сьомому поверсі, і Джордж упевнено зупинився біля однієї зі статуй. Він підняв руку і, торкнувшись її плеча, м’яко зрушив камінь. З легким скрипом статуя від’їхала, відкриваючи вузький, темний прохід.

— Уперед, – кивнув той і швидко ступив усередину, обернувшись, щоб перевірити, чи слідує відьма за ним. — Тільки дивись під ноги, тут сходинки — ледве тримаються.

Рейна, зробивши крок у напівтемряву проходу, озирнулася з легким інтересом. Цей вузький тунель був їй незнайомий, але швидко звикнути до прохолоди й сирого запаху каменю було досить легко. Прохід здавався нескінченним, сходинки були різними за висотою, старі та з помітними вибоїнами, крізь які проглядав товстий шар пилу.

— Довго ще? – та кинула запитання Джорджу, злегка видихаючись.

— Нє-а, – упевнено відгукнувся той, і його голос, відбиваючись від кам’яних стін, став звучати трохи м’якше, ніж зазвичай.

Наприкінці коридору на них чекали пологі сходи, що виводили до дерев’яних дверей, оббитих залізом. Джордж, не гаючи часу, відчинив їх, і Вандербум, зробивши ще кілька кроків, опинилася на невеликому балконі, самотньо розташованому в південно-західній частині замку. Вітер з легкістю тріпав волосся, а краєвид перед очима… Так, краєвид був майже чарівним: далекі вогники Гоґсміду, що розкинулися в туманному серпанку біля підніжжя гори, ліс, похмурий і мовчазний, і озеро, що сріблиться під місячним сяйвом, — усе злилося в єдиний краєвид, тихий і величний.

— Ого, – видихнула Рейна, навіть не усвідомлюючи, що вимовила це вголос.

— Непогано, правда? – Джордж, самовдоволено посміхнувшись, притулився до балясів, спостерігаючи за реакцією.

Стоячи поруч один з одним, не обмінюючись словами, дивилися на нічні пейзажі. Рейна знову потягнулася по пляшку, і Джордж мовчки простягнув її, спостерігаючи, як відьма робить невеликий ковток, потім другий, трохи довший, ніж перший. Передавши пляшку назад, Вандербум вдивлялася вдалину, відчуваючи на собі подих, такий спокійний і необтяжливий.

Джордж повернувся до відьми, роздивляючись її профіль, немов намагаючись зрозуміти, про що вона думає, але Рейна продовжувала дивитися в далечінь, зосереджено і відсторонено. 

— Чому віддаєш перевагу тиші? – м’яко запитав Візлі, перериваючи нічну симфонію.

Вандербум примружилася, немов почувши його запитання здалеку, і з легким зітханням нарешті повернулася:

— Вона зрозуміліша, ніж слова.

— Тиша буває різною, – знизав плечима Джордж, несильно насупившись. 

— Та прямо-таки, – фиркнула Рейна, примружившись.

— Із тобою вона… більш дружня, чи що? – почав розмірковувати Візлі, глянувши на небо. — Зазвичай, якщо з кимось мовчиш, то це вже тому, що зовсім не знаєш, що сказати. 

Рейна перевела погляд на замок, обмірковуючи його слова, але не даючи волю усмішці, що ледь затеплилася в куточках губ. О як! Доброзичлива тиша! Та кивнула і знову глянула вдалину, роблячи черговий ковток. Джордж теж потягнувся по пляшку, і вони продовжували доброзичливо мовчати, поки, нарешті, обидва не допили пиво.

Через деякий час Рейна відчула, як її повіки починають важко опускатися, але, як і раніше, не збиралася йти. Джордж, помітивши, як вона тихенько позіхає, усміхнувся.

Вечір тривав, тихий і майже не потребував слів. Вони базікали про щось просте й незначне — про те, як незвично порожній був Гоґвортс під час літніх канікул (Рейна вперто вдавала, що розуміє, про що він). Вандербум усміхалася, сонно й ліниво відповідаючи.

Рейна починала позіхати все частіше, і її відповіді ставали коротшими, немов їх несло вітерцем. Джордж, усе це помічаючи, продовжував дивитися на неї з легкою посмішкою.

— То що ти думаєш… про свята? – запитав він, майже навмання.

Дівчина позіхнула знову, прикриваючи рот рукою, і ледь встигла відповісти:

— Мм… гамірно, – пробурмотіла та, ще сильніше спершись на поручні й заплющуючи очі. — Занадто багато…

За мить її лікті раптом зісковзнули з балясів, і Вандербум, втративши рівновагу, різко нахилилася вперед.

Джордж встиг підхопити її перш ніж та встигла усвідомити, що падає. Його рука обвилася навколо її талії, міцно і впевнено підтримуючи. Застигнувши, за кілька секунд вона невдоволено фиркнула і тихо пробурмотіла:

— І чому ти завжди мене ловиш?

Джордж трохи посміхнувся, дивлячись їй просто в очі:

— Якщо я коли-небудь це зрозумію, ти будеш першою, кому я розповім.

Вечірнє повітря знову стало тихішим, і на якусь мить їм обом здалося, ніби все навколо завмерло. Джордж ще міцніше притиснувши її до себе, відчував, як м’яке жіноче тіло ледь відчутно тремтить. Рейна затримала подих, свинцеві очі на мить зазирнули, здається, просто в душу до усміхненого Візлі — у її та карих очах читався дивний, розгублений блиск. Вандербум могла б щось сказати, відійти на крок, відпустити, але не зробила ні того, ні іншого.

Дівочі руки лягли на його, повільно кінчиками пальців проводячи невидиму доріжку від ліктів до кистей і… 

Акуратно прибрали їх зі своєї талії. 

Джордж сам ледь помітно нахилився до неї, але тут же відвів погляд і відсторонився. Рейна, трохи здригнувшись, знову випрямилася, надівши на себе звичну стриманість і закритість. Прочистила горло. 

— На добраніч, – кивнула Вандербум, розвертаючись до дверей. 

Джордж, який відвернувся, кинув їй услід: 

— Добраніч. 

Рейна йшла швидкими, нечутними кроками, не дивлячись назад, але боячись навернутися, дивлячись точно вперед. У грудях щось неясно щеміло. У голові шуміли запитання, непрохані й незрозумілі.

 Що це було?

 Чому так дивно, так ново і… неправильно?

Ще недавно відьма переконувала себе, що самотність — її природна стезя. Довгі роки це здавалося навіть природним: вона була сильнішою, швидше справлялася з труднощами, коли їй не доводилося нікого впускати. Але Джордж… його присутність поруч не здавалася важким тягарем. Сьогодні їй із ним було спокійно. У його компанії було приємно. Збивало з пантелику, і це почуття Вандербум не подобалося.

Якщо за відсутності людини ви абсолютно байдужі до неї, а її присутність п’янить вас щастям, що ж відбувається насправді? 

Рейна майже сердито зітхнула, знову засуваючи це відчуття кудись усередину себе. Їй не краще і не гірше тепер — їй ніяк.

Уже біля самих сходів, що ведуть до спальні, відьма майже переконала себе в тому, що цей вечір був прикрашений пляшкою вершкового пива і її сонною втомою.

І все ж, думка про Джорджа… 

Здається, покидати не збиралася.