Розділ – 9. Прийми правду

Я проснувся посеред ночі у лікарні… В тій самій, в котрій опинився вперше, де мене ледь не зарізали… В той раз я втратив свідомість через вдихання диму. В цей раз… Було інше. Лікарі сказали, що я знепритомнів через надмірний стрес, і нервозність. Я розпитав де мій брат, і чи все добре зі старенькою пані. Мені відповіли, що жіночці провели операцію, і зараз вона під наркозом, адже получила серйозні опіки ніг під час пожежі, а молодший у порядку, та знаходится під наглядом правоохоронців, які завітають до мене вже з ранку.
Мені було не спокійно без Майка… Дуже. Я дуже хотів, щоб він був зі мною, поруч. Я лежав на бочку, зігнувшись в спині, і згадував як перед тим, як відключитися, обіймав його заплаканим.

«Майк… Дочекайся мене, малий. На ранок ми будемо разом» – я заплющив очі, і заснув.

О 10-тій в палату заглянути поліцейські, яких я розпитав про Алісу.

– Вона загинула.

Я заплющив очі. Мені стало важко дихати. Кисень наче не хотів входити в легені, як і виходити. Ще одна смерть… Це починає зводити з розуму. І все ж… Було багато відкритих питань.

– Ті головорізи…

– О, ми їх спіймали на гарячому. Найголовніша з цієї шестірки була поранена. Їй допомагала брюнетка Барсел, – обої получили від нас на руках “прикраси”. Ще трьох чоловіків ми упіймали і запакували у автівки. Нейроновій вдалося втекти. Но ми її розшукуємо. Решта знаходяться у відділку, на допиті.

На моєму стомленому обличчі засяяла посмішка радості. Я не міг повірити…

«Їх… Упіймали? Мені це не сниться? Я ж не в комі, так? Нарешті! Ну нарешті Все не дарма!»

– Дякую вам! Ви… Ви мене так порадували цією новиною, но… – я глотнув, облизнувши сухі губи. – Майк… Коли я з ним побачусь?..

– Скоріше за все, через тиждень, коли видужаєш. Лікар Вілсон доповів нам, що твоя нервова система нестабільна. Тобі необхідно пройти три сеанси з психологом, і попити виписані препарати.

– Я в порядку. Мені дуже треба побачити брата живим і неушкодженим, щоб заспокоїтись.

Двоє чоловіків переглянулися, і один з них простягнув мені згорнуті вдвоє, документи. Коли я взяв їх, і пробігся очима, то онімів від переляку.

– Ні… Ви не можете…

– Ми получили дозвіл служби захисту дітей. Пробач, малий, но тільки через тиждень ти побачиш брата.

– Він… Вже там? Один…

– Звичайно. Ми доправили його перед тим як приїхати.

– Чому ви не привели його спершу побачитись зі мною!??

– Юначе, ми отримали наказ відвезти його як найшвидше в дитячий будинок. Не турбуйся, там про нього гарно подбають. Вже скоро, і ти туди поїдеш.

Мені відібрало дар мови… Це передбачувано, но… Все одно так боляче.

– Отже… Ми з братом будемо чекати на нову сім’ю?..

– Я доповім, щоб в разі чого, вас з братом усиновлювали разом, а не по одинці. Все ж рідні не проживуть один без одного.

«Це правда…» – я приліг, та мовчки відвернувся спиною до поліцейських. – «Я не проживу без нього… Як же я хочу бачити, як він зростає на очах…»

Весь тиждень я більше спав, аніж ходив… Тільки зрідка медсестрам вдавалось витягнути мене на прогулянку по території лікарні. Всі мої думки були лише про цей чортів дит. будинок, і те, що ж буде, коли нас з братом заберуть в нову сім’ю.

«Все ж… Налагодиться? Так?»

Коли прийшов час виписуватися мене зустріли у воріт лікарні. Сідаючи у поліцейську машину, двійко чоловіків запропонували мені варіанти, куди спершу поїхати.

– Якщо хочеш зустрітися з братом то ми відвеземо тебе прямо в притулок, це не так вже й далеко, но… Можливо, тобі би хотілося побачитися лицем до лиця з вбивцями, яких ми заарештували?

Вибір був очевидним. Все всередині мене стогнало від нетерпінням побачити ці сумні пики за ґратами.

«Всі вони знущалися наді мною… Тепер настав мій час»

– Їдемо у відділок. Скоріш.

Мене провели до кімнати затриманих. Нарешті я сповна насолоджуюсь видовищем перед собою. Вбивці моєї сім’ї там, де й повинні бути. Особливо радувало око те, що “головна” тепер була беззахисна. Я не приховував самовдоволеної посмішки, коли оглядав її з гори до низу.

– Бачу, ти насолоджуєшся цим моментом. – витончено білі, мов у привида, руки, витягнулися з-за залізних ґрат, та повисли на них.

– Все повертається бумерангом, чи не так? Хто тепер іграшка в руках іншого?

Бандитка посміхнулася, опускаючи очі.

– Як знати, Алане. Як знати… Сьогодні я, завтра вже ти…

Я скорчив недовольне обличчя.

– Не сподівайся якось відомстити. Ти останешься сконати до старості у тюрязі.

Інша на це лиш розтягнула губи в перекривленій посмішці, а тоді, подивилася на поліцейського поряд з вхідними дверима, що сторожив її, і попросила:

– Чому б вам не розказати малому про те, що ви дізналися стосовно мене та моєї родини?

Я зсунув брови, хмурячись:

– Я не хочу про тебе нічого знати! Мені достатньо і тієї інформації, що ти більше не на волі, і нікого не вб’єш! – я відвернувся до дверей, але мою руку перехопив правоохоронець.

– Взагалі то… Це не те, що можна проігнорувати, адже у цій справі причетний ваш батько.

В мене очі полізли на лоба від обурення.

– Яким боком причетний мій загиблий батько до цієї кровопивці!??

– Ви, містере Райт, ніколи не задумувалися чому саме на вашу сім’ю напали?

Я вихопив свою руку від чоловіка у формі, та викрикнув:

– А для нелюдів повинна бути причина вбивати!?

– Я націлилась на твою сім’ю не просто так.

Я перевів гнівний погляд на ув’язнену.

– Алане, твій батько зґвалтував мене. – вона зосереджено дивилася своїми порожніми очима в мої, що розширилися від почутого. – … а точніше сказати, мій батько. До того, як ти появився, він жив з іншою. Хіба ти не знав про іншу сім’ю Мартіна?

Щось в животі так сильно скрутило, що до горла підступила блювота. Я стиснув кулаки, випустивши з стиснутих губ:

– Що ти мелеш… Як ти… Та як в тебе язик повернувся назвати мого тата своїм!?? – неочікувано навіть для себе я кинувся до ґрат. Мені в обличчя незворушно всміхнулася брюнетка. З крижаним холодом в чорнющих очах, та, спитала:

– Хто тепер насолоджується пикою іншого, м? Братик.

Я не втримався та став лупити по ґратах кулаками, викрикуючи:

– Закрий писка! Ти не маєш права мене так називати! Я вирву тобі язика якщо ти ще раз промовиш слово “брат!!” Я тобі ніхто, почула!?

– Які ми злі. – без натяку на страх вона підняла руки. Задзвеніли наручники. Сторож у вході напрягся, роблячи до нас кроки. Інша вхопила моє обличчя, і вимовила, дивлячись зосереджено у гнівні очі:

– Тепер живи, но страждай від правди, кусок ти лайна.

В мене здали нерви, я вхопив її за волосся, та потягнув на себе що є сили, викрикуючи:

– Закрий рота, свиня!! Ти брешеш! Батько казав, що він мав жінку, но та померла при родах разом з дитиною!!

– Пха-ха-ха-ха..! Ось як?.. Но я жива. Жива! – ця божевільна шкірилася, та реготала, а тоді, несподівано, з тремтінням у сівшому голосі, прошепотіла сама до себе:

– Він… сказав, що це я вбила свою маму…

До мене прибіг, та обхопив навколо живота поліцейський, аби відтягнути, но я вперто не хотів відпускати патли клятої відьми. В результаті мене вигнали звідти та доправили у кімнату для допитів, де я сидів на холодному металевому стільчику, і витріщався на стиснуті долоні, в яких знаходилися темні жмені волосся.

До мене увійшла жінка з рудим волоссям, яке страшенно нагадувало про… Алісу. Коли я її помітив, то не міг не уявляти свою першу любов, і її посмішку… Тому половину сказаних нею слів я не почув, адже лив сльози згадуючи поліцейську, але одне, вимовлене нею ім’я було знайоме, тому я поступово знову почав вслухатись у розмову.

– Лінда Райт. 47 років. Була колишньою вашого батька, Алане, но не довго. Через рік померла при складних родах під час яких через надмірну втрату крові і зупинку серця лікарі не зуміли врятувати її. – вона підняла на мене світло зелені очі. Наступні її слова ехом відбилися від стін і вдарили по вухах:

– Дитина Лінди і Мартіна Райта, – вижила. Її до 15-ти років виховував ваш батько. В 16 Тіна Райт завагітніла, і її стосунки з батьком зіпсу-..

– Чекайте! – вся ця інформація не вкладалася у голові. Я підскочив зі стільця, перепитуючи:

– Хто така… Тіна?..

Міс слідча хмикнула, наче посміявшись з мене, та спитала:

– А сказане мною прізвище цієї Тіни вам нічого не говорить? Чи ви погано мене слухали?

Я все почув. Але не вірив в почуте.

– Знущаєтеся з мене?.. Ви з цією твариною зговорилися?.. Як ви смієте брехати на мого загиблого батька!? Я добре пам’ятаю його розповідь про те, що перша дитина від іншої, у нього померла!

– Ні, містере Райт. Ми провели детальне дослідження минулого вашого батька, адже він також був співробітником поліції. По словам його колишніх товаришів по роботі, Мартін справді виховував доньку. Та, навіть ночувала у відділку, бо не було з ким її залишити. Проте по словам колег в поліції, вони не знали, що дівчина завагітніла від самого ж батька. На жаль, це – правда. З рештою знайшлися свідки, – сусіди, що весь тиждень чули крики і плач, а також, бачили сліди побиття на потерпілій. Дівчина зізналася їм про те, що її батько зґвалтував її на підпитку. Сусіди доповіли в поліцію, но колеги Мартіна прикрили його, відкинувши усі звинувачення.

– Це все… Суцільна брехня. Такого не може бути!.. Тато би ніколи… – я замовк, точніше, думки заставили обірвати моє обурення.

«Він… Ставився до нас з сестрами агресивно, но це бувало не так часто… Тато любив гратися з Джеком і Ма-… Но…» – я заціпенів, а тоді, схопився за голову, туплячись у стіл. – «Чому… Тато не ставився до мене, та сестер, як до інших двох, хлопців?.. У нього ж не було причин нас ненавидіти… Ешлі добре вчилася, Карен і Меггі бували не слухняні, але ж це не повід ігнорувати їх, та не любити, хіба ні?»

– Як ставився до тебе батько?

У мене побігли мурашки по шкірі від цього раптового запитання. Я підвів на іншу округлені, наче у переляканого зайця, очі.

– Що?..

– Алане, – слідча склала руки замком, та витягнула перед собою, на стіл. – Ти ніколи не помічав за своїм батьком дивної поведінки, чи дій у пориві гніву? Він тебе, твоїх сестер з братами, не бив, не ображав?

– Братів… Він любив.

Вона схилила голову, неморгаючи, спостерігаючи за мною.

– А тебе?

Чомусь мені… Захотілося плакати. Волога вже підступила на очах, і нехай я і стримував сльози, проте, схоже, інша помітила мій вираз обличчя, що говорив все за мене.

– Мартін Джексонс Райт – ненавидів свою доньку, і всіляко бив, по найменшій дрібниці. Коли ж дівчина завагітніла, то втекла від нього та знайшла любовника. – жінка опустила погляд, і я відчув, що наступні її слова стануть болючими. Вона мовчала. І я не стерпів:

– І що ж було? Вона жила довго і щасливо, а потім, вирішила піти і вбити 6-ро людей з яких 4-ро – невинні діти?

Слідча постукала пальцем по столі. Цей звук мене вибішував…. І відколи мене почали дратувати дрібниці?..

– Як думаєш, що спонукало її вбити невинних? – вона прибрала палець зі стола, та опустилася на спинку стільчика. – Всіх дітей… свого гвалтівника?

Я вловив її натяк. Ми мовчки дивились один одному у вічі, поки інша не пояснила:

– Твій батько вбив її, на той час, хлопця, вистріливши у серце, а тоді, вистрілив у неї. Дитину не врятували, а її саму, – зуміли. Після цього випадку її горе-татусь запроторив її у санаторій для душевно хворих. Через 10 років вона вийшла, та дізналася, що батько щасливо живе собі за містом, з люблячою дружиною, і шістьма дітками. Її реакція? – вона кивнули до мене головою, но я був у ступорі від всієї цієї історії, тому та, змінила тему, припустивши:

– Можливо… Твій батько бачив в тобі Тіну, і твоїх сестер теж не дарма обходив стороною.

У мене перекосилося обличчя. В горлі було сухо. З трудом ковтнувши слину, я розкрив рота, но раптово перед очима все попливло. Світло в кімнаті почало мигати, миг-миг-миг. Це виводило мене з розуму. Я затулив вуха, і скрикнув:

– ДОСИТЬ!

І все погрузилось у пітьму. Я витягнув руку до жінки переді мною, у відповідь до мене потяглася тонка рука з чорними, підточеними нігтями, та вхопила за волосся, та притягнула до себе.
Я почав пручатися, поки не помітив знайоме усміхнене обличчя.

– Чому ти досі живий, Ала-…

– …ане Райт?

Я розплющив очі, закліпав, та оглянувся довкола. На диванчику, поруч, сиділа рудоволоса слідча, яка тримала мене за руку.

«Я все ще у відділку?»

– Я хвилююся, ти знепритомнів хвилин на 8… Мені викликати тобі швидку?

– Ні, я… Не хочу повертатися знову в ту кляту лікарню. – я присів та зробив кілька глибоких вдохів.

«Так мені… Все лише здалося.»