Розділ 8

«У печалі є алхімія. Її можна перетворити на мудрість, яка, якщо і не принесе радості, принаймні може принести щастя».

– Перл С. Бак.

 

Минали тижні, а вона так і не знайшла відповіді. Професор продовжував уникати будь-якого товариства, не ходив на застілля в Великій залі та вчительську. Куцо поговоривши з домовиками, Герміона дізналася, що вони доставляли сирі інгредієнти до його кімнат, а готував він їх сам. Було певно, що окрім його учнів, вона єдина людина, з якою він спілкувався. І навіть з нею він поводився саркастично і холодно, як завжди. Будь-яке запитання, на яке він не мав бажання відповідати, або повністю ігнорувалося, або чоловік напросто огризався. Вона не мріяла, що він раптово відкриє свою душу та стане теплим і товариським  – чесно кажучи, якби це сталося, то це було б страшніше, ніж зіткнення з Волан-де-Мортом, та безперечно вказало б на пошкодження мозку. Але за усіх цих обставин, може він міг дещо змінитися.

 

І все ж, незважаючи на його незмінно холодне й зневажливе ставлення, час від часу з’являлися проблиски чогось світлого. Через тиждень після їхньої розмови в лабораторії, вона знайшла на своєму ліжку записку з загадковим написом: «Гадаю, в мене є щось ваше». Її підхопила цікавість, тож вона спустилася до його кімнат після обіду і побачила його лежачого у вітальні з книжкою, та муркочущого Криволапика, що згорнувся пухкеньким калачиком на колінах. Нездатна навіть слова вимовити, Герміона застигла біля дверей, дивлячись на довгі Снейпові пальці, які розсіяно гладили руде хутро за вухами її вихованця.

 

— Як він пройшов? — спромоглася вона нарешті.

Його чорні очі весело іскрились з під окулярами.

— Й гадки не маю. Але з досвіду скажу, що якщо кіт схоче кудись піти, ніяк йому не заперечиш.

— Вибачте, якщо він вас потурбував.

— Нічого. Я люблю котів, — сказав він неуважно, на її подив. Герміона не знала, як відповісти, лише спостерігала, як він зняв окуляри й поклав їх на поверх книжки поруч. З усіх можливих способів зрозуміти хід думок професора, Ґрейнджер не думала про тварин.

— У вас колись була домашня тварина?

Він похитав головою, занурений у мерехтіння вогнища над хутром Криволапика.

— Ні. В дитинстві мій батько не потерпів би тварин у домі, навіть на свята не подарував би, і,звісно,що в школі мої однолітки не оминули будь-яку мою тварину. А коли викладав… Чесно, навіть ніколи про це не замислювався. Все ж таки підземелля не зовсім ідеальні для утримання тварин. Ваш кіт перший, хто добровільно наважився спуститися так глибоко.

— Лапик вважає весь Гоґвортс своєю територією. Видно, і вас також, — відповіла дівчина, бажаючи продовжити розмову. Він тихо пирхнув. Може так впало світло, але Герміоні здалося, що вона побачила, як він трохи усміхнувся. Заслужив на копчену рибу, пухнастий клубочку. Ти не кіт, ти чудотворець! — Вам має бути втішно. Рудий не любить більшість людей.

Вона не до кінця визначила критерії Криволапика щодо проникливості його дружби, але той мабуть вважає, що Снейп вартий зусиль.

— Чудово, і я теж. Ми добре поладимо, — саркастично відповів професор, і Гермі закусила губу, аби не розсміятися.

—  То як ви потрапили до моєї кімнати, щоб залишити записку? — запитала вона радше з цікавістю, ніж стурбовано. —  Це пов’язано з доступом до кабінету Мінерви?

— Так

— Чи може так зробити хтось інший?

— Так.

Вона на мить замислилася: “Чи може так зробити будь-хто?”

— Ні.

— Я могла би це зробити?

— Ні… Поки ні.

— Ви взагалі не збираєтесь давати мені хоча б крихітного натяку, чи не так? — цокнула дівчина, розчарована однослівними відповідями, а той у відповідь напівпосміхаючись похитав головою.

— Ні. Ви вже вдосталь знаєте для розв’язку.

—  Ходімо, Лапику, — сказала вона коту, який розплющив одне око й сонно зиркнув на неї, а потім неохоче потягнувся. На її потіху, котик уперся передніми лапками в Снейпові груди і подивився чоловікові в обличчя, муркочучи, перш ніж розвернутися й стрибнути вниз, чимчикуючи до своєї господині. Вона підняла його, злегка усміхаючись, і спостерігала, як Снейп щіткою чистить руде волосся на його штанах — вона виявила, що Северус рідко одягає мантії у своїх кімнатах. — Перепрошую за хутро.

— Єдиний спосіб уникнути котячої шерсті — придбати одного з тих жахливих безшерстих сфінксів, а я не вважаю їх за справжніх котів, — м’яко відповів чоловік.

— Правда. Я ніколи не був впевнена, хто Лапик такий. Міркую, що він напів рудий перс та напів нізл, але може помиляюся.

— Оскільки він виглядає надзвичайно здоровим незважаючи на свій вік, і оскільки він достатньо розумний, щоб знайти шлях до моїх покоїв, то здається він не простий кіт, — погодився він. Це була слушна думка. Герміона володіла своїм фамільяром – або він володів нею, як іноді здавалося – вже понад чотирнадцяти років. Притім, що йому було близько трьох чи чотирьох років, коли вона його купила.

Яке ж безглуздя: Обговорювати породи кішок з Северусом Снейпом!

 

— Так кумедно. Я очікувала такої розмови від Мінерви, аж ніяк не від вас.

Він підняв очі, і ще один натяк на усмішку, потягнувся кутик його губ.

— Насправді Макґонеґел не дуже любить котів. Мені здається, що у неї на них алергія. Після перетворення вона звучить так, ніби хворіє на гайморит.

Герміона стримувала сміх: “Тоді ж чому в неї ця форма анімага?”

— Прихований мазохізм – моє найкраще припущення, — сухо зауважив Снейп. — Хоча можливо, що вона не знала про алергію, поки не навчилася перетворенню. Ви могли б в неї запитати, — чорні омути весело засяяли. — Якщо наважитесь, будь ласка, попередьте мене заздалегідь. Хотів би погледіти на це.

— Та ви що, залишите своє непроглядне підземелля і потеревените з нами, менш смертними, — зазначила вона. — Чи варте воно?

— Аби подратувати Мінерву Макґонеґел? Абсолютно.

—  Що ж, на цій мрійливій ноті ми з Криволапиком залишимо вас з вашою книгою, перш ніж я втрачу всю повагу до директорки. На добраніч, Северусе.

— На добраніч.

Виходячи, дівчина поглянула на свого муркочущого кота: “Я не знаю, як тобі це вдалося, Лапику, але  вірю, що ти справді змусив Снейпа потішитись. Заслужив на смаколик. Ходімо.”

Минувши коридори, їй дещо спало на думку і вона зиркнула на свого вихованця: “Ти ж сам потрапив до його кімнат, то сам би міг просто піти. То нащо він мені сказав, що ти там, якщо ти його не турбував? Виходить, найбільший у світі мізантроп хоче компанії?”

Криволапик лише загадково кліпнув на неї очима.

***

 

Розмова була величезною несподіванкою, яка зміцнила її рішучість пізнати справжнього Снейпа. Зокрема, хотілося знову побачити цей натяк на усмішку – вона ніколи не бачила нічого, крім безпристрасності, посмішки чи насмішки на його обличчі, за винятком люті (і, одного разу, агонії, коли він лежав, помираючи на підлозі Верескливої Халупи, але вона намагалася не думати про це) і хотіла побачити, як змінюється його обличчя зі справжньою усмішкою.

 

Її двадцять дев’ятий день народження припав на суботу в кінці вересня. Рано вранці Герміона сміялася з колегами в учительский, відкриваючи свої подарунки. Було несподіванкою побачити Снейпову мантію, що пронеслася кімнатою, оскільки він рідко бував тут. Чоловік виглядав втомленим і дратівливим, таким він був часто, і рушив прямо до стійки з кавою.

— Що привело вас сюди, Северусе? — покликала вона його.

— Кава скінчилася, — пробуботів він, зосереджуючись на підігрівання рідини. Очевидно, він не був жайворонком. Наливав собі чашку завжди міцної і чорної кави, без цукру, або сипав так багато, що Герміона аж жахалася. Він круто обернувся й  вже майже вийшов із дверей, коли помітив метушню. — Ваш день народження? — спитав він нейтральним тоном.

—Так.

До її розчарування, якщо не здивування, він більше нічого не сказав і просто вилетів із кімнати. Обмінявшись поглядами з вчителями, вона закотила очі, хитаючи головою. Привітання «з днем народження» його б вбило? Саме тоді, коли вона думала, що він  почав трохи пом’якшуватися, він робив щось подібне, і залишав її гадати, чи насправді в ньому було щось більше, ніж гірка оболонка, яку він дозволяв відати світу.

Згодом, Герміона відчувала себе дуже винною за ці думки, коли повернулася до своїх кімнат після обіду та побачила у своїй вітальні захоплюючу композицію з паперових квітів – три червоні та білі троянди, кожна складена з вишуканою точністю. Не було ні листівки, ні записки, але вона знала одну людину, якій подобалося орігамі і яка б могла увійти до її кімнати. Коли того дня вона подякувала йому, професор подивився їй прямо в очі і нетерпляче сказав, що не має уявлення, про що вона говорить. А втім досвід навчив її, що ніколи не зрозумієш жодних ознак брехні Снейпа, і що тупо навіть на мить повірити, що вона хоч щось про нього торопає.

***

 

До кінця жовтня вона майже не спілкувалася з ним. Мета його виліковування все ще перебувала на стадії дослідження. Міона бачила, як він іноді відвідував бібліотеку і перевіряв книжки про людську анатомію, зцілення та темну магію, і вона спробувала скерувати власне читання до тих томів, які він, можливо, ще не читав. Як тільки він приступить варити зілля, вона, безсумнівно, бачитиметься з ним частіше, але на даний момент товариства бажати той не хотів. Мінерва неохоче наполягала на тому, аби він приєднувався до колег час від часу. Певно, директорка зрозуміла, що поділ між Снейпом і іншими – погана співпраця. Професор підкорився з таким ж небажанням і майже кожен вечір проводив годину-дві у своєму звичайному кутку, перевіряючи есе або читаючи газету, цілковито ігноруючи всіх, але Герміона була певна, що він чує все, що навколо говорять, і що пів причини його покірності була можливість бути в курсі поточних подій.

Снейп усе ще відмовлявся відвідувати трапези, але великі бенкети є обов’язковими для всіх співробітників, тож Герміона опинилася поруч із ним на Хелловін. Навіть для Снейпа, він був у надто похмурому настрої, без апетиту розкладав їжу по тарілці й дивився кудись в порожнечу. А тіні на очах були глибшими, ніж будь-коли.

 

— З вами все гаразд? — тихо запитала вона. Він не відповів, навіть не почув її. Поганий знак. Снейп завжди був у курсі свого оточення. — Северусе?

— Га?  — роздратовано гаркнув він.

— З вами все гаразд?

Він сердито подивився на неї, а потім знову перевів погляд на невідому точку, яка зачарувала його. У такому настрої, підштовхнувши його до відповіді, він швидше за все, лише гримне щось неприємне, але вона хвилювалася за нього.

— У вас знову був напад?  — запитала вона дуже тихенько, переконавшись, що ніхто не чує.

Це викликало у нього дещо здивований погляд, ніби йому не спало на думку, що це могло її хвилювати.

— Ні, — несподівано відповів він.  — Герміона перебирала варіанти, що ще могло його потурбувати.

— Тоді що?

— Ви не можете хоча би раз не сувати свого носа і зайнятися своїми речами?  — огризнувся він, згорбивши плечі й відвертаючись. Глянувши наостанок, вона повернулася до їжі. Хай дується, якщо так хоче. Через мить вона почула, як він зітхає, і зиркнула на нього краєм ока, побачивши його напругу, коли він пробурмотів: “Якщо хочете знати, я погано сплю”.

— Я думала, що ви ніколи не спите, — сухо зауважила вона. Він сильно страждав від безсоння. Будучи єдиним членом тріо, який все ще навчався в Гоґвортсі, Герміона тоді володіла Картою Мародерів. Здавалося, що у будь-який час протягом ночі, маленьку крапку з позначкою «Северус Снейп» завжди можна було знайти в його кабінеті, лабораторії чи вітальні, і дуже рідко в його спальні.

Чоловік хмуро зиркнув на неї. На відміну від більшості його сумнозвісних поглядів, причину цього було легко зрозуміло “Аби я тільки хоч ще щось тобі розказав”, і їй стало трохи соромно за себе.

— Це через якусь особливу причину?  — вона лагідно поцікавилась, намагаючись передати вибачення. Він не терпів прямих вибачень.

— Не люблю цю пору року, — коротко кинув він. По підведенню його плечей, коли він відвернувся, Герміона зрозуміла, що розмова на цьому закінчена. Він відповів на її запитання, тож вважав, що це кінець історії.  Задумливо повернувшись до їжі, вона розмірковувала над сказаним. Осінь він не любив, чи то жовтень, чи Хеловін?

 

Лише пізніше тієї ночі, збираючись спати, відповідь раптово вразила її, і вона проклинала себе за те, що не усвідомила цього раніше. Ну звичайно ж! Хелловін 1981 року була чи не найгіршою ніччю в житті Снейпа. Не лише втрата єдиної людини, про яку він коли-небудь піклувався, так ще й через нього вона стала жертвою. Сидячи на ліжку, дівчина обдумувала це. В історії були й інші моменти. Як і все, що стосується Снейпа, все було не так однозначно, як здавалося на перший погляд.

Втрата Лілі була найгіршим жахіттям, але смерть Джеймса вплинула на нього не менше, незважаючи на те, що він його ненавидів. Той врятував життя Снейпа, та Северус не зміг повернути цей борг. А згодом пав Волдеморт… Хоч на той час Снейп змінив сторону, він, ймовірно, все ще відчував постійну відданість своєму першому господареві. Крім того, вона повільно усвідомлювала, що смерть Поттерів означала невиконання обіцянки — Дамблдор пообіцяв захистити Лілі та її сім’ю в обмін на службу Снейпа в Ордені, але не стримав слово.

 

— Не дивно, що він не спить, — прошепотіла вона пухнастому комочку, що сидів і пильно зиркав на неї. Її осяяло, і відьма подивилася на свого вихованця, — Лапику, може підеш провідаєш його? А Северус? Я впевнена, йому зараз не вистачає друга, ще й такого мовчазного й уважного. Ні, людського товариства вилупичок не захоче, хоча йому це потрібно. Ну будь ласка?

Кіт довго дивився в обличчя господарки, та згодом підвівся і потерся своєю розчавленою мордою об її обличчя, заспокійливо муркочучи. Зістрибнув з ліжка та вийшов за двері, махнувши рудим хвостом. Маґли часто практикують спілкування з тваринами для лікування, міркувала Герміона, лежачи на спинці, особливо у випадках депресії та психічних розладів. Крім того, слухаючи муркотіння Криволапика й відчуваючи його тепло на своїх ногах, їй завжди ставало легше після поганих снів, або коли вона не могла заснути. Снейп зараз потребував компанії, яка б його не засуджувала, яка б просто побула з ним, аби він відчув себе краще, і оскільки він ніколи не повірив би її таким безвинним мотивам, Лапик є найкращим претендентом. Професор надає перевагу довіряти тавринам, ніж людям.

— Це тільки початок, — сказала вона собі. Герміона намагалася його не жаліти, але іноді це було надзвичайно важко.

***

 

Остання ідея, бачся, спрацювала набагато краще, ніж її попередні зусилля. Важко було сказати, чи поспав професор краще через кота, чи через уже минулий Хелловін, але чоловіча фігура виглядала трохи менш напруженою, і дівчина намагалася не посміхатися щоразу, коли помічала руде хутро на його мантії. З цієї миті її кіт проводив кілька ночей на тиждень подалі від її кімнати. Бувало, вона сумувала за ним, але все ж якщо він проводив ці ночі в підземеллях, Снейп потребував його більше, ніж вона.

Якось Снейп сам підняв цю тему в учительській, дещо незграбно запитуючи, чи варто її коту проводити стільки часу далеко від неї, на що вона невиразно посміхнулася, споглянула йому в очі і відповіла його власними словами, що “якщо кіт захоче кудись піти, ніяк йому не заперечиш”. Це була дуже слизеринська відповідь, напевно одна з тих, якою вона справді пишалася. Може він і підозрював її в участі, але промовчав на рахунок цього.

 

Хелловін відзначився початком важких часів і для Герміони. Середина листопада, і річниця того дня, коли її батьки назавжди розбили з нею глека. Лишалися лічені дні – через місяць, чи два після закінчення війни вона пішла до них, відновила їхні спогади та спробувала все пояснити. Батьки були в жаху від того, як їхня дочка вчинила з ними і зрозуміли, що вона може зробити те саме знову, або щось ще гірше без їх відома чи згоди. Наступні пару місяців напруга сильнішала, перш ніж усе розвалилося назавжди наприкінці листопада того року.

Протягом дня вона змогла зосередитись на своїх уроках, на продовженні досліджень над неврологією та аутоімунними захворюваннями, на інших викладацьких обов’язках, на читанні книжки. Але вночі нічого не вдавалося, аби відключити свій розум і відгородитися від болісних думок та спогадів, які її так мучили. Слідуючи прикладом Снейпа, вона спробувала відволіктися на музику. Це трошки спрацювало, шум не залишав її в задушній тиші, але нажаль не зупинило безсоння і кошмари.

Після одного особливо жахливого сну, прокинувшись з нестямним криком, Герміона визнала поразку. Снейп якось пообіцяв їй приготувати “Сон без сновидінь”, якщо їй знадобиться, ось час і прийшов. Сидячи, тремтячи, вона нервово гладила шерсть свого стурбованого кота й дивилася на годинник. Пів на другу ночі. Їй треба хоч трошечки поспати, інакше вона втратить свідомість під час завтрашніх занятть. Пошарившись під подушкою, вона знайшла карту мародерів і пробурмотіла: “Урочисто присягаюся не затівати нічого доброго”, перш ніж зловити на пергаменті певну постать.

Міона анітрохи не здивувалася, виявивши, що Снейпа немає в ліжку, незважаючи на дуже ранній час, але наразі його взагалі не було в кімнаті. Десять хвилин оглядаючи карту, вона знайшла його на вершині Астрономічної вежі, що повільно кружляв навколо поруччя.

Схоже сьогодні зілля я не отримаю – він не візьметься за приготування у такий пізній час.

 

Все-таки вона може принаймні запитати його. Професор зробить його завтра, якщо тільки не буде кидати вогнем-блискавицею. І, чесно кажучи, вона не хотіла тут більше лежати. Розмова з кимось, навіть гнівним Снейпом, можливо допоможе. Словесна суперечка точно відволіче її.

Пробурмотівши: “Шкоди заподіяно!”, вона встала й схопила свій халат.

До того моменту, як вона вийшла в холодне нічне повітря на вершину вежі, він перестав ходити по колу і зупинився поряд з поруччям, роздивляючись територію. Як завжди, абсолютно незворушний, професор не здивувався, побачивши дівчину, лише підняв очі й злегка схилив голову на знак привітання, перш ніж повернутися до споглядання осінньої ночі.

Підійшовши, вона стала біля нього й подивилася на терен: ясна ніч, небо всіяне зірками, і наполовину повний срібний місяць. Ніхто з них нічого не мовив, аби не злякати цю цікаву атмосферу, яка виникає рано вранці, коли зустрічаються двоє хворих на безсоння людей.

Щиросердно, Герміона була здивована вибором цього місця. Багато років вона знала, що він часто блукав уночі коридорами, але це було місцем смерті Альбуса, місцем, де він добровільно відкрився для повного осуду й ненависті, і фактично прокляв себе. Це здавалося дивним місцем, де хотілося стояти і міркувати, Ґрейнджер по-справжньому знала його лише кілька місяців поза стосунками учень-вчитель. Ясна річ, цього недостатньо, аби зрозуміти його хід думок.

— Я не могла заснути, — нарешті тихо сказала вона.

— Справді, професоре Ґрейнджер? — Незважаючи на сарказм його слів, його тон був нейтральним, тихим. — Не скажіть…

— Не зараз, Северусе, будь ласка. Зазвичай мені подобається спинчатися з вами, але сьогодні я цього не винесу.

— Тоді спробую стриматися. — Зі сторони це могло здатися провокаторством, але його погляд та голос були серйозними. Він дивився на неї цим дратівливим поглядом, вона його ненавиділа. Погляд, який означав, що він бачить набагато більше, ніж вона хотіла сказати.

— Улітку ви запропонували зварити для мене “Сон без сновидінь”, якщо мені колись знадобиться, — тихо промовила вона, не дивлячись на Снейпа. – Я хотіла би його взяти, якщо пропозиція все ще в силі.

— Завтра ввечері воно буде на вашому столі. – Частина напруги покинула її. Дівчина думала, що він відмовиться або принаймні огризнеться, перш ніж погодитися. Вона не зможе витримати другу ніч жаху.

— Дякую, — сказала вона ще тихіше, її горло стиснулося.

— Ви хочете поговорити про це? — так само негучно запропонував він.

— Я навіть на мить не уявляю, що вам це цікаво.

 

Він злегка напружився, очі стали сердитими. Загублена в темній пустелі під ними, вона не помітила, борючись зі сльозами, що блищали на її очах. Северус ще пильніше глянув на неї і миттю його очі втратили той різкий гнів і зараз же стали задумливими, перш ніж повернути свій звичайний нейтральний вираз. Схоже, він напружено розмірковував.

— Я знайшов кілька старих номерів «Віщуна» приблизно цього сезону, восени після війни, — сказав він нарешті з ледь помітним натяком на запитання в голосі.

Вона скуто кивнула: “Так, Северусе, ви, як завжди, мали рацію. Молодець.”

— Я не підглядаю, Герміоно. — власне ім’я злякало її, це якимось чином допомогло стримати потік сліз, коли вона повернулася до нього обличчям. Темні омути були такими ж нерозбірливими, як і раніше.

Єдина помітна емоція в їхніх чорних глибинах — натяк на мертвий, неживий вигляд, який вона бачила багато років тому.

Він продовжував говорити тихо, його голос був різким і грубим: “Незважаючи на поширену думку, я – людина. Я також добре знайомий з кошмарами, горем, смуток, гнівом… і провиною”.

Його розуміння ранило більше, ніж його клятий сарказм, і вона відвернулася від нього, закусивши губу й ковтнувши. Вона ненавиділа відчувати себе емоційною та вразливою.

Людина — прошепотів голосок у голові, і якби вона збиралася зламатись перед кимось, Северус Снейп не потрапив би і до першої сотні. Куточком ока вона вловила рух. Підвівши погляд, Герміона побачила, як він простягає їй свій халат.

— Тут холодно, — приглушено мовив він, майже ніяково. — Може ви і не помітили, але ваше тіло скаже вам спасибі.

Він був правий. Вона неохоче простягнула руку й взяла з його рук чорну тканину, загорнула одяг на  плечі і лише зараз усвідомила, що тремтить.  Знайомі запахи класу зі зілля зачіпилися на тканині: лісовий дим, трави, хімікати та консерванти. Її нюх ідентифікував усе, крім одного, що промайнуло повз неї. Втулившись глибше у ще теплу вовну, вона зосередилася на ароматі, на чомусь земляному та трав’янистому, і зрештою впізнала – розмарин. Раніше вона не вважала розмарин особливо чоловічим ароматом.

Розмарин на згадку…

Чоловік прочистив горло, злегка поворушившись і почуваючись явно не по собі, перш ніж заговорити тим самим грубим і різким голосом.

— Хочу розповісти вам один із найважчих уроків, які мені коли-небудь доводилося засвоювати, Герміоно. Не все має бути битвою, і ви не можете боротися з усім і сподіватися на перемогу. Іноді потрібно визнати, що ви… просто людина.

Слова, які прозвучали саме від цієї людини з усіх людей, вразило її, немов постріл. Це, у поєднанні з усвідомленням того, що він, безсумнівно, говорив на основі свого трагічного, гіркого досвіду, нарешті змусило її втратити контроль, і вона здригнулася в беззвучному рюмсанні.

Коли її сльози нарешті сповільнилися, вона зрозуміла, що її обличчя притулилося коло його грудей, а її рученята заплуталися в його сорочці. Його мантія пахла його зіллями, так близько вона відчула його запах – дивний, складний аромат, який нагадував їй ні про що так, як дощ, характерний запах повітря після шторму, до якого доторкнувся легкий відтінок диму та чогось трав’яного, шлейф розмарину, перцевої м’яти та чебрецю. Якби вона коли-небудь уявляла, що це станеться, вона точно б припустила, що він втече, або прокляне її, можливо навіть буквально. Але насправді його руки огорнули близько до себе, коли він трохи незграбно намагався обійняти її – все його тіло було напруженим, і йому явно було надзвичайно незручно, але він докладав максимум зусиль, аби втішити дівчину.  Герміону вразило, що він точно не відчуває такого комфорту і не має ніякого уявлення, що робить, але вона оцінила його зусилля, і хоч все навколо нього кричало про те, що він хоче бути подалі від усього цього, її заспокоювало лише тепло його тіла.

Пожалівши його нерви, Гермі обережно відсторонилася. Щойно вона ворухнулася, він опустив руки й відступив, уникаючи будь-яких поглядів.  Знайшовши хустку, вона витерла очі й висякалась, перш ніж щільніше закутатися в мантію й приєднатися до нього коло поруччя.

Знову витерши очі, вона трохи постояла мовчки.

— Як ви дізналися?  — запитала вона нарешті. Сама Герміона не була цілком впевнена, про що питає, але, як завжди, він зрозумів. Минув деякий час, перш ніж він відповів. Він рішуче не зводив очей з обрію, і його кісточки пальців побіліли там, де він стискав поруччя.

— Як я вже сказав, я знайомий з болем. Я… Я також знаю, що це таке, потонути в ньому, доки ти відчайдушно хочеш звернутися до когось, будь-кого, і просто відпустити, поки він не зжер твої останні сили.

Він розуміє. У мить власного усвідомлення Герміона підняла на нього очі.

— Але ніхто ніколи не робив цього для вас, так?  — запитала вона дуже тихенько. — Ви ніколи не змогли… відпустити.

Під одним оком здригнувся м’яз, і вона зрозуміла, що він використовує всі сили залізного самовладання, щоб обличчя було повністю позбавленим виразу.  Його очі виглядали мертвими, неживими й загубленими.

— На добраніч, Герміоно, — нарешті сказав професор, відвернувшись і поспішно пройшовши через двері та спустившись сходами. Дівчина зрозуміла, що краще не слідувати за ним. Цього вечора він відкрився на стільки, скільки міг, натиснувши ще сильніше, він би вибухнув.

Вона щільніше обгорнула себе теплом його мантії, її серце боліло за нього в цю мить. Він не відповів їй. Йому і не потрібно було. Стільки років болю та горя, немає до кого звернутися, немає нікого, хто міг запропонувати простий людську втіху. Він, мабуть, був такий жахливо самотній. Вона згадала, яким жорстким і незручним було його тіло, коли він намагався її обійняти, і подумала, коли його востаннє навіть торкалися. Було помітно, йому ніколи не подобалися людські контакти, але можливо тому, що це було для нього незнайомим.  У чомусь він нагадував їй бродячу тварину, сповнену страху й недовіри, яка відчайдушно прагне дотягнутися до когось, але надто налякана, щоб це зробити, здригаючись від найпростішого жесту. Міона й гадки не має, наскільки він може бути самотнім.  Певно, все це тривало так довго, що він навіть не уявляв, як сильно йому боляче.

 

І все ж, незважаючи на це, він намагався допомогти їй, коли вона цього потребувала. Він намагався запропонувати втіху, коли не мав уявлення, як це зробити. Від цього не було ніякої користі, не тоді, коли вона йому в боргу за зілля. Це було абсолютно нехарактерно, і все ж він був єдиним, хто міг повністю зрозуміти, як це відчувається — пригнічувати весь той біль, горе й провину, доки ти більше не зможеш це терпіти. Її друзі… вони були “типовими ґрифіндорцями”, як сказав би Северус. Пристрасні та палкі, їхні емоції вирують з їхньої душі на оточуючих. Герміона не була такою.  Зазвичай вона зберігала все всередині, приблизно так само, як і Северус.

Вона повільно крокувала довгою дорогою назад до своїх кімнат, занурена у думки і згадуючи запах дощу.

***

У холодних проміннях дня вона трохи переосмислила свою думку.  Безсумнівно, він був травмований глибоко, майже смертельно, але це не означало, що він відгукнеться на будь-яку спробу допомоги. Йому було сорок вісім років. Майже півстоліття самотності залишило свій відбиток. Це не історія, яку вона збиралася магічним чином, ха-ха, знайти вирішення всіх його проблем і допомогти йому вилікуватися. Він надто зламаний для цього. Його рани були надто глибокими, щоб загоїтися.  Найкраще, на що він міг сподіватися, найкраще, чого вона могла досягти, це дати йому щось інше, що дозволило б йому забути про них, щось, що трохи притупило б біль, аби він міг жити з ними. Цього замало, але це більше, ніж хтось йому дав би. Якщо вона впорається, цього буде достатньо, аби відплатити йому хоча б частинку.

 

 “Типова Ґрифіндорка”, сказала вона собі з легкою посмішкою, вмиваючись і чистячи зуби, намагаюсь взяти всю відповідальність за проблеми світу. Зцілити його – не моя робота. Проте вона все ще хотіла. Частково тому, що він заслуговував кращого, частково тому, що чаклунський світ винен йому, і частково тому, що він був людиною. Ба також частково заради нього самого. Протягом останніх кількох місяців вона почала помічати під шрамованим тілом професора, іншого чоловіка. І вона хотіла би дізнатися про нього побільше.

Не було у ньому жодної невинної, люблячої людини, похованої не так глибоко, аби її витягти на поверхню, вона це знала. Якщо в ньому колись і було щось подібне, то воно померло багато років тому. Він був тим, ким був – пошкодженим, озлобленим, недовірливим, самотнім, злим і скривдженим. Якщо вона не може прийняти це, їй потрібно піти геть зараз же, тому що, якщо вона збирається  його змінити, вони обидва постраждають. У ньому були крихітні проблиски чогось кращого. Якщо вона зможе досягти їх, вони могли б врівноважити темряву, яку всі бачили в ньому, і допомогти йому знайти якусь стабільність. Пробувати щось інше неправильно. На краще чи на гірше, ця темрява була частиною нього, і Герміона не має ані влади, ані права це змінити.

Сам масштаб того, що вона планувала, викликав у неї запаморочення. З усіх можливих жертв війни, яким вона могла вирішити допомогти, їй довелося зосередитися на найбільш постраждалій з усіх. Знову ж таки, вона була налаштована на цей шлях у ту мить, коли зустріла його на вокзалі Ватерлоо, чи це був збіг, чи щось зовсім інше.  Проте факт залишався фактом, що Герміона почувалася не в своїй тарілці. Їй потрібно було поговорити з кимось, хто міг би запропонувати іншу точку зору, але хто?

Портрет Альбуса був очевидним вибором, але Герміона відкинула цю ідею. Северус віддано служив Дамблдору понад двадцяти років, але вона готова з’їсти драконячий фарш, якби він дійсно колись любив свого господаря, і вона була впевнена, що Дамблдор ніколи не розумів свого шпигуна, лише те, як ним керувати. Ґрейнджер все ще думала про свого директора з прихильністю та повагою, але в той же час ці емоції були набагато слабші, ніж раніше. Необхідно було чи ні, але не може вона змиритися з тим, що він зробив з усіма ними. Так, це було необхідно, але те, як він робив вигляд, що нічого такого не відбувається, викликало нудоту. Вона б думала про нього набагато краще, якби він чесно зізнався, що робив з ними.

Ні, Альбус не зміг зрозуміти, що спонукало майстра зілля. Директор, ймовірно, міг би підсказати їй, як викликати певну реакцію, і вона могла б це зробити на користь собі. Але це погана ідея, більше буде походити на маніпуляцію. З нього цього достатньо. Старі колеги Северуса були таким самим поганим вибором. Професор ніколи не любив жодного з них, і вони ніколи не любили його. Їм теж не має чого запропонувати.

Можливо, їй потрібні були не нові знання, а інший погляд на те, що вона вже знала. Не хтось із друзів Северуса — у нього їх не було, — але, можливо, хтось із її друзів міг би допомогти їй упорядкувати її заплутані думки. Але хто? Не Рон. Він все ще не розмовляв з нею, але вона підозрювала, що це тому, що він викинув її подалі з голови. На Різдво відправить листівку й подарунок, як ні в чому не бувало.

Гаррі? Ні. У нього було занадто багато історій з Северусом, занадто багато гіркоти. Хлопець більше не ненавидів майстра зілля, але точно не зрозумів би бажання допомогти своєму старому ворогу.  Крім того, чоловіча думка була не тим, чого вона хотіла.

Джінні?  Надто близька до Гаррі… Та в будь-якому разі Герміона підозрювала, що її рудоволоса подружка теж не зрозуміє. Вона не хотіла витрачати тижні, намагаючись пояснити, чого саме вона намагалася досягти, не тоді, коли вона насправді не знала точно, чого хотіла. Зненацька до неї прийшла відповідь. Усміхаючись, Герміона сіла за свій стіл і почала писати листа.

 

Люба Луно!

Минуло багато часу з тих пір, як ми розмовляли, напевно, з того моменту, як ти влітку запропонувала Северусу дати інтерв’ю. Пробач за це. Я просто надто захопилася поверненням до рутини. Насправді, я хотіла дізнатися твою думку про дещо; Знаю, я це вже казала, проте здається в тебе завжди є інша точка зору, і я гадаю, що вона мені дуже потрібна зараз… Ти вільна в ці вихідні? Я б хотіла поговорити…

***

— Привіт, Герміоно! Я все одно збиралася тобі написати. Я пам’ятаю, що ця пора року погана для тебе.

— Так, — погодилася Герміона, відчуваючи на диво полегшення говорити про це з нею. Дивне поєднання мрійливості та міцного здорового глузду Луни дивно розслаблювало. — Мені вже легше, але річниця минула.

— Це добре. З кожним роком болить менше, чи не так? — Невиразні очі її подруги тепер стали гострими. — Хтось ще писав?

— Ні, — сумно зізналася Герміона, — але я не очікувала, що вони напишуть.

— Знаєш, самотність не завжди допомагає.

— Я була не одна. Дехто у Гоґвортсі допоміг мені. Власне, саме про це я хотіла з тобою поговорити… — Глибоко вдихнувши, Герміона почала розповідати про те, що відбулося на вершині Астрономічної вежі. Це зайняло надто багато часу; протягом всієї розповіді Луна нічого не сказала, просто сиділа, підхопивши підборіддя рукою, і ні на що не дивилася, слухаючи без коментарів.

— Ну, — поважно сказала вона, коли Герміона закінчила, — я розумію, чому ти не звернулася ні до кого з друзів.

— Ні, — іронічно погодилася вона. — Я думала, сподівалася, ти не відреагуєш так, як вони. Я не хочу намагатися виправдовувати бажання комусь допомогти.

— І не треба, — весело відповіла Луна. — У всякому разі, я ніколи не бачила професора Снейпа таким, яким бачили ви. Певно тому, що я не ґрифіндорка. Він ніколи не лютувалися на Рейвенкловців. Я бачила його більш нейтральну версію. І ніколи не вірила у те, що він такий похмурий завжди. Ніхто з нас не простий.

— Саме так, — тихо погодилася Герміона. — Мені знадобилося надто багато часу, щоб цього навчитися. Тож ти згодна з ідеєю, що я намагаюся зробити?

Луна виглядала на диво серйозною: “Так, насправді, я так думаю. Я гадаю… Ну…”

— Що?

— Не зрозумій мене неправильно, будь ласочка. Я міркувала про це роками, але якби я сказала вам про це раніше, ви б мене прокляли…

— Що сказала, Луно? — запитала Герміона роздратовано.

— Ну, я часто замислювалася, чи ви з професором Снейпом так ворогуєте через те, що ви такі схожі. Я маю на увазі, що зрозуміло, чому він ненавидів Гаррі, і якщо він ненавидів Гаррі, то мусить також ненавидіти Рона, вони були більш схожими між собою, але ти не була так вплутана до Гаррі. Здавалося, він ненавидів тебе за твої власні заслуги.

— Я дратувала його. Була вискочкою, занадто звертала на себе увагу.

— Так само робили багато з студентів, але він ніколи не ненавидів їх за це.

— Що ти маєш на увазі, Луно? Я не зла, просто розгублена. Чим ми схожі?

— Ви обоє травмовані, — просто сказала Луна. — Те, що сталося на вежі, тільки це підтверджує. Він не зміг би допомогти тобі, якщо те, через що ти пройшла, не співпало з тим, через що він пройшов. Він би не знав, що зробити. І завжди було ще дещо. Мені здається, ти була дуже схожою на студента, яким був він.

— І яким саме…?

— Розумний. Ізольований. Ізгой. Розчарований. Самотній. Блискучий. Нетерплячий.

 

Герміона відкрила рота в гнівному запереченні, а потім знову закрила його. Ніщо з того, що щойно сказала Луна, не було неправдою. Точно були відмінності. Вона сумнівалася, що Северус коли-небудь намагався отримати схвалення вчителя чи допомогти менш здібному учневі, і вона ніколи не створювала заклинань, щоб завдати шкоди людям, і не піддавалася такому універсальному знущанню, яке вона бачила в Ситі спогадів. Але Луна щойно перерахувала багато спільних факторів.

— Можливо, — сказала вона нарешті неохоче. Якби це був хтось інший, окрім Луни, вона була б обурена такими підсумками, але Луна не дивилася на світ так, як більшість людей – зрештою, саме тому вона й розмовляла з нею. — І що ж це тепер означає?

— Й гадки не маю, — весело відповіла Луна, — але це щось означає. Він не став би відкриватися будь-кому. Навіть з таким, що ти сказав мені про його здоров’я, йому не потрібно було дозволяти тобі бачити стільки, скільки він показав. Він відкривається тобі, Герміоно. А чому – це не має значення. Якщо хочеш йому допомогти, у тебе більше шансів, ніж в будь кого. Але це не означає, що це спрацює.

— Я розумію, — запевнила вона подругу. — Тільки це не казка. Він не стане іншою людиною, та я цього і не хочу.

— Так чого ти хочеш? — дуже серйозно запитала Луна.

— Я хочу допомогти йому. Я просто не знаю як. Я не настільки зарозуміла, щоб знати, як йому допомогти. Він такий, який він є. Я просто хочу зробити це менш болісним і менш складним для нього. І, ну, дивним чином, я думаю, що ми друзі, хоча більшість людей, мабуть, не бачить цього.

— Хм, — пробурмотіла Луна, мабуть, думаючи зовсім про інше; Герміона звикла до цього.

— Яким він був, коли дав тобі інтерв’ю?

— Що? Ой. Він не був поряд. Професор надіслав це мені, і фотографію. Я не бачила його з війни.

— Тож, є ідеї щодо того, чим я зараз займаюся?

— Змусити Криволапика допомогти йому було чудовим початком, — задумливо сказала Луна. — З тваринками завжди легше мати справу, ніж з людьми. Я думаю, що у тебе правильне порівняння його з диким бродягою… Тримай цю думку. Просто дай йому звикнути до того, що ви іноді поруч. Спробуй знайти теми про що поговорити – гарною ідеєю можуть бути книги. Щось безпечне. Ти його взагалі  якось торкалася після вежі?

— Перепрошую?

— Не хвилюйся, я не настільки божевільна, — з посмішкою сказала Луна. — Це серйозне питаннячко.

Герміона деякий час думала над цим: “Відтоді я бачила його лише один чи два рази. Він дав мені “Сон без сновидінь”, про який я просила, і сказав, що це не було відповіддю, і я повернула йому мантію. А, і ми ненадовго зустрілися, аби поговорити про його дослідження”.

— Ти його торкалася?

—Я точно не пам’ятаю… Зачекай. Так. У кімнаті персоналу, випадково. Я торкнулася його руки.

— Як він відреагував?

— Він смикнувся, — повільно сказала Герміона. — Дійсно сильно. Він порвав листа, який читав. Пам’ятаю, я думала, що реакція на мене була б меншою, якби я випадково вдарила його.

— А потім?

— Поводився так, наче нічого не сталося, просто гарчав на мене, аби я була обережнішою.

— Тоді ти мала рацію. Його, мабуть, давно ніхто не чіпав.

— Що це дає?

— Дотики важливі, Герміоно. Маґлівські психологи проводили експерименти з тваринами – цуценятами, мавпами чи іншими створіннячками, я точно не пам’ятаю. Вони брали новонароджених тварин і виховували їх із усіма основними потребами – їжею, водою, теплом, охороною здоров’я, чистотою – усім, крім фізичного контакту, з собі подібними чи з людьми. Ніколи не торкалися їх, як можна менше.

— І що сталося? — запитала вона з цікавістю.

— Більшість із них загинули. Ті, що вижили, були ненормальними. Агресивними, небезпечними та нездатними взаємодіяти один з одним.

Герміона повільно обробила це: “То що це означає, що я повинна робити?”

— Я поки гадки не маю. Це твій проєкт, а не мій. Але якщо це допоможе, то це як приборкування коней: маґли витрачають близько тижня, просто навчаючи коня, що торкатися – це не боляче, що цього не варто боятися. Може і ти так почни. Покажи йому, що спілкування з іншою людиною не завдасть йому шкоди, що розмова та дотик – це нормально. Я маю на увазі, інтелектуально він це вже знає, але тобі потрібно показати йому несвідомо. Це не інтелектуальна проблема – інакше вам двом було б набагато легше. Це бальше інстинкти, а не розум. Тож просити рейвенкловця про допомогу було не дуже розумно з твого боку.

Вони всміхнулися одна одній, перш ніж Герміона почала сміятися.

— Ти даєш мені поради, як приборкати Северуса до вуздечки?

 

Вони обидві розчинилися в безпорадному хихіканні.

 

~~~

Любі друзі, вже зовсім скоро Новий рік, а я нарешті викладаю вам нову главу! Хочу побажати нам усім на наступний рік миру та спокою, здоров’я, сили та натхнення. Дякую, що підтримували мою працю, сподіваюся на ще більше перекладених глав наступного року.

Слава Україні!