Широковідома у вузьких колах таємниця

1978

— …і ця мала змія просто зібрала свої шмотки, — шипіла Пенелопа Стівенсон над чашкою чаю з мелісою, — між іншим, всі ці шмотки їй купили ми за свої гроші, бо вона ще нічого свого не має! Так от, вона зібрала ці шмотки і втекла! Живе тепер зі своїм клятим Блеком! А він що? Він теж втік з дому, розірвав всі стосунки з сім’єю, вони не лишать йому спадку. Звісно, він має щось там від Альфарда, але Талія зі своєю красою могла б вичепити значно партію, варту її більше.

Вероніка Морров слухала подругу, неспокійно потираючи руки під столом. Вона розуміла, що Пенелопі більше нема з ким поділитися своїм горем, але, бачить Мерлін, зараз їм небезпечно зустрічатися: дочка Вероніки — Смертежерка, зять теж із цих, а в Пенні чоловік і всі близькі знайомі, включно з «клятим Блеком» — в Ордені фенікса.

— І головне, знов я одна в усьому винна, — Пенелопа торкнулася хустинкою кінчика бездоганного носа. — Теодор, безперечно, прийме її назад — він її обожнює. І я знаю, що вони листуються — він уже зараз їй все пробачив! А я, як завжди, буду крайньою, бо піклуюсь про її майбутнє більше, ніж ці двоє разом узяті.

Вероніка зітхнула і кинула неспокійний погляд за вікно: западали бузкові сутінки, і пора було випроваджувати подругу – невдовзі повернеться її власна безмозка донька. Вероніка відпила чаю, намагаючись придушити черговий спалах роздратування — останні півтора року вона не могла думати про Ґіневру без нальоту злості. Звісно, їхній зять теж Смертежер, їм нікуди не подітися від цієї сумнівної компанії, але коли Смертежерка живе у твоєму власному домі — це зовсім інша річ. Вважай, ти й сама в їхніх лавах. А Вероніка хотіла спокою. Наймудріше причаїтись на час революцій, а потім уже підлаштовуватися під нову владу. Найменше Морров любили ризик — він був їм просто не по кишені.

Але тепер їй, згнітивши серце, доводилося робити все, щоб Темний Лорд не розчарувався в її дочці, і його гнів не впав на голови всієї родини. Всі вже зрозуміли, що він стирає з лиця землі і весь рід тих, хто насмілювався зрадити його.

Пенелопа тим часом знижувати градус своєї журби не планувала.

Вероніка починала закипати. Пенелопа обожнювала страждати і жаліти бідну себе. Цим вона і сподобалася Теодору — витончена красуня, беззахисна перед підлістю світу, яка потребує постійної опіки та сильного чоловічого плеча. Інфантильність Пенні доводила Вероніку до сказу ще в ті часи, коли вони навчалися у крихітному приватному пансіоні для дівчат. Майже всі вихованки пансіону були позашлюбними дочками шляхетних чистокровців, які не хотіли, щоб вони перетиналися в Гоґвортсі з їхніми законними чадами: кожен боявся, що хтось, хай навіть побіжно, кине щось на кшталт «Подивіться, як ця Пенелопа Бейкер схожа на Ґая Нотта». (Тоді подібним ще можна було когось пристидити, але не настільки, щоб зовсім не стрибати у гречку*.)

Пенні вважала себе знедоленою ще й тому, що не вчилася в Гоґвортсі, і Нотт не хотів визнавати її хоча б формально навіть після її блискучого заміжжя. Вероніка, навпаки, вважала великою удачею, що її безрідна й досить недалека матінка примудрилася закадрити самого лорда Лестранжа, забезпечивши тим самим чудові магічні гени і місце в пансіоні, де дівчатам дали блискуче виховання, гідне леді. До того ж, їй подобалося думати, що Рудольфус і Рабастан, якими всі захоплювалися, її племінники.

— Годі тобі, Пенні, — суворо сказала Вероніка: тільки такий тон міг гарантовано привести леді Стівенсон до тями. — Блеки можуть скільки завгодно крутити носом, але рано чи пізно вони помиряться зі своїм дурним сином. Тоді твоя донька стане леді Блек, і ти будеш дякувати небу за її давнішу впертість.

— Ти справді так думаєш? — з надією зітхнула Пенелопа.

Вероніка впевнено кивнула. Почекавши, поки Пенні змалює собі райдужне майбутнє, вона нагадала:

— Вже темніє.

— Так, звичайно, — схаменулась Пенелопа: зараз вона вже сяяла, як столове срібло. — Дякую, люба. Що б я без тебе робила?

Декілька хвилин леді Стівенсон пишномовно висловлювала подяку, а Вероніка натягнуто посміхалася, мріючи нарешті заштовхати її в камін. Щойно Пенні поглинуло зелене полум’я, як грюкнули вхідні двері, і Ґіневра проскочила повз зі старим фоліантом під пахвою — Вероніка лише встигла помітити огидні колготки в сіточку, що визирали з-під мантії, і нестерпно яскраві фіолетові замшеві туфлі. Серед Смертежерів законодавицею цих «екстравагантних» мод вважалася Белла Лестранж, але Вероніка знала, що першою ці напівмаґлівські вульгарні шмотки запроваджувала Талія. Белла її копіювала, хоча не факт, що зізналася б у цьому бодай собі.

Вероніка струснула волоссям, відігнавши думки про дитячі інтриги молодих відьом, і рушила розпоряджатися вечерею. За годину вона піднялася в кімнату дочки.

— Вечеря, дівчино!

— Ага! Зайди, будь ласка.

Вероніка дещо здивувалась і штовхнула двері. Ґіневра встала з-за письмового стола, тримаючи в руках конверт.

— У мене до тебе прохання, — дочка зачинила за нею двері.

Вероніка всілася на край ліжка і наготувалася слухати. Ґіневра підступила до неї з дуже напруженим виглядом, буквально вбираючи очима її погляд.

— Мені потрібно, щоб ти передала цього листа Талії через тітку Пенні, — урочисто піднесла конверта Ґіневра. — Мене Талі тепер навіть слухати не стане, але тут дуже важлива інформація.

Вероніка терпіти не могла, коли Ґіневра щось замишляла. Востаннє, коли вона була така таємнича і так світила очима, вона зрештою щасливо продемонструвала їм Мітку.

— Яка інформація? — з підозрою спитала Вероніка. Тон вийшов агресивніший, ніж вона планувала.

Дочка явно вагалася. Пожувала губи і скосила погляд на свій дорогоцінний конверт, наче діамант там ховала.

— Таємна. І небезпечна. Краще, якщо про неї знатиме якомога менше людей. Я постаралася запечатати його так, щоб сама тітка Пенні не змогла відкрити.

— Ого, і я передам це, не знаючи, що там? — насмішкувато спитала Вероніка. Вона намагалася визначити для себе, чи дратуватися, а чи починати панікувати через нові невдалі життєві рішення дочки. Згадався шок, який вона відчула, коли Ґіневра піднесла новину про Мітку, ніби якийсь неймовірно приємний сюрприз. Коли вона відгорнула рукав, за столом всі заніміли.

— Їй треба знати дещо про Темного Лорда, — приголомшила Ґіневра цілком у дусі того вечора.

— Що?! — Вероніка аж рота розтулила.

— Мамо, мамо, послухай, — затарабанила Ґіневра. — Він дуже небезпечний, значно небезпечніший, ніж я думала. Я дізналася про нього дещо таке, що може коштувати мені життя…

— Мерлін, що ти мелеш?! — відчайдушно скрикнула Вероніка.

На мить їй здалося, наче стіни посунулися на неї, і вона заплющила очі, розтираючи скроні. Відчула, як Ґіневра бухнулась на ліжко поряд і гаряче зашепотіла:

— Якщо розповім тобі це, то ти теж можеш опинитися під загрозою, тож, будь ласка, просто передай листа Стівенсонам. Він уміє влізти просто в голову і шепоче…

— Що. В цьому. Листі. — відкарбувала Вероніка, розплющивши очі.

У Ґіневри затремтіла нижня губа. А тоді вона схопила стару книгу, яку притягнула сьогодні з собою, і, збиваючись, почала розповідати про пошук безсмертя, про підслухану розмову Блеків, про розколоту Авадою Кедаврою душу, горокракси і способи їх знищити.

— Я впевнена, що його горокракс знаходиться у сейфі Лестранжів. Я вже з місяць підслуховую Беллу, — оповідала дочка.

Вероніка вже не мала слів для здивування.

— Вперше я їх підслухала випадково — молодші з них не такі вже й обережні. Була вечірка у Лестранжів, усі вже розходились, а мені різко закортіло в туалет. Дорогою звідти я й почула базікання Белли. Вона випила забагато і хвалилася наймолодшому Блекові, Реґулусу, як Темний Лорд її цінує, розповіла обтічними словами про горокракс. Решту інформації я дошукала сама. Ще кілька разів пробувала її підслуховувати, а потім, — щоки Ґіневри запалали рум’янцем, — підлаштувала коротеньку здибанку з псевдоРудольфусом.

— То от для чого ти варила Багатозільну настоянку, — зрозуміла Вероніка.

Ґіневра кивнула. Настоянку вона зварила не зовсім вдало і потім місяць нікуди не виходила, прикидаючись хворою на драконку: в неї лишалося коротке темне волосся і непропорційно широкі плечі. Вероніка пирхнула коротким істеричним смішком. Вочевидь, дарма вони дозволяли їй у 12 років читати шпигунські романи про часи війни з Ґріндевальдом.

А може, вона не сама до цього додумалася? Зовсім нещодавно Северус взяв на себе роль шпигуна. Однак Вероніці весь час здавалося, ніби молодий Снейп намагається вести подвійну гру.

— Де ти взяла цю книгу? — відсторонено спитала Вероніка.

— Я потім поверну її. У ній написано, як знищити горокракси — це останній шматочок пазлу.

— То де ти її вкрала?

— У Дамблдора з кабінету.

Вероніка кашлянула. Можна подумати, в цього павука можна щось вкрасти без його на те бажання.

— Це Северус тебе намовив? — Вероніка уважно подивилась на дочку.

— Ні, — очі Ґіневри забігали. Навряд чи вона брехала. Але було щось інше, пов’язане з її нареченим.

— Я сама все придумала, він не знає ні про горокракси, ні про прослуховування Блеків.

Вероніка відчула таку втому, наче прожила вже кілька життів.

— То нащо ти тоді все це затіяла?

Як викрутитися з тенет, в які їхню сім’ю заплутала Ґіневра, вона уявлення не мала.

Знов сховала очі.

— Хочу покінчити з цим. Це була помилка.

Вероніка помовчала. Темний лорд уб’є їх усіх.

— Якщо Темний Лорд настільки небезпечний, якщо він так гарно вміє залізти тобі в голову, — прогарчала вона, — то відступати пізно. Маєш пройти цей шлях до кінця. Лишатися вірною йому. Ти…

— Я вагітна.

Тепер стіни пустилися в танок. Вероніка вчепилася руками в ліжко, щоб зупинити це кружляння, а заодно щоб не дати ляпаса своїй молодшій. У голові ревів гнів, за яким вона не чула подальшого жалісливого бурмотіння Ґіневри. Темний лорд уб’є їх усіх.

— Ми щось придумаємо, — опанувавши себе, Вероніка вчепилася в руку дочки і стиснула до болю. — Ти зараз не роби ніяких необдуманих кроків, гаразд? Ульрика теж вагітна, ми маємо подумати про неї. Ти і свою сестру ставиш під удар. Усіх нас.

Навіть зараз в очах Ґіневри промайнуло щось схоже на байдужість. Про свою старшу сестру вона не думала ніколи, ніби тої просто не існувало. Вероніка завжди вважала це своїм промахом — дівчата не просто не були близькими, а взагалі не цікавились одна одною. Але щоб настільки…

— Нічого. Поки. Не. Роби. Ти зрозуміла? — повторила Вероніка. Слід було щось придумати. Вмовити Ґіневру відмовитися від її задуму нашкодити Темному Лорду.

— Я не хочу, щоб моя дитина зростала в такому оточенні, я помилялась, — в очах Ґіневри забриніли сльози.

А ще треба придумати, як посварити їх з Северусом. Можливо, ідеї Ґіневри припадуть йому до душі і вони радісно поскачуть разом зраджувати Лорда в ім’я світлого майбутнього їхньої дитини.

— Ми щось придумаємо, — напівзбрехала Вероніка і поцілувала її в лоба, хоча хотілося придушити. — Нічого не роби поки що, гаразд?

— Гаразд, — Ґіневра не сховала очей.

Тієї ж ночі Ґіневра спробувала проникнути в Ґрінґотс і знищити горокракс Зложаром.

***

Северус зупинився, коли стіна туману вмить розвіялася, і перед його очима постав напівзруйнований замок Марволо. Ліве крило в незапам’ятні часи пішло під землю, а частина, що залишилася, височіла над краєм глибокої прірви, на дні якої з’явилося невелике озеро з безліччю гострих каменів, що виступають над поверхнею. Якось Волдеморт скинув туди одного відступника, попередньо відібравши в нього чарівну паличку.

Северус піднявся сходами. На масивних дубових дверях було зображено давніший, забутий герб роду Марволо: змія уроборос, що кусає власний хвіст — символ циклічності життя, його безперервності. Рід Марволо був відомий своєю одержимістю ідеєю безсмертя, яку, здавалося, спадкоємці всотували з молоком матері. Северус штовхнув двері й повільно пройшовся холом, розглядаючи високі стелі і поїдені міллю гобелени. На всьому лежав відбиток запустіння. Власне, замок стояв порожнім майже сторіччя, поки його знову не знайшов Темний Лорд. Його метою був інший, неушкоджений, замок Марволо, що належав колись побічній лінії роду, але знайти його не вдалося і до сьогодні. Тому Волдеморту довелося задовольнятися напівзруйнованим прихистком. Особливість маєтків Марволо полягала саме в тому, що їх майже неможливо було знайти. Ось і в напівзруйнований замок тепер могли потрапити лише ті, хто має Мітку.

До зборів Смертежерів залишалося ще пів години, і Северус сів на невелику канапу під особливо потертим гобеленом: було важко навіть припустити, що на ньому зображено. У холі панувала мертва тиша: важкі двері не пропускали жодного звуку і здавалося, ніби в замку немає ані душі. На думку Северуса, ця тиша неприємно відрізнялася від спокою, що панує у Принц-менорі.

Двері вітальні зі скрипом відчинилися і звідти вислизнула Ґіневра. Северус завмер, майже перелякано. Звісно, це було нераціональною реакцією, за яку він подумки насварив себе — рано чи пізно вони б усе одно зустрілися, чого ще він очікував.

Стук її підборів відлунював під стелею. На ній була нова темно-сіра мантія, волосся з сивиною було зібране у високу зачіску. Вона виглядала краще, ніж він очікував, і гірше, ніж хотілося б. А ще щось шепотіла собі під носа, явно не усвідомлюючи цього, як то буває з людьми, що багато років провели на самоті. Було дещо незручно спостерігати це. Северус відвернувся й навмисно гучно шаркнув туфлею, краємо ока побачивши, що вона звернула увагу.

— Северусе, — після паузи промовила вона. — Це ти?

Він зробив вигляд, наче щойно помітив її. Коли їхні погляди зустрілися, його так замлоїло — чисто наче Темний Лорд наказав його вбити. Щоб якось прийти до тями, Северус скочив на рівні.

Мовчання було тривалим і гнітючим. Северус шукав у собі той гнів, який увесь час відчував до неї, а натомість почувався спустошеним. Безпорадним.

— Ти зараз тут живеш? — спромігся врешті сказати він.

— Так, — Ґіневра зиркнула на двері вітальні, немов шукаючи шляхів до відступу.

Северус кивнув. З Міністерства вже приходили ввічливо опитати його, чи він часом не бачив «колишньої» нареченої (взагалі-то ці заручини ніколи й не були розірвані). Не факт, що повірили йому. Поки він міркував, чи варто повідомити про це Ґіневрі, вона пробурмотіла:

— Вибач, мені пора йти.

— Гм, мені здавалося, що нам є про що поговорити, — роздратування починало повертатися до Северуса. Вона на свободі вже з місяць, але так і не розповіла йому про їхню дочку! Ані слова.

Ґіневра завмерла, потім повільно обернулася і з підозрою запитала:

— Ти про що?

Северус витримав багатозначну паузу. Ну, давай, зізнайся сама.

Ані слова.

— Про всяке, — нарешті відповів він. — Адже ми не чужими людьми були.

— А, — в очах Ґіневри спалахнув гнівний вогник. — Щось таке пригадується.

Цікавий поворот. Перш ніж Северус встиг сказати щось уїдливе, вона спитала, скоса дивлячись на нього:

— Я чула, ти викладаєш у Гоґвортсі?

— Так, шпигую для Темного Лорда.

Незрозуміла усмішка ковзнула її обличчям.

— Звісно, — ще більш загадковим тоном сказала вона, по кроку посуваючись у бік сходів.

Схоже, він тут у чомусь винен.

— Ну, а мені нема чого розповісти. Я всі ці роки в Азкабані провела, якщо ти помітив, — сухо кинула вона. — Там життя не надто насичене подіями.

Северус хотів щось відповісти, тільки от не знав що. На язику крутилися самі звинувачення в тому, що вона приховала від нього наявність дитини. Що вона, Мерлін її прокляни, позбулася тієї дитини! Але місце зовсім не пасувало для з’ясовування стосунків, а кудись піти вона точно не погодиться.

— Мені прикро, — натомість вичавив він несподівано для себе.

Ґіневра закотила очі.

— А мені як прикро, — уїдливо сказала вона і пішла геть.

Северус так і лишився стояти, почуваючись ні в сих ні в тих. Вона була права і не права водночас. На його думку, вона його тоді кинула, а з усіма новими обставинами все це виглядає ще огидніше. Не писала, тоді підкинула дитину маґлам, тоді її спіймали… Що вона тоді думала? І не схоже, щоб зараз вона почувалася винною через Герміону. Чи пробувала вона її відшукати? Певно, їм потрібно поговорити якось не так. Виваженіше. Северус фиркнув собі під носа. Але якого біса він має шукати зустрічей? Скидалося на те, що вона ще тоді вирішила викинути його зі свого життя. Уражена гордість вкотре вшпигнула його, наче добряче закляття.

***

Літо добігало кінця. Все, що було потрібно для Гоґвортсу, Герміоні притарабанила Стелла, за що вона була їй дуже вдячна. Стівенсони ходили на закупи ще 1 серпня, а в неї тоді геть не було настрою. Втім, якогось ранку наприкінці цього спекотного місяця Герміона прокинулась у справді гарному гуморі.

Скоро вона зможе з головою поринути у навчання. Буде у своїй стихії. Це допоможе краще ігнорувати реальність. Хочеться вже.

На ліжко позаду неї хтось з розгону гепнувся. Герміоні навіть не треба було озиратися, щоб знати, що це Стелла. Криволапик застрибнув з іншого боку, щоб контролювати ситуацію.

— Який чудовий день! — проспівала Блек, в якої всі дні були чудові, а відколи її сімейство ще й поповнилося повертанцями з потойбіччя, дні ще більше почудовішали.

— Не хочу до школи, — після хвилини мовчання додала вона.

Таке Герміона іноді чула від представників сімейства Візлі.

— А я хочу, — в неї вже виробився рефлекс так відповідати.

— Як твої справи? — поцікавилась Стелла дещо обережним тоном і легенько смикнула Криволапика за хвоста.

— Не ображай його! — обурилася Герміона і підхопила кота на руки.

Криволапик замуркотів, наче трактор.

— Вибач, — без розкаяння сказала Стелла.

— Справи нормально, — Герміона проігнорувала це безсовісне вибачення і злізла з ліжка з котом на руках.

— Тато сьогодні пішов зустрітися з похресником, — Стелла й собі зіскочила з постелі, щоб покрутитися перед дзеркалом. — Не хвилюйся, все узгоджено, він не викрадатиме Поттера з маґлівської фортеці, — додала вона, побачивши вираз обличчя Герміони.

— То сьогодні тобі особливо нудно і самотньо? — припустила та.

— Ми от-от поїдемо до Гоґвортсу, — Стелла змахнула волоссям і заходилася вкладати його набік. — Будемо замкнені в обителі знань. Треба розім’яти кісточки в маґлівському Лондоні наостанок.

Герміона відпустила Криволапика, якому вже набридло сидіти на руках, і спробувала змахнути зі штанів його шерсть — звісно, це була безнадійна справа. Блек уважно стежила за нею у дзеркало.

— Ну… гаразд, — несподівано для себе погодилась Герміона.

Коли за годину вони зустрілися знову, вона була трохи шокована, що Стелла натягнула вузьку чорну сукню й підмалювала губи червоною помадою.

— Ми ж гуляти домовились! — у свою чергу обурилася Блек джинсами і піджаком Герміони, паралельно натягуючи дуже гарненьке пальто у клітинку.

— Якось так, — Герміона засунула руки в кишені, відчуваючи, що наряджатися їй не під силу.

— Може, помаду для відчуття свята? — запропонувала Стелла.

— Туш, — після хвилинки роздумів вирішила Герміона.

Як виявилося, її вибір був кращим, бо поки вони летіли крізь Камінну мережу до будинку на площі Ґримо, помада Стелли позбирала на себе купу попелу.

— Фе-е-е-е! — заволала Блек, вивалившись з каміна. — Яка гидота, клята волога текстура! — вона витягнула чарівну паличку, щоб відчистити помаду, а потім застогнала. — У цьому будинку неповнолітній можна хіба в підвалі почаклувати! Зараз… пчхи!.. прийду.

Герміона сіла на краєчок канапи у вітальні Блеків і подивилась на гобелен з їхніми іменами. Він виглядав таким же потертим, як і раніше, але кінцеві дати біля імен двох братів зникли. Годинник у кутку незатишно цокав. Герміона раптом подумала про бібліотеку особняка, з якої вони нічого не викидали під час прибирання. Певно, там і старі номери «Щоденного віщуна» знайдуться. Повагавшись мить, Герміона рушила туди. Вона не могла пояснити чому, але їй кортіло прочитати статтю про ту спробу Ґіневри Морров пограбувати Ґрінґотс. Або статті про її затримання і судовий процес.

Герміона вже простягнула руку до ручки бібліотечних дверей, коли ті раптово прочинилися зсередини. Реґулус Блек здригнувся і неймовірно швидко вихопив чарівну паличку.

— Чого ти стовбичиш тут?! — за мить обурено вигукнув він.

Герміона повільно видихнула, відчуваючи, як від переляку холодок пробігся потилицею, а от десь побіля діафрагми збирався жар її клятого фамільного дару. Вона зробила ще один глибокий вдих, намагаючись опанувати вогонь. Можливо, це безвідповідально в її становищі — звалити в Лондон без нагляду дорослих.

— Добрий день, — брякнула Герміона. — Я збиралась у бібліотеку.

Блек якусь мить приглядався до неї. Герміона відчула раптове бажання пригладити волосся. Певно, в каміні воно ще більше розкуйовдилось.

— Ти та подружка Стелли, яка бачила наше повернення, так?

О, так її ще й не одразу впізнали. Непрохане хвилювання про свою зовнішність миттю сконало.

— Так, і… — Герміона хотіла сказати, що хоче потрапити до бібліотеки, але Блек сперся плечем об одвірок, явно не збираючись її пропускати.

— Де Стелла? — спитав він.

— Чепуриться у підвалі за допомогою магії, — повідомила Герміона.

— І чому ви тут? — продовжував допит цей майстер антисвітських бесід.

Цієї миті внизу з’явилася Стелла.

— Ми йдемо гуляти в Лондон! — заволала вона звідти. Її очі округлились від раптової ідеї. — О, ходімо з нами!

Герміоні закортіло пошукати шляхів для відступу.

— Ми йдемо в маґлівську частину, тож ніхто ніколи не впізнає там твоє гарненьке личко, — додала Стелла.

Герміона машинально придивилась до Блека. Ну так, він красивий. Дуже. Він наче думки її прочитав, бо з підозрою звузив очі. Герміона чкурнула сходами вниз.

— Але раптом ми таки зустрінемо там Смертежерів, то наша смерть буде на твоїй совісті, — фантазувала Стелла.

Герміона замислилась, чи був дотичний до цього добірного товариства сам Реґулус.

— Чого б це? — відгукнувся він з верхівки сходів. — Вас відпустили ваші батьки, тож вони й будуть винні, — в його очах запалав тріумф. — Або вони вас не відпускали! Мені повідомити Сіріусу?

— Що?! — обурилась таким поворотом Стелла. — Не будь таким нудним!

— Але ж це так неправильно, що ми не відпросилися, — єхидно сказала Герміона, згадавши, як дражнився з нього Сіріус.

Реґулус повернув до неї голову з таким виглядом, наче вперше побачив. Схоже, в якомусь сенсі так і було. Він ковзнув по ній оцінювальним поглядом. Гаряча хвиля раптом прокотилася спиною Герміони і розійшлася поколюванням внизу живота.

— Ходімо, Стелло, — вона поспішила до вхідних дверей, мимоволі пригладжуючи волосся. Вона страшенно зніяковіла.

— Ну гаразд, піду з вами, — знудженим тоном повідомив Реґулус.

Герміона вискочила на вулицю. Похолодання було відчутним і їй одразу зробилося зимно у піджаку, зате щоки перестали так палати.

— Осінній вайб, — оголосила Стелла, застібаючи пальто.

Реґулус вийшов останнім, на мить застигнувши у дверях, наче йому потрібно було наважитися на крок назовні. Герміона спробувала пригадати, чи чула щось про обставини, за яких тоді загинув молодший Блек, але нічого не спадало на думку.

— Будемо роз’являтися? — спитав Блек, спускаючись сходами. — Можу побути за транспорт.

— Ото ще, — фиркнула Стелла. — Ми незалежні неповнолітні, поїдемо на метро.

Реґулус скривився, від чого ентузіазм Стелли тільки побільшав. Так вони й рушили. Ця пригода вимагала від Блека великої мужності — спочатку його обгавкав якийсь крихітний, але дуже лютий собачка, потім у переході попросив дрібних безхатько і Реґулус мало не застрибнув Стеллі на руки.

— Мерлінові кальсони, в Гоґвортсі всі хлопці такі ніжні? — спитала та насмішкувато.

Герміона вигребла кілька монет з кишені піджака і кинула безпритульному в паперовий стаканчик.

— Якщо так, то дивно, що магічна війна взагалі була, — не вгавала Стелла. — Вона б мала закінчитися після першої подряпини. Закінчитися сльозами.

— Зараз я у незвичному для себе середовищі, — гордо відказав Реґулус, з певною осторогою ступаючи на ескалатор.

Герміона заскочила на рухомі сходи останньою, опинившись трохи вище коротко стриженої потилиці Блека. Стрижка була охайна до педантичності, а от червоні від холоду вуха якось вибивалися з загального образу зарозумілої чистокровної дупи, яку важко запідозрити в чомусь такому приземлено людському.

Вони дісталися на метро до площі Піккаділлі і звідти рушили в Сохо. Попереду був вечір п’ятниці і район розваг уже наповнювався людьми. Стелла була у захваті від натовпу навколо, в повітрі розливалося передчуття гарного відпочинку і навіть Герміона збадьорилася, ловлячи цей дух вихідного Лондона. Якоїсь миті вона роззирнулася вулицею і її прошило гостре відчуття любові до цього міста. Воно було прекрасне, ніби пропонувало обіцянку любові, слави чи чого душа забажає, щоразу ховаючи жадане за рогом вулиці, щойно ти наблизишся. «Ось-ось, — вистукувала бруківка під ногами, — ти вже біля мети, лише зроби ще пару кроків». Лондон щедро обсипав передчуттям дива, дозволяючи забрати частку цього відчуття з собою. Щоб ти обов’язково повернулася ще.

Нагулявшись так, що гуділи ноги, вони зайшли в невеличкий напівпорожній паб.

— Середовище стрімко стає звичнішим, — саркастично мовив Реґулус, скидаючи пальто.

Герміона посміхнулася. Слід віддати належне — Блек бував дотепним.

— Отже, план такий, — змовницьки зашепотіла Стелла, коли вони влаштувалися за столиком. — Реґулусе, ти йдеш і замовляєш пиво на всіх, бо ти і за маґлівськими законами повнолітній.

— А за якими законами повнолітня ти, нагадай? — таким же змовницьким тоном прошепотів він у відповідь.

— Мені, будь ласка, сидр, — проігнорувала його питання Стелла.

Реґулус повернувся до Герміони.

— Мені, певно, теж, — пробурмотіла вона.

Блек сходив до бармена і за кілька хвилин їм принесли замовлення — сидр для Реґулуса, а їм двом поставили яблучний сік. Варто було одразу здогадатися за самовдоволеною посмішкою Блека.

— Ти мені більше не друг, — пробухтіла Стелла і сьорбнула соку.

— Піклуюся про твоє здоров’я, дитино, — вишкірився Реґулус, а тоді звернувся до Герміони: — Можеш розповісти, як наше з Сіріусом повернення виглядало з-поза магічного кола? Я хочу зрозуміти, чому тут опинився я, може, це мені б якось допомогло.

— Тепер він ще й розводиться про справи! Неймовірно! — звернула очі до неба Стелла.

— Гаразд, — погодилася Герміона під драматичні стогони Стелли і почала згадувати ту визначну подію.

— Хвилинку, — Реґулус витягнув з кишені пальта записник, який по ідеї не мав би там поміститися.

Стелла плеснула себе долонею по лобі.

— Хочу все записати, — підкреслено не звертав на неї уваги Реґулус. — Кожна деталь може виявитися важливою.

Герміона дуже заповажала такий задротський підхід.

— Ти саме для цього з нами й пішов, еге ж? — тицьнула в нього пальцем Стелла.

— Можливо, — Реґулус витягнув олівця з-за корінця записника.

— Такої підступності я в житті не бачила, — знов простогнала Стелла. Все-таки дещо від Пенелопи вона успадкувала. З дуже стражденним виглядом Блек слухала коротку оповідь Герміони.

— …опустився сірий вихор і вітер збив мене з ніг. Здається, це все, — вона подивилася, як Блек дописує, шурхотячи олівцем. Почерк у нього був корявий. Хіба бездоганним чистокровцям не мають відрубувати за такий почерк руки?

Стелла тим часом спробувала поміняти місцями їхні склянки, але не вийшло, бо дехто тут був повнолітнім і міг користуватися магією.

— До речі, я не впізнала рун на тих стовпах, — після паузи сказала Герміона.

— І що? — змахнула руками Стелла. — Ми у Лондоні, давайте без зубріння.

— Так, ці руни дуже давні і книжок, щоб розшифрувати їх, майже не лишилось, — явно на зло племінниці підтримав тему Реґулус. — Наші чорні секрети.

— Оце так тонкий гумор, зараз вмру від сміху, — вколола Стелла.

— Який ще гумор? — з виглядом професора на іспиті відказав Реґулус. — Голову нашого роду звуть Серйозно**. Ми не жартуємо.

Тут Герміона захихотіла.

— Я відійду, — кинула Стелла, намагаючись стримати посмішку.

— Але ти мала б занотовувати цей майстер-клас! — жартома обурився Реґулус. — Записуй: пласкі жарти тиснуть масою.

— Я не хочу, щоб цей гумор став нашою сімейною рисою! — захихикала Стелла. — Традиція обірветься на мені.

— Не заперечує, що її батько теж носій традиції, — поділився Реґулус важливою інформацією. — Жодної поваги.

Герміона перестала хихикати, знов відчувши це тупе зніяковіння без Стелли. Та що з нею сьогодні? Блек скоса зиркнув на неї і втупився у свій записник. Легкість спілкування здиміла разом зі Стеллою, яка прилаштувалася фліртувати з барменом. Отже, назад її чекати нескоро.

Запала мовчанка. Реґулус стукав олівцем по сторінці і не факт, що справді перечитував написане. Рукави сорочки він підкотив майже до ліктів і Герміона мимоволі звернула на це увагу. То він не був Смертежером? Чомусь вона була переконана у зворотному.

Стелла тим часом розжилася в бармена склянкою чогось підозріло схожого на віскі. Герміона мріяла на відстані передати їй думку, що не можна отак просто кидати її у товаристві своїх родичів.

— Певно, дивно отак повернутися, — нічого кращого Герміона для розмови не вигадала.

Реґулус зітхнув.

— Є трохи.

— А ти пам’ятаєш…

— Ні, — миттєво відказав він, аж Герміона засумнівалась, чи правильно він її зрозумів. — Якщо ти про те, чи пам’ятаю я якесь загробне життя — то ні, — уточнив Реґулус.

Герміона покивала і обоє знову втупилися у стіл.

— Тобто ти просто зник зі свого часу і опинився тут і тому вважався мертвим? Наче як зник безвісти у тому часі? — не змогла перебороти допитливість Герміона, відганяючи думку, що питання не дуже ввічливе.

Реґулус замислився, ніби вивчав ситуацію під новим кутом.

— Ні, гадаю, я мав померти того дня, — цілком бадьоро сказав він. — А натомість провалився у часі.

Герміона вражено заклякла. Що ж то таке мало статися? Хоча зрештою, була війна і он батьки Гаррі загинули юними.

Стелла вискочила в центр приміщення.

— Мені, будь ласка, щось німецькою! — гукнула вона бармену. — Це мова моєї альма матер.

Заграла якась стара рок-композиція.

— О так, саме те, що треба! — Стелла підняла великі пальці і почала танцювати без особливого хисту — вона радше просто стрибала, сама посеред пабу і зовсім цією обставиною не стривожена. Герміона відчула, як розпливається в посмішці.

— Ich, Ich bin dann König! — радісно загорлала приспів Стелла. — Und du, Du Königin!

Здається, це був Бові. Герміона озирнулася на Блека. Той посміхався, дивлячись на племінницю, але якось так, наче думками був десь далеко.

***

Реґулус мимоволі підняв голову, коли заграла знайома мелодія. Це було несподівано і страшенно розмивало відчуття реальності. Наче якийсь монструозний часоворот знову крутнувся назад.

Стелла танцювала жахливо, зате дуже радісно. Світле волосся метлялося туди-сюди. І пісня та сама. Вони не були подібні нічим, окрім кольору волосся, і те в Стелли було фарбоване. Зовнішністю племінниця вдалася в Блеків, особливо в тітоньку Беллу — величезні широко поставлені очі, великий рот, важко однозначно казати про її вроду. Взагалі Блеків завжди називали або вродливими, або страшками, вони не викликали в людей нейтральної оцінки «симпатичний», бо їхній тип зовнішності був якийсь зловісний, не класично привабливий. Це не стосувалося тільки Нарцисси, вона пішла у сімейство Розьє — янголятко з лицем чистим і безсумнівно прекрасним, єдина білявка серед п’ятьох.

— Чому ця маґлівська музика така класна? — захихикала Нарцисса. Очі і кінчик носа в неї почервоніли. Вона повернула Сіріусу самокрутку з краплею отрути акромантула, що викликала легке запаморочення. Сіріус називав самокрутку на маґлівський манер — «косяком». Він посміхнувся до молодших Блеків з поблажливим виглядом прошареного в житті пана. Нарцисса явно почувалася дуже крутою, це в неї на обличчі написано було і тому вона виглядала як наївна малявка. Реґулус намагався триматися спокійно, щоб не бути як вона.

— Ти як, малий? — вишкірився до нього Сіріус.

— Нормально, а щ, а що? — насторожився Реґулус.

Він так чітко бачив Сіріуса. Його зір ще ніколи не був таким гострим. Вражаюче.

— Ich, Ich bin dann König! — загорлала приспів Стелла. Німецька версія пісні була навіть краща. — Und du, Du Königin!

— Я танцюватиму, — вирішила Нарцисса і стала махати руками й знизувати плечима, не встаючи з підлоги. Вона заплющила очі з дуже зосередженим обличчям.

— «Я, я буду королем! І ти, ти будеш королевою!» — волала приспів Цисса: — Мені подобається! З мене вийшла б чудова королева.

Сіріус засміявся своїм хрипким сміхом. Певно, йому треба менше курити. Реґулус з підозрою примружився. А може, він і курить, щоб мати хрипкий голос? Реґулус ще ніколи не почувався таким кмітливим. Це якось пов’язано з гостротою зору? Сіріус заплющив очі й почав навмисно кивати головою, змахуючи довгим волоссям. Такий позер. Не дивно, що їм з Нарциссою подобається пісенька про королів і королев. Реґулус у їхній сім’ї — єдина скромна людина.

А тоді розчахнулися двері. На порозі стояла Вальбурга Блек у мантії з хутряним коміром. Її обличчя перекосив гнів — от зараз вона точно не вродлива. Наче навіть трохи божевільна на вигляд.

— Що тут коїться, Сіріусе?!

— Ходімо танцювати! — Стелла підскочила до столу й буквально підняла зі стільця свою подругу, а тоді вчепилася в руку Реґулуса. Він був тільки радий втекти від своїх спогадів. Ще кілька маґлів приєдналися до Стеллиних шалених дригань і її сором’язлива подружка так і завмерла збоку, намагаючись стояти стовпом невимушено.

Це спонукало до лицарських дій. Реґулус простягнув їй руку. Вона стрепенулась і ніби зібралася відмовитися, а тоді чомусь передумала. Від доторку обох стукнуло статикою.

— Ой, — засміялася дівчина і це трохи розвіяло зніяковіння.

— Люблю танцювати, але не дуже вмію, — сказала вона, почервонівши до самих вух.

— Так, я теж не дуже, — Реґулус притягнув її за руку і взяв за другу. — Головне тупцяти, як мені здається.

Він без особливої вигадливості потягнув за одну руку дівчини, тоді за іншу, змушуючи її покачуватися в такт музиці. Нові обличчя (як от її) приносили несподівано величезне полегшення. Не те щоб Сіріус погано виглядав — хоча Мерлін, Реґулус справді вважав тих, кому за тридцять, старими і нічого не міг з цим зробити, — але вловлювати в цьому чоловікові риси хлопця, якого він бачив ще нещодавно, було нестерпно. Те саме з Талією.

Реґулус крутнув Стеллину подругу під рукою, каштанове волосся дівчини зблиснуло рудуватим, вона все ще червоніла і часто дивилася кудись у бік. Було легко уявити, що це просто якась симпатична незнайомка у 1979-му, що все правильно і час не порушував правил. Реґулус різко притягнув її до себе, обійняв за талію і нахилив наостанок пісні. Вона засміялася з несподіванки і дуже напружилась, не довіряючи. Реґулус швидко повернув її у вертикальне положення, щоб не завдавати зайвих незручностей.

Стелла пообіймалася зі своїми випадковими маґлівськими друзями і повернулась до них, зиркнувши на годинник.

— Гадаю, треба йти.

— Карета перетворюється на гарбуза? — спитала її подруга.

Реґулус і Стелла розгублено перезирнулися.

— Не зважайте, це з маґлівської казки про дива трансфігурації, — знов зашарілася дівчина.

Реґулус і Стелла покивали. Назад племінниця захотіла дістатися вже магічним способом. Вони роз’явилися біля будинку на площі Ґримо. Коли особняк посунув своїх сусідів, відгукуючись на поклик, Реґулус подивився на його темні вікна, розуміючи, що в стінах дому ігри в піжмурки з часом знов не працюватимуть. Усе зробиться дивним. І важким для усвідомлення. От щойно будинок був домівкою його сім’ї, а за мить це вже пошарпана запустіла будівля з домашнім ельфом, в якого почався старечий маразм, і портретом божевільної старої, в якій неможливо впізнати блискучу відьму Вальбургу Блек.

Реґулус зітхнув і увійшов останнім з такою ж неохотою, як виходив кількома годинами раніше.

Дівчата поспішили до Камінної мережі.

— Поки Пенелопа не повернулася додому, — пояснила Стелла.

— Як у неї справи? — спитав Реґулус і коротко засміявся, побачивши вираз обличчя племінниці. — Що ж, — він поглянув на подругу Стелли і раптом дещо зрозумів. — До речі, не знаю, як тебе звуть.

Стелла вражено округлила очі.

— Я вас не представила?

Егоцентричністю вона цілком пішла у свого батька.

— Герміона.

Це було ніфіга не маґлівське ім’я.

— Приємно познайомитися, — чемно всміхнувся Реґулус.

Дві брехухи поглянули на нього кришталево чистими очима, чарівно попрощалися і зникли в зеленому полум’ї. Реґулус фиркнув. Звісно, маґли могли б вимахнутися і назвати дитину незвично, але фамільний дар Морров на додачу до імені в традиціях чистокровців? Та ні, вигадайте щось правдоподібніше. Регулус обернувся до гобелена. Цікаво, чия вона — Ґіневри чи Ульрики? Коли з’явилась новина про втечу молодшої Морров з Азкабану (їхній швагер Люціус теж був у тій компанії, Реґулус сміявся вголос, уявляючи цього манірного телепня в утікачах), він знайшов старі підшивки «Щоденного віщуна» і зі здивуванням прочитав, чому Ґіневра потрапила до в’язниці — це ж треба, така тиха дівчина була, всі знали її як «наречену-Снейпа-це-мезальянс» і все. А вона оно банк пробувала пограбувати, яка авантюристка!

Проте якось слабко вірилося, що Снейп не вміє варити протизаплідне. Радше це Ульрика зрадила з кимось своєму упоротому Забіні. Але знов-таки, і позбуватися вагітностей відьми вміють… Як цікаво. Треба спитати в Сіріуса, що там взагалі поробляють усі ці Морров, Снейпи та Забіні. Всі, кому пощастило менше, які застрягли в цьому навіть не на роки, на десятиліття. Все ще позначені. Реґулус потер чисте передпліччя. Відчув себе водночас вільним і якимось брудним на фоні людей на кшталт Стелли чи цієї Герміони. Пишне каштанове волосся. Несмілива посмішка. Маґлівські казки.

«Треба було сказати Лорду, що я не прийму Мітку, бо люблю закасувати рукави», — він засміявся собі під ніс з цієї думки, але майже одразу змовк. Сміх у порожньому будинку Блеків звучав недоречно. Втім, самотньо тут було завжди.

____________________________________________________________

*стрибати у гречку — зраджувати

** «Наші чорні секрети» — це, звісно, гра слів з прізвищем «Блек». А фраза «Голову нашого роду звуть Серйозно» відсилає до поширеного в англомовному фанфікшені прикола «Are you serious?» («Ти серйозно?»), що звучить дуже схоже на «Ти Сіріус?»

Пісня наприкінці: David Bowie — Helden (eng Herous).

Ну і була б вдячна за коментар, як вам Реґулус — так, ні, ніпанятна?)