Розділ 8

До початку своєї діяльності в детективному агентстві Джош близько дев’яти років пропрацював у Департаменті поліції Нью-Йорка, найбільшому підрозділі муніципальної поліції в США. І одному з найстаріших поліцейських департаментів, заснованому 1845 року.

Джош довгий час працював у Відділі з особливо важливих справ. Спочатку як детектив-оперативник, потім уже як детектив-слідчий. Саме роки роботи оперативником допомогли йому набути безцінного досвіду.

Адже приватний детектив, яким Джош завжди хотів стати – це збірний термін, він містить у собі роботу як оперативника, так і слідчого. Період роботи в поліції дуже допоміг йому вирости, як професіоналу, сформуватися, як особистість.

Джош знав про роботу правоохоронців не з кабінету, він часто потрапляв у небезпечні ситуації, і навчився приймати рішення швидко, холоднокровно, продумано.

Він жартував, що в приватний розшук його привели дві пристрасті: перша – це пристрасть до розслідування таємниць, а друга – до грошей. І хоча зарплата Джоша була доволі непогана, він завжди казав, що детектива поліції утримує держава, а приватного детектива – кишеня замовника.

З Віллом вони познайомилися, коли його агентство проводило спільне розслідування разом із поліцією. І хоча за офіційними даними у США працює понад 4000 детективних агентств, Джош був упевнений, що саме їх із Віллом супроводжуватиме удача у вигляді цікавих справ і заможних клієнтів.

Завдяки своєму досвіду роботи в департаменті, Джош зміг підключитися до розслідування пограбування банку. У принципі, це було не такою вже й рідкісною справою – поліція і приватний розшук часто співпрацювали.

Але саме зараз це було особливо важливо для Джоша. Саме зараз він не думав про винагороду, не

відчував звичного азарту, насамперед, він думав про Ейлін. Потрібно задіяти всі необхідні зв’язки і можливості, щоб знайти її…

***

Ейлін здавалося, що минуло не два дні, а місяць. З одного боку, вона почувалася відносно безпечно. Про цю квартиру Рейтана не знав ніхто з його людей, тому Ейлін не побоювалася їхньої раптової появи. А з іншого боку, вона так хвилювалася за батьків, адже вони не знають, що з нею, яке нервове напруження вони переживають…

Рейтан не ображав її, він ставився до неї попереджувально, якщо це слово доречне між викрадачем і його полонянкою. Адже Ейлін залишалася полонянкою. Вона не могла вийти, не могла зателефонувати. Практично цілий день вона проводила сама, Рейтан приїжджав ближче до вечора.

Ейлін розуміла, що в оселі встановлені камери. Те, що вона їх не бачить, абсолютно не означає, що їх немає. Рейтан у свою відсутність може стежити за кожним її кроком.

Дівчина не розуміла, що відчуває до нього. Вона повинна була боятися, сердитися, злитися, ненавидіти. Але замість цього вона відчувала почуття не те, щоб безпеки, але хоча б не боялася панічно за своє життя.

У перший день Рейтан, як і пообіцяв, привіз їй багато речей. Ейлін зазначила про себе, що вони всі нові, з магазину. І всі підходять їй за розміром. Це було так дивно – приймати одяг від свого ж викрадача. Якась сюрреалістична ситуація.

– У тебе все є, чи щось привезти? – голос Рейтана повернув Ейлін у реальність. Вона думала про  батьків, сестру, як вони там. Якби можна було хоч на хвилинку їм зателефонувати!

– Що, Ейлін? Чому ти так дивишся на мене? – Рейтан не міг не помітити сльози в очах дівчини.

– Послухай… Ти мені відмовиш, звісно, але я так хвилююся за батьків… Адже вони не знають, чи жива я… – Ейлін не сподівалася ні на що, вона просто не могла тримати в собі переживання за близьких.

Вона опустила голову на руки, намагаючись приховати сльози. Раптом вона почула відповідь:

– Ти хочеш зателефонувати їм? Це можна організувати.