Розділ 8: Ніч страждань

Ця відповідь неабияк розвеселила духа в середині. За мить сміх знову відбився від порожньої кімнати та розлетівся по всьому палацу:

– Аха-ха-ха! Мій любий Романе… – проникаючи все глибше пальчиками, прошепотім інший. – Я заставлю тебе відчути рай на землі… Тобі так сподобається, що ти не відмовишся стати одним цілим… – він зажмурився. Рухи руки стали ще наполегливішими, а стони солодшими. – Ах! Ахх-хах… Від цього місця ти ще дужче збуджуєшся… Ах, як би я хотів засунути в тебе дещо набагато приємніше і довше… М-ха-а… – перед очима була вже не чорна потріскана стеля, а яскраві зірочки… – він спокусливо облизував раз за разом губи і закушував нижню, з усіх сил намагаючись не втратити від насолоди голову і свідомість… – А! Глибше… Так добре… Голова так крутиться… Нгх! – Рома притиснув коліна до живота, коли відчув мурашки і приємний електричний струм по спині і в животі. Тієї ж миті він кінчив: великий струмінь рідини захляпав увесь живіт і навіть щоку. Губи розплились в самовдоволеній посмішці. Кінчиками пальців він провів по забрудненому животі і направив липкі пальчики зі спермою до рота, по самі гланди. – Кх! Ах, ха-аа – віддихавшись, “місяць” став ніжно об ціловувати долоні до самого ліктя. – Ти такий солодкий, ромашка! Якщо мені доведеться прожити тут вічність, я буду згадувати твій смак кожної ночі. І твої мягкі губи, та чутливі гру- Ай! – несподівано він сам себе вдарив по щоці. Потім ще раз, но іншою рукою. – Досить гратися з моїм тілом!!! – заричав Роман, та так, що стіни, здається, за тремтіли… – Я тобі не іграшка! – непроханий гість всередині погладив щічки, насуплено пронивши:

– Чому ти злишься, любий? Хіба ти не хотів за грітися? – стиснувши кулаки, він крикнув до себе ж:

– До чого тут це!? Та ти ж мною по користувався! Мерзотник!.. – хлопець пройшовся пальцем по губах. – Не.. Н-не правда! Ромашка, хіба ти сам не дозволив увійти?.. – полонений схопився за голову, та за верещав як навіжений:

– Увійти – не в прямому значенні цього слова, ПРИДУРОК! Моє тіло – це моє тіло! – Рома почав бігати очима в пошуках футболки і штанців… А коли знайшов, хутко одівся і, закутавшись в коцик, хотів піднятися на ноги, но помітив краєм ока, сріблястий блиск… І простяг руку до хрестика. Но її тієї ж секунди перехопила інша рука.

– Перестань керувати МОЇМ тілом!! – крикнув на весь замок хлопець, та зуби боляче закусили йому язик. Рука все ж дістала мотузку з хрестиком, но, лиш для того, щоб відкинути його від себе. З дзвоном впавшого хрестика, Рома піднявся на ослаблі ноги і знову став кричати:

– На що ти це зробив!? Верни мені його!! Місяцю! Вийди! Покинь моє тіло, негайно! Ти чуєш!? – від раптового головного болю він впав на коліна і обхопив руками голову. – Вийди! Мене всього трусить! Прокляття..! Ти обіця-… А…. – несподівано він знепритомнів.
Дух вийшов з нього, з незадоволеним обличчям розглядаючи тіло.

– На що так верещати? Чи ти вирішив зібрати тут все село, щоб ті допомогли прогнати мене? – поки Рома ще не прийшов до тями, “місяць” під летів та поцілував його у губи, просунувши язик.

Рома від цього одразу ж отямився, та став махати руками і ногами, проганяючи від себе надокучливого негідника! Проте він не міг… мало того, почав задихатися. Було таке відчуття, наче в рот намагається проникнути змія. Горло здавлювало від найменшого супротиву. Якби інший не відірвався від губ, він би помер на місці…

– Як тобі? Я не погано цілуюся? – привид не опускав з обличчя широку посмішку, спостерігаючи, як інший з хрипами кашляє, та хапається за горло. – Я люблю тебе… Романе. – несподівано зізнався тому дух, задерши краєчок його футболки. – А ти? Ти віриш… У кохання до смерті?

– Ні… Ні… – Рому трясло наче від лихорадки, і все ж він уловлював його слова.

– Я хочу, щоб ти був моїм… Щоб був поряд постійно: і вдень і в ночі. – парубок навис над ним та схилився, щоб злизнути залишки сліз. – Хочу тебе обіймати, цілувати… Я… Я так сильно тебе хочу… В усьому значенні цього слова… Любий, скажи, що ти будеш тільки мій. Буть зі мною, Ром. Мені не потрібен буде рай якщо ти будеш поряд.

Той, через туман в очах, помітив як у юнака почали трястися руки, а затім, і весь він, а тоді… Фантом почав скидати з себе по рвану майку та щось, на зразок шортів.

– Що ти робиш… Місяцю? – Рома спробував під вестися з крижаної підлоги, но його миттю зажали за зап’ястя назад. – Що ти-..М! – щось не дало до говорити: схоже, йому запихнули до рота кінець власної футболки. Голова повернулась на бочок, а тоді… Шию пробрало вогнем. В неї наче втикали голки. – Мф!! Пуфхи! Псиф! – промичав через кусок тканини в роті, Роман.

– Якщо я відпущу, ти втечеш. А я цього не хочу. – понизив голос привид, нависаючи над лежачим. – Якщо ти по обіцяєш мені повернутися завтра з настанням темряви, я нічого тобі більше не заподію. Но якщо ти не даси слово, то мабуть, тобі буде зараз боляче.

Роман ні краплини не засумнівався в його словах, бо вже почав відчувати як щось крижане проникає всередину: шлунок скрутило так сильно, що почало нудити.

– Болить? А якщо я натисну на цю мягку штуку в кутку?

– Нф! Плестан!

– А як що до… Мені раптом стало цікаво порахувати твої кісточки. Якщо я заберу кілька, ти станеш мягкішим, любий?

У Роми почався приступ паніки. Сльози текли рікою, а руки тремтіли як від істерики. Нарешті він ви плюнув тканину, і якраз вчасно, бо інший хотів торкнутися його серця.

– Стій! Я повернуся до тебе!

– О? Ти обіцяєш мені? – прибравши прозору руку з тільця, здивувався той. – І останешься зі мною тут!?

З металевим присмаком крові, що просочилась крізь стислі губи, він пошепки попросив:

– Відпусти мене… Що я… Що я тобі зробив!? Я старався допомогти тобі вийти звідси! А ти… Ти хочеш закрити мене тут!? – він відчував як голос сідає і хрипне, а рот переповняється кров’ю. – Мені погано… Ти хочеш щоб я помер!? Відпусти мене, сраний псих! Я хочу додому!

У іншого помінялося лице. В наступну секунду він стискав тому горло:

– Мене не цікавить, що ти хочеш. Я спитав, чи ти обіцяєш бути моїм!!

– Кхах! Н-не… треба! Кхе-кхаа!

– Я кохаю тебе, а ти не хочеш цього розуміти! – все дужче сердився привид стискаючи пальцями шию. – Будь зі мною! Помри, і останься тут зі мною!!

Коли у іншого не переставала литися кров з рота, “місяць”, таки, прибрав долоні і присівши тому на живіт, зі світлою усмішкою сказав:

– Пробач. Я переборщив, правда? Но ти не слухаєшся. Ха-хах, я зрозумів! Ти не слухаєш мене через свій вік? Думаєш, раз ти старший, то тобі все можна? Пф! Ха-ха-ха! Ром, ти такий смішний… – несподівано він схилився, та припіднявши тому ногу, став входити. – Вважаєш себе… Ха…. Дорослим, но не в змозі як слід по рахувати. Якщо вірити твоїм словам, то я підліток, який стрибнув з даху замка. Но вже пройшло не мало років. Виходить… Ми з тобою однолітки? М? Коханий? – облизнувши окривавлені губи, він помітив, що той втрачає свідомість. – Не засинай, я ще не по грався тобою до схочу. – він запихнув руку в живіт, пройшовшись пальцями по кишках, від чого хлопець знову закричав:

– А-а!! Скотина! Не чіпай мене! Урх!!

– Раз ти вважаєш мене дитиною, то хіба це погано, якщо я хочу по гратись? У нас з тобою… Ще вся ніч впереді, а там…і вічність, правда? Ром? Романе. Не закривай очі, якщо боїшься їх більше не відкрити, ти ж мене ще чуєш? Відповідай мені!! – після цих слів “місяць” увійшов в тіло, змусивши іншого корчитися від болю по підлозі та скрикувати від агоній.
Не витримуючи більше всього цього, Рома заставив себе протистояти власному тілу. Він від повз руками до вікна, намацав та вхопив срібний хрестик.

“Місяць” миттю звільнив його тіло:

– Як ти..! – не встиг той домовити, як в нього замахнулися. Звісно ж хрест пролетів крізь без тілесну фігуру, но результат дав: привид, раптом, повалився на підлогу та за волав:

– А-А-А-А! Гаряче!!

Шухевич не втрачав ні хвилини та побіг по широким сходам на другий поверх.
Довго протидіяти привиду хрест не зміг: той перестав сипати прокльони та кулею пролетів між стелею дороги.

– Ну і ну… Справді думаєш, що зможеш сховатися у МОЇЙ ФОРТЕЦІ? – він навіть не став голосно говорити, бо добре розумів, що через тишу легко можна почути навіть коли пробігає миш. “Місяць” посміхнувся:

– Нехай… – він заплющив очі та завис у повітрі, повільно, не спіша, пролітаючи по довгому коридору, довірившись відчуттям:

– Холодно… І тут теж. О, тут тепліше. Тепло. Холодно. Холодно… Тепло. Ти за стіною? – він зазирнув всередину однієї з кімнат і насупився. – Ні. Тут холодно. Но я на вірному напрямку, я… Відчуваю, ти десь поруч.

На кілька кімнат вперед, в тісній, брудній комірчині, билося серце, яке от-от могло зупинитися від надлишку паніки та нервів.
Рома був готовий задушити себе: настільки сильно він стискав рот, щоб не проронити всхлипу чи піску. Він молився Богу, щоб той підказав йому шлях на волю. Як тут, краєм ока, він вловив слабкий місячний промінь…

«Тут є… Віконце?..» – його тремтяча долоня відсунула важку картинну рамку, і сріблястий потік приємно осліпив на мить очі. Шухевич відчув, наче місячне сяйво забере його на небо варто лиш простягнути до нього руку… Воно було подібно раю. Він посміхнувся. Пальці потягнулися та відкрили засувку. Віконечко розкрилося, і… Серце завмерло. По той бік світив йому зовсім не місяць, а точніше… Місяць-мученик. Привид широко посміхався. Його не морганні очі нагадували зараз очі смерті, що прийшла по нього, а про стягнуті руки – косу.

– Анг…. – випустив зі шоку хлопець, відчуваючи, як слабнуть коліна.

– Га-ря-че. – радісно простягнув світлоликий.

– АААААААААА!!!! – Роман кинувся до дверей. Від дверей побіг по коридору, тоді, спотикаючись, по сходинкам. На першому поверсі він біг прямо. Перед очима стояла лиш непроглядна пітьма. Концентруючись по пам’яті він натрапив на вихід, но по відчутті дверної ручки зрозумів:

«Не ті… Не ті!!» – і знову зірвався з місця. Як спійманий у банку метелик він бився об стіни та шукав вихід, вихід, вихід. Волю. Над головою, весь час поки він бігав з одного кутка в другий, з кімнати у гостинну, з низу вверх, з Північної частини палацу в Південну, маячив, мов ліхтар, примарний катівник, зловтішно спостерігаючи за безглуздими спробами старшого відчинити бодай одне вікно або ж двері.

– Пха-ха-ха!! Нумо ще ті спробуй! Ой, не вийшло? Не біда, позаду тебе ще одні. Хутчіж, відкривай. Чому так довго возишся? О, а там підвал — саме найцікавіше місце: всюди трупи пацюків і ланцюги з кайданками!
Зайди і туди! – висячи на підвісній, великій люстрі у головному залі, “місяць” залюбки зловтішався безпорадністю простачка-ватажка. – Бігай скільки душі влізе, но вже за лічені секунди у тебе пропадуть останні сили. – він вишкірив зуби. – Я знаю, що у людей немає вічного запасу енергії. Вони затухають – мов свічки. Вам потрібно їсти, спати, пити… Все те, що ти за ці проведені тут години так і не зробив.

– Замовкни! Замовкни! Як тільки я виберусь ти мене більше не побачиш!!

– Я знаю, саме тому не дам тобі утекти.

Хлопець продовжував бігати, та виламувати з ноги двері, що почало вибішувати іншого.

– Відпусти мене!! – коли той підняв лежанку та замахнувся нею до вікна, його, несподівано, підкинуло в повітря. Очі засліпило світло. Це “місяць” обнявши того, взлетів з ним до самої стелі та прошепотів у вуха:

– Відпустити?

Роману вкотре стислось серце від передчуття того, що інший планує зробити.

– Н-ніі… Ні!! – щойно тремтячий голос зійшов з губ, він відчув, що падає…. В наступну мить він вже лежав, розкинувшись руками і ногами на своєму любимому коцику. Навіть коли його повіки закрилися, перед очима, все так само стояв силует, охоплений мов янгол, білосніжним світлом з розкритими до нього руками.