Розділ 7

— Привіт, Люцифер.

 

Гаррі озирнувся по боках. Накрапав дощик, і пісок, що вибивався тяжкими краплями, спадав гарними колами. Хмари з’являлися невідомо звідки, густішали, і гарне червоне небо над водою раптом налилося темними, тяжкими фарбами просто над узбережжям, проливаючись на пісок косими струмочками.

 

— Ти когось чекаєш, чи це один з тих твоїх жартів, котрі мені ніколи не втямити?

 

— Хай живе наша Герміона, але ж якоюсь невеличкою бібліотекою міг би розжитися, Гаррі.

 

— Могли б ми перейти до тієї частини, де ти кажеш те, що хотів сказати?

 

Фред закотив очі, щось пробормотів собі під носа.

 

— Усі дивляться на тебе, помітив?

 

Гаррі озирнувся. Усі вишки, ліхтарі вздовж пляжу, залізні дроти мосту над затокою, — усе, що було зайняте чорними плащами, було розвернуте і сфокусоване в одній точці. І цією точкою був Гаррі.

 

— Чому їх цікавлю я, а не захід сонця?

 

— Тому що тебе довго не було, Гаррі, і вони вирішили, що ти впав.

 

Голосно рикнув грім, клацнув, ніби розколюючи небо просто у Гаррі над головою.

 

— Впав? — голос Гаррі потонув у новому гурхотінні.

 

— Земні пристрасті до добра не призводять.

 

Вітер посилився, піднімаючи й перемішуючи стихії.

 

— А до чого призводять?

 

Фред, мружачись від пісочних вихлопів, підморгнув Гаррі, підняв до фіолетової хмари криву посмішку.

 

— Задай їм, чувак.

 

Гаррі озирався, не бачачи вже ані Фреда, ані чорних плащів у бурі. Краплі шипіли, ніби зіштовхуючись з морською гладдю, і вітер скручувався у чудернацькі вихори, вив, дзижчав, ніби заглушаючи небесну мелодію для недостойних. Закриваючи і відгороджуючи ображений ним світ.

 

І Гаррі кинувся до Клювокрила. До своєї галявини. Там зажди добре. Він сховається там від дивної бурі, від болісних думок, від необхідності самопожертви, що шкребе і розриває, бореться проти рішення розуму, бо неможливо віддати те, що потрібно тепер, як повітря. Проте галявина була розмитою, наче товстим пензлем вели по підсохшій фарбі. Жодних пелюстків і в’юнів, жодних дзвіночків та мальв, тільки глибокі борозни у викривленому просторі. Дім дивно вибрував, ніби у зіпсутому телеекрані, озеро застигло гуашовою коркою, і Клювокрил нагадував опудало зі зламаним механізмом. Гаррі жахнувся. Усе було настільки несправжнім, що хотілося прокинутись. Це місце не могло бути його прихистком.

Усе було наче пластикова підробка. А він, Гаррі, живий тепер. І дух його не безтурботний більше. Те, що він відчував, чим був наповнений, йшло назовні і створювало його світ. Страх, невпевненість, ревнощі, розчарування — земні почуття не можуть створити райського куточка.

Гаррі полетів звідти. Кружляючи по вулицях безцільно, розсипаючись безтілесним пилом і збираючись докупи, він припинив розуміти, в якому з світів знаходиться. І бажав тільки одного: повернутися до дубового кабінету і створити “Репаро”, зірвати свій намальований замінник і залишитись замість нього, відгородившись від решти світу з ним, одним єдиним… Прекрасна нездійсненна мрія… Що б він віддав за це? Чим би пожертвував? Усим?

 

І Гаррі, вихопивши зі спільного поля чийсь образ, опинився біля масивних дверей міської бібліотеки. Всередині — м’яке електричне світло та шепіт читаючих душ. Секції… секції… Великі та малі історії, наповнені життям, болем, боротьбою, почуттями на усі чотири з половиною октави. Та спостерігаючі з усих проходів чорні плащі. Усі, як один, прекрасні, спокійні, окрилені тендітним місячним сяйвом. Вони не розуміли, навіщо добровільно намагатися прорватися до земного пекла.

 

— Ви не розумієте! — кричав до них Гаррі, схилившись з верхнього поверху, бажаючи відповісти на невиказане питання, — Це ви мертві, а я ні! Я люблю його! Без цього усе втрачає сенс! Ви втрачаєте сенс!

 

Він побіг коридором, відмахуючись від здивованих поглядів. Піднята рука сканувала паперові історії.

 

Де ж вихід? Де підказка? Він зробить усе, що потрібно.

 

Гаррі прислухався, щось характерно прозуділо, і він кинувся до потрібної шафи. За вікнами біснувалася погода. Ранок був похмурий, небо заповнилося чорною водою, злива завивала у деренчливе скло, вимагаючи впустити, і зтікаючи по немилосердних вікнах.

 

І ось вони, наївні історії падінь, зачинені у паперових в’язницях, вже відкривають йому свої таємниці. Ніколи ніхто не обирає високе, тільки інстинкти та порочні бажання, звичайно ж, у надійному камуфляжі навіть від самих себе. Гаррі відчував себе безсилим, дезорієнтованим. Але ж у нього все не так. Його історія особлива, він має право, його зрозуміють.

 

Бібліотека — чудова висока будівля, з даху якого видно так далеко. Шкода, що хмари закрили усе небо до горизонту, не даючи насолодитися світилом, що зійшло та зігріло світ, і так нещадно тріпає вітер плащ, перекрикуючи небесні мелодії.

 

Гаррі дивився додолу, у безодню летючих крапель, і думав, що, можливо, він вже десь між світами, тому і бачить тунелі з хмар, і вітер дує одночасно у протилежні напрямки. Тому що на тонкому плані все вже вирішено? І його куточок раю рухнув тому, що його там вже нема?

 

Чи варто його земне кохання такої жертви? Чи дійсно тимчасові, можливо, проблемні, як і все земне, відносини варті вічності, заходів, спокою?

Гаррі злісно посміхнувся…

Тільки вони і варті… Варті усього…

 

І свисту у вухах від прискорення, що набирало тіло, і страху, тваринного, інстинктивного, і болю…

 

 

Болюболюболю…

 

 

 

***

 

 

 

Малфой прокинувся розбитим. Він не пам’ятав, як заснув на підвіконні. Нило усе: серце й тіло.

 

Проте роботу ніхто не відміняв, і йти він, звичайно, збирався. Просто дуже повільно. Допоки не запілікав пейджер.

 

“Терміново!”

 

Лампи денного світла різали очі, та кого це обходить. Треба вдягти усе, що треба, продезинфікувати, треба зібратися й бути на максимумі своїх можливостей. Тим більше “терміново”. Тим більше Грейнджер у дверях. Тим більше така…

 

— Що? — “що за хуйня, що на тобі лиця нема?”, — Кажи!

 

— Я… Я… — прочистила горло, очі випучені, ніби кажуть “Я не можу цього пояснити”, — Тримайся, Малфой.

 

Драко спіткнувся об цю фразу. Такого ще не було. Хто ж там? У двері…

… і майже у відключку…

 

— Цього… не може бути… — як же часто останнім часом стукала до свідомості ця думка.

 

У палаті на підтримуючій терапії посеред охуївших лікарів з зеленими обличчями, весь у сітці діагностичних та знеболюючих, у крапельницях, у розірваному плащі, з вивернутими кінцівками лежав… Поттер.

 

— Серцебиття слабе, пульс майже не чую…

 

Його жахливий і прекрасний сон. Його мрія. І, схоже, його доля, яка вирішила дати йому ще один шанс. Вступити у боротьбу за його життя. Тому що він тут, і Гаррі тут, тільки на цей раз він готовий, він щось може. Може усе переграти. І Поттер буде боротися. Він змусить.

Відкинувши усі питання, не роздумуючи, як таке взагалі могло трапитися, Драко видихнув, відключаючи сигналізацію і зносячи антивіруси.

 

— Працюємо! Швидко!

 

Усі з побоюванням поглядували на божевільного лікаря, що пітнів крізь маску, даремно намагаючись бути хазяїном своїм тремтячим рукам, проте Драко зрощував, відновлював, рятував дорогоцінне життя. Усі бачили, на кого схожий черговий пацієнт. Тільки сьогодні ну дуже схожий. Занадто.

Малфой не втрачав концентрації. Він не програє цей бій. Не сьогодні. Ніхто не зупинить це серце. Тепер воно б’ється за його волею, під його магічною сіткою! Усе, що він знає, усі козири у рукавах мусять спрацювати зараз!

 

— Давай… Ну, давай… Не віддам… — безконтрольно нашіптували губи.

 

Усе чітко й швидко працювало, рани загоювалися. І Поттер оживав.

 

Серцебиття стабілізовано, кровоток у кінцівках відновлено, гарячки нема, дихання глибоке, ритмічне.

Сітка з діагностуючих чарів світилася стабільним зеленим. Рухи персоналу уповільнились, усе частіше розносилися зітхання, нервові системи розслаблялися, і тільки лікар Малфой приріс стетоскопом, давно загубивши решту інструментів.

 

— Усе гаразд. Він стабільний, — Герміона торкнулася плеча, — Ти знаєш, хто це?

 

— Ну ты даєш, Грейнджер…

 

Гермиона насупилась, роздивляючи запливше гематомами, замащене мазями, зчесане обличчя.

— Я, блін, не сліпа. Тому і питаю. Може, родич?

Драко, який все ще тримав свого пацієнта, приснув. Ще раз. І голосно засміявся, втикаючись носом у брудні, проте такі необхідні руки. Сміх потроху переходив у конвульсійні схлипи, зовсім збиваючи Герміону з пантелику.

 

— Він повернувся… — насилу переводячи подих, не випускаючи теплих долоней, — Він повернувся до мене…

 

* * *

 

Крізь сон Гаррі вловив настирне відчуття, щось знайоме, що потребувало його негайного втручання. Це ж… лоскотно ж… Лоскотно? Гаррі не розумів. Щось навкруги дуже-дуже змінилося. Щось торкалося до ніг, з одного боку було тісно і майже боляче у коліні.

 

Тісно? Він пам’ятає це слово? До мозку увірвався аромат — смачний, кусючий чи що… Що за дивовижний сон? Гадська рука задовбала свербіти, і Гаррі інстинктивно ляснув по ній, зачипаючи щось тепле і одночасно відчуваючи, що запекло. Стільки відчуттів, больові рецептори стріпинулися, понесли інформацію у мозок: пече…

І різкий прилив адреналіну, тому що поруч хтось живий і теплий. Але він не повинен відчувати усього цього!…

 

Спогади увірвалися усі й одразу, почали юрбитися у переляканому людському мозку.

 

Поверхи, поверхи величезної бібліотеки, гурхіт збожеволівших хмар, що не припинявся, здавалося, ані на секунду, висікаючи іскри та запалюючи небо…

Усе громихало, горіло й пролітало зі свистом, вселяючи жах в розуміння того, що джек-поту не буде, як би не мерехтіли картинки. Маленькими місячними уламками покрошилися й зависли у повітрі тендітні крила. Наблизилась та розпорола по діагоналі крива гілка розлапистого дуба,

перевертаючи та викидаючи на дах ґанку і вимикаючи свідомість болем. Гаррі скинувся, скрикнув, але знову відчув тепло, а вухом пройшовся вітерець.

 

— Тш… тихіше…, — усміхнений шепіт вистрелив у живе, пульсуюче серце, намацав шрам і пробив отруєною почуттям стрілою. Це він! Чи це означає…

Гаррі розплющив очі, намагаючись зібрати тіні, що розпливалися і ніяк не хотіли зібратися докупи.

 

— Драко, ти тут? — він почув свій хрипкий голос. Світло й пітьма відходили за свої кордони, з’явився контраст і рельєфи тіней. А обличчя, що проявлялося і чіткішало, заговорило:

 

— Тепер я там, де ти, — колись і він так сказав.

 

Риси загострилися, стали об’ємними, промалювалися палітрою, сірі хвилі плескалися тепер обожнюючи поглядом, м’які губи кривилися однобокою посмішкою, що милувалася.

 

— У мене вийшло?

 

Драко провів пальцями по розкритій долоні замість відповіді. І Гаррі зрозумів, що знову лоскотно, смикнув рукою, хапаючи пальці у полон. Проте торкання цього було забагато. Серце забухало нещадно по ребрах. Як же він мріяв провести рукою по цих довгих пальцях. Тепло розповзалося від з’єднання рук, стукалося приливом у серце, в шию, в щоки. Прекрасне обличчя наблизилося, роздивляючи кожну деталь, додалося тепле відчуття, воно рухалося до скроні, легенько, тепло, майже лоскотно, показуючи шлях блискучому погляду. Гаррі прислухався до руху чужих пальців, що тримав досі у своїй долоні, до теплої руки, що м’яко гладила обличчя, до притиснувшихся до підборіддя м’яких губ… Гаряче… Занадто, занадто багато усього… Навички сприйняття загублені, і Гаррі потопав у накочуючих з різних сторін відчуттів, не встигаючи їх розпізнати, задихаючись, боячись не винирнути з задушливої хвилі. Так добре і так тепло… Ніжно…

 

— Нікуди більше не пущу, — бурмотів Малфой кудись у шию,— навіть не сподівайся.

 

Гаррі посміхався.

 

“Хороший мій, куди ж я подінуся.”

 

— Хіба ж я можу?

 

Драко похмуро відсторонився, почувши у питанні щось своє.

 

— Я усе вилікував. Тож якщо захочеш… то можеш…

 

— Я люблю тебе, Драко… — перебив, не слухаючи маячню.

 

— Що ти кажеш, ти ще не прийшов до тями…

 

— Я люблю тебе… — чесно и твердо, нехай знає. Бо це правда.

 

Драко сковтнув, завмер, шукаючи і знаходячи підтвердження у зелених очах, і кинувся вперед, втиснувся в нього, падаючи грудьми на білі плечі, зарився пальцями й носом у чорне волосся.

 

— О, Мерлін… — як же тремтить його голос, — Дякую, Боже…

 

Прекрасний сонячний ранок сповнився теплом обіймів, запахами і смаками ситного сніданку, слизькою, духмяною піною банних процедур, піклуванням… Гаррі, увесь час загорнутий у теплі, люблячі руки, дивився на оточуючу їх красу. У панорамні вікна їх усамітненого дому зазирали пухнасті сосни та промінчики теплого світла. Від дому донизу тягнувся серпантин, огинаючи багаторічні дерева то з одного, то з іншого боку, ніби намагаючись заплутати сліди, сховати від сторонніх затишний будиночок закоханих. До прочинених вікон проникало деревне повітря, терпке, лікувальне, земне. Оточуюча казка навіювала відчуття нереальності того, що відбувалося. Але розмірковуючи, Гаррі вирішив, що вдячний, вдячний собі за усе це. За те, що він, той, хто змінив події, — творець цього світу, прекрасного, справжнього світу, у якому стало можливим усе у потрібний час, у потрібному місці, і вони опинилися вдвох у казці на верхівці пагорбу.

 

— Як все ж таки в тебе тут гарно, — Гаррі відчував тепло обіймів усією спиною та дихання у своєму волоссі коло вуха, він притулився щокою до руки, що обхопила і притискала міцно.

 

— У нас. Скажи це, — руки повернули обличчя, губи проклали теплу, вологу доріжку до куточку рота.

 

Гаррі реагував бурхливо на кожне торкання, рецептори пробуджувалися, зв’язуючись з бухаючим центром і відправляючи густі хвилі до серцевини ниючого низу.

 

— Скажи… — губи добралися до губ, коротко та м’яко притискаючись, — Скажеш?

 

Гаррі розвернувся, пробіг пучками пальців по його щоках, із насолодженням відчуваючи оксамитову шкіру. Торкаючись пухирців на кадику — справді шершаво.

 

— У нас, — пошепки, майже у самісінькі красиві губи, — в нашому з тобою світі, — майже торкаючись… ще секунда — і космос…

 

— Будьласка, Гаррі…

 

Драко чекав, на межі серцевого нападу, дихав тремтяче, жалісно дивився на губи, що дражнили, та не давали необхідного дотику, комкав футболку спітнілими долонями.

 

— Можна я поцілую тебе, Драко, ніжно-ніжно… — довгождані губи торкнулись, — дивлячись у твої неймовірні очі… у всіх на виду… — Драко ахнув, відчувши, як крутиться голова від тепла коханих губ, — нехай п’ють валідол…

 

І Драко відпустив себе, згадав, як важко писалися ті строчки, дозволив вологому вакууму затопити його серце. Він терся об щоки своїми, цілував тремтячими доріжками, вривався зі стогоном до коханих губ, намагаючись не поспішати, не налякати, усе робити ніжно, але не контролюючи більше своїх палких поривів.

 

— Будьласка… Дозволь мені, Гаррі… — і знов цитата.

 

— Обожнюю твої листи, — посміхаючись у поцілунки, шепотів Гаррі. Й одразу ж голосно видихнув, відчуваючи дотик нетерплячих пальців у найнужденнішому місці. Обхопив чужу лагідну руку, що рухалася, кожною клітинкою відчайдушно розуміючи, що саме роблять їх сплетені пальці. Забуте відчуття лавою прокатилося по венах, збиваючи дихання…

 

— Якби я знав, що ти їх читаєш… — шепотів у поцілунки Драко, — я написав би тобі, як люблю твої руки, як засинав, обіймаючи политу твоїм лосьйоном подушку, що спиздив колись з твоєї спальні… Як хотів тебе завжди, навіть на уроках…

 

Гаррі хникав у пахучу шию, трохи не плачучи від солодкої напруги.

 

— Який же ти… — Драко зовсім поплив у топкій пристрасті, і, не витримуючи, впав на коліна, цілуючи ніжну шкіру, притискаючи розгублені руки до свого волосся, ведучи, керуючи та підштовхуючи до вершини… І він в раю від нестриманих видохів, від тремтіння під своїми пальцями, від гарячої, пульсуючої гладкості на своєму язику… від вибуху наднової, що чіпляла усе на своїй орбіті, затягуючи у коловорот і його, Драко, випадковим дотиком… від впавшого поруч на коліна Гаррі, палко зціловуючого свій смак шаленими, божевільними поцілунками, від крихкого “Мій… Ти мій, чуєш…”

 

Неймовірний день змінився дивовижним надвечір’ям. До кімнати крізь вікна заповзали гострокінечні тіні, тяглися видовженими верхівками до освітленої стелі. Вони несли з собою прохолоду, змушували обійняти міцніше. Драко запалив свічки, запускаючи театр тремтячих тіней і воскових сліз.

Увімкнув музику, чіпляючи розбурхане серце саксофоном, змушуючи відчувати глибоко, по-справжньому. Налив гіркий напій. Роблячи усе, щоб зупинити мить, змусити душу заповнити фантомами усі куточки. А Гаррі здійснював свої мрії одну за одною: він смакував соковиті фрукти, пив терпку каву, йшов за руками, що кликали за собою, скидав домашнє взуття, перекидаючи на м’яку постіль в розстібав блядську білу сорочку… нарешті… Вивчав алебастрові м’язи як міг, заводячись знову від смаку, запаху, тремтіння оксамитового тіла. Їх пальці спліталися, стискаючи їх разом, з’єднуючи, здавалося б, те, що неможливо з’єднати. Малфой звідкись знав кожну реакцію, кожнк чутливу дільничну шкіри. Звідки? Відповідь Гаррі не подобалася, але від того вона не припиняла бути найлогічнішою. Це те, чого Гаррі не мав. Це… досвід?

Спогади переплелися з реальністю, і Гаррі відчув, як щось сумне й тужливе стукає всередині. Тут, напевно, раніше був хтось інший чи інша. Він відсторонився, зазираючи мовчки в очі. Не питаючи, та все ж дуже бажаючи знайти відповідь. Драко, помітивши, що щось не так, обійняв, гладячи потилицю.

 

— Що би там не було, про що б ти зараз не переймався чи не жалкував… Я зроблю все, кров з носа, все зроблю і все виправлю.

 

Гаррі, намагаючись говорити твердо, проте соромлячись страшно, наважився:

 

— Я хочу… щоб тепер у тебе був тільки я…

 

Брови Драко полізли догори, та Гаррі так очевидно хвилювався, що віджартуватися було не можна.

 

— Я тебе зрозумів. Тільки ти. Присягаюсь, — голос раптом затремтів від розуміння того, що Гаррі, по суті, молодше за нього на п’ять років, він невпевнений ані у собі, ані у своєму рішенні, ані в ньому.

 

І так схотілося щось довести, і Драко обхопив долонями його обличчя, намагаючись передати поглядом усе, чому зазвичай не вірять у словах.

 

“Знайди відповідь у моїх очах. Я весь відкритий перед тобою.”

 

Гаррі несміло торкнувся губ. “Це правда? Я так хочу повірити.”

 

Драко обійняв, заглиблюючись у поцілунок, зростаючись чутливою, тонкою шкірою. “Усе правда, і завжди було.”

Чуттєвий шквал зводив з розуму неспокушене тіло, музика, що лилася з динаміків і танцюючі на стінах тіні від свічок змінювали сприйняття реальності, позбавляючи волі, роблячи з Гаррі приймач високих частот, що трансформувалися у його тілі й виходили назовні палкою мелодією, стискаючи пружиною та відкидаючи хвилею на подушки.