Не думаю, що це, ну, легально

* Джин є абсолютно вигаданим персонажем і ні на кому не базується. Прошу любити і оберігати🥰

– А камери ЙОГО квартири взламати зможеш?

– Кого? – щиро здивувався хлопець.
– Йонбока.
Джин попирхнувся кавою.
– Йонбока?
Чан озирнувся. Друзі зацікавлено підійшли ближче.
– Ну, – хлопець пересмикнув непевно плечима, – я сумніваюсь, що це прям… легально…
– Ясно, що не легально, – гмикнув іронічно менеджер, підсовуючи крісло ближче до столу. – І це буде складніше, типу, ідол і все таке…
Всі один за одним поволі зайшли знову до кімнати. Поворушивши мишкою, Джин підняв очі.
– І від вас же не відкараскаєшся, – буркнув він, вивчивши обличчя гостей. – Якщо тільки мене не виженуть звідси…
– Не виженуть, – I.n. по діловому сперся на спинку офісного крісла позаду менеджера, – Мене ж не вигнали.
– Ну, це вселяє надію, – усміхнувся той через плече і перечено зітхнув, – Добре, де він живе?
Чан назвав адресу.
– Квартира 86, – поточнив Хьонжин, – а не 85.
Чан поморщив брови.
– Точно, – погодився він.
Рука Джина на мить зависла над клавіатурою.
– Отже? – він вигнув брову у стилі Скелі. – Якщо ми вломимось в чужу квартиру, буде неприкольно.
– 86, 86, – запевнив його лідер.
– Ну, дивіться мені, – пригрозив менеджер. Його пальці забігали по клавіатурі. Запала тиша. Хлопці знервовано переминались із ноги на ногу. Те, за що вони взялись, легальністю і не пахло.
У коридорі почулись кроки. Усі затамували подих, а рука Джина на мить зависла над клавіатурою. Він нахилився і глянув на двері із-за спин учасників. Мишка зависла над значком х у верхньому правому куті, готова будь- якої миті прибрати сліди знайденої інформації. Проте невідомий перехожий минув кімнату. Усі із полегшенням видихнули.
– Фууу, – пробурмотів у пів голоса Джин, – я ледь не всрався.
– Я теж, – почулось в кілька голосів.
Врешті, за якихось п’ятнадцять хвилин на екрані з’явилась знайома вітальня. Не змовляючись, усі кинулись ближче. Мінсун, що дружньо вмостились на кріслах, поперекидали їх на бігу.
– Хейейей! – розсміявся менеджер, – Ви ж так всю будівлю рознесете!
– Сорі, – усміхнувся знічено Ліно, наближаючись до монітора. Хоча, мабуть, якби знесення будівлі допомогло в пошуках друга, хлопці навряд чи довго думали б.
– Коли ви останній раз про нього чули? – поцікавився Джин.
Банчан назвав дату. За мить на екрані з’явилась до болю знайома постать. Фелікс сидів на дивані, закинувши ногу на ногу. У руках він тримав телефон екраном вниз. Його наче порожній, наскільки можна було розгледіти, погляд спинився на протилежній стіні. Хлопець виглядав якимось втомленим.
– Окей, тут він ще на місці, – пробурмотів під носа Джин, міняючи дату на наступний день. Фелікс готував вечерю.
Ще день. У вітальні панувала стерильна чистота. У спільні та кабінеті також. Власника квартири не було.
– Хм… – вихопилось у менеджера. Він повернув на 12 годин назад. Хлопці спостерігали мовчки, затаївши подих.
Цього разу Фелікс з’явився в у гардеробній. Занурений у думки, він механічно дістав із шафи футболку, акуратно згорнув її і поклав до свого портфеля. Тоді дістав спортивні штани.
– Куди він збирається? – голос Семіна прозвучав напружено.
– У спортзал, мабуть, – гмикнув байдуже Чанбін. – Може ж?
– Може, – погодився Джин. Він задумано почухав підборіддя. Його пальці на мить завмерли. – О, знаю…
Руки пробігли клавіатурою.
– Ми просто подивимось, – пробурмотів він, – коли останній камери засікли будь-який рух.
Із останнім словом він вдарив по ентеру. Двадцять хвилин по тому.
– А це вже погано.
Фелікс на екрані завмер на порозі, дивлячись через плече у вітальню. Куди саме був спрямований його погляд видно не було.
Чанбін невизначено гмикнув.
– Що? – це не оминула уваги Чана.
– Та, – зам’явся друг, – Ну… знаєш таке відчуття, що він востаннє тут і типу він це знає.
Кріс здивовано вигнув брови. Біні почухав потилицю.
– Не знаю як пояснити, – мовив він врешті. – Ну як… прощається із квартирою.
Він хотів ще щось додати, проте затнувся під поглядом друзів.
– Є таке, – раптом погодився менеджер. Його слова зустріла мертва тиша.
– Що не так? – здивувався він, обвівши поглядом раптом принишклу компанію. – Просто версія.
– Ну, знаєш… – буркнув Ліно, уникаючи погляду менеджера, він загнув куточок якогось папірця, що лежав на столі, – Так собі версія.
Джин здивовано вигнув брови і запитально глянув на лідера. Той відвернувся. Тиша гусла буквально на очах. Врешті Чан не витримав тиску.
– Ми про цю версію не змовляючись мовчимо вже добрих 2 тижні, – буркнув він стиха.
Джин не відповів. Минула не одна секунда, поки він переварив почуте.
– Он воно що… – мовив він врешті решт. Його погляд зупинився на вже порожньому екрані. – Хм… То куди він подався, кажете?
– Не знаємо, – відповів Кріс. – Його мама сказала, що кудись провітритись, але ж це може бути будь де і будь що, чи не так?
Менеджер неуважно кивнув.
– Ти можеш це перевірити?
Це прозвучало якось інакше.
Джин глянув на Кріса і відчув як йому обірвалось серце. Очі лідера ще ніколи так не світились. Його вродливе і зазвичай таке спокійне і усміхнене обличчя перекосив біль. Далеко не фізичний біль, бо тілесно такого болю завдати не можна.
– Я зроблю все що скажеш, – сказав нижчим на пів октави голосом Чан, – тільки допоможи.
Менеджер дещо здивовано перевів погляд на Яна з Чанбіном, що стояли, спершись на його крісло. Ця парочка звикла ховати все за жартами. Хоч біль, хоч страх. Зараз же їхні обличчя скидались на воскові маски.
Синмін. Він рідко виражав будь-які емоції, як і зараз. Проте його закам’янілий погляд чорних очей пробивав до самого дна душі. Туди, де він, Джин, досі був дитиною. Мимоволі очі обірвали контакт, він глянув на Хьонжина.
Про таких в книжках пишуть “і в горі прекрасний”. Проте риси принца перетворились на камінь. На його обличчі, здавалось, не лишилось місця, що подавало ознаки життя. Грецький бог у мармурі. У хлопця мимоволі стислості серце.
Він перевів погляд на Хана. Його очей він не бачив, тому що хлопець мовчки ридав у обіймах Мінхо. Уперше за останні два тижні було сказано вголос те, чого він найбільше боявся. Його і так натягнуті до болю нерви погрожували лопнути. Проте вони просто спустились. Як струни гітари, на якій грали занадто часто. Мінхо, погладжуючи його по спині, дивився на менеджера. У його очах, зазвичай таких сяючих і усміхнених, був лише біль і слабо стримувані сльози.
Очі Джина втупились у зображення порожньої квартири на екрані. Її власника вже не було тут два тижні. Дивно…. Він ніколи не звертав уваги на хлопців, з якими працював. Йому було достатньо, що Джей Парк дав йому роботу і захист від закону. Він був згодний на будь-яку роботу, аби віддячити. І навіть не звертав увагу, чиї імена він використовує, замовляючи номер в готелі. Чи для кого він знаходив найкращі сполучення між країнами чи містами. Хто вони, ці хлопці та дівчата? Він знав про них все, від дати народження і до улюбленого смаку бабл-ті, та водночас не знав нічого.
І ось один із них зник.
Чому?
Хто є тому виною?
Кому ще із компанії загрожує така доля?
І яким він був взагалі, цей Фелікс?
Хлопець на мить заплющив очі, намагаючись згадати риси його обличчя. Рівний носик. Милі, майже дитячі губенята. І такі сяючі-сяючі очі. Колись він чув, як хтось із фанатів сказав, що його очі не змогли стримати всіх зірок у собі. І вони вихлюпнулись сотнями веснянок на його милих щічках. Хто був цей геній і чому це звучить аж так правдоподібно, Джин не знав. Але це було так. Це було збіса правдиво.
Та зачекай…. чи справді він не знав про них нічого? Чи справді вони були лише шаховими фігурками, яким він іноді допомагав дістатись наступної клітинки?
– Ладно, ми щось інше знайдемо, – почувся голос Синміна і він махнув рукою, – ходімо.
– Ні, стій, – зупинив його менеджер. – Зачекайте хвильку.
Він на мить озирнувся кімнатою. Семеро хлопців, що приходили сюди майже щодня, в очікуванні дивились на нього.
Він таки прив’язався до них. Вони стали його життям. Його ритмом.
І зараз ці хлопці звернулись за допомогою. Бо вони втратили частинку себе. Вони втратили своє сонце, своє світло. Бо Йонбок і справді був сонцем. “Він Є сонцем” – виправив себе миттєво Джин. І він зробить усе від себе залежне, щоб у житті хлопців знову настала весна. Навіть якщо доведеться ризикувати собою, своїм життям і репутацією.
“Ніколи б не подумав, що до такого скочуся, – хмикнув подумки хлопець, – але так, here we are…”
– Що ж, – він пару раз моргнув, проганяючи сльози і вирівнявся в кріслі, – дивіться. Нам тепер потрібна інфа про його пересування по місту, а це вже трохи більше, аніж його квартира.
Він крутнувся у кріслі, щоб краще їх бачити. Хлопці миттєво пожвавились.
– Тому я напишу в декілька служб зв’язку, – продовжував Джин, вдавши що нічого не побачив. Сором’язливість ще не дозволяла відкритись їм повністю. – Думаю, вони допоможуть.
– А якщо ні? – засумнівався Чонін.
Менеджер поблажливо успіхнувся і, підсовуючись до столу, мовив:
– Та ви такий ажіотаж навколо себе зробили за останні пару місяців, що відмовити вони просто не зможуть. Тур цей же ваш, альбом новий, Фелікс, – останнє слово він уже сказав упів голоса, – Тож давайте я вам тоді повідомлю, як щось матиму, добре?
Учасники вийшли із кабінету у найкращому настрою.