Розділ

Проґавив. Із всіх можливих почуттів які я міг відчути, це виявилася саме печаль такої сили, що ось-ось від виснаги полились би сльози, але перш ніж це стається, відчуваю дотик до свого плеча, дуже обережний і мʼякий. Різко повертаюся, вдивляюся в обличчя під відлогою чорної мантії і впізнаю його, впізнаю людину, через яку був готовий заплакати. Навкруги дуже темно, але він стояв достатньо близько щоб я розгледів його втомлений погляд, який легко сплутати з байдужим. 

– Лука. – і кивок, дуже стриманий, звичайне вітання, а я розгублююсь, не знаю що сказати. За весь час стільки думок і слів назбиралося, стільки всього сталося, але зараз не можу жодного звука вимовити, вперше за дуже дуже довгий час відчуваю приємне, трохи тягуче хвилювання разом з нудотною провиною. 

– Коли ти востаннє відпочивав? – кажу дуже ніяково. Як дивлюсь на нього, згадую всі ті слова з листа і знову себе докоряю. Я не мав. У відповідь чую тихий смішок, зовсім непомітний. Нехай і стає соромно, в словах моїх чується небажання прощатися, бо ті жалюгідні декілька хвилин, які він пробуде тут, закінчаться, залишивши після себе лише солодкий присмак. 

– Зі мною все гаразд, я відчув сильну тривогу, – вказує на хрестик, – прийшов побачитись ненадовго. – завмираю, але руки самі тягнуться до шиї. 

Мені наснився дуже болісний сон, повернувся якийсь спогад, я ніяк не можу прийти в норму і лізу поперед батька в пекло, багато про що шкодую, багато чого бажаю, але з тим ж, здається, не відчуваю нічого – все це мені хочеться розповісти йому, саме йому щоб саме він слухав мене, але лише за одне таке бажання починаю себе лаяти, ні на хвилину не забуваю що кількома годинами тому як нікчемний покидьок читав те, чого читати було не можна. Я дивлюсь на нього, і в голові одразу лунають всі ті «нестямно кохаю», «немає без тебе життя, немає спасіння» і дійсно почуваю себе крадієм, тому що це все від нього йому, від Клима Луці, не мені, не мене він кохає. Десь навіть відчуваю полегшення, бо знаю, що хлопці не можуть кохати один одного, і мені відчувати цього не можна. 

– А у нас свято сьогодні, ти, мабуть, знаєш… – намагаюсь навіть посміхнутися, та відчуваю як криво це виходить, забуваю разом всі слова які міг би сказати, але боюся завести розмову в глухий кут і тому своєю фразою додаю незручності.

– Знаю, в лісі також святкують, але зараз стриманіше. – Дивиться сторонами, затримує погляд на чомусь, що знаходиться позаду мене. Помічаю в його очах швидкоплинну іскру, повертаюся також, але не встигаю роздивитись, хватає мене за зап’ястя і веде туди, де з кожним кроком ставало тільки темніше, з кожним кроком все далі від багаття, яке хоча б трохи освітлювало простір. Світло розсіювалося, голоси селян ставали приглушеними. 

– Клим, куди ти мене ведеш? Я нічого не бачу. – каже в мені страх невідомого, відчуття болю поруч з лісом, яке добре закріпилося в моїх спогадах. Момент настільки болісний, що зʼявляється бажання вбити себе аби не відчувати нічого поруч з цими деревами. Але кроки попереду мене дуже впевнені. 

Ми йшли по окраїні лісу, не заходили на його територію, але й не надто віддалялися, відстань достатня аби я почував себе добре. Ще декілька разів перечіпаюся через гілки, маленькі бугорки землі, просто плутаюся в ногах, але Клим уважно спостерігає за мною і не дає впасти, стискає моє запʼястя ще міцніше, що змушує концентрувати увагу на цих відчуттях, на відчуттях його дотиків. 

– Прийшли. – каже дуже тихо. Відпускає мою руку, і в цій темряві одразу розумію, що ми залишились наодинці.

Чую шурхіт зі сторони лісу, чиїсь кроки, невже йде? Тягну руку до того місця звідки лунає цей звук, сподіваюсь схопити Клима, збираюся прокричати його імʼя, але так і завмираю з простягнутою рукою та відкритим ротом, коли місце освітлюється зеленим сяйвом. З лісу виходить дівчина, оточена світлячками чи незнайомими мені лісовими духами. Повертаю голову праворуч і зустрічаюся з очима Клима, який, судячи з усього, за ту коротку мить зовсім не зрушив з місця. 

– Вітаю, Лука. – киває, голос тонкий, мелодійний, на вигляд їй не більше двадцяти, з блідо-зеленими очима і яскравим зеленим волоссям, дуже схожа на нявку, тільки риси обличчя відрізняються. Вона здавалася дуже стриманою і соромʼязливою навідміну від тої, яку я знаю, з якою прожив пліч-о-пліч стільки років. 

Дивлюся на Клима, якого ця ситуація тільки бавила – в очах бачу, – а мені ставало ще більш незручно, дівчина ця точно чекала відповіді, зиркала на мене трохи розгублено від довгої мовчанки, але я не знав що казати. 

– Е… добрий вечір. – також киваю, на що вона дуже дивується. 

– Він ще нічого не згадав. Мені потрібно було знайти папороть, дякую нявко. – Тихе «зрозуміло» з її боку звучить дуже невпевнено, з підозрою і сумнівом. Ще раз киває, тепер на прощання, залишає світлячків і йде назад до лісу. 

– Ще одна нявка? – питаю здивовано, намагаюсь приховати свій щирий шок, тому що з життям лісу і нечистю ознайомлений вкрай погано. 

– Їх багато в лісі, насправді, вони самі самотою, тільки Ганна трохи дивна. – Зелені вогники літали навколо, освітлювали дерева і нас з Климом, завдяки чому я дуже чітко міг розгледіти його обличчя і рухи. Якщо придивитися, вони не були схожі на якихось комах, прозорі, яскраві вогники. 

– Для чого ми тут? – питаю і продовжую роздивлятися цих створінь без плоті і, скоріш за все, розуму. 

– Подобаються? – з легкою посмішкою питає. Переводжу сповнений нерозуміння погляд на нього і, здається, наче він весь цей час спостерігав за мною. Одна лише думка про це змушує мене або соромʼязливо відвернутися, або боротися з бажанням дивитися на нього одного – два зовсім різних бажання, які існували в мені і жодне не могло взяти абсолютний верх. Я нервував.

– Так, хто вони? – Один із вогників приземляється на моє плече, а коли підставляю долоню, лягає, розпливається як желе, здається, якби мої пальці не були міцно стиснуті, крізь маленькі щілини він міг би і втекти. 

– Провідники. Їх народила людська віра, тому в них немає ніякої сили і влади, вони можуть лише вказати шлях людині, яка заблукала в лісі. – каже і також підставляє свою долоню одному із вогників, який одразу на неї приземляється і розпливається, немов дійсно отримує від цього задоволення. Картина зі сторони виходить надто мила, обличчя Клима було таке розслаблене, а втома, яка була так помітна якихось декілька хвилин тому, зараз вже і не привертає увагу. 

Я би хотів спостерігати за цим ще довго-довго, але він наче читає мої думки і не бажає їм потурати, легким рухом підкидає догори цього вогника, і той продовжує свій безцільний шлях. Клим сідає перед якимось кущиком, витягує ноги, закидує одну на другу і легенько хлопає долонею по траві поруч з собою. Без роздумів відпускаю вогник так само як це зробив Клим і сідаю, але не так розслаблено як він, наче вдома, а дуже сором’язливо, на коліна. 

– Це дуже дивно. – кажу з острахом. Повертається до мене, роздивляється мою напруженість і трохи всміхається. Його бавило те, наскільки незручно я себе почуваю. Все що відбувається здається мені сном, тому дуже складно розслабитися. 

– Дивись, зараз розквітне. – знову відвертається до куща. Це була звичайна папороть яка ніяк не змогла б розквітнути, але все ж довіряти Климу вже стало моєю звичкою. 

Очікую якогось дива, слухняно чекаю, чекаю хвилину, другу, і коли вже збираюся втішати його тим, що кожна людина помиляється і в цьому немає нічого поганого, неочікувано, за декілька секунд перед моїми очима зʼявляється яскраво-червона квітка, колір насичений, майже палає, здається, ніби вона світиться. Це дійсно було диво, щось, що точно побачиш тільки раз у житті. Піднімаюся на ноги, бажаю ближче та з кожного боку роздивитися, а Клим так і продовжує спостерігати зі свого місця, нічого не каже, не виражає великого зацікавлення. 

– Як таке можливо? Хіба це не казка? Чому він розквітнув? – питаю дуже емоційно. Це вражало мене, дивувало і радувало водночас. Я відчував себе особливим спостерігаючи за цвітінням того, що ніколи б не зацвіло. Нарешті, відчуваю себе живим. 

– Тому що ти тут. – завмираю перед квіткою аби обдумати почуте. Я розумів, що це завдяки силі яка все ще дрімає в мені, але кожне його слово звучить так, наче за будь-яких обставин я був особливим для нього, для всіх інших, для лісу. 

– А ти… тобі не подобається? – намагаюся приховати своє бентеження за цим питанням. Він же роздивляється квітку, та іноді зачіпає кущ ногою і виглядає незацікавленим, але навіть так моє припущення щодо того, що він бачить подібне якщо не кожен день то точно через день, виявляється помилковим. 

– Подобається, дуже подобається, я вже давно не бачив як квітне папороть. – обличчя його зараз виглядає дуже щиро. Звертаючи увагу на ці палаючі очі, на те що навіть не кліпає, роздивляється, мені стає неймовірно соромно, хочу вдарити себе раз і до самої смерті, або хоча б до втрати свідомості. 

Я мерзотна сволота! Таким життя немає в світі, де ходять такі чисті й світлі душі як його! 

– Климе… мені дуже шкода і дуже соромно, я сьогодні був у вас вдома і… будь ласка, вибач мені, я прочитав один з твоїх листів які ти ховав у себе. – кожне слово дається надто складно. Сідаю поруч із ним, готовий до всього, але дуже цього не хочу, затуляю очі долонями. Не бачу його обличчя і не розумію чого чекати, чую лише легкий шелест трави і те, як він змінює позицію, на яку – не знаю. 

– Я знаю. – звучить не так як я очікував, без гніву, без бажання вбити мене тут і зараз, хоча, обіцяю, я б і сам впорався. 

– Що? – через неочікувану відповідь перепитую. Може, почулося? Опускаю руки, піднімаю голову, повертаюся до нього, а він на мене дивиться, позу так і не змінив, тільки ноги, тепер ліва на правій лежить. 

– Я завжди спостерігаю за тобою, де б ти не був. – каже на видиху, опускає очі на хрестик і ледве посміхається, одними очима, на що я нічого не можу відповісти, але приходить зовсім скажена думка: “Чи можуть бути всі ті галюцинації справжнім ним?”. Тема здається цікавою, але поглиблено задуматись не встигаю, – Я не гніваюсь, всі ті слова все одно для тебе, саме тому… ну хіба що трохи злюся, не знав що ти такий безчесний. – звучить так серйозно, але лякає не серйозність, а самі слова. Жах, жах! Дивлюся на нього, майже плачу і дійсно ридати збираюся, коли сміється, вперше на моїй памʼяті, я ніколи не чув такого чистого і щирого сміху, я ніколи не чув його сміху. 

– Агов… 

– Вибач, просто я ніколи не бачив у тебе такого обличчя, мені шкода, то все неправда, я просто невдало пожартував. – каже крізь широку посмішку, навіть очі його посміхаються, не тільки губи зігнуті, як це бувало раніше, в цих фіолетових очах також бачу радість. 

– Ні, ти все правильно кажеш, я не мав права, навіть пані Марії вдома не було, а я… 

– Вона допомагає мені зараз, без неї вже не впораюсь. – знову серйозно звучить. Той сміх все ще лунає в моїй голові, і я хочу запамʼятати його назавжди. Якби той Лука з минулого був окремою людиною, він би заздрив мені? Оскільки я побачив такого Клима, тому що навіть уві снах він суворо хмуриться і ніби всіх ненавидить. Обмірковую це, трохи навіть посміхаюся і підводжу єдиний правильний висновок: якщо б той “я” існував окремо, абсолютно точно йому заздрив би я. 

Мені нічого сказати, навіть подобається ось так мовчати поруч із ним та вже млявою квіткою папороті. Обличчя Клима змінюється з серйозного виразу на умиротворений, мені було цікаво спостерігати за зміною його емоцій. Цей зовсім невеликий проміжок часу нехай і був трохи напруженим, з причини моїх власних тривог через страх відчувати тісноту в моєму худому тілі, нехай мені і було ніяково, трохи боязно почуттів які ніяк не згасали, здавалося навпаки. Тут, далеко від вогнища настільки, що за бугром його й не видно, мені все одно дуже тепло, нехай все воно так соромʼязливо, десь незручно, момент досі залишався краще за всі ті місяці, які тільки вислизали подібно піску крізь мої пальці. Я не памʼятав нічого що дійсно б радувало мене з моменту, коли побачив перший сон. Знаходитися зараз поруч із ним, спостерігати за цвітом папороті і знайомитись з новими сторонами лісу було, мабуть, тим, що я б ніколи не хотів закінчувати. Десять, ні, ще хоча б пʼять хвилин, мені не потрібно багато, розумію, що на відміну від лісу можу почекати, тому не наважуюсь навіть мріяти про щось більше. Я давно не відчував себе настільки зручно, тому страх того, що знову почну тонути в своїх тяжких думах як тільки це скінчиться, підштовхує до бажання вчепитися в Клима міцною хваткою. Ми ще якийсь час сиділи біля папороті, ні про що не розмовляли. Що було в його голові мені невідомо, в моїй же десятки зʼїдаючих мене думок, сенс кожної з них не сильно відрізнявся, щось наче: «я хочу бути частиною цього», або я просто мимоволі продовжував уявляти моє і його життя в лісі, а вірніше, наше життя, уявляв і затикав рота тому чорту, який з мого плеча шептав про те, що відчувати таке до хлопця не можна. 

– Хто був з тобою? – питаю після паузи. 

– Вій. 

– Пан Юхим? 

– Ага. 

– О, он воно як. – Задумуюсь, і чи то всі думки на моєму обличчі відображаються, чи хвилюватися починаю надто помітно, але він переводить свої очі з папороті на мене, дивиться уважно, то на хрестик, то на вуста, і дуже рідко ловлю його погляд своїм, чомусь в мої очі дивитися він собі забороняв. Це знову нагадує мені той лист. 

– Ти боїшся? Чому? – серйозно, упирається руками в землю позаду себе, зводить очі до неба, а його довге волосся майже дістає трави, майже з нею сплітається.

– Не боюся. – відповідаю трохи здивовано, сам не розумію що відчуваю. 

– Не бреши, я все відчуваю, що в твоїй голові те і в моїй. – схиляє голову трохи на бік, упирається нею в своє плече і, нарешті, дивиться мені в очі, каже тихо, майже шепотом, і все це: його погляд, його тон, присутність – все це майже до мурашок доводить. 

– Я кажу правду, просто не розумію що відчуваю. Мені здалося, пан Юхим… бажає мені смерті? — невпевнено, скоріш питаю, на що Клим довго мовчить. Дивиться він на мене чи ні – не знаю, бо свою голову опускаю перед тим як це сказати. Тепер погляду його боюся я. 

– Ні, все не так, він сам собі володар, задля розваги можуть бути якісь витівки, але на більше б не наважився. 

– Чому ти так впевнено кажеш? Мені так не здалося. – тепер вже дивлюся йому в очі, бо все це мене трохи обурює. У них там що, заради розваг і повбивати одне одного можна? Це все не те, що я бачив у снах, де всі сімʼєю збиралися на святкування, дружньо, з повагою. 

Клим знову спрямовує свій погляд в небесну темряву і не дозволяє мені подумки продовжувати копатися в цьому, суворо і тихо каже: 

– Тому що я б його вбив. 

– Що? – шоковано перепитую, бо його слова прозвучали надто холодно, наче вбити для нього як дурному з гори бігти. 

– Не знаю що в голові у вія та змія, нехай я досі не в формі, та я все ще сильніший поки немає тебе або відьми, і вони знають це, знають що я вбʼю їх якщо тобі буде щось загрожувати. – ігнорує мій шок, продовжує казати такі страшні речі серйозним, але спокійним тоном. Я збрешу якщо скажу, що це ніяк на мене не вплинуло – миттєве відчуття безпеки, як коли він ще був у селі, раніше мені це не подобалось, але зараз відчуття ніби в цьому світі я не один, що є ще той, хто і життя не пошкодує аби захистити мене. Не знаю що сказати і чи потрібно взагалі вимовляти якісь слова. Мовчу я, мовчить і він, в моїй голові крутиться ця його фраза, а очі його знову на мені.

– Слухай… 

– Мені вже час. – кажемо одночасно після пари хвилин затягнутого мовчання, але якщо я хотів продовжувати цю мить знову і знову, то він, як і раніше в таких випадках, прощається перший. Після цих слів серце пропускає дуже неприємний удар, який віддається у всьому тілі, змушує трохи нерівно дихати. Слова які я очікував, але дуже не хотів чути. 

– Так швидко? – питаю щоб просто щось сказати і почути його відповідь, але Клим встає, струшує зі свого одягу пил і все що до нього прилипло, а після просто киває. Піднімаюсь слідом, боюсь, що може мовчки розвернутися і піти, але коли встаю поруч, йде назад до того місця з якого забрав мене не більше десяти хвилин тому. 

Дійсно, пройшло якихось десять хвилин, до смішного мало порівняно з місяцями очікування і суму. Проводжає мене туди, де його обличчя вже освітлюється вогнем, а гучних селян вже чутно набагато краще, звідси навіть видно невелику компанію – молоді дівчата, які, вплітаючи троянди в свої вінки, соромʼязливо поглядають в бік хлопців. 

– Тепер піду. – недовго роздивляється людей у натовпі, ще один погляд на мене, нічого більше не каже та розвертається в бік лісу. Я знаю, розумію що йому дійсно час йти, але бажаю вкрасти ще хоча б хвилину його присутності. 

– Не хочеш привітатися з нявкою? – хватаю його руку, мимоволі стискаю надто сильно, щоб точно не пішов, та не звертає на це ніякої уваги. Моя голова опущена, дивитися на нього надто соромно, але його погляд відчуваю шкірою. Мурашки. Бісові мурашки. 

– Лука, подивись на мене. – знову суворий тон до якого я звик, та навіть він звучить солодко. Хитаю головою, закусюю нижню губу, не вистачало ще й розплакатись. Правою рукою тягнеться до моєї лівої, стискає, не встигаю зрозуміти як майже відразу відчуваю дотик його губ до тильної сторони моєї долоні, до запʼястя, до внутрішньої сторони долоні, здається, ніби кожну лінію цілує, але його поцілунки були надто мʼякими і боязкими щоб назвати їх поцілунками, – Як би я хотів щоб ти ні про що не хвилювався, але кожен день відчуваю той безлад в твоїй душі, – поцілунок, – як би я хотів забрати це все. – поцілунок, – Ти вже знаєш чого я бажаю, ти єдиний, кого я бажаю. – останній поцілунок і погляд на мене останній, ніжний. Ця ситуація змушує завмерти, дуже ніяково, щоки горять, торкаюся їх на якихось пару секунд, а коли відриваю очі від землі, переді мною вже нікого немає. Вітер гойдає дерева, бачу лише чорні рухомі лінії на фоні темного-темного неба. Наостанок залишається лише неприємна порожнеча. Знову думки про те, що це була чергова галюцинація, мій мозок вже точно хворий, тому і ілюзії наче справжні, точно-точно. Але ж дотики його губ досі відчуваються на долоні, сумнівів немає, це сталося не в моїй голові. Не можу відірвати погляду від лісу, вдивляюся ще дужче, і замість того, що я бажав побачити, чую лише моторошний шелест із глибин хащі, загрозливий, відштовхуючий. Я добре вчився на помилках і чітко памʼятав той нестерпний біль, тому відходжу подалі від лісу, туди, де селяни точно побачать мій силует під яскравим світлом багаття, і дійсно, нявка знаходить мене навіть надто швидко. 

– Де ти був? Я вже всюди шукала! – невдоволення в її голосі таке рідне, її справжні емоції, які я вже почав забувати. Повертаюся до неї, своє обурення змінює на милосердя, немов не може повноцінно сердитися при погляді на моє обличчя. 

– Я був тут, мені просто не подобається весь цей шум. – Киває, ніби їй також, але брехати вона зовсім не вміє, доказом тому є вінок на її голові, найгарніший з усіх що я встиг роздивитися за цей короткий час, вона точно старалася і їй це точно подобалось. 

– Тоді ходімо? – в її голосі звучить бажання залишитись. Я дійсно хотів би піти звідси, але сьогодні, здається, мені й правда вдалося трохи відволікти себе від стану, який не давав ні їсти, ні спати. 

– Ні, тобі ж подобається, не треба заради мене йти. 

– Лука, я заради тебе що завгодно зроблю! – кривить губи, наче посміхається, але невдоволення присутнє таки більше, намагається собі ж повірити і виглядає наче дитина яка через «не хочу» слухається своїх батьків. Дивлюся на неї, трохи навіть посміхаюсь, це бавило та тішило мене, дивлюсь і думаю: “коли я встиг обігнати її зріст на пів голови?” 

– Добре, я це запамʼятаю, та сьогодні можемо ще залишитись. – радісно киває, видихає, поривається піти, але в останній момент згадує навіщо мене шукала. 

– Так все ж таки, де ти був? Блуд приходив чи що? – питає спокійно, наче це не було чимось особливим. Мені стає соромно за те, що хотів вберегти це тільки в своїй голові, щоб та зустріч була тільки між ним і мною. Невпевнено киваю, вона приймає цю інформацію як щось абсолютно нормальне, в той час як я майже втрачаю розум від сорому, – Роботи в лісі, звісно, багато, але він завжди знаходить час на тебе. Я починаю розуміти чому змій зве його собакою. – сміється, поправляє свій вінок, але мені зовсім не до жартів. Невже він так часто зʼявляється, що навіть нетямуща нявка помітила?

– Клим там не один? – я дійсно хвилювався за його стан, тому що першим що згадував, це були його жахливо втомлені, набуті гнівного погляду очі. 

– Та ні, зараз йому вій допомагає, нявки, скоріш за все, також, він не один, та все одно тяжко. – з цієї фрази будую вже свої догадки. Можливо, в лісі все не просто погано, а смертельно жахливо, оскільки задіяний навіть вій, якого я згадав і не міг охарактеризувати інакше як «живе окремо від всього світу», нічим не цікавиться, нічого не хоче, він просто забув своє криваве минуле – ось яким він був для мене, тому слова нявки дивували. Зупиняюся на думці, що якщо він прийшов сьогодні з Климом, то все добре. 

Гадати надто втомлює, тому просто концентруюсь на святі в самому його розпалі, хоча, втомлює не менше ніж нещодавнє розслідування в моїй маленький голові. 

– Монстри! Виродки! – Ліс у вогні, паніка і страх з обох сторін розпалюється так само швидко, як вглиб лісу пробирається полумʼя. Я відчував нестерпний біль, він душив і підкошував ноги. Ще трохи і врятовувати буде нічого. 

– Клим, йди до водяного, він допоможе. – на його обличчі та ж паніка, але мислити ясно в таких ситуаціях в нього виходило краще за всіх. 

– Я відправлю змія і залишусь з тобою. 

– Ні, ти повинен йти, зі мною все буде гаразд, йди! – я брехав, зі мною вже було не все гаразд, тому що кожне пошкоджене дерево зараз відгукувалося гострим болем у всьому тілі, тому що згоріло вже надто багато. Вперше за сто дванадцять років мого життя ліс палав настільки сильно. Вперше за століття я падав від безсилля. 

Сумнівається, але таки йде, не наважується сперечатися, і тоді, з нечистю, яка підсвідомо тягнулася туди де був я, їх хранитель і захисник, залишаємося захищати дім. Люди нас боялися, зайвий раз не висовувалися і вглиб лісу не заходили, але зараз, вони думають що завдяки чисельності зможуть нас знищити, дійшли сюди, до моєї території, постукали в двері мого дому, а вірніше, нахабно їх виламали. Я думав, що знову це почалося через їх бажання поневолити ліс, його мешканців і всі його дари, тому упускаю з виду як, зловивши в риболовні сітки нявку, вони зібралися йти. 

– Спали тут все! Цієї тварюки буде достатньо, це ж вона… вона Олега з розуму звела! – на мить забуваю  про біль, намагаюся зрозуміти почуте. Що за Олег і хто звів його з розуму? Абсурдні думки, які я ніяк не міг і не хотів приймати, лізли в голову. Ліс у вогні, багато послабленої і раненої нечисті, та і сам я зараз не корисніше за новонароджену дитину. Палаючі дерева з тріском падали, піднімали пил і дим. Бачу як заплутану в сітках нявку чимось бʼють, це породжує в мені незнайоме відчуття – озлоблену ненависть.

Невже люди настільки жорстокі? Чому все це відбувається? Я ж всіх їх захищав, кожне людське дитя! Від нечисті і від лісових незгод, дарував їм мир і спокій, то чому? Чому?! Мені більше не хотілося вірити в ту саму людяність в кожному з них, в нас всіх. Нечисть найнебезпечніша, зʼїдає людей, зводе їх з розуму, але я… ніхто з нас не став би. Все моє життя було боротьбою в цій вічній війні, вбивати людей просто так… більше за все я ненавидів це. Абсолютне презирство, але мені хотілося миру, поважати життя в будь-якому його прояві, ту гідність, про яку так кричать люди, однак, зараз все це вмить забулося. Нездібний навіть стояти рівно від нестерпного болю, я спостерігав за тим що відбувалося, задихався від диму, жару вогню і єдине, чого хотів, це вбити їх усіх, кожного. Я розумів що це найбільший прояв слабкості з мого боку і знав на які ризики наражаю свою родину, але… 

– Нявко! – Нова хвиля вогню знову збиває з ніг, від болю не стримуюсь, падаю, відчуваю себе менше за мураху на яку ніхто не звертає уваги, жалюгідно, як же жалюгідно я себе почував, слухав крики тих, хто не міг пройти через вогонь аби врятувати нявку, або врятуватися самим. Це була остання краплина моєї людяності. Мені хотілося спалити все що вони люблять так само, як зробили це вони. Поверну того, кого вважаю своєю родиною і більше нікому не дозволю страждати! Перекинути на інших провину завжди простіше, але навіть після того, що вони зробили, після того, скільки через них згоріло дерев і померло тварин, я досі не бажав смерті, скоріш за все, це була жага до мирного життя, безнадія, яка завдавала не меншого болю ніж та жахлива пожежа. Чи міг хтось підказати мені як я повинен вчинити? Що мені робити з цими почуттями і бажаннями? Що я повинен обрати і який шлях виявиться правильним? Більше ніж сто років мого життя здавалися марно витраченим часом, тому що я так нічому і не навчився, не набув і сотої частини тої мудрості, завдяки якій вся нечисть і ліс були б неушкоджені, живі і щасливі. 

– Що сталося? Лука! – відчуваю як чиїсь руки підіймають мене з землі і майже одразу стає легше. 

– В тебе вийшло? – питаю хоч і знаю відповідь, а вірніше, відчуваю. В міцних обіймах роздивляюся його схвильований вигляд і відчуваю це приємне тремтіння десь дуже глибоко в собі. Його дотик, кожний дотик зараз відчувається так гостро, майже боляче, і справді боляче від думок які крутилися в моїй голові, мої навʼязливі ідеї ніяк не могли вжитися з цим ніжним коханням, я повинен був чимось пожертвувати, а мій вибір завдавав сильного душевного болю. 

– Звісно вийшло. Як ти себе почуваєш? Вже краще? – киваю, сідаю на землю не без його турботливих рук, трохи задумуюсь. Яка шалена несправедливість, в такий важливий момент від мене користі виявилось не більше ніж від пенька. Я, їх хранитель, їх опора, так просто вибув із цієї жорстокої гри через свій сильний звʼязок з лісом. 

– Климе, є дещо, що я дуже хочу спитати в тебе. – Оглядає місцевість, оцінює масштаби катастрофи, і через його очі, які хаотично бігають по всім присутнім, розумію: не може знайти нявку. 

– Добре, але де нявка? 

– Чи згоден ти покинути все, що маєш і йти за мною? – впевнено запитую, дивлюся прямо йому в очі. В моїх, здається, якась іскра точно згасла, тому що він, склавши в своїй голові все що сталося докупи, отримує відповідь на своє питання і розуміє з якої причини запитую його про таке. Ті думки, які перетворилися в навʼязливі ідеї, які вганяли в сум ще не були озвучені, але здаються дрібницею, просто пилом у цьому світі в якого проблем набагато більше ніж в мене. 

– Лука… – каже майже засмучено, і цей ще живий погляд виявляється моєю головною проблемою. Як би мені не хотілося вважати інакше, перед ним я слабкий, перед ним вся моя сутність поставала в своєму істинному вигляді. Якщо він не буде йти поруч зі мною, я зійду з розуму. 

– Якщо ти проти, лишайся тут, я з цим миритися більше не в силах. – На його обличчі розгубленість, і коли приймаю це за «ні», переконую самого себе що впораюся і без нього. Встаю на ноги, трохи гойдаюся через сильну слабкість. 

– Подумай ще раз, повернемо нявку і продовжимо жити як раніше, м? Вже не вперше. – хватає за руку, не дозволяє мені піти, але впевненість в правильності мого рішення була непохитна, я не хотів слухати навіть Клима. Дійсно не вперше, вони і раніше спалювали ліс, вбивали тварин, полювали на нечисть, але всьому повинна бути міра, моє терпіння вичерпане. 

– Повернемо нявку, потім вони заберуть змія, повернемо змія, заберуть русалок, а потім що… тебе? – на цих словах голос мене трохи підводить, зривається наче в істеричному стані, – Я так не можу, більше за все мені хочеться вас всіх захистити, – пальцями лівої руки послаблюю його хватку на моїй правій. Він, здається, змирився, і мені від цього зовсім трохи сумно, правда, ледве-ледь, побудемо окремо один від одного, не біда, я зможу, я повинен. 

– Якщо ти так вперто цього бажаєш, звісно, я піду за тобою, але знай, те що я поруч не означає що вважаю твоє рішення правильним. – суворо, дуже суворо каже, точно не збирається мовчки танцювати під мою дудку, але все це було неважливим для мене, доки він йде поруч зі мною, все інше я в змозі пережити.