Розділ 6

– Мені здалося знайомим твоє обличчя, погляд, твій голос, але я думала, що це від страху все переплуталося в голові… – Ейлін провела рукою по лобі, наче намагаючись зняти невидиму завісу, що заважає згадати.

– А зараз ти впізнала мене? – чоловік зовсім близько, впритул підійшов до Ейлін, а вона вдивлялася в знайомі риси, намагаючись вихопити образ зі своєї пам’яті.  Ці чорні очі, що причаровують до себе, як же вона відразу не впізнала!

– Рейтан? Не може бути…

– Ну чому ж не може? – чоловік явно був задоволений, що Ейлін нарешті впізнала його.

Дівчина, яка ще не прийшла до тями після подій сьогоднішнього ранку, не могла повірити в те, що відбувається.  Як?  Рейтан? З яким вони вчилися в одній школі у Елмайрі, маленькому  містечку?

Коли це взагалі було? Майже дванадцять років тому…

– Це й справді, ти? – вона  розглядала Чорного, не розуміючи до кінця, вірити чи ні.

– А що? Сильно змінився? – усміхнувся Рейтан.

Ейлін тільки кивнула. Дванадцять років тому Рейтан був не те, щоб сильно повним, але вже точно не таким підкачаним, не в такій чудовій фізичній формі, як зараз.

Тому Ейлін не одразу впізнала свого давнього шанувальника. Так, так, хто б міг подумати, Чорний, лідер банди, колись наполегливо домагався її уваги та прихильності.

Треба віддати йому належне, незважаючи на свій вибуховий характер, він ніколи не ображав Ейлін, не виявляв до неї агресії, терпляче і стоїчно переносив її відмови стати його дівчиною.

А спокійна, врівноважена Ейлін інтуїтивно побоювалася Рейтана. Вона бачила, яким безжальним і злопам’ятним він міг бути щодо своїх кривдників  навіть якщо ті перевершували його фізично. Рейтан ніколи не боявся, не просив пощади, це була його відмінна риса – витримувати випробування: фізичний біль, глузування тощо, бо він завжди був глибоко впевнений у своїй здатності все подолати, він зневажав небезпеку.

Можливо, це пояснювалося  його походженням: предки Рейтана були індіанцями.

Ось чому він володів такою смаглявою шкірою, таким синяво-чорним кольором волосся, таким виразом очей, у них немов читалося щось первісно неприборкане. І діяв він прямо, не приховуючи свого інтересу до Ейлін, незважаючи на всі відмови, Рейтан продовжував наполегливо намагатися завоювати її прихильність.

– Але як ти став… – Ейлін запнулася, не наважуючись продовжити фразу.

– Став злочинцем, ти це хотіла запитати? – Рейтан анітрохи не зніяковів.

– Адже я завжди точно знав, чого хочу від життя. А хотів я влади і грошей. Тому що це дає ні з чим незрівнянне відчуття, немає потреби обмежувати себе прийнятими в суспільстві нормами, правилами і державними законами, коли можна вигадувати і диктувати свої.

Так, ми люди, і начебто у нас є душа, інтелект, і ми можемо пробувати чинити всупереч закладеним у нас базовим програмам – інстинктам.

Але річ у тім, що інстинкти і закони природи ще ніхто не скасовував, і багато хто мріє мати можливість нав’язати свою волю, впливати на поведінку інших, навіть усупереч їхньому бажанню. І зараз у мене вийшло досягти певного рівня впливу, мене поважають і бояться, і мені це дуже подобається.

Ейлін слухала чоловіка, і не знаходила, що відповісти. Сказати, що це погано? Не гуманно? Що всі люди повинні підкорятися закону?

Але в цій ситуації Рейтан правий, вона в його владі, сила на його боці. Що вона може заперечити?

Помітивши її реакцію, Рейтан усміхнувся:

– А пам’ятаєш, я завжди казав, що ти будеш моєю дівчиною? Здається, мої слова збуваються.

Ми зустрілися через стільки років за таких обставин, хіба це не доля, Ейлін?