Розділ 6

У Євгенії був паршивий настрій ще з самого ранку. Ніби в ночі, його злизала якась лиха, підступна корова. Тому коли зранку, вона не знайшла Дани в кабінеті, що називала вчора, «розкочигарилась» ще більше. Тут же відразу отримали старшокласники, що прийшли без шкільної форми та парочка що цілувалась у темному коридорі. Вчителі научені гірким досвідом, зникали з її дороги. Бідний Сергій Васильович, не встиг уникнути покарання за його довгий язик, і йому було доручено потрібне але нудне заняття – проведення інвентаризації в шафах його кабінету. Можна сказати, що пощастило лише секретарці, навчена гірким досвідом Євгенія Максимівна знала, що ліпше ту не злити, адже без секретаря інколи неможливо розібратись у всіх тих справах та кіпі документів з різних установ.

Закрившись у кабінеті вона набрала Богдану, але спершу та не брала трубку, лише згодом взяла зі словами:

– Жінко відчепись мені на другий урок. – і відімкнулась, набравши вдруге, Женя почала говорити першою.

– Боголюбова, тащи свою задницю в школу. І не роби мені нерви! Зайдеш потім до мене. – не дочекавшись відповіді закінчила розмову, і відкинула телефон на стіл, а сама плюхнулась в крісло.

Переглянувши щось у паперах – скривилась, їй явно щось не сподобалось. Вона крикнула секретарці:

– Зателефонуй Литвиненко, нехай зайде до мене. До уроків бажано.

***

На другому кінці школи в цей час, Владиславаа заспокоювала ще одну, розлючену жінку.

– Ну Марин, все ми розповімо, але давай завтра. Повір, ти з нею в одній квартирі і машині сьогодні не була. Вона ніби вночі випила пігулку «озвірина».

– Мені набридла ця невизначеність і боязнь потрапити їй на очі. Лада, я уже пропонувала тобі і не раз, і думаю потрібно вирішити остаточно. Переїжджай до мене. – вона обійняла блондинку зі спини та вткнулась носом в шию тої. – Мені скоро тридцять, і хочеться уже якоїсь стабільності. Якщо ти не готова і хочеш. То так і скажи. – шепотіла брюнетка на вухо своїй дівчині.

– Я хочу і хочу думати що я готова. – дівчина обернулась та обійняла за тендітну талію Марину. – Я кохаю тебе. – поцілувала ніжні, кохані уста, їх перервав дзвінок телефону Марини.

***

-Заходьте, – скомандувала Євгенія Максимівна, коли хтось постукав до її кабінету, вона сиділа за столом, набираючи якийсь документ на комп’ютері.

– Доброго дня, Євгеніє Максимівно, – до кабінету пройшла Марина, за нею хотіла було зайти і донька Євгенії, але жінка не дала тій переступити й порогу, холодним голосом вона сказала, – я тебе не кликала! Вийди і закрий за собою двері. А ти проходь, сідай. – уже спокійніше, до Марини.

Пшебильська ще деякий час закінчувала працювати з документом. Марина ж розглядала її. Перед нею була, сильна, впевнена у собі жінка, що завжди тримала спину рівно. Навіть зараз, коли руда ховалась під маску злості, видно було що її щось турбувало – під світлими очима залягли тіні, а акуратні тонкі пальці занадто нервово вбивали клавіші на клавіатурі. Нарешті закінчивши, директорка знала окуляри, потерла перенісся та поглянула на брюнетку перед собою:

– Марино Сергіївно, пам’ятаєте звернення батьків про підготовці до ЗНО на базі школи?

– Звісно.

– Ви як голова свого методичного об’єднання, я не знаю, домовлятися між собою, працюйте спільно але розробить план підготовки учнів. Новий план, наголошую, відповідно до цьогорічний змін. Опитайте учнів, скільки буде бажаючих. Пізніше з Тетяною Миколаївною попрацюємо складемо розклад факультативів, що можливо призведе до зміни навантаження деяких вчителів.

– Добре, я пам’ятала про це і уже дещо маю в заготовках. Якщо чесно я думаю, ми дещо запізнились з цим. Треба було починати раніше. – Євгенія Максимівна лиш усміхнулась, смілива заява прямо в очі директора. То яка ж вона її майбутня невістка?

– Так, тут я згодна. Але погодься, якщо вони не вчились одинадцять років то залишається лиш вірити що ці заняття їм допоможуть. Більшість відвідує репетиторів.

– Це все добре. Але я покликала тебе з іншого питання. До нашого міста приїздить група волонтерів, завдання яких навчати дітей англійської мови. Одна з них, буде відправлена в нашу школу починаючи з наступного навчального року. Що я від тебе хочу, за ці пів року ти повинна разом з іншими вчителями допомогти освоїти і організувати її побут.

– Серйозно?! – здається дівчина була в захваті.

– Так, найважче буде знайти житло. Бажано кімнату в квартирі, молодих англомовних. Можливо хтось з батьків учнів.

– Непросте завдання, але я думаю для нашої школи, дітей і скажу відверто для мене це чудовий шанс, поспілкуватися з носієм мови.

– Вважай що тобі пощастило. – Женя щось шукала в сумочці. – Я з тобою згодна. – насправді їй просто сподобалось як трималась дівчина перед нею, вона не боялась і відкрито говорила те що думала. Литвиненко уже піднялась та хотіла йти. Але зупинилась та підійшла до Євгенії, змушуючи ту припинити своє заняття та підвестися.

– Я слухаю.

– Взагалі-то. Я б хотіла ще дещо вам сказати. – Женя лише зацікавлено дивилась на дівчину і думала про те «невже одна з них таки наважилась».

– Я та дівчина з якою зустрічається ваша донька. – за дверима щось упало, жінки перевели погляд на двері і стояли так деякий час, а потім стали дивлячись одна на одну.

– Ви щось скажете? – нарешті порушила тишу молодша.

– Ну нарешті хтось з вас розродився. По правді я думала що це буде Влада. – її трохи насмішили перелякані карі очі навпроти.

– То, то ви знали?! – тут дівчина не змогла приховати здивування.

– Не скажу, що була впевнена, але здогадувалась. – жінка сіла назад на диван.

– То, що ви про це думаєте?

– А що я маю думати як це вже сталось. Ти гарна людина. Якщо ви щасливі, то я рада за вас. Ну головним чином за доньку. Май на увазі – образиш її, отримаєш у мене. – Марина нарешті змогла спокійно видихнути, на неї дивились холодні сині очі але з якоюсь смішинкою.

***

Проклинаючи все на світі, а головним чином свою діряву пам’ять Богдана. Швидко зібралась, одягнувши відразу спортивний костюм – це одне з того що найбільше подобалось жінці у своїй професії. Можна не витрачати час на вибір наряду. Насипала кошеняті корму – та лише м’явкнула у слід коли Богдана закривала за собою двері.

Прибувши у школу, зловила по дорозі всі світлофори. По приїзду вона відразу зайшла в 217 кабінет – там уже йшов урок. Тому вона швидко привіталась з вчителем і учнями, перепросила за своє вторгнення. Повідомила що на найближчий час вона «їм і за маму і за тата», поцікавилась чи все у них добре та отримавши схвалюючи відповідь, вийшла.

У приймальні вона знайшла секретарку яка невимушено займалась своїми справами повністю ігноруючи Владиславу яка стояла притулившись вухом до дверей, спиною до новоприбулої. Підійшовши до неї в притул, так я і блондинка притислась вухом до дверей:

– Ну що там розповідають? – замість відповіді вона отримала штурхан голою в лоб, оскільки блондинка перелякано випрямилась та зашипіла.

– Що ти тут робиш?

– Пришла на «килим», схоже до мене його хтось зараз підтопче. А хто там?

– Марина. – важко видихнула Василина

– Оуу, – протягнула Богдана.

На словах про стосунки Марини та Влади, дівчина з шумом сповзла по дверях та зблідла просто на очах. Богдана та секретарка, яка до цього не звертала на них уваги та кинулись приводити дівчину до тями. Коли та опритомніла, то ще з хвилину кліпала очима, потім підірвала на ноги та з розмаху відкрила двері. Не вистачало лише крику «всім залишатись на своїх місцях!».

Вона застала матір на дивані, а перед нею Марину, жінки зараз дивились на неї.

– Все нормально? – перелякано запитала дівчина.

– Більш ніж. – відповіла Марина, вона розуміла що краще зараз відвести кохану, подалі, і все їй пояснити. Тому швидко попрощавшись забрала нічого не розуміючу і здається так і не остаточно прийшовши в себе Владиславу. Врешті у тої уже пройшло хвилин двадцять уроку, на який вона схоже і не думала іти.

Коли дівчата вийшли, Женя якось не зважила на присутність Богдани. Вона врешті знайшла в сумочці знеболююче яке довго шукала, і приготувалась випити пігулку, як її зупинив спокійний низький голос:

– Тільки спробуй. – вона здригнулась від несподіванки, та нарешті подивилась на русяву з наміром накричати на ту, але її зупинив трохи змарнілий вигляд жінки, та темні кола під очима, яких до цього вона не спостерігала.

– Ти чому не прийшла зранку як я тобі говорила? – якось уже спокійніше запитала Женя, схоже її злість трохи таки згасла.

– Ну знаєш, у кожного різне поняття ранку – десята для мене також ранок. – жінка видавалась втомленою, вона навіть дозволила собі пройти та сісти на диван без запрошення. – Вибач, я не хочу виправдовуватись, але сьогодні справді погано спала і вдалось заснути тільки під ранок.

– Тебе щось непокоїло? – і для самої Жені був незрозумілий цей порив.

– Ммм, так. От скажімо щоб ти робила. Якби тебе попросили зробити гарну справу, але це по-перше всупереч твоїм принципам, а по-друге ти сумніваєшся в успіху. – руда жінка відійшла до шафи, налити води. В кабінеті, хоч і повільно але вона пересувалась без тростини.

– А справа варта цього? – вона вловила на собі переповнений ніжністю погляд.

– Напевно навіть більше ніж я можу собі уявити.

– Тоді вперед. Невже Богдана Боголюбова в чомусь сумнівається? Щось мені не віриться. – Женя намагалась підбадьорити русяву.

Богдана мовчки спостерігала як жінка перед нею в коричневій блузці, що обтягувала пишні груди, талію та стегна – підкреслювала висока юбка трохи нижче коліна. На шиї неохайно зв’язана хустинка. Зараз Женя стояла тримаючи в руках стакан з водою і намагалась одною рукою дістати пігулку з пластинки. Богдана враз підлетіла до неї, та забрала пластинку рожевих пігулок:

– Я ж говорила тобі не пити знеболюючого? – жінка швидко заклала руки з пігулками за спину, адже за ними тут же потяглась Женя.

– Віддай. Не будь дитиною.

– Це ти не будь. Ти ж знаєш які вони шкідливі для організму. Ні я не віддам.

– У мене болить нога, я хочу випити цю кляту пігулку, інакше я ще на комусь зірвусь сьогодні і тобі дуже пощастить, якщо це будеш не ти! – місцями зриваючи на крик відрекла Женя, вона нарешті поставила скляну на стіл, бо під час своєї промови, розлила ледь не половину.

– Яка ти злюка.

– Богдано, так не зли мене ще більше і віддай. – але заміть зробити що просили, жінка відкинула пластинку пігулок у невідомому напрямку та притисла до себе Женю, що вперлась руками їй в груди відбиваючись.

– Відпусти мене, що ти робиш… – її слова перервав поцілунок, що лише набирав палкості. Руда ще слабо продовжила впиратись в груди в яких розривалось серце Богдани. Але згодом розслабившись, вона важко видихнула та почала нігтями шкрябати тонку тканину що прикривала тіло Богдани. А та в свою чергу, погладжувала спину рудої жінки і все сильніше притискала до себе, хоче б здавалось, куди ще сильніше.

Женя навіть не перечила, коли сильні руки Дани, не розриваючи поцілунку підхопили її та всадили на стіл. Розвела руками її коліна, настільки ще дозволяла юбка, та влаштувавшись між ними не припиняла палкого поцілунку. Жінка перервалась лише для того, аби кинути швидкий погляд на рівний ряд ґудзиків, та почати розстібати їх тремтячими руками, стягнути палаток, що закривав шию, припасти до неї губами. Коли останній ґудзик було розстібнуто, перед Даною відкрилась груди, в чорному ліфі, що високо здіймались від важкого дихання.

Дана цілувала шию рудої жінки, то переводячи поцілунки на груди, то повертаючись назад. Рукою вона проводила лінію по краю чашечки ліфчика, та провівши так до бретельки стягнула ту з плеча, осипаючи його натомість поцілунками. Друга її рука рухалась вгору від коліна жінки, піднімаючись все вище та задираючи юбку. Женя сиділа повністю потрапивши в полон рук та поцілунків, що покривали її тіло, вона вперлась руками позад себе, трохи відкинула голову назад, їй навіть довелось прикусити губу, аби стримати неочікувані пориви застогнати.

Дана якимось необережним рухом зачепила скляну з водою, яка відразу, розливаючи воду, скотилась на підлогу та розбилась. Здається звук розбитого скла привів жінок до тями. Боголюбова зупинилась та не змінюючи пози, схилила голову на плече Женя. Вони обидві важко дихали і жодна не знала, що буде далі. Євгенія тремтячими руками обійняла високу жінку, що всім тілом притискалась до неї та почала ніжно погладжувати ту по спині.

– Нам не варто було цього робити. Не варто. – шепотіла жінка, швидше сама до себе.

– Вибач мене. – прошепотіла їй у відповідь Богдана, відчуваючи на своїх щоках, руде волосся що приємно їх лоскотало.

– Нам не варто було цього робити, або уже зробити як слід. – Дана подумавши що їй почулось, відхилилась від жінки та поглянула на ту недовірливим поглядом. Та ж, як ні в чому не бувало, почала застібати блузку.

– Дано, – воно рукою, яка ще тремтіла, доторкнулась до її щоки, – як би ти там не думала. Але у мене також є бажання, почуття.

Вона змовкла, та ще деякий час з ніжністю дивилась на відверто розгублену жінку перед собою. Нарешті прибрала долоню з її обличчя, та ніби отямившись сказала:

– Богдано, ти мене сюди, ммм, висадила – тепер допоможи злізти. – на прохання, Дана, все так же не відриваючи погляду від блакитних, розпалених недавніми подіями очей, обережно притримуючи жінку за талію, зняла ту зі столу. Опинившись на підлозі Євгенія, пішла на своє місце. Заправила пасмо за вухо, хоча це зовсім не допомогло, надати охайного вигляду зачісці, подивилась на Боголюбову.

– Сподіваюсь ти більше не будеш запізнюватись, і будь ласка не забувай те про що я тебе прошу.

– Якщо таке чекатиме мене кожен раз після запізнення, то … – вона грайливо смикнула бровою.

– Іди з очей моїх. – на диво для Жені, Богдана почула це прохання, та швидко залишила її. Певно русява і сама ще не до кінця усвідомлювала реальність.

Директорка залишилась сидіти за своїм столом, вронивши голову в долоні, і боялась зробити якийсь рух. Невже вона могла дозволити Богдані піти далі? Хотіла цього? Напевно що. Можливо вплинуло і те що тривалий час у жінки взагалі не було стосунків. Певно так. Але і заперечувати того, що у неї до Богдани більш ніж симпатія також не можна.

Відкривши вікно, попросила секретарку, щоб та запросила прибиральницю. Не молода жінка, що прийшла виконати прохання, як і секретарка здивувались. Хоч в цьому кабінеті часто чули крики, але до биття посуду ніколи не доходило. Поки в її кабінеті прибирали, Женя пішла пересидіти до учительської. Вчителів там було не багато, як не як розпал навчального процесу. Декілька вчителів, котрі очевидно чули про поганий настрій Євгенії, швидко зникли з переміщення. Залишилась лише Людмила Миколаївна, котра з явно сумуючим виглядом одною рукою тарабанила нігтями по столу, а другою підпирала підборіддя та дивилась у вікно. Євгенію Максимівну вона або не помічала, або просто не звертала на неї уваги.

Лише коли директорка зайняла своє місце, та втомлено відкинулась на стільці. Помітила на собі зацікавлений погляд:

– Женька.

– Що?! – здивовано і ображено водночас.

– А давай нап’ємось, як у перші роки в цій школі.

– Люд, все добре?

– Ага, просто щось захотілось.

– Люююд.

– Ой, іди ти. – жінка махнула на Женю рукою та підвелась, поставила стілець на місце, та рушила на вихід.

– Та заспокойся ти, іди сюди, я ж не буду за тобою ганятись. – блондинка показово закотила очі під лоба, та таки виконала прохання.

– Ти завжди була букой.

– Людмило Миколаївно, не загравайтесь.

– Син невістку привів.

– Ого, ну це ж типу добре?

– Добре. Але ж не в 19 років Жень.

– Ну я у 20 років вже мала Василину. Ну вона ж не залетіла?

– В тому то і справа, що вони сумніваються.

– Ммм, погано. Ну добре, вважай ти мене вмовила.

– Чудово. – зраділа Людмила, підморгнула та повернулась на вихід.

– Люда, ти підступна жінка, я з тобою ще поквитаюсь. – але її слова уже не почули.

Повернувшись у свій кабінет, знайшла пігулки закинуті Богданою на столі – схоже прибиральниця їх знайшла. Вона випила відразу дві. В кабінеті було приємно холодно, і це нарешті дало змогу розслабитись. Скоро почнеться справжня весна, і прощай холод. Тому вона відверто насолоджувалась останнім морозним подихом зими.

До кінця дня, жінки чи то уникали одна одну, чи справді мали справи. Але Євгенія, старанно робила вигляд , що все в неї добре. Лише поступово знищувала свої запаси знеболюючого. Можливо Богдана таки мала рацію? Схоже таки потрібно з’їздити до лікаря. Але вже мабуть потім, коли буде час. Богдана ж, була як завжди безтурботною та життєрадісною. Звичайно, правду знали лише спортивні мати, що стопкою були складені в комірчині, на них вчителька фізкультури, нещадно зганяла свій поганий настрій та роздратованість.

В кінці дня застрибуючи в своє авто, Богдана помітила двох жінок, що виходили зі школи. Вона відразу впізнала світлу голову Людмили, та Женю, з її чорним ціпком. Її це здивувало. Навіть більше того, в душу забіг якийсь невідомий звір. І назва цьому звіру ревність. Думаючи про цього звіра вона згадала і про свою Маргариту (яка до речі була невдоволена сніданком і зробила капость у вигляді розбитого горщика фіалок). Сидячи в машині провела жінок поглядом поки вони не залишили територію школи і лише тоді рушила на виїзд.

Оскільки було лише близько третьої, вирішила поїхати до студії. Формально вона була її, але Богдана з’являлась там декілька разів на тиждень, перевіряла чи все добре та проводила пару занять. Весь інший час там заправляли близнючки. Ольга як тільки відкрилось її кафе припинила викладати, і тепер лише приходила на два заняття в тиждень.

Майже як і сім років тому, студія займала просторе приміщення в пятиповерхівці на тихому проспекті, неподалік від центру. Валентина здавала в цій будівлі переміщення під офіси. Тому клієнтами були переважно офісні працівники та їх рідні. Не сказати що їх було багато, у кожній віковій категорії було по дві-три групи.

На вході жінку зустріла Тоня, що саме прийшла для занять з підлітковою групою, вони трохи поговорили. Головним чином про справи студії. Вирішили, що потрібно замінити покриття, а то червоний килим, від жвавих танців на ньому нещадно стирався, та здати червоно-білі тюлі, що висіли зі стелі до самої підлоги, в хімчистку. Загалом все приміщення було оформлено в червоно-білих тонах, велике дзеркало на всю стіну та мінімум меблів. Великі м’які крісла подушки, що були розкидані по кутках по малу заповнювались дівчатами старшого шкільного віку. Згодом Тоня розпочала заняття, а Богдана пішла розібратись з фінансами в невеликій комірчині де перевдягались тренери та був стіл адміністратора, загалом це формально і був кабінет адміна, але його тут з роду віку не було.

Виводячи у блокноті цифри, які видавав калькулятор, не могла викинути з голови Женю. Руде волосся та характер, робили ту подібну до вогню – палка, яскрава. За нею приємно спостерігати, а коли ти поруч, всеціло захоплює твою увагу. А найголовніше, якщо правильно з ним поводитись, вогонь, яка б дика блискавка не викресала його з трухлявого стовбура одинокого дерева, можна зробити тихим і домашнім. Тим що дає тепло і затишок. Хоча жінка старанно маскувалась, видаваючи себе за зовсім іншу стихію. Але пильну Богдану вона обманути не змогла. Просто у свій час, хто так сильно відчинив душу Пшебильської, що протягом винесло все тепло.

І Дана вирішила, що занадто багато вона наважувалась, треба брати щастя в руки. Першим що вона таки зробила, написала Анатолію що згодна, але за умови, що поки що Євгенія ні про що не дізнається – вона розповість сама, коли все вже закінчиться.

Через півтори години, до неї приєдналась і Тоня. Вони випили кави, обговорюючи безвідповідальність іншої близнючки – Іри. Можливо тому що Тоня старша на десять хвилин, чи тому що характер такий, але вона завжди віддувалась за двох. Навіть зараз, Іра мала прийти, щоб провести з сестрою заняття, але так і не з’явилась. Тепер же Богдана спостерігала, як маленька дівчина з густими каштановими кучерями, Ірина завжди вирівнювала волосся, щоб відрізнятись від сестри, психувала, позаочі обзиваючи улюблену сестру. Але заспокоїлась і пішла до нової групи, загалом як завжди, нічого дивного.

Підрахувавши що на зарплату дівчатам, заміну покриття та хімчистку, піде більше ніж могла собі дозволити навіть з заощадженнями, добре що за оренду вони давно уже не платили, Валентина сама запропонувала обміняти оренду на довічний абонемент, для неї та Ольги. Вирішила, що в цьому місяці хімчистка, а килим можна гарненько пропилососити та замінити пізніше – є найбільш оптимальним варіантом, почала збиратись додому.

Одягла зеленого кольору парку( так як вирішила сьогодні не наряжатись, то і залишила звичне чорне пальто в шафі), закинула до рюкзака телефон та якісь папери. На прощання кивнула Тоні, яка з групою жінок, розучувала новий рух та пішла на вихід. Вона почула приємну, мелодію що смутно здалась їй знайомою, зупинившись вона зрозуміла, що то її телефон.

Телефонулава Людмила, що було дивним, до горла підступив неприємний ком «можливо щось з Женею, вони ж разом пішли?».

– Алло.

– Богдано. Ти мені друг? – «ні тобі зрасте, ні тобі привіт»- подумала та.

– Дивлячись що ти від мене хочеш. – їй здалося, чи Людмила була веселенька?

– Забери мене і ще одну, мадам з бару. – Дана уже прийшла до машини, та сховалась в салон від поривів вітру. Вона не стала запитувати що за «мадам», адже здогадувалась і так.

– А вас туди посилала, що мені тепер забирати? – важко видихнула, – Добре. Де ви? – Людмила назвала адресу, Дана поїхала, радіючи хоча б тому, що ще раз побачить Женю за сьогодні. І знову в пам’яті зринають картинки ранкових події. Ось вона заспокійливим поцілунком накриває губи Євгенії, жінка навіть не вірила, що це допоможе заспокоїти руду, навіть приготувалась до ще одного ляпаса. Але та поступово затихла в руках. Було приємно відчувати тепло тримаючи гаряче тіло у своїх руках. Далі ж Богдана просто не змогла втриматись, тим більше її ніхто не зупиняв.

Швидко знайшла ресторанчик де засіли подруги. Народу тут було не багато, тому відразу помітила жінок за баром які про щось перемовлялись, чого гріха таїти, гарним чоловіком, що явно хотів нав’язати їм свою компанію. Він стояв головним чином спілкуючись з Євгенією, адже окинувши швидким поглядом руки жінок він помітив золоту каблучку на відповідному пальці лише у Людмили, і обрав собі за ціль Женю. Богдана прийшла майже в притул до нього зі спини.

– Кхмм, – він обернувся та здивовано підняв брову, у розмові з Євгенією, він схилився до Жені спираючи рукою в спинку стільця жінки. А та сиділа залившись легким рум’янцем він випитого і від неочікуваної уваги до себе.

– Вибачте? – все так же зі здивування в голосі запитав чоловік.

– Це ви мене вибачте, і заберіть руки від цієї жінки. Жень, збирайся я відвезу тебе додому. – але жінка продовжувала сидіти, з зацікавленням спостерігаючи за Богданою, загалом як і Людмила, що принишкла, попиваючи вино.

– А давайте дама сама вирішить. Добре?

– Ні не добре.

Чоловік таки відійшов від рудої та наблизився до Дани, йому вона не сподобалась, хоча б тим, що була на голову вище за нього.

– Думаю Євгенія доросла жінка і сама в праві виріши де вона проведе цей вечір, а можливо і ніч. – останні слова він добавив тихіше і так, що почула лише Богдана.

Міркуючи над відповіддю, вона через плече чоловіка поглянула на Євгенію Максимівну, що сиділа з явним інтересом дивилась на неї, водячи пальцем по краю келиха жінка не приховувала посмішки, коли Богдана зловіще посміхнулась, руда жінка, у відповідь, здивовано вигнула брову.

– Тоді, я допоможу їй прийняти рішення. – вчителька фізкультури, рішуче відсунула чоловіка в бік, та підійшла в притул до жінки.

– Пані, Женя, смію припустити, що моя компанія для вас буде більш пізнавальною. – поки ніхто їй не перечив, вона схилилась до жінки, та впилась в її губи власним поцілунком, на який їй не тільки відповіли, а і перехопили верховенство. Чоловік з боку лише присвистував, а Людмила з відкритим ротом дивилась на дійство, як загалом і ще декілька цікавих відвідувачів.

– А може ви в двох до мене? – не вгавав чоловік, коли жінки припинили цілуватись, і тепер важко дихаючи дивилась одна на одну.

– Згинь. – тільки і прошипіла йому Богдана. Він нарешті зрозумів, що йому нема що тут робити.

Людмила що була здається шокована, протягнула свій келих до бармена і сказала лише одне слово:

– Лий. – бармен, що звичайно ж бачив всю цю картину, мовчки виконав прохання.

– Ну потрібно ж було якось його спровадити. – Богдана намагалась якось врятувати ситуацію, адже не знала, що про це подумала Люда, і як взагалі жінка ставиться до такого. – Добре, збирайтесь я чекаю вас в авто. – навіть не чекаючи на відповідь, пішла на вихід, не звертаючи уваги на цікаві погляди.

Женя зачекала поки Людмила доп’є своє вино, розплатившись забрали верхній одяг та стояли одягаючись перед великим дзеркалом біля дверей.

– Я маю щось сказати? – раптом запила Люда.

– А тобі є що сказати? – Євгенія накинула на себе пальто вирішила не застібати його, тому стояла, чекаючи подругу.

– Та ніби ні. Я просто, ну я не знаю… Вона хоч гарно цілується? – це відверто не очікування питання змусило Женю посміхнутись.

– Ммм, безсумнівно.

– Чудово. Ходім. І здається ми таки перебрали. – вони вийшли разом тримаючись під руки, та голосно сміюючись.

Сидячи в машині Богдана обняла руками кермо та вткнулась у нього лобом. Думаючи про те, чому біля цієї жінки вона втрачає ті крупини розуму, що хоч десь та є? Нарешті на горизонті з’явилися її колеги. Березень уже, а зима ніби і не дума збавляти оберти, а Дана не могла відвернути погляд від Євгенії, подумки лаючи ту за відсутність шапки та розхристане пальто. Ну як з нею так можна? Таке враження що її знеболююче відбило у неї інстинкт самозбереження. Нещадний вітер грає з її рудим волоссям, та смикає поли пальта. Руді завжди були слабкістю для Боголюбової.

Разом з подругами, до машини вривається порив вітру, Дана посміхається, після побаченого сьогодні вирішує дражнити їх «дзеркальками». Женя займає місце біля водійки, а явно більш охмеліла Людмила, сідає позаду. У дзеркало заднього виду, помітно як жінка всідається рівно по середині, і про щось міркує переводячи погляд то Богдану то на Євгенію.

Женя ж спокійна, навіть занадто. Чомусь від її м’якої посмішки мурашки по шкірі, приємні мурашки. Нарешті забравшись з думками, Боголюбова просить Людмилу назвати адресу, відповівши жінка так і продовжила своє незрозуміле заняття. Згодом водійка помітила як вона впершись ліктями в коліна, підперла руками підборіддя та продовжила свої «глядки». Женя сиділа мовчки і дивилась то на дорогу то в свій телефон.

Так в тиші доїхали до будинку Людмили, дивлячи на те як вона вилазила з машини, Богдан навіть вирішила запропонувати провести її до квартири, але вона відмовилась та уже значно швидше сховалась за дверима під’їзду.

-Так, тримайте мене семеро, завтра я на повну буду кепкувати з цієї жінки. Відірвусь за її сопіння у мене над вухом. – на цей її коментар Євгенія Максимівна нічого не відповіла. Жінку дивувало як вона притихла, хоча їй подобалось просто відчувати ту поруч. А на губах ще відчуваються її губи. Фантастична жінка.

До вітру додався ще й мокрий сніг, що прилипав до скла.

– Ох і хуртовина розігралась… – почала Женя.

– До весни. – почула тихий смішок з боку.

– Що?

– Богдано ти знаєш яка ти незвичайна людина?

– Нууу, здогадуюсь. – це ще хто з нас незвичайний.

– Я можу поцікавитьсь з якого приводу у вас свято було? – після нетривалої мовчанки продовжили розмову, аби тільки Євгенія не помітила, що стрілка спідометра ледь до 50 дістає.

– Люда «обмивала» невістку, а я якщо уже бути чесною намагалась тебе викинути з голови.

– Мене?

– Тебе.

– Цікаво що ж такого я зробила?

– Для початку з’явилась у моєму житті. – неочікувана відповідь, що змушує серце битись частіше. – Тебе не хвилює що нам всі сигналять, а он з тої машини взагалі непристойний жест показали?

– Неа. – чесно відповіла жінка.

– Тоді добре.

– А ти так теми переводиш?

– Саме так. – не менш чесна відповідь.

Як би жінкам не хотілось відтягнути час розлуки, але вони під’їхали під потрібний будинок.

– На каву запросиш? – вирвалось у Богдани перш ніж та встигла подумати.

– Я думала ти чай любиш. – схоже Женя не поспішала покидати машину, тим часом на вулиці вирувала хуртовина, не хотілось відпускати її в таку непогоду, нехай це всього лиш на дві хвили поки вона не дійде до квартири. Не хотілось її відпускати.

– Люблю. – чомусь шепотом відповідає жінка за кермом, а Пшебильська навпроти продовжує її гіпнотизувати своїми блакитними очима. В машині чомусь бракує повітря.

– Ну так що до чаю? – перервавши свій сеанс гіпнозу запитує Женя.

– Давай іншого разу обов’язково. Уже пізно. – невже в очах промайнуло розчарування?

Вона піджала губи та відповіла:

– Добре. Тоді до завтра, Богдано Броніславно.

– До завтра. – і руда жінка швидко покинула авто та зникла за дверима під’їзду.

Богдана не рухалась, ніби застигши в цій тиші, аж поки у вікні кухні Пшебильської не ввімкнулось світло. Тепер вона точно вдома, час їхати.