Розділ 6

Коли наступного дня вона ненадовго заскочила до каравану, аби повернути книгу, Герміона побачила професора, що гніздився на сходах, а його хвора нога простягалася до нижньої сходинки.  Його тонкі пальці перебирали якийсь невеличкий папірець; підійшовши ближче, вона побачила як він складав його обережно й точно.

– Це орігамі? – запитала вона з цікавістю.

Як завжди, він анітрохи не здивувався її присутності: “Вірно.”

– Доволі нетрадиційне хобі, – зауважила відьма, прихилившись до борту каравану, аби поспостерігати за манливою справою.

  Довгий перст обережно розгладив наступну складку: “Як і інші достобіса речей, що втрачають свою таємничість, коли придивляєтеся уважніше”, – відповів він.  – “Для когось такого непопулярного як я, орігамі є ідеальним. Якщо хтось зіпсує це, усе, що я втрачу — це один аркуш паперу”.

– Точний і цинічний, впродовж віків, – м’яко сказала йому Герміона. – Що ви майструєте?

– Поки нічого, – неуважно відповів він, очевидно, зосереджуючись на майструванні. – Просто експериментую з формами.

– Я закінчила книгу, яку ви мені позичили. Це було дуже захоплююче! Чи всі патронуси представляють собою тотеми?

– Наскільки я знаю, ні, – обережно відігнувши куточок паперу, він подивився на неї, трохи примруживши очі від яскравого світла; сонячне проміння виділило по-справжньому чорні вічі, райдужна оболонка майже не відрізнялася від зіниць. – Принаймні не до такої міри. Я б сказав, що всі патронуси розкривають природу відьми чи чарівника, але більшість — якщо не всі — не відображають її так сильно, як тотемна тварина. Може знаєте когось із справді невідповідним Патронусом?

– Не тепер, коли ваш змінився, – обережно визнала вона. – Навіть знаючи причини форми Патронуса, лань ніколи не була на вас схожою.

– Правда, – тихо пирхнув, очевидно — і дещо дивно — не образившись.

– Чи існує щось рівноцінне до чар Патронуса?

– Ви маєте на увазі для темних чарівників? – спитав він прямо. Коли дівчина війнула головою, Снейп на мить замислився. – Якщо й є, я ніколи не знаходив таких способів. Я в то не вірю. Темна магія дозволяє більш прямі методи боротьби з дементорами, до того ж коли існують інакші способи передачі повідомлень.

Герміона кивнула, і між ними запала тиша;  вона помітила, що не відчувала  незручності в їх безмовності. Опісля кількох хвилин професор поклав наполовину складений аркуш паперу всередину дверного отвору й поворухнувся, підхопивши руки й підвівшись, не навантажуючи задерев’янілу праву ногу, ніби не замислюючись;  Зрозуміло ж, що він давно звик робити поправку на свою травму. Відновивши рівновагу, він покопався в кишенях джинсів, аби знайти пачку цигарок разом з потертою запальничкою Зіппо.

– Ви ж самі знаєте, як шкідливо куріння для вашого здоров’я, – белькнула відьма несхвальним тоном.

– Так, міс Ґрейнджер. Як би це не здавалося дивовижним, мій рівень інтелекту достатньо високий, а моє розуміння маґлівського світу достатньо повне, щоб я міг второпати це гасло, – відповів Снейп у своєму найдратівливішому розтягуванні, перш ніж видихнути тонкий шлейф диму.

Намагаючись сховатися від диму, вона насупилася й обережно втягнула задимлене повітря: “Вона не пахне, як звичайна цигарка”.

Северус кинув на неї веселий погляд: “Як ви, безсумнівно, знаєте, звичайні цигарки пахнуть неприємно. Я курю, аби розслабитися, а не для того, щоб смердіти, як вулиця біля пабу. Це моя єдина розкіш. До всього, можливо, вони будуть менше мене труїти”.

Притулившись до стіни вагончика, він скоса зиркнув на неї: “Я от не розумію, чому ви так і не зайнялися Зціленням. Ви могли би приставати до людей цілий день і ставити стільки запитань, скільки забажає серце. Єдиною більш вірогідною кар’єрою для вас була б бібліотекарка, але підозрюю, що ви будете звільнена за читання всього друку замість роботи.”

– Як же я вам дякую за таку професійну пораду, професоре, – глузливо відповіла Гермі. – Як прикро, що ви запізнилися всього лиш на десятиліття.

– Краще пізно, ніж ніколи, – відповів він бездіяльно.  – Ще одна маґлівська фраза, яку я так і не зрозумів до кінця. У будь-якому випадку, це не було порадою, а лише спостереження. Напевно, ваших батьків більше б порадувала кар’єра цілителя? Здається, я пам’ятаю, що вони займаються чимось пов’язаним з охороною здоров’я…”

Він замовк, побачивши вираз її обличчя, омути стали нашорошеними;  вона спробувала розслабити стиснуті кулаки й повільно видихнула.

– Не згадуйте моїх батьків.

Чорні очі на мить виглядали майже збентеженими, перш ніж перетворилися на байдужість: “Як знаєте.”

– Знаєте що, – сказала сердито дівчина, – порядна людина вибачилася б.

Снейп звів брову: “Якби я знав, за що маю вибачитися, тоді б подумав над цим”.

– Наче ви не знаєте, – кинула вона. – Це було головною новиною протягом кількох тижнів

Северус зітхнув.

– Міс Ґрейнджер, я поняття не маю, про що ви говорите. Або кажіть тверезо, або йдіть. Я провів надто багато років в дратівливій компанії Албуса Дамблдора, аби ще мати хоч якесь відношення до загадок.

Повільно піднявши голову, дівчина зустрілася з ним очима, чого вона ніколи не робила довше, ніж на кілька секунд за всі роки, які знала його. Їхню темну глибину було як ніколи важко прочитати, але він виглядав щиро спантеличеним її реакцією. Герміона згадала, що він розповідав їй про своє місцезнаходження протягом останнього десятиліття, і дійшла до висновку, що малоймовірно, що він й справді не знав про сказане.

– Після війни мої батьки фактично відмовилися від мене, – нарешті почала вона казати не схожим на її власний голосом. – Я не бачила їх і не розмовляла з ними більше восьми років. Я не знаю, де вони зараз. Може, вони вже мертві.

Їхній зоровий контакт усе ще тривав. З такої близькості вона бачила, як його зіниці трохи розширилися, а брови насупилися в явному щирому здивовані.

– Чому? – м’яко поцікавився він.

– Тому що я намагалася зберегти їх у безпеці, – сказала вона з гіркотою. В той день, коли Герміона відновила справжні спогади батьків, вони не змогли її пробачити. Вона не могла звинувачувати їх, але від цього їй не було менш боляче…

Настала німа тиша. Вона відмовилася від коментарів і через мить професор опустив погляд. Він неспокійно возився з цигаркою, нарешті загасив її й опустив кінчик у пляшку на сходах, як зазвичай.  – Перепрошую, що нагадав про це, – нарешті оговтався Снейп.

– Ви й справді не знали?

– Ні. Хоча, звісно, ​​ви можете повірити тільки моїм словам, – додав ледь чутно.

Вона зітхнула: “Я не те мала на увазі. Це просто… застало мене зненацька. Мені досі важко про них говорити. Це дійсно була головною новиною в “Віщуні”, розумієте”.

На мить між ними зросла напруга, перш ніж він знову видав свій різкий хрипкий глузливий сміх.

– Homines quod volunt credunt, люди вірять у те, у що хочуть вірити. Впевнений, що ми обоє можемо оцінити цей вислів. Не слід було мені про це згадувати. – Вона кивнула й через деякий час мовчки пішла за ним усередину, прийнявши напій, який він їй подав, і згорнувшись калачиком на дивані, витріщалася кудись глибоко в чашку.

– У вас є сім’я? – Коротка перерва дала їй час оцінити те, що він сказав їй про неприязнь до тиші. Без відволікання не було сил перестати думати про це.  Радіо йому допомогти могло, але їй цього, здавалося, було замало.

– Ні, – тихо відповів він. – У мене ніколи не було багато родичів. Коли я прийшов до Гоґвортсу, у мене залишилися тільки батьки. Вони померли, коли мені було шістнадцять.

Вона злякано підвела очі: “Так давно? Але ж…”

– Знаю. У моїх записах зазначено, що вони загинули в результаті нещасного випадку, коли мені було за двадцять. Я впевнений, що вас не здивує, коли ви дізнаєтесь, що я збрехав. Повернувшись додому з Гоґвортсу на літні канікули, я знайшов їх мертвими в кімнаті для відпочинку, – сказав він безпристрасно.  – Оскільки я не хотів, аби мене брали під опіку, і так, як до мого повноліття залишалося лише трохи більше шести місяців, я вирішив не повідомляти Гоґвортс і збрехав про свій вік маґлівській владі.

– Мені дуже прикро.

– Навіть не можу уявити чому. Жоден із них для мене не був великою втратою.

У неї склалося неприємне відчуття, що він щиро про це казав. Гаррі розповів їй про короткий відблиск Снейпового дитинства, який він бачив під час уроку оклюменції, і те, що вона сама бачила в спогадах, підсилило її знання про батьків, але чути в його голосі таку повну відсутність почуттів було тривожно. Можливо так він справляється з усіма речами.

– Як вони загинули?

– Витік газу. Отруєння чадним газом, – коротко відповів він, явно не бажаючи вдаватися в подробиці. Герміона вирішила вибити з голови цю тему.  Згодом Северус потягнувся до своєї чарівної палички й викликав шматок наполовину складеного паперу, яким грався раніше, якийсь час розглядав його, перш ніж розгладити папірчик й почати серію швидких згинань. Вона дивилася на нього, дозволяючи радіомузиці охопити її та загубитися у спритних, впевнених рухах його рук, ці довгі пальці працювали з ідеальною точністю, незважаючи на десятки крихітних шрамів і мозолів.

Звичайно, він відчував, що вона дивиться на нього. З того часу, одинадцятирічна дівчина помітила, що він завжди знав, коли на нього хтось дивиться. Проте замість очікуваного похмурого погляду чи насмішки він, здавалося, повністю проігнорував її пильний погляд, за винятком ледь помітної напруги в плечах; насправді він уповільнив рухи і склав пальці під кутом, аби вона могла бачити чіткіше. Було захоплююче спостерігати, як папір повільно набував форми, і Ґрейнджер зрозуміла, чому вибір пав саме на це хобі.

Нарешті він глянув на неї з легким потішним виразом і підняв те, що здалося Герміоні зім’ятою кашею.  Взявши папір у певних місцях, він зробив щось, чого вона не змогла зрозуміти, і на її очах папірець перетворився на прекрасну багатокінцеву тривимірну зірку, представлену із дещо театральним розмахом.

– Чудово! – щиро поплескала вона йому. – Як ви навчилися таке робити?

– Відповідь, яку я впевнений, що ви оціните, міс Ґрейнджер. Із книжки.

– У вас є якісь книги з орігамі, які я могла би позичити? – нетерпляче запитала відьма, її ентузіазм змусив його на мить усміхнутися, перш ніж веселість зникла з його обличчя, а очі знову залишилися безвиразними.

– Ні. Вони були в Прядильному Кінці.

Вони були спалені.

– Ох… вибачте.

– Одна з найбільш неприємних звичок Ґрифіндорців, – уїдливо зауважив він, –  їхня схильність вибачатися за речі, які їх не стосується. Якщо ви особисто не підпалювали домівку, а я впевнений, що цього не робили, ваше вибачення  навряд чи відповідає ситуації.

– Тоді як слизеринці взагалі ніколи не вибачаються, якщо їх не штрикнути паличкою.

Збираючись відповісти, професор зробив паузу і злегка нахилив голову, йому щось спало на думку. Миттю він тихо засміявся: “Хах, іронічно”.

– Що?

– Мені спадає на думку, що я багацько разів говорив щось, аби навмисно заподіяти вам болю, і все ж таки… Єдиний раз, коли я просив у вас вибачення, це єдиний раз, коли сказане було справжньою випадковістю.

Герміона мусила визнати, це було досить іронічно.

Наступний тиждень приніс очікуваний ажіотаж у ЗМІ…

«Щоденний віщун» присвятив ціле видання поверненню Северуса Снейпа у чарівний світ, розкопуючи та вигрібаючи кожну деталь його минулих злочинів – як відомих, так і припущень – і повторюючи всі свідчення, які врешті-решт винесли неохочий вердикт, що він був на боці Світла (і це не означало його невинність). Залишок тижня вони публікували дуже багато листів від людей, які висловлювали свою думку про його повернення в ролі вчителя зілля, та Герміона була майже впевнена, що не було жодного листа підтримки.

Посеред цього хаосу відбулася зустріч Снейпа та Мінерви Макґонеґел. Це було не так, як очікувала того Герміона. Вона думала, що Снейп буде таким, як зазвичай, уїдливим, агресивним у своїх вимогах і гордовитим у своїй відмові йти на компроміс; натомість він здавався майже пригніченим, втомленим і не бажав сперечатися. Йому було ніяково в незнайомому оточенні, і він явно не був упевнений у своїх стосунках з директоркою. І це зрозуміло, подумала Герміона. Вони довгий час були вчителькою і учнем, потім колегами, і ще відтоді, судячи з усього, не дуже ладнали між собою. А потім, звісно, ​​Снейп убив Дамблдора й зайняв посаду директора. Джіні, Невіл і Луна не розповідали про останній рік у подробицях, але вона знала, що він не раз особисто їх катував і дозволяв це робити Керроу.

Зустріч була незручною, але не такою поганою, як могла бути. На диво, це сталося через Криволапика. Кіт нявкнув у привітання Снейпу, як робив це кожному відвідувачу. На її подив, Снейп нахилився й простягнув руку до кота, який підозріло обнюхав його пальці і згодом, що ще більш дивно, почав муркотіти й штовхати долонь, владно вимагаючи, аби його погладили.  Герміона багато років знала, що її фамільяр дуже добре розбирається в людях. Очевидно, Криволапик вирішив, що Снейп не такий вже й поганий.

Договір Снейпа був складений і належним чином підписаний. Особисто Герміона не була впевнена, що це цілком справедливо; там було набагато більше пунктів, ніж в її власному. І все-таки чоловік, здавалося, не мав жодних заперечень, і виходячи зізнався, що це більше, ніж він очікував отримати.  Тепер все було офіційно: на початку вересня Северус Снейп знову приєднається до викладацького складу Гоґвортсу на свою колишню посаду вчителя зілля та настоянок, і декану факультету Слизерин.

Серед її друзів лише Гаррі та Джіні знали про це заздалегідь. Невіл був нажаханий, дізнавшись, що його давній ворог повертається до школи, але Герміона зазначила, що вчитель гербології та вчитель зілля навряд чи зустрінуться один з одним, і що Снейп був би дуже радий повністю ігнорувати своїх колег, коли це можливо. Рон був обурений і перестав розмовляти з нею – у цьому не було нічого нового; він зазвичай знаходив причину перестати спілкуватися кожні кілька місяців.  Решта Візлі були більш обачними, і тому вирішили почекати й побачити, що станеться. А Луна… Щож, Луна ніколи не реагувала так, як більшість людей.  Герміона розповіла їй повну історію повернення Снейпа. Колишня Рейвенкловка була гостро зацікавлена ​​і, здавалося, щиро задоволена. Чому? Причини відомі лише їй самій.

Минув довгий і хаотичний тиждень, перш ніж Герміоні вдалося повернутися до каравану. Снейп, звичайно ж, не насолоджувався своїм поверненням у центр уваги; вона очікувала цього, але все одно було приголомшено бачити його втомленим і дратівливим, коли він сидів за столом, методично шматкуючи “Віщуна” на смужки та складаючи їх акуратною купкою. Тримаючи в голові попередження, що краще не запитувати чи він у гаразді, вона сіла навпроти нього.

– Там дуже стара фотографія, так?

– Моїх фотографій дуже мало, – буркнув професор, не підводячи голови.  – Якби в мене був вибір, дірка від бублика зосталася б.

– Я думала…

– Оці ваші два слова завжди сповнюють мене жахом.

– Пригасіть сарказм і послухайте, будь ласка. Я думала, що може вам варто дати інтерв’ю. Нічого складного, нічого такого, що можна було б перекрутити та врізати. Просто заява, опублікована дослівно. Щось, що висвітлить вашу точку зору.

– У “Віщуна”? – сардонічно запитав він.  Снейп усміхнувся. – Здається, вони досі бояться зі мною розмовляти.

– Мерліне, ні, не “Віщун”. Я підозрюю, що те, що вони робили з Гаррі в інтерв’ю, коли ми були молодшими, то як муху з’їсти у порівнянні з вашою можливою конверзацією. Ні, Луна запропонувала опублікувати вас в “Базікалі” – вона перейняла редакторство від свого батька.

– “Базікало”. – категорично повторив він.

– Я знаю, звучить безглуздо, але це спрацювало для Гаррі на п’ятому курсі.

– Гм, – відповів він невимушено.

– Що ви такого зробили “Віщунам”, що вони навіть побоялися вас шукати? – запитала вона з цікавістю. Чоловік знову посміхнувся їй, але не відповіді не дав.  Деякий час він більше нічого не говорив.  Дівчина спостерігала за систематичним знищенням газети, сторінка за сторінкою, доки він, нарешті, не витяг чарівну паличку й спалив подрібнені останки в попіл.

– Почуваєтеся краще? – глузливо спитала вона.

Він пирхнув: “Я не вірю, що  коли-небудь читав випуск Віщуна, якого б не мала спіткати така ж пекельна доля. Щодо вашої пропозиції… Я над цим подумаю”.

І щож, він зробив більше, ніж просто подумав про це. Через три дні вона отримала попередній примірник “Базікала” від Луни разом із набагато новішим зображенням Снейпа, який похмуро дивиться на неї з обкладинки.  Потішившись, Герміона відкрила журнал і переглянула статтю. Як і у випадку з самим чоловіком, його заява була лаконічною та по суті:

Це було розумне рішення, вирішила Герміона, пригадавши власний короткий досвід ненависті. Чомусь вона гадала, що Снейп привабить гірше, ніж гній Ревунів і Буботубера. Вона зовсім не здивувалася, що її роль у поверненні Снейпа також не згадується. Згорнувши журнал, відьма вирушила до стоянки для караванів, розжарених від спеки.

Відображаючи зміну погоди, в каравані було задушливо жарко, що, можливо, пояснювало, чому чоловік сидів на сходах і читав. Однак не це змусило її зупинитися на відстані й дивитися, а його одяг; враховуючи спеку, він безсумнівно був одягнений – вона не могла назвати це майкою, не зі Снейповою фізіономією, і замінила це на «футболку без рукавів». Спортивний бинт знов простягав його руку, приховуючи темну мітку від зайвих очей, ба він не потрудився приховати інші шрами. На обох його руках їх було чимало, і принаймні ще один виднівся над низьким вирізом сорочки, що звивався через плече, а також два нерівні шрами від зміїних укусів на його горлі. З її досвіду більшість чоловіків носили лише сорочки без рукавів, аби продемонструвати м’язи. Зі Снейпом так не здавалося. Він був складений міцніше, ніж вона думала, але це мало про що говорило. Чоловік усе ще був помітно худим, лінії його кісток були вельми показними по всьому його тілу.

Доклавши зусиль, вона стримала себе від зайвих поглядів, перш ніж він відчув її присутність. Коли вона підійшла, він підняв погляд зі своєї книги та зняв окуляри, піднявши брову, коли вона підняла Базікало.

– Ну то, що думаєте? – сардонічно запитав професор.

– Тут фото краще, – щиро сказала вона йому, хитаючи головою й намагаючись не посміхатися. – Але я пригнічена тим, що ви не подякували мені в газеті, Северусе.

Він закотив очі: “Я припускав, що до цього моменту у вас достатньо розголосу, яких вистачить на кілька смертних життів. Чи я помилявся?” – Снейп скубив її.

– Ні, – притишено визнала дівчина. – Ні, ви не помилилися. Дякую.

Його спалахи розуміння дивували кожного разу, коли траплялися – що, правда, траплялося не часто. Він без слів відвів погляд, і в коротку мить власного розуміння вона знову усвідомила, що йому стає незручно, коли дякують навіть за щось незначне.

Йому не подобалося, коли його визнавали, навіть за щось таке просте, як приготувати для неї чашку кави. То був ще один моментик у найскладнішому чоловікові, якого вона коли-небудь зустрічала.

– Отже, – розмовно сказала вона, – до початку семестру залишилося менше місяця.

– Відоме діло.

– Як почуваєтеся з цього приводу?

Снейп подивився на неї й звів брову: “По правді кажучи, мені дуже цікаво, чому ж я дозволив вам вмовити мене на це”.

– Бо вам нудно, – хмикнула Герміона, перераховуючи причини на пальцях, – і тому, що ви сумуєте за Гоґвортсом, якщо не за людьми там, і тому, що вам потрібна лабораторія, і тому, що частинка вас не може вибратися зі звички відчувати відповідальність за Слизерин. – вона тижнями думала над цим запитанням і відповіддю на нього.

Відьма дедалі краще читала миттєві зміни його виразу. Він виглядав помітно здивованим і трохи збентеженим її розумінням. Лише на мить, перш ніж його фірмова насмішка замінила більш м’який вираз, і професор протягнув: “Бачу, ви все ще така ж нестерпна всезнайка”.

– Еге, – спокійно погодилася вона, намагаючись не посміхатися.  – Малоймовірно, що я виросту з неї.

– Як чудово, – кисло сказав він. – Ще й доведеться удруге пережити присутність Лонгботома.

– Запевняю вас, він теж до вас не рветься, – віджартувалася вона, стримуючи хихикання. – Як я йому й сказала, ви навряд чи побачите один одного поза обідів чи зборів персоналу. Він проводить більшу частину свого часу в оранжереях, і я думаю, що ви навряд чи виберетеся зі своїх підземель, якщо вам абсолютно це не потрібно.

– Проникливе спостереження. Може ви пам’ятаєте, я наполіг Макґонеґел на тому, аби моя присутність на обідах не була обов’язковою, саме для того, щоб мені не довелося проводити більше часу, ніж потрібно, з… з ким завгодно.

Театрально приклавши руку до серця, Герміона додала: “Чому ж, Северусе. А я ж була в омані, що ви ледве терпите мою компанію з нагоди”.

– Ви хоч і знаєте мене краще, – сухо сказав він їй. – Але я не терплю жодної компанії, крім своєї.

– І все ж таки я тут, – тихо вказала вона. – Ви мене все ще не вигнали.

– Второпав, моя помилка.

Вона закотила на нього очі: “Що ж,  якщо ви так кажете… Тим не менш, я сподіваюся, що ви дощенту не зникнете в глибинах замку. Здається, пригадую, як сказали мені одного разу, десь на п’ятому році, що мені потрібно повітрям обдуватися, аби оточуючих не наражати на небезпеку. Я впевнена, що ви краще за будь-кого знаєте, як тримати себе в руках.”
Він усміхнувся, і вона криво посміхнулася йому у відповідь.

– Щодо більш серйозних речей – додала вона вже тихіше, – я не забула вашої справжньої причини повернення на роботу. Я хочу допомогти.

Професор похмуро поглянув на неї: “Я не потребую і не хочу вашої допомоги”.

– Звісно, ні, – спокійно погодилася вона.  – Однак я все одно хочу допомогти. Мені потрібно знати більше про Круціатус і шкоду, яку він завдає. Здається, що зілля, яке ви мені дали, поки працює, але я хотіла би дізнатися, як зробити його для себе на випадок, якщо мені знадобиться зілля, і я хочу зрозуміти, наскільки може погіршитися моє становище.

– Ваш стан навряд чи погіршиться.

– Малоймовірність не означає неможливість. Може цього й не станеться, але все одно хочу знати.

І все таки допомогти тобі хочу. Гермі не була настільки дурною, аби сказати таке вголос. Навіть у своєму обмеженому знайомстві з цим чоловіком вона знала, що ніщо не змусить його швидше дати волю ногам, як ця фраза.

– Можу надати нотатки, – сухо сказав він. Вона знову закотила очі.

– Ой, перестаньте, Северусе. Мені вже не одинадцять років. Я не збираюся щоразу, коли ви повертаєтеся, махати вам рукою в повітрі. Розумію, вам подобається ваше приватне життя, і мені моє так само. Крім того, в нас обох буде робота. Я просто прошу кілька годин на тиждень у вашій лабораторії, аби допомогти вам із зіллям. Обіцяю нічого не ламати, не заважати і не псувати.

Здавалося, він коливався, це враження підкреслилося, коли він відповів: ” Обіцяєте не дратувати мене?”

Усміхаючись, вона відгукнулася: “Ні, бо коли ви в поганому настрої, я нічого не можу зробити з вашою дратівливістю, хіба що перестати дихати. Але визнайте, тепер я набагато менш дратівлива, ніж була раніше”.

Чоловік неохоче кивнув: “І це все, що ви хочете?” – запитав він підозріло.

Ґрейнджер посміхнулася йому.  “Ну… можливо мені захочеться позичити ще кілька ваших книжок…”

Він пирхнув, підозра змінилася насмішкою: “Добре. Здається, ви знову взяли гору. Я побачу, скільки вільного часу в мене буде, коли почнеться семестр”.

Северус не відчував себе так далеко від своєї безодні багато років. Саме тому він так довго чинив опір думці повернутися до чарівного світу; ситуації саме такі. Ну, ні, не так, — зізнався чоловік собі, сидячи на сходах темного трейлера, оповитого лютою густою спекою літньої ночі. Він уявляв десятки різних сценаріїв, від арешту та суду до зустрічі з “хлопчиком, що вижив”, не те, щоб останнє було ймовірним, але він навіть не був певен, що так би і було. Він ніколи не мав чіткого уявлення про те, хто його знайде, коли вигадав свій туманний план поблукати Лондоном, поки хтось його не впізнає, але навіть якби він передбачив, що його знайде саме Ґрейнджер, він не міг би такого уявити.

Здавалося, вона нічого від нього не хотіла. Це була найбільш заплутана частка. Протягом майже п’ятдесяти років усі, кого він коли-небудь зустрічав, хотіли чогось від нього – переважно його болю в якійсь мірі. Єдине, чого Ґрейнджер, здавалося, хотіла, це випадкові розмови та час у своїй лабораторії, аби навести порядок. І брати книжки, іронічно нагадав він собі.

Снейп не пам’ятав, коли востаннє хтось хотів просто посидіти й поговорити з ним. Навіть коли Дамблдор вигнав його з улюбленого підземелля, старий завжди домінував у розмові й зазвичай мав на увазі певну мету. Навіть у далекому минулому, коли вони з Лілі сиділи й розмовляли, він завжди залишався осторонь і дозволяв їй вирішувати питання. Вільні та легкі розмови між іншими, свідком яких він був протягом життя, ніколи не були частиною його досвіду.

Книги по психології становили великий відсоток його матеріалів для читання після закінчення війни. Він знав, що його досвід завдав би йому шкоди, і він знав, що ніхто не буде зацікавлений у допомозі йому, тому він вирішив спробувати впоратися з цим сам – як завжди. Інтелектуально він знав, наскільки самотнім був протягом років самовільного вигнання, але це не підготувало його до того, як швидко він почав покладатися на людський контакт.

Стало настільки погано так швидко, що він щодня чекав на неї з нетерпінням і почувався дивним чином розчарованим, якщо вона не приходила в гості, незважаючи на те, що не було домовленостей і не було причин її чекати. Северус зловив себе на думці, що намагався не злитися, коли бачив її, намагався не звинувачувати її за те, що вона не з’явилася раніше.

Заради Бога, Северусе, ти сам сказав їй, як неприродно для тебе було прив’язуватися до першої особи, яка охоче з тобою заговорила. Тепер ти знову робиш те саме, наступаєш на тіж граблі майже через сорок років. Нічому ти не навчився.

Він холодно сказав собі, що знає, що це таке. Відчай. Через стільки років, після двох війн і періоду вигнання, він страшенно вболів за простий людський комфорт і не хотів нічого більше, як перестати бути самотнім. Не було підстав очікувати цього. Те, що йому щось було потрібно, не означає, що це буде надано. Досить просто було б скористатися жестом ввічливості, який продемонструвала йому Ґрейнджер, аби змусити її проводити з ним більше часу, але ця ідея не приваблювала.  Наскільки він міг судити, їхня взаємодія була охочою та щирою, і жалюгідною, хоча він не хотів втрачати цей шматочок людяності.

Вони нарешті зламали тебе, сказав він собі. У тебе більше не лишилося гордості. Він буде брати ті крихти, які вона йому запропонує, стільки, скільки вони будуть пропонуватися, тому що він не був певен, що може дозволити собі не робити цього. За останні роки він був настільки близький до незворотного зриву. Цому просто потрібно було за щось вчепитися. То було пафосно, принизливо і жалюгідно, але це не робило його боягузом.

Найкраще, на що він міг сподіватися, це те, що дівчина (жінка, як він неохоче зізнався) ніколи не усвідомить, як сильно він цього потребує.

Бо якби вона це зробила, то мала б непохитну владу над ним.

І він пообіцяв собі, коли Темний Лорд пав, що ніколи більше не віддасть себе на милість нікому.

З іншої сторони, він ніколи не давав обіцянки, що не зламається.