Минуле й теперішнє

1977 рік

— Севе, правда ж, вона прекрасна? — зітхнув Христіан Мальсибер.

Він запитав це вже втретє, і Северус зволив відірватися від свого есе з зіль, щоб подивитися на прекрасну — інакше Мальсибер не відчепиться. Неподалік від них на самоті сиділа студентка Рейвенклову: в ній не було нічого примітного, крім густої копи рудувато-русявого волосся і розсипу веснянок на носі.

— Це якась з родичок Макґонеґел, — миттю відповів він.

Чистокровних дівчат з давніх родів було не так і багато, тому Северус майже всіх пам’ятав в лице. Мальсибер випростався і посунув свій стілець ближче до Северуса.

— Севе, Севе, — зашепотів він, схопивши його за руку. — Скажи, як її звуть!

— Мальсибере, — прошипів Северус, відсмикуючи руку. — Заберись.

— Скажи, інакше я канючитиму до закриття бібліотеки! — пригрозив Христіан.

Северус роздратовано стиснув губи. Якась зла воля зробила Мальсибера його другом.

— Се-е-еве, — не вгамовувався той.

— Я не пам’ятаю! — Северус відсунув свій стілець подалі від нього. — Піди спитай!

— Я хочу вразити її, — надувся Мальсибер. — Тобі цього не зрозуміти.

— На щастя, — Северус обвів поглядом зал, намагаючись пригадати її ім’я.

Гіршим за скиглення Мальсибера може бути тільки Круціатус від діда.

— «На щастя», — перекривив Христіан. — А я, на щастя, не такий. Я вже давно її запримітив. Мені треба підійти до неї, інакше я помру!

Давно запримітив? Тепер зрозуміло, чому він зачастив до бібліотеки.

Северус невидячим поглядом витріщився на якусь ґрифіндорку. Мальсиберу всього й треба, що посміхнутися — і будь-яка дівчина втратить голову, а він такий боягуз.

Ґрифіндорка відчула його погляд, озирнулась і ніяково усміхнулася. Северус із кислим виглядом відвернувся.

— Мерида, — несподівано для себе згадав він.

— Це її ім’я? – захоплено видихнув Мальсибер.

— Ні, я вирішив назвати так есе! — саркастично відгукнувся Северус.

Христіан поклав руку йому на плече і урочисто промовив:

— Северусе Снейп, ти справжній друг.

— Котися до своєї Мериди, — Северус прибрав його руку. — Дай мені спокійно підготувати уроки.

Мальсибер підхопився і, натхненний цінною інформацією, пурхнув назустріч вічному коханню. Северус полегшено зітхнув і перечитав своє есе. Майже ідеально, але в дечому він сумнівався. Він підвівся, зібрав непотрібні книги і вирішив перевірити інформацію в цілительському довіднику. Повернувшись, він зіткнувся з кимось, і верхня книга зісковзнула на підлогу.

— Вибачте, — пискнув тонкий голосок звідкись знизу.

Северус з погордою глянув на давнішню ґрифіндорку з висоти свого зросту: вона була нижча на цілу голову.

— Сліпа, чи що?

Ґрифіндорка заходилася збирати свої книги. Почувши грубе звертання, вона струснула каштановим волоссям і значно твердіше сказала:

— Можна було б і ввічливіше.

Вона підняла його книгу і простягнула йому. Северус секунду зважував, чи є в цьому жесті якийсь підступ, а тоді спробував забрати книгу. Звісно, дівчисько останньої миті відсмикнуло руку.

— Поговорімо про ваше виховання, пане? — вишкірилась вона, блискаючи карими очима.

Северус знов секунду позважував. Це не була семикурсниця. Якась молодша.

— Це мене малявка виховувати буде?

Прозвучало якось несолідно.

— Ну якщо досі не вмієш ввічливо спілкуватися, то чом би й ні, — відказало дівчисько.

— Хто ти взагалі така? — ворожим тоном спитав Северус.

Вона мить помовчала.

— Бачила тебе у Лонґботомів. Ви з Сіріусом Блеком побилися в туалеті.

— Угу, не поділили останній рулон туалетного паперу, — саркастично відказав Северус і пішов геть. Зрештою, книжка в неї в руці була бібліотечна, яка йому різниця до неї.

Дівчисько поволочилось за ним. Лишалося сподіватися, що це не одна з тих навіжених фанаток Блека, які намагаються підливати йому Амортенцію. Бо від такої будь-хто, хто перейшов Блекові дорогу, може отримати закляття в спину. Минулого року Северус вже мав прикру нагоду зазнайомитися поближче з фан-клубом Сіріуса. Скажені відьми.

— То ти переслідуєш мене зараз, бо? — вирішив прояснити ситуацію Северус.

— Терпіти не можу Блека, — неочікувано заявила дівчина.

Северус навіть озирнувся на неї: вперше йому довелося почути таку фразу від ґрифіндорки.

— Він придурок, — закотила очі дівчина. — Волочиться за моєю найкращою подругою і…

— Мені. Байдуже, — уривчасто вимовив Северус. Він нічого не хотів знати про особисте життя Блека.

— Ясно, — пробурчала вона. — Я просто хотіла… висловити свою… підтримку чи що.

— Гм, — інших слів у Северуса не було. Взагалі якась дивачка.

Вона помовчала, наче чогось чекаючи, потім кивнула і повторила:

— Ясно. Ну… я піду?

— Гара-а-азд, — простягнув Северус.

Вона повернулася, щоб піти, але раптом зупинилася і зніяковіло додала:

— Мене звуть Ґіневра, якщо раптом тобі цікаво… втім, тобі нецікаво.

Северус сторопів. Повисло дуже, просто дуже незручне мовчання. Дівчина почервоніла до коренів волосся і чкурнула геть.

Северусу здалося, що він щось не до кінця зрозумів. Це була така спроба познайомитися? Та ні, навряд чи. А може, й так… Мерлін, на таких справах краще знається Христіан. Але він у нього не питатиме! Оце вже ні!

***

1996 рік

Северус вже якийсь час дивився на першу шпальту «Щоденного віщуна» і наче не бачив її. За вікном його кабінету в маєтку Принців виспівували птахи, після невеличкого дощу вмите листя хизувалося крапельками на сонці, наче діамантами — просто тобі райський сад, якщо вирізати з цієї картини, гм, приблизно все життя Северуса. Він раптом зазначив, що машинально прикрив долонею зображення на першій шпальті. «Хоробрість аж настільки не моя чеснота», — відсторонено подумав він. Прибрав руку. Змусив себе поглянути на два портрети — молодої дівчини з гладеньким каштановим волоссям і карими очима, і другий — виснаженої жінки зі сплутаною напівсивою кучмою на голові. Другий портрет не посміхався. Втім, посмішка першого виглядала геть недоречно.

«Ще одна втеча з Азкабану! Вартові в’язниці остаточно вийшли з-під контролю Міністерства», — сповіщав заголовок.

Северус знов перестрибнув очима зі слів на юний портрет, наче якщо не читати новину, то можна буде й надалі ігнорувати реальність. Точніше, реальність проігнорує його. Скільки він не вдивлявся в портрет, не бачив між Ґіневрою та Герміоною Ґрейнджер особливої подібності. Волосся й очі — так, однакового кольору, але таке поєднання буває в багатьох людей. Хіба ще передні зуби були дещо довшими, ніж решта… Ґрейнджер, здається, позбулася цього нюансу. Мимоволі промайнула думка, що дівчинка гарніша, ніж можна було сподіватися, бо в сім’ї Северуса ніхто не міг похвастатися красою, Ґрейнджер пощастило не стати власницею гачкуватого носа і… «Я думаю про таку дурню», — він потер перенісся. Отже, Ґіневра на волі. І ніхто йому й словом не прохопився, що готується її втеча. З цього лишається зробити висновок, що довіра Темного Лорда до нього висить на волосині. Кепська ситуація.

Почувся стукіт у двері. Ну чому саме зараз?

— Так, — кинув Северус.

Мама влетіла до кабінету, чорна мантія розвивалася в неї за спиною і виникало враження, наче все навколо неї починає ходити ходором. У руці вона тримала списаний аркуш паперу, який поклала перед Северусом, а тоді влаштувалась біля вікна і витягнула з кишені портсигар.

— Отруюй мене димом, не соромся, — пробурчав Северус і взяв аркуш. В очі одразу впав підпис «З повагою, Герміона». — Ну і нащо мені ваше листування?

Ейлін сховала портсигар, не закуривши.

— По-перше, мені не зрозуміле твоє намагання робити вигляд, що нічого не сталося, але менше з тим, почитай, про що моя онучка мені пише.

— Це хіба не ваші приватні справи? — Северус все-таки пробігся листом.

Зітхнув. Цього ще бракувало.

— Ти ж знаєш, що це означає, — всміхнулася мама. Вона неясно чому тріумфувала.

У листі дівчина — ну не міг він думати про неї як про свою доньку, це занадто дивно — питала, чи часом пані Снейп не в курсі, з якого б то дива вона спалахувала, як смолоскип, а один хлопець потім питав, чи вона не з Морров. Звісно, пані Снейп була в курсі. Бо то був фамільний дар Морров. А Северус вже було зрадів, що Герміону цим «щастячком» не обдарувало, бо контролювати його було добіса складно.

— Ну… їй потрібні уроки блокології, — якомога стриманіше мовив Северус.

— І хто її вчитиме? — засяяла мама.

А, то вона вже мріє про возз’єднання родини за посередництва навчання.

— Ти, — зробив вигляд, що не розуміє, куди вона хилить, він.

— До кінця літа вона точно не вивчить достатньо, — вперлася Ейлін. — Я буду тільки рада, але у Гоґвортсі цим доведеться займатися тобі.

— А от і ні.

— А от і так.

— Ні, я попрошу директора! — додав металу в голос Северус.

Вони кілька митей розлючено дивилася одне на одного.

— Я тебе зовсім не розумію! — Ейлін витягнула з кишені портсигар, наплювавши на комфорт власника кабінету. — У тебе виявилась дочка, така приємна, — вона перервалась, щоб закурити, — дівчина, така розумаха, зі слів Альбуса, а ти…

— Слухай, Морров явно не хотіли моєї зустрічі з нею, — роздратовано нагадав Северус.

Таким зневаженим він не почувався ніколи в житті. Раптом дуже закортіло придушити Ґіневру.

— Ну це ж не провина Герміони, — розвела руками мама.

Северус хотів пожбурити геть листа і ту тупу газету і заволати, що все це провина сімейства Ґіневри, хай всі дадуть йому спокій.

— Якщо захоче спілкуватися, тоді подумаю, що з цим робити, — натомість холодно сказав він.

Ейлін фиркнула.

— У неї були батьки, це ти тут не у виграшному становищі, пане Снейп, — заявила вона, тримаючи цигарку в зубах.

Северус ледве стримався, щоб не скорчити по-дитячому якусь гримасу. Ейлін дратуюче повільно підійшла до столу, підхопила листа і так само повільно пішла геть.

У Гоґвортсі жити було приємніше, хай там він і мав всього три кімнати.

***

1979 рік

«Здається, Талія вперше одягла нормальну сукню», — припустив Сіріус.

Бо коли вона з’їхала від батьків — вони це називали «втекла»… ну, окей, коли вона тільки втекла з-під батьківського даху (про це кудкудакали всі чистокровні курки), Талія почала носити якусь хрінь. Здається, все, що заборонялося надягати справді шляхетній відьмі, вона намагалася тепер нап’ясти на себе за раз. Виглядала вона в цьому всьому як божевільна, але вважала, що це в Сіріуса немає смаку.

Тож загалом найбільше він любив один її прикид: коли вона сиділа, курила маґлівські сигарети, накинувши на плечі його шкірянку. Ось і все. Більше на ній нічого не було. Ах так, ще цей макіяж — густо намазані очі, після сексу тіні текли або що вони там роблять, і вона скидалася на єнота. І на звичайне дівчисько, наскільки поняття «звичайна» взагалі могло застосовуватися до Талії Стівенсон. Тоді Сіріус помічав її гострі, як у оленятка, коліна, і крихітність її долонь. «Що в них може поміститися?» — зачаровано думав він, дивлячись на її руку. Вигляд у нього, мабуть, був відверто придуркуватий.

Його це довго дратувало, до речі. Він же Сіріус Блек, він клятий аналог війли для дівчат. Він завжди знав, що і як треба сказати, але зі Стівенсон стояв стовпом і тупо витріщався на неї і на обличчі у нього, певно, відображався інтелект троля.

— Стівенсон, я…

«Я… що я, блять, збирався сказати?»

— Я… Стівенсон, ти…

Вона закочує очі.

— Блек.

Так звучить, ніби каже «Не біси мене».

Тому він завжди саме це й робив. Напевно, він надто жорстко стібався з Джеймса з його одержимістю Еванс, карма-бумеранг-все-таке.

Так от, коли вона сиділа в його куртці, не видно було її плечей. Ні, її плечі він обожнював, як і все в ній. Просто її плечі… Мерлін, вони ніби з мармуру виточені, вони роблять її такою… такою… бездоганною. Дивлячись на її плечі, Сіріус починав сумніватися у її реальності.

«Найпрекрасніша з муз». Коли так називав її — виходило, звісно, якось глузливо, він же жив, щоб бісити її, — вона теж відповідала своїм незмінним:

— Блек.

Як: «Ти дебіл».

Так от, вона вперше одягла нормальну сукню.

Ні, навіть не так — сукня була відпадна.

Відьми тоді такого не носили, бо вона була — хай Мерлін милує! — ОБТИСЛА. Біла сукня трохи нижче колін, така вузька, що Сіріус мимохідь здивувався, як Талії вдається переставляти в ній ноги. Мимохідь тому, що далі його мозок відключився, і він стежив очима за вигинами її фігури. Ніжки. Лінія розширюється у стегнах. Знову звужується — вузький стан. Плечі були відкриті, тому того вечора Стівенсон була досконала.

Надто досконала навіть для нього.

Плечі — її смертельна зброя.

І до цього захаращеного приміщення біла сукня його ідеальної крихітки не пасувала.

Вона зупинилася у центрі кімнати, переплела пальці замочком і підняла брови.

— І що це? — спитала здивовано.

Сюрпризів вона не любила.

Сіріус посміхнувся.

— Повір, скоро тебе звідси і силоміць не витягнеш.

Вона закотила очі, бо Талія Стівенсон ставилася до нього з великою недовірою.

Сіріус посміхнувся ширше і наблизився до неї.

— Як тобі тут? — він підкреслено уважно роззирнувся. — На мою думку, затишне місце.

Талія скоса глянула на нього, але від коментарів утрималася — обрала тактику вичікування. Руки в боки, зітхнула, стала вся така я-старша-за-тебе-на-життя.

— О, Талі, у тебе зовсім нема фантазії, — тяжко застогнав Сіріус, потім обхопив її навколо пояса і притиснув спиною до себе. — Дивись, — він вказав на забиті дошками величезні вікна. — Знімаємо ці дошки, відмиваємо, ілюмінація, все, як треба. На стінах будуть панелі… е-е-е… — він покосився у виріз її сукні, — білі, напевно, все світле, як це у вас, бездоганних дівчат, заведено. А прилавок, — він озирнувся на всі боки, — прилавок, мабуть, поставимо тут, але це вже як ти скажеш.

Талія різко вивернулася з його рук і здивовано подивилася на нього.

— А там, — продовжував Сіріус, вказавши на двері в затильне приміщення, — будуть підсобки. Там достатньо місця, щоб складати тканини та сукні, і нові знайдеться, де шити.

Талія все ще витріщалася на нього з подивом.

— Сукні? — ледь чутно повторила вона.

— Ну, — він знизав плечима. — Ти ж мріяла про власне ательє. Ось, — він розвів руками. — Це воно.

Мовчання. Круглі очі.

— Тобто буде.

Тиша.

Чесно кажучи, трохи не такої реакції він чекав.

Або зовсім не такої — вона раптом чкурнула в інший кут кімнати і звідти заволала:

— Навіщо ти це зробив?! Я тебе ні про що не просила!

Сіріус… підохрінів трохи. Відразу з думками не зібрався, потім відкрив було рота, щоб їдко сказати «Завжди будь ласка», але Талія його випередила:

— Мені не потрібні твої подачки! Я не утриманка якась!

Це було їхньою вічною темою. «Подачки Блека». Блек такий, Блек сякий. Багаті наречені їй не потрібні, навіть Блек. Вона хоче всього досягти сама, горда як гіпогриф. Коротше, дбати про таке стерво страшенно складно. Навіть не пробуйте.

Зазвичай, коли вона починала ось так кричати, розумні аргументи вивітрювалися в Сіріуса з голови. Він ставав роздратованим і розгубленим.

— Ти здуріла?

Ну, чи якось так він їй сказав. І вони добрих пів години відчайдушно волали одне на одного. Якоїсь миті Талія навіть жбурнула в нього ящиком — пристрасті їхнім стосункам завжди вистачало.

Потім Сіріус опанував себе. Фамільна клята Блеківська скаженість змінилося такою ж Блеківською холоднокровністю (іноді його лякало усвідомлення, наскільки в ньому було багато від його родини). І він доніс до неї свою «ділову пропозицію» — що приміщення придбано у борг, так само, як і подальший ремонт. Як тільки її справа налагодиться, вона поверне йому вкладені кошти.

Цю кльову штуку він не сам вигадав насправді. Це заслуга Еванс. Мала Джеймса читала все, що потрапляло їй під руку, і непогано так знала біографію цієї Коко Шанель, якою Талія практично марила. І Еванс розповіла, як чувак усього життя Шанель позичив їй гроші.

«Чим я гірший за якогось Боя?» — вирішив собі Сіріус.

— А якщо нічого не вийде? Якщо ательє прогорить? — роздратовано пересмикнула плечима Стівенсон, потім криво посміхнулася: — Я теж знаю біографію Шанель, Блеку, дуже розумно вигадано.

Він посміхнувся:

— Ти будеш краща.

Деякий час вони мовчки дивилися одне на одного, а потім Талія відвела очі, але Сіріус встиг вловити зміну в її погляді. Все-таки навіть таке стерво, як вона, не могло лишатися байдужою, коли в неї вірять.

Блек, я… — її губи затремтіли в натяку на посмішку. — Ти розумієш… я…

— Стівенсон, — він підійшов до неї, взяв за плечі і злегка струснув. — Слухай сюди. Ти — найкрутіша і найстійкіша дівчина, яку я знаю. Ти не плакала, навіть коли уїбан Ґойл вилив тобі на ногу кислоту, — вона посміхнулася куточками губ. — І якщо це не вийде в тебе, тоді відьмам судилося до кінця часів ходити в мішках з-під картоплі, які вони називають мантіями, — він зробив придуркувате лице, наче йому тільки зараз відкрилася ця жахлива істина. — Блін, ти маєш врятувати магічну Британію. Інакше чистокровні пацани пускатимуть слину тільки на бруднокровок у коротких спідничках, і тоді… тоді моєму братові, щоб не зганьбити родину, тупо доведеться суїциднутися, бо він, здається, не гей…

— Блек! — Талія пирснула зі сміху. — Який же ти буваєш бовдур…

— Стівенсон, ти обіцяєш мені спробувати і ніякого ниття, що в тебе не вийде? — суворо запитав Сіріус.

Її очі вже сяяли натхненням (просто вона прихильно ставиться до Реґа) і чимось підозріло схожим на вдячність… хоча ні, перед ним же Талія Стівенсон. Ну і, звичайно, найкращий спосіб розвести її на слабо — це сказати, щоби не нила. Тому що вона терпіти не може бути слабкою.

— Добре, — урочисто кивнула Талія. — Я обіцяю спробувати. І не скиглити.

Сіріус підняв вказівний палець.

— Я запам’ятав.

Талія посміхнулася. Якусь мить вони помовчали, а потім він опустив палець і відтягнув ліф її сукні.

— Як там поживають мої улюблениці? Сукня не надто тисне?

Вона захихотіла.

Як завжди після сварок, секс у них був пристрасний. Вони повалили якісь коробки і порвали її сукню, а потім вона сиділа в його шкірянці, і Сіріус дивився на її гострі, як у оленятка, коліна.

Вона була схожа на звичайне дівчисько.

Але, Мерлін, це було найособливіше дівчисько в усьому світі.

The Rolling Stones — Anybody Seen My Baby

***

1996 рік

Під натиском закляття медальйон пролетів через усю кімнату — Талія ледве встигла пригнутися.

— Ми робимо щось не так, — роздратовано сказала вона.

Сіріус вже настільки задовбався, що легко погодився з нею. Реґулус з трагічним виглядом впав на стілець. Вони перебували у підвалі будинку на площі Ґримо — у старій залі для тренувань, де Оріон колись натаскував їх у бойовій магії, зганюячи по сім потів.

— Невже горокракс взагалі неможливо знищити? — простогнав Реґулус, притиснувши руки до обличчя.

Сіріус хвильку повагався, але все ж не втримався:

— Малий…

— Я тобі не малий, ти вже задрав.

— Гаразд, людино вісімнадцяти років, яка годиться мені в сини, — тут Реґулус спробував спопелити його поглядом, але Сіріуса життя з подібними створіннями зробило вогнестійким, — можливо, тобі в це важко повірити, але якщо персонально ти не докопався до якоїсь інформації, це не означає, що її не існує в природі.

Було видно, що його ботанська величність такий варіант не розглядає.

— Я не довіряю думці людини, яка не знає, як виглядають книги, — сповістив Реґулус тоном короля, який розмірковує, чи карати посполитих на горло.

— Я тепер голова твого роду, — Сіріус вишкірився, бо на цих словах Реґа перекосило, — не пащекуй до мене.

— Шановні панове, можна внести пропозицію в порядок денний вашої гризні? — озвалася Талія.

— Можливо, — дружно відповіли брати Блеки.

Талія обдарувала їх вельми несхвальним поглядом і запропонувала:

— Давайте розповімо про горокракс дядькові Альбусу.

— «Дядько Альбус», — насмішкувато пробурмотів Реґулус. — Коли ти не з такої сім’ї, ти з багатої.

— Радше з порядної, — єхидно відгукнулась Талія.

— Давайте не будемо йому нічого говорити, — Реґулус переплів пальці в замок за спинкою стільця і з’їхав трохи по сидінню, розвалившись зручніше.

— Ти ж наче хотів наїбати Лорда, знищивши горокракс, — нагадав Сіріус.

— Не хочу, щоб «дядько Альбус» забрав всю славу собі, — з невинним личком сказав Реґулус.

— Не бреши, — поморщився Сіріус. Кожного разу, коли в Реґулуса з’являлись «оченята цуценяти», це означало тільки одне — чеше і щось приховує. А ще в таких випадках він приймав підкреслено розслаблену позу. Соліст невизнаного театру. Втім, Вальбурга купувалась у 99 випадках зі ста, бо полювала тільки на брехню Сіріуса.

Реґулус ще мить сподівався, що Сіріус йому повірить, а потім здався:

— Не хочу, щоб він знав про моє повернення. І взагалі будь-хто. Я скнітиму в маєтку і цьому будинку до кінця днів своїх.

Сіріус з поважним виглядом покивав на ці життєві плани.

— Гаразд, ми лишимо твою персону інкогніто перед Дамблдором, — запропонувала Талія.

Реґулус цокнув язиком.

— Що ще не так? — розвела руками вона.

Взагалі вона завжди ставилася до Реґулуса значно терплячіше, ніж Сіріус. Та навіть терплячіше, ніж до самого Сіріуса! Велика несправедливість, якщо так подумати. Певно, «оченята цуценяти» роблять свою чорну справу.

— Давайте я ще зовсім трохи сам пошукаю, як знищити горокракс? — зрештою попросив Реґулус. Прямо щиро попросив.

Сіріус перезирнувся з Талією.

— Гаразд, — погодився він.

Вони замкнули горокракс у залі для тренувань, після чого Реґулус одразу чкурнув в бібліотеку особняка, а Талія провела невеличкий огляд всього цього добра.

— То будинок тепер як, належатиме Гаррі Поттеру чи ні? — поцікавилась вона.

Сіріус про такі приземлені речі ще не думав. Він ще навіть не бачився з похресником, бо за словами всіх в Ордені Фенікса, це було небезпечно для Гаррі, не можна забирати його з дому його пришелепуватої тітки. Тож Сіріус листувався з малим і намагався втриматися від «необдуманих вчинків». Наприклад, було важко повірити, що оселя тої ідіотки безпечніша за Ґримове Лігво.

— По-хорошому, слід віддати хату Реґулусу, — Сіріус кинув оком на двері бібліотеки.

— Ого! — зраділа Талія. — Так мило з твого боку.

Насправді Сіріус радо лишив би особняк Гаррі, маєток — Стеллі з Реґом (хоча мала й так успадкує Стівенсонівське добро), а сам жив би у своїй маленькій квартирці, але щось підказувало йому, що Талія цього не оцінить. Вона так любила всі ці древні родинні менори, що досі жила зі своєю нестерпною матір’ю. Тому квартира буде для Гаррі.

— А він справді збирається «скніти» тут, як він казав? — прошепотіла Талія, кивнувши в бік бібліотеки.

— Пф, звісно, ні, — засміявся Сіріус. — Він швидко знудиться без можливості інтелектуально домінувати і принижувати і виповзе з нори.

Талія вкотре закотила очі. Вони мить мовчки подивилися одне на одного, а тоді вона міцно обійняла Сіріуса. Розкіш, для якої довелося відсидіти в Азкабані і ненадовго померти. Він ледве втримався, щоб не зареготати від цієї думки.

Перед виходом Сіріус зазирнув до бібліотеки. Орденці непогано привели її до ладу, тож тепер вона виглядала майже як колись — чистою і затишною.

— Ми йдемо.

— Угу.

Він вже розвернувся, але Реґулус гукнув його.

— Сіріусе.

Він вичікувально завмер.

Молодший брат — Мерлін, як дико бачити його таким же юним! — покрутив у руках перо.

— Будь обережний з Дамблдором.

Такого Сіріус почути не очікував.

— Чого б це? — фиркнув він і хотів зачинити двері.

— Ну наприклад, він відправив рятувати тебе третьокурсників, — поспішив сказати Реґулус. — Чому б не зробити це самому, адже йому б не довелося ховатися від себе з минулого. Він міг би перехопити вас десь по дорозі і запобігти втечі Пітера. Коли Талія торочила йому, що впевнена у твоїй невинності, чому він заради похресниці не спробував принаймні вплинути, щоб суд над тобою був чесним? Ну може, не тоді, коли сталися події, а згодом наполягти на перегляді справи? Пан Стівенсон же намагався і отримав від цього «репутаційні втрати».

Все це Талія вже розповідала Сіріусу, коли він переховувався в неї, але прудкий Реґулус і собі все випитав.

— І ти, мабуть, знаєш, чому він цього не зробив? — буркнув Сіріус. Було не дуже затишно думати, що для Дамблдора «репутаційні втрати» — вагомий аргумент, щоб не рипатися. На відміну від слизеринця Теодора Стівенсона.

Регулус ще покрутив перо.

— Як мінімум, ти не дуже цінний кадр для нього, — пробурмотів він у відповідь.

Сіріус хотів було махнути рукою, але все-таки малому вдалося його заінтригувати.

— А максимум?

— Не знаю, — Реґулус помовчав, явно вагаючись, чи озвучувати свої припущення. — Може, він бачить тебе як перепону у своїх планах щодо Хлопчика-Який-Вижив абощо.

Сіріус потупцяв на місці, не знаючи, як відповісти. Зрештою так і пішов мовчки.