Розділ – 6. Покарання

Сон був страшенно некомфортним… Снилося, що мене помістили в якусь коробку, де я не міг поворушити ні руками, ні ногами чи підвестися. З суцільної темряви до мене підійшла жінка у білому, що дуже мені когось нагадувала… Руки в мозолях торкнулися мого обличчя, і я здригнувся від холоду який надійшов від обручки на пальчику. Тонкі губи лагідно мені посміхнулися, но очей через пасма волосся я не бачив.

– Пробач його.

Я впізнав її лише по голосу…

– …мама.

– Пробач.

– Кого?..

– Він не знав, що з нами таке трапиться…

– Хто він, мамо?

– Він просить тебе… благає пробачити.

Коли прохолодна рука зникла з мого обличчя, я попросив:

– Допоможи мені звільнитися…

По маминих щоках покотилися сльози, і я все зрозумів без слів.

– Не можеш?

– Ти повинен сам.

Цього разу не зрозуміло чому, но заплакав я. На душі стало так боляче… Серце наче голками почали штрикати. Руки за спиною тремтіли, но я не міг рухнути навіть пальцем.

– Ти прийдеш до мене ще? – я поглянув на наполовину затемнене обличчя, що м’яко качнулося.

Сара нахилилася до коробки і обійняла мене.

– Вставай, Алане.

– Залишся зі мною…

– Прокинься.

Я заплющив мокрі від сліз очі.

– Не йди, мамо. Я не хочу.

Її голос став надто тихим, невловимим:

– ….не, Ал… ане… про… кинься. АЛАНЕ!

– Мамо?..

– ПРОКИДАЙСЯ, ПОКИДЬОК!!

Мені прилетіло по щоці, яка запекла наче від опіку. Очі одразу розкрилися.

– Кха! Уу-хх… Хто… – я зажмурився. Лампа, що звисала на нещасному дроті зі стелі сліпила очі, з яких стекли на бетон сльози. Погляд перейшов в сторону, і я помітив оскаженіле обличчя Анни. Вона вхопила, потягнула на себе та затрусила мене немов ляльку. З її губ разом зі слиною виривався лютий крик:

– ЩО ТИ НАКОЇВ, КУСОК ТИ ЛАЙНА!!?

Моя голова без життєво перекочувалась то в одну сторону, то в іншу, то вперед, то назад.

– Алане! Ти мене взагалі чуєш!? Я спитала, що ти наробив, мерзотнику!?

«….а що я зробив? Голова зовсім… не варить» – краєм вуха я вловив писклявий голос:

– Мені потрібно було його тоді вбити….

«Знову ця маніячка…»

Вслід за голосом білявки, до мене долинув незнайомий чоловічий…

– Хах, погляньте на нього, він що, під кайфом?

– Та вроді ні… Напевно, просто хоче баю-бай. – теж чоловічий голос, но набагато грубіший і нищий за попередній.

– Давайте я приведу його до тями? – цього разу вже молодий, хлопчачий і веселий голос.

– Не потрібно. Не зачіпай його. Я сама достукаюся до цього горе втікача. – Анна почала хвилюватися, це було чутно з її трохи тремтливого, но все ще сердитого голосу.

– Та я нічого йому не зроблю, Анют.

Мене підняли мов пір’їну, та закинули собі на плече. В очах все кудись плило і кружляло… Наступної миті мене скинули, немов мішок картоплі, на стілець, а після… Облили до усрачки крижаною водою. Все тіло затряслось, і встало дибки. Очі широко розширилися. Я голосно вдихнув застояне повітря:

– АХ! КХЕ-КХХ..!

– Ну привіт, Алане. Гарно побігав не давно, правда?

Мені стисли коліно.

– А! НЕ ТРОГАЙ МЕНЕ! – я зі злобою витріщився на рудого хлопчину, що схилився, обпершись руками об мої коліна. У того на половину обличчя виднівся шрам, що прорізав рівною доріжкою праве око.

– А ти не промах, так? Самотужки зняв кайданки, видерся на стіну, а потім на дерево, до всього умудрився покликати на допомогу. – високий молодик вирівнявся, та не спускаючи з мене очей, кинув за спину іншим:

– Заносьте.

В пусту кімнату увійшли двоє чоловіків, яких я пригадав, адже ті відчиняли ворота. Обоє одночасно несли на плечі одне здорове тіло, а тоді скинули його на підлогу перед всіма. Коли очі оглянули чоловічий труп, до горла підступила блювота.

«Той старий… з трактора.»

Бідолазі розрізали на половину горло до шийного хребця, но найгіршим було те, що у того вивалювався з ротової порожнини посинілий язик.

Я ще тримався, щоб не знудило, як тут рудоволосий з радісною посмішкою розкинув руки в боки, вигукнувши всім:

– Починайте, мої любі!

Далі почався справжній звіринець… Першою до трупа вибігла Катя, та з ріжучим слух, писклявим сміхом, який ехом відбивався по всій кімнаті, замахнулася сокирою…

– ІХІ-ХІ-ХІ-КЕКЕ! – …одним ударом вона позбавила труп руки, а другим, – начала безжально рубати живіт, з якого ринуло криваве місиво в виді кишок, та пошматованих органів.

Мене вирвало під ноги.

Нейронову зупинила Анна:

– Достатньо, так іншим нічого не залишиться.

– Тепер ти, Анют. – кивнув їй хлопець.

Барсер з зітханням відтягнула енергічну Катю, що продовжила невпинно розмахувати сокирою, намагаючись відрубати вухо пошматованому тілу.

Я підвів вологі очі на сірооку брюнетку яка з льоту попала тонким кинджалом прямісінько в око мертвецю.
В животі знову скрутилося, но так як я зрання нічого не їв, ясне діло, що більше нічого не виходило.

– Чудове влучання, Анют! – заплескав в долоні голубоокий молодик. – Моя черга! – він підбіг в підприжку. Йому передали ручну тонку пилу, і коли він присів на калюжу крові, то схопив за волосся, та почав спилювати трупакові голову.

В цей момент я з болем на душі відвернувся. Коли рудий закінчив свою справу, то вимовив:

– Ми з тобою ще не знайомі… – він махнув до брюнетки. – Анно, так не гарно! Представ нас усіх!

Інша з байдужим до всього обличчям підвела в сторону хлопця руку, знайомлячи:

– Алан, це Даніель Скофілд, 24 роки. В минулому він був ветеринаром.

Я поглянув на усміхненого парубка, що замахав мені по лікоть забрудненими у крові, руками.

– Привіт, привіт. Не очікував тебе все ще бачити, адже ти повинен вже як три дні спочивати під землею, НО! В будь якому випадку радий знайомству. Кулі з тебе витягав саме я. Просто щоб ти знав їх було три. А ще зашив поріз на нозі. Ти вже вибачай, що не майстерно, все, що мені доводилось пришивати, – були лапки, і хвости тварин, ха-ха.

Анна кивнула в сторону чоловіка з чорними синяками під очима та й не тільки під очима… На руках теж було чимало різнобарвний синців.

– Це Джон Уколден. Йому 45. Наркодилер. Втім, відколи його заарештували, і вилучили все добро, він більше не займається продажами, но вживає.

Джон припідняв з голови кашкет в знак вітання, і натягнув назад.

– Захочеш кайфу, тобі до мене, шмаркач. – наступної мить він зняв з пояса револьвер, і влучив в серце і так вже бездиханного тіла.

Анна поглянула на в 2 метра ростом, жирного чолов’ягу.

– Це Боб Кланфер, 34. Насильник.

Замість вітання нахмурений Боб зі зморшками і купою складок під підборіддям, пригрозив:

– Спи з відкритими очима, малий.

З цього моменту я боявся засинати…

Анна представила двійко чоловіків. Один з них був білокурим, а інший з каштановим волоссям.

– А ось ці двоє, Ендрю і Роберт. Звичайні алкоголіки, яких ми найняли виконувати дрібні доручення, такі як охороняти це звалище, но вони…не впоралися з таким простим завданням, і пропустили тебе повз себе.

Ендрю і Роберт зблідли на очах, нервово дивлячись один на одного.
Мене всі вони чи їх минуле не цікавило від слова взагалі, але я слухав, щоб потім було що переказувати.

– Де вона?..

Майже всі, окрім горе охоронців подивилися на мене з не прихованим здивуванням, і навіть роздратуванням.

– Так легко говориш про головнокомандувачку аж дрижаки беруть, – з усмішкою заговорив до мене Даніель, витираючи руки тряпкою. – Моя тобі порада: будь обережнішим зі словами, друже.

Мені його поради були до одного місця. Я зі злоби покосився на молодика, намагаючись звільнити з міцно стягнутої мотузки руку.

– Через тебе в нас всіх тепер будуть проблеми… – підняла в мою сторону сокирку, Катерина.

– Прокляття… – простягнув з награним сумом Даніель. – А я так хотів провести цей день без болю… Надіюсь, битимуть не по обличчю…

Катя з косим поглядом дивилася на мовчазну Аню, а тоді, розкрила губи, щоб спитати дещо, но несподівано вхідні двері з грюком розкрилися, і вдарились об стіну, що пішла тріщинами вгору.
Абсолютно всі, в тому числі і я, втупились шокованими очима на брюнетку в великому капелюсі, та наполовину розірваній сукні.

«Прийшла таки…»

“Головна” запалила цигарку, і з видихом випускаючи клубок диму, взяла з простягнутої руки Джона, револьвер, а тоді, вистрілила ним в заціпенілих Ендрю з Робертом, які з криками впали на підлогу, та почали корчитися і зажимати шиї.

Брюнетка зробила затяжку, кинула Джону Уколдену його пушку, і підняла з-під ніг залізну трубу.
Першою під її удар попала Катерина: їй приписали по плечу і руках, одразу за нею получила трубою по ногах Анна, яка камнем повалилася на підлогу, та скривилася. Далі, кінцем залізяки в живіт прилетіло Ділану, що захрипів від болю, впавши та скрутившись. Джон, позаду того, смиренно схилився перед своєю пані на коліна. Но навіть це не спасло його від удару в обличчя, яке, в ту ж мить відкинулося в сторону, від прильоту по щелепі. Получив по обличчі і Боб, но навіть так, стояв горою на ногах, не зобразивши ніякої реакції.

Я дивився на всю цю божевільну бійню без жодного співчуття чи емоцій, но мої очі ні на секунду не відривалися від холоднокровного виразу на обличчі головної головорізки.

Вона витягнула з губ цигарку, і подивилася на мене, спитавши:

– Що таке, Алане? Сердишся, бо не вдалося втекти, чи тому що досі живий?

– Перше…

Натягнувши на очі капелюшка, вона посміхнулася, видихаючи хмарку.

– Порадую тебе: якби я тоді не приїхала трішки швидше, ти би вже був у обіймах поліцейських… – її губи здригнулися. Вона злилася. Відкинувши трубу, “викрадачка” звернулася до своїх, “побитих собак.”

– Хто з вас навідував його останнім?..

Я помітив, як розширилися очі Катерини, що взяла Анну за руку і щось прошепотіла їй, на що Анна Барсер, кусаючи губи, простягла руку і погладила її по білявій голівці, відповівши в голос:

– Я… була…останньою…

По застиглому обличчю Каті покотилися сльози. Вона раптово підняла руку, крикнувши:

– Вона бреше! Це була я! Я!

– Джон, – мовила головна. – Прикрий їй рота.

Різкий вистріл громом прозвучав серед пустої кімнати. Катерині прострілили долоню.

– А-А-А-А!

Я підсвідомо заплющив очі, знаючи, що зараз дійде черга до Анни, завдяки якій мені і вдалось вийти з будівлі, нехай і не втекти остаточно. По грубим, важким крокам я зрозумів, що інша підійшла, схилилася, і… Почала власноруч наносити удар за ударом, по, судячи за гучним лясканням, обличчю Анни. А та навіть не пискнула, хоч катування і побої тривали довго. Значно… Довгий час.
Коли я вловив протяжний і хриплий вдих, і з кашлем важкий видих, то усвідомив, що Анна втратила свідомість.

– Забирайтесь. – з цим наказом я розплющив очі, і спостерігав як два чоловічих тіла тягне за комірці, на вихід здоров’як Боб, а за ним, допомагаючи Катерині, підняв на руки непритомну, Даніель. Коли помічники повиходили, жорстока головнокомандувачка викинула недопалок, і, переступивши його, направилася в мою сторону.

Якби я міг бігти, – я би побіг, но на цей раз мене прикували не ланцюгом, а всього, з ніг до плечей, наче гусеницю, мотузками.

Ця навіжена зупинилася переді мною, і несподівано опустилася, наполовину присівши на колінах.

Поки я свердлив її сердитим поглядом без емоційних очей, вона заговорила:

– За кожну спробу втечі я ламатиму тобі пальці. Спершу на руках, а якщо дійде, то перейду і на ноги. – вона підняла руку в тканинній рукавичці, і загнула один палець, дивлячись у вічі. – Тоді, у своєму домі ти втік у нас перед носом як кріт. – наступним вона загнула середній палець. – А тоді притворився рибкою, так? – по черзі загнула і третій.

Я розширив очі. Вона посміхнулась:

– Хочеш побачити брата?

«Майк… Майк!»

– Де він?.. – я піддався вперед мало не випавши зі стільця. – І де… Аліса?

– Якщо не втратиш свідомість поки я ламатиму тобі пальці, то я дозволю побачити його ще раз. Аліса, кажеш? Я її залишила, забрала тільки тебе.

На очі набігли гіркі сльози, але і було легке полегшення.

«Принаймні, вона не тут…»

Я остовпіло дивився в чорнющі, диявольські очиська, в який виднілися веселі іскорки.

«Їй смішно?..» – мене охопила злість, я відпихнув її ногами, та впавши на підлогу, зігнув коліна, піднявся на них, і кинувся на втьоки, підстрибуючи немов кролик, що втікав від зубатого звіра.

– Алане, мені зарахувати цю спробу як четверту? – неспішні кроки направлялися вслід за мною.

Я добрався до дверей, обернувся спиною і потягнув за ручку, но ті виявилися замкнені. Я продовжив тягнути і смикати бісову ручку, надіючись, що хтось відкриє двері. Раптово мене потягли за комір футболки і відкинули на бетонну підлогу. В ребрах заболіло… Я відчув як позаду потягли за руку, змусивши присісти на колінах, а тоді… Хрускіт.

– АРГХ! А! А! Відпусти! – сльози градом скотилися з очей, омиваючи брудне обличчя. Я крутився, виривав долоню з захвату, но коли вивихнули вже другий палець, від болі я повалився обличчям на підлогу, з якої все ще несло затхлим смородом крові, і гнилі, та став схлипувати і захлинатися власними сльозами. – ПУСТИ…ПУСТИ..! – в голові почало гудіти, наче мене впихнули у вулик. Руки ніби то облили кип’ятком: пекли, кололи, скручувались від болю. Я звивався, борсався, бився ногами. На мене лягли, затиснувши цілого в підлогу. Стало важко дихати.

– Останній. Не втрачай свідомість, Алан.

Хрускіт. Тріск. Полилася кров.