Розділ 6: Не шукай мене

На ранок йому покращало, хоч ниючий біль у грудях не вщухав. Проте це не заважало наглядати за своїми вихованцями та влаштовувати їм різні конкурси і завдання. Пляшку горілки і сирагети він конфіскував, що правда, не у всіх… Антон дав себе про вірити так само як і кімнату, но ватажок так і не зміг нічого надибати.
Покинувши марну справу, Рома продовжив проводити час з групою підлітків. На обід вони зібралися і пішли купатися до озера поряд з замком.
Роман не міг відірвати напруженого погляду від палацу. Він намагався пригадати обличчя привида, щоб порівняти з фотографіями загиблих, но як він не намагався в голові випливав лиш білий силует молодого хлопчини з розтріпаним, вітрянним волоссям, і гарно закладеною на лівий бік чолкою. По цій зачісці він і порівнював до юнаків, но в тих воно було прямим, або надто коротким.
Щоб нарешті вияснити, чи справді привид не є одним з нещасних загиблих, Рома вирішив знову попрямувати до Свіржського замку.

Як тільки почало темніти, він перевдягнувся в футболку і, на кинувши на плече рюкзак, взувся, та спустився вниз. На щастя вахтерші не було на пості, тому Рома швиденько забрав з коробочки брелок з запасними дублікатами ключів, та рушив в дорогу.
Дістався до замку він досить швидко, і вже тарабанив по воротах, з криком:

– Відчиняй, кому кажу!

– Роман?..

Краєм ока він помітив як яскравий силует ліниво підвівся з черепиці даху.

– Ти що, спав? – здивувався кареокий.

– Ні. Привиди не можуть спати. – посміхнувся йому “місяць.”

Раптом ворота відчинилися. Рома відскочив назад.

«І знову він лякає несподіванками…» – Шухевич увійшов у двір, і поглянув на стіну з дахом, на якому лежав хлопчак.

– Не збираєшся спуститись?

– Не має настрою… Ще з далека я помітив у тебе на шиї хрестик… Значить, обніматися ромашка зі мною не буде.

– Ти ще поплач, а, ну так, привиди і плакати не можуть.

– Якщо ти закінчив, то можеш йти.

«Що з ним сьогодні… Сам не свій. Тільки вчора прилипав до мене як п’явка, і кружляв довкола як бджілка.»

– Я не займу багато часу. Мені потрібно добре розглянути твоє обличчя. Спустися.

– Не маю бажання.

«Що за впертюх… Спокійно, в мене таких штук двадцять…»

– Раз так, то я піднімуся до тебе. Ти не проти?

– Як хочеш. Поряд з входом є стара драбина.

– Чудово… – Рома побігав очима по темному дворі, поки не помітив щось подібне до драбини. Він став залізати по ній, но на середині гнила сходинка розламалася навпіл, через що Рома мало не полетів додолу… Но встиг схопитися за край стіни, що буквально осипалася під його долонею.

– Аха-х… – приглушений сміх все-одно долинув до вух Романа, через це він розізлився і, підтягнувшись, швидко викарапкався на стіну. Обережними кроками Шухевич перейшов на черепицю: та виглядала дуже не надійною і скользила під підошвою немов жива, но, зібравшись з духом, ватажок, все ж, добрався до бісячого “місяця.” Присівши, він схилився до юнака: той дивився кудись у небеса, і наче літав у хмарах… Но не буквально.

– Як не подивись… – зітхнув Рома. – Но ти не схожий ні на одного з них…

– На… самогубців?

– Ага…

– Тоді хто я? Чи є в мене ще сім’я яка мене оплакує, чи були брати або сестри? Може… в мене нікого немає і всі про мене давним-давно забули.

Вожатий звісив ноги зі стіни фортеці, розглядаючи велике, чарівне озеро.

– Не знаю, чи втішить тебе це, но інколи мені здається, що я тоже остався один, і що нікому не потрібен.

– Но в тебе є батьки…

– Тільки тато. Мама давно покинула нас через захворювання серця. – Роман відчув на собі зосереджений погляд. – Якби я міг, я б дуже хотів віддати їй своє серце, щоб вона і далі жила. Тато без неї – ніхто. Вона була йому підтримкою. Я постійно почувався тягарем для тата, для якого було на першому місці задовільнити чужих дітей. На власного сина у нього не було часу. Інколи мені здавалось, що хтось з вожатих краще доглядає за мною ніж мій батько.

– У тебе не легка історія… Можливо, і моє життя було не солодким. – “місяць” присів, та повернув до того голову. – Дякую, що спробував дізнатися про мене.

– Стоп-стоп. Я ще не довідався про всі деталі! – почав розмахувати руками в різні боки Рома. – Я обов’язково-… А-а-а!! – несподівано він з’їхав по черепиці вниз і мало не випав з криші, но встиг схопитися по бокам від себе за невеликі огорожі.

– Романе! Тримайся! – привид підлетів до того, та якби не намагався не міг торкнутися, но якби і зміг то його руки навряд схопили іншого… Місяцю лишалося лиш кружляти як та стурбована пташка довкола хлопця, вигукуючи:

– Спробуй підтянутися та сісти на черепицю!

– Щоб знову зісковзнути з неї в рів!? Ні. Дякую! – він пробігся очима по сусідній черепиці, та здалася йому більш надійною. Він зібрався на неї ногами, затім повалився животом. – Хах… Боже, ще б трохи і я склав би тобі компанію, місяцю…

– Скоріше вилазь звідси на землю! – наказав переляканий фантом. – Через тебе я мало не помер вдруге!

Рома лиш тихо по сміявся і під його пильним наглядом спустився по драбинці вниз.
Раптом здійнявся вітер. Роман підвів очі на сірі хмари і за тремтів як осінній лист.

«Треба було вдягнути спортивку а не йти в футболці… Хто ж знав, по прогнозу наче не передавали дощу…»

– Романе… – “місяць” підлетів ввись, закривши собою дощові хмари. – Давай продовжимо розмову впередині замку?

Старший кинув не довірливий погляд на величезні двері, затім, перевів стривожені очі на яскравий силует.
Юнак здогадався про що він думає, і заспокоїв:

– Ти зможеш піти коли за хочеш. Я не стану тебе тут тримати.

– Обіцяєш? – відчувши перші краплинки дощу, спитав Рома.

– Так.

Коли Шухевич переступив поріг то не розгледів майже нічого, крім старовинного рояллю, книжної шафи та столика зі знайомою лежанкою. Но по правді, він вже раз роздивлявся на екскурсії середину, тому, знову розглядати все довкола йому не хотілося. Рому зараз хвилювало тільки одне: як би за грітися, бо всередині замку ще холодніше ніж на дворі.

– Холодно…

– Холодно?

Рома подивився на силует який слугував великою лампочкою серед столітнього мороку.

– Хіба ти не відчуваєш холоду?

– Ні.

«Треба перестати задавати дурні питання привиду…»

– Я можу окутати тебе шторами з карнізу…

– Ото вже не треба. Десь у рюкзаку повинен був бути коцик… – Роман понишпорив у ньому і дійсно знайшов. Закутавшись як червяк, він присів на лежанку і прислухався до шуму дощу: той полився не маленький.
“Місяць” політав над ним хвилин десять, а коли надоїло: тоже присів поряд. Від його присутності Ромі стало ще холодніше і він відсунувся від нього, наче той був великою, льодяною статуєю. Привид сприйняв це по своєму:

– Не бійся, не висмокчу я тобі душу. Я ж не демон і не янгол щоб її забирати. Я лише така сама душа, що і ти, тільки вже без тіла.

Звідки ж мені знати чи тобі не хочеться заьрвти її собі для вічної компанії?

Привид лише мовчки розтягнув на обличчі губи. Його очі наче сніг заблищали… Чи це лише здалося?

“Навіть не заперечує цього…” – зітхнув Рома.

– Тобі сумно, я розумію, но не забирай мою душу. Прошу. Я ще… Не готовий йти. – його слова привели “місяця” у ступор з якого він не виходив майже 20 хв… Шухевич потер долоню об долоню, зігріваючи замерзлі пальці, та сором’язливо сховав ніс у тканину, прирвавши бентежну тишу зміною теми:

– Ну і ну… Мої малі будуть хвилюватися де я, коли прокинуться зранку.

“Місяць”, нарешті, відійшов з непорушного стану, та схилив голову:

– У тебе… є діти?

– Що?.. А! Нє! Вони… Не мої діти…

– Ти доглядаєш чужих дітей?

– … Ем. Ну, можна і так сказати, – посміхнувся йому Рома. – Я працюю вожатим у таборі. Вожатий – це як… Бути вихователем для дітей. На мені відповідальність за двадцять посіпак.

– Ум… Зрозуміло. Ти любиш їх?

Роман перехрестився:

– Спаси і сохрани! Ні! Я терпіти їх не можу. Вони не малі дітлахи а збіговисько на курених підлітків твого віку.

– Як би ти мав вибір, то кого би хотів доглядати, мене, чи їх?

– Хах, якби я його мав то був би далеко звідси, десь у Одесі.

Поряд з ним за сміявся в прозору долоню “місяць.”

– Розумію, якби і я мав вибір, то не сидів в чотирьох стінах які от-от розваляться, а полетів шукати свою сім’ю. – юнак опустив голову в долоні. Його голос прозвучав здавленно:

– Я… Не хочу тут бути ще кілька років… Я хочу додому, або… Хоча б в твій табір… Куди завгодно, аби бачити людей, аби бачити більше, ніж темряву.

Роман відчув як щось кольнуло в серці. Він дуже хотів визволити його на волю або на небеса, но нічим не міг тому допомогти. Він не знав як того звільнити, но при цьому не відігнати звідси назавжди. Він думав, що, якщо “місяць” пригадає що небуть про свою смерть, то зможе опокоїтися, но Рома навіть не був упевнений, чи той самогубець…

– Пробач…

– Ти допоміг, чим міг.

– Ні… Я нічим не допоміг. Но я розпитаю увесь табір! Хтось повинен знати про ще одного вбитого-…

– Не треба, друже. Більше не шукай. – привид хотів покласти руку йому на плече та не зміг і з сумом подивився на його шию.

Роман опустив очі на груди і пригадав, що не зняв хрестик: все ніяк не міг привикнути знімати його. Він взяв мотузочку і, скинувши, відклав поряд,- на лежанку.

– Знаєш, я… Я все одно намагатимусь дізнатися хто ти. Навіть якщо ти будеш проти я хочу це дізнатись для себе, просто щоб… Називати тебе не місяцем, а по імені.

– Зрозуміло… – той пригорнувся до нього, і Ромі стислося серце. – Но мені… Подобається бути твоїм місяцем. – він зазирнув хлопцеві у вічі, затім, опустив погляд на губи. – Якщо мені судилося остатись тут навічно, то прошу… Навідуй мене. Не забувай… Про мене, Романе.

Якби той не намагався, не міг відвести від його ясного обліку очей які встигли привикнути до його світла. Піднявши руку, він провів нею по повітрю, но чітко відчував ними холод… Немов торкався льоду. Пальці за щипав мороз. Вони немов би крижаніли, і здавалось, стануть як ті бурульки.

– Останься на ніч зі мною, Ром. – за благав “місяць”, з журбою вдивляючись в шоколадні очі. – Останься… Не йди.