Розділ

– Де змій? – питаю, здається, вже п’ятого. Ніхто не знав і не бачив його щонайменше два тижня. Я б хотів не звертати на це уваги, бо знаю його характер, але наближається різдвяна ніч, свято однаково значуще як для людського світу, так і для лісу. 

– Знову втік до тієї дівчини… як там її…– задумується, очі закочує і підставляє обличчя під рідкі зимові промені сонця. Надто свободолюбивий, впевнений у собі вій нехай і був сам собі господар, зі змієм водив дружбу, а вірніше, єдиний хто знайшов з ним спільну мову. 

– Що за дівчина? – питаю майже роздратовано. Мені не подобалося коли важливі новини проходили повз мене, але разом із тим прекрасно розумію, що більша частина нечисті, з якою ми жили пліч-о-пліч, була в два а то і в три рази доросліше за мене. Нехай мене і називають хранителем, так званим “господарем”, у кожного було своє життя, як було і те, чим зі мною не бажали ділитися, або просто не вважали за потрібне. 

– Сам не знаю, він майже нічого мені не розповідає, та я можу сказати де він зараз. – легка посмішка на його обличчі зовсім не щира, наче приклеєна, а погляд під цими важкими повіками можна описати не точніше як «вбивчий». 

Ще коли мене виховував попередній хранитель, я часто слухав історії про вія, про його смертельні походження і страшну силу, що ховалася за цими неймовірно довгими, гарними віями. Я був радий бачити його повагу, це дозволяло мені стримувати його смертоносний характер, дозволяло зберегти тисячі невинних життів. Лісові мешканці нехай і вважалися однією великою родиною, багато хто жив осторонь, наприклад: водяний зі своїми русалками ніколи не втручалися в справи лісу, як і ліс не втручався в їхні, вій блукав темними стежками, нікого не чіпав і мало з ким контактував, знайшов спокій у віддаленому від усіляких лісових інтриг житті. Проте, на святах ми завжди збираємося усією дружньою компанією, так само як люди, до яких на святкування приїжджають з сусідніх і не дуже селищ. 

Посміхається так, що зовсім трохи відчуваю себе дурнем, проте, викриває місцезнаходження змія, що виявляється недалеко від самого  лісу. Дякую вію, прощаюся з ним і йду. 

День здавався дуже довгим і нудним. Клим з нявкою і відьмою готуються до свята, в цей день ліс дає життя новій сутності, раз у рік у різдвяну ніч на поляні нова нечисть отримує постать та імʼя, чи то нявка, русалка, новий мертвець, лісниця. Люди продовжують вбивати себе, вмирати жахливою смертю, завдяки чому перероджуються частиною нас, забуваючи своє довге чи коротке минуле життя. 

Всюди засніжені тропи навіть взимку пишного лісу. Зараз, замість суцільної зелені – біла-біла поволока на кожному дереві і кущі. З неба продовжують падати сніжинки, які на моєму тілі не тануть, тому постійно треба їх струшувати. Взимку ліс вражає не менше, мій дім і дім кожного з нас, холодно або жарко, йде дощ або світить сонце – не важливо, та зараз час дійсно казковий. Йде сніг, чутно як сніжинки одна на одну падають, бо тиша неймовірна, вітер не заважає прикрашати дерева білосніжним кольором. 

– Припини, а якщо хтось побачить? – дівочий голос звучить зовсім близько, ніби тільки-но обійду зарослі перед собою – побачу це людське дитя. 

– Хто побачить? Ми тут одні, і я дуже за тобою скучив. – хотілося б мені здивовано округлити очі, але у відповідь соромʼязливим словам дівчини почути голос змія не новизна. Я не бачу їхніх облич, лише силуети трохи віддалено майорять між засніженим вʼюном, але чую і навіть відчуваю цю незручність. 

– Припини кому сказала! – каже суворіше та все ще грайливо, через метушню розумію, що він її не послухався. 

Відчуваю себе злодієм підслуховуючи всі ці слова, але втрутитися я не можу, хоч і причина моєї появи не цікавість, або дружня бесіда, а те що для всього лісу важливо, та йому зараз, судячи з усього, точно не до цього. Стою немов вкопаний ще пару хвилин, слухаю і одразу себе за це докоряю. Останньою краплиною стає пауза в їхній розмові і рухах, розумію це тому що перестаю чути тріск снігу і гілок під ним, чую лише збите у обох дихання, а коли збираюся йти, бо атмосфера навколо так і намагається виштовхнути чужинця, чую його фразу:

– Серед усіх зірок, що є на небі, ти… із всіх зірок ти найяскравіша. – каже змій ніяково і соромʼязливо, після маленької паузи каже настільки закохано та напружено, що ніяковію сам. Йому, якому дівчат з розуму зводити як з гори бігти, зараз говорити щиро виявилося несподівано важко. Я чув як він тремтів, як ця дівчина переставала дихати. Це було останнє що я нахабно підслухав, не чекаю її відповіді, розвертаюся і йду, тому що тепер точно досить. 

Чому я не пішов як тільки зрозумів ким вони були одне для одного і навіщо зустрілися? Чи був це інтерес, чи я просто хотів більше знати про це? Про кохання і почуття. Роздумую на цю тему і в голові одразу зʼявляється образ Клима, того, ким був зачарований вже дуже давно, того, кого безмежно кохав, але навіть спостерігаючи за таким же сильним коханням в його очах, я часто себе питаю: а чи правильно я роблю все стосовно нього? Прослухавши повні ніжності слова змія, я беру щось до уваги, про щось глибоко задумуюсь, і тільки коли совість дає про себе знати, коли моя присутність здалася зовсім безсовісною, я з пустими руками пішов. Почути в його словах таке ніжне хвилювання було чимось абсолютно новим, найвправніший у коханні і в усіх його проявах, зараз здавався абсолютно вразливим, слабким і покірним. 

Я думав, кохання – це сила, але, прослухавши це все, зрозумів: для когось вона може стати головною слабкістю. Чи був я слабкий перед нею? Що означає моя любов і чому я відчуваю те що відчуваю тільки стосовно Клима?

З такими думами приходжу на рідну засніжену поляну, де все вже було готово до святкування, ось-ось повинна була народитися нова нечисть, відповідальність за яку, звісно, буде на мені. 

А якщо я… так само когось покохаю? Можливо, хтось з новонароджених дітей подібно Климу вміло полонить мій розум і серце? 

– Лука, нарешті ти тут. – Обертаюся на голос, який чується мені всюди навіть в його відсутність. Дивлюся на розслаблене обличчя, і коли зустрічаємося поглядами, ледь-ледь посміхається, так, наче не бачились вже дуже давно і тяжко один за одним сумували. 

Цього було достатньо щоб я зрозумів: скільки б не народилося нечисті, краще за нього або гірше, нікого й ніколи я не покохаю навіть вполовину так сильно, ніколи й нікого не буду бажати так само пристрасно як бажаю його. Іноді мені хотілося кричати, що його місце поруч зі мною і ніде більше, іноді я думав про щось абсолютно дивне, про те, що легко спростовується одним єдиним «але». Чи був хтось краще в сто і двісті разів, кожен раз я йшов до Клима, сталося щось хороше чи погане, я жадав його уваги і кохання, жадав його рук і сумував за голосом, очима, посмішкою, яка точно дивом була. Ніколи мені не хотілося бачити когось поруч із собою, тому що це місце його навічно. 

Дивлячись на Клима, я згадав той острах змія, його хвилювання поруч із коханою, і на обличчі моєму застигає дурний вираз. Я мовчу і він мовчить, хоча сказати хочу багато чого, але як звʼязати між собою ці неслухняні слова, як сформувати слова з цих непокірних букв, як придати фразам своїм те кохання, що палає в тілі моєму і в серці, яке оживає лиш в тіні мого вірного блуда.

 

– Він скоро прийде до тями, не нервуй. 

– Я? Нервую? Та як помре першим на поховання прибіжу. 

– Дурниці, не кажи якщо не впевнений. 

– Звідки тобі знати впевнений я чи ні? Стара відьма. – Здається, в кімнаті лише двоє, але враження ніби не менше десяти дуже галасливих людей. 

Жмурюся, очі розплющувати не хочеться, голова болить так сильно, що аж мукаю, а може й щось кажу, сам розібрати не можу. Стає тихо мов дихати перестали, а я досі не можу зрозуміти хто знаходиться поруч зі мною. Повільно розплющую очі, дуже повільно, бо сонце ріже так наче спав не менше тижня, і це тільки додає головного болю. 

– Лука, ти як? – шепіт. Тільки зараз впізнаю цей голос – пані Марія. 

– Що сталося? Де Клим? – тихо питаю і знову заплющую очі. Зверху кладу прохолодну долоню і, здається, дійсно повертаюся до життя. Плутаю реальність, у якій прокинувся, і все що було в тому дивному сні, який, супроводжений сильним головним болем, був схожим скоріш на спогад. 

– Клим? Ти що забув, його ж немає в селі. – обережно з посмішкою каже пані Марія, торкається мого лоба і щік своїми крижаними долонями, намагається відчути мою власну температуру, але через нерозуміння на її обличчі бачу що це поза її можливостей. 

– Що сталося? – щоб і самому хоча б трохи розібратися, тягнусь до грудей, де незмінно висить хрестик, що вводить мене в ще більший ступор. 

– Ти втратив свідомість, Демʼян приніс тебе сюди тому що Ганна ще не повернулась. 

– Тобто не повернулась? Скільки часу пройшло? – дивуюсь настільки, наскільки це можливо. Відчуття ніби пройшло днів десять, але не могла ж нявка так довго гостювати в сімʼї старости. 

– Ти сорок хвилин був без свідомості. – каже і зовсім не помічає моєї розгубленості. Сорок хвилин? Що за чортівня. 

Намагаюся встати з ліжка, та ноги підкошуються від легкого дотику до підлоги, відчуваю хвилю слабкості всім тілом. Це відрізнялося від того, що я відчував після кожного сну, це було щось абсолютно інше, але я мовчав, довго мовчав, спостерігав за Демʼяном, якого зовсім не цікавило все це, спостерігав і за пані Марією, яка навпаки, слідкувала за кожним моїм рухом, була готова підтримати моє надто виснажене за такий короткий час тіло. Мовчу ще декілька хвилин, трохи збираюся з думками і повертаюся до мовчазного Демʼяна. 

– Ти завжди так хвалився своєю неприязню до мене щоб принести мене до пані Марії просто тому що нявка ще не повернулася? – з однієї сторони я глузував, дитяча втіха якій мені захотілося дати волю, з іншої ж зовсім не розумів його відношення до мене.

В цьому сні ми один одному точно не чужими були, без ненависті та неприязні. Якщо згадувати минулі сни, в яких так чи інакше звучало мʼяке «змій», ніхто з нас чотирьох не відгукувався про нього погано, він був нашим другом, членом сім’ї. Однак на моє питання нічого не відповідає, роздивляється мене з ніг до голови, встає зі свого місця, озирається через плече тільки біля дверей. 

– Ти потрібен лісу. – останнє що каже і йде.

Потрібен лісу. 

Знову все спочатку. Розгубленість дає про себе знати майже одразу варто було йому піти, легше стає тільки від дотику пані Марії до тильної сторони моєї долоні. Не відчуваю тепла, а вірніше, її долоні дуже холодні, але навіть не дивлячись на це, заплутаний в своїх почуттях та емоціях на мить відчуваю себе вільним, на якісь декілька секунд в голові стає ясно. 

– Лука, розкажи мені, що сталося? Клим залишив достатньо чар в хрестику аби вони стримували твої сни, невже ти… – дивуючись від своєї ж здогадки, вона округлює очі, роздивляється спочатку моє обличчя, а після опускає шокований погляд на хрестик. 

– Це було схоже на сон, але й зовсім не схоже, я не знаю. – дійсно не знаю, бо на кожне моє припущення завжди знаходилась сотня спростувань. Що на цей раз? Я боявся навіть думати, тому що здавалося і з думками моїми будуть сперечатися. 

– Спогад. –  невпевнено вимовляє, немов сама не вірить. Мене знову долає головний біль, від якого не стримуюсь – кричу. Пані Марія схвильовано дивиться, поправляє мою ковдру, каже наостанок: «Тобі потрібно відпочити», і йде саме тоді, коли залишатися на самоті мені було страшніше за все. 

Думок занадто багато, все це руйнувало мене, знищувало. Змієм у моєму сні, ясна річ, виявився Демʼян, пристрасно закоханий в якусь дівчину, яка, скоріш за все, і була тією самою Ярославою, імʼя якої він вимовив незадовго до моєї втрати свідомості, та сама, про яку він без втоми базікав майже під час  кожної нашої зустрічі. Разом із цим новим і неочікуваним відкриттям виявляється вій, який в нашому селі звався Юхимом, батьком Демʼяна. Це вже перетворювалося на жарт, тому що тепер я мимоволі підозрював кожного односельця, обмірковував хто з них друг а хто ворог. 

Питань з’являлося все більше, але мій стан потроху починав покращуватися. Тому виходжу на вулицю, зупиняюся перед відром крижаної криничної води, вмиваюся пару разів і розумію, що сьогодні це був не сон, памʼятаю кожну дрібницю з того моменту: ту дівчину, яку бачив краєм ока зі спини, звуки зимового лісу, тріск снігу на широких стежках, свої почуття, тих, хто оточував мене, обличчя нечисті, яка разом з нами готувалася до свята, імена їх також пробиваються через завісу забуття. Ще багато інших ознак давали зрозуміти: мені це не наснилося, я просто згадав, бо вперше це відчувалося як прожите, а не побачене в туманному, ілюзорному і іноді спотвореному світі. 

Ось так пройшов ще один місяць. Я рахував дні до своїх вісімнадцяти, думав лише про те, чи є якась конкретна дата, чи повернеться все в мій вісімнадцятий день народження, чи це станеться пізніше, або раніше. Я просто віддався волі долі, чекав, і чекав не даремно. 

 

– Змилуйся! Облиш мою дружину і моїх дітей, залиш їх в спокої, я благаю тебе! – крики наповнили все навкруги. 

Тріск палаючих домівок і жар від полумʼя починали дратувати. Змилосердитися? Я не відчував жалю, не відчував більше тої любові яка застилала мій розум і мої очі, я лише хотів бути слухняною дитиною для свого батька, бути корисним для свого господаря, радувати свій ліс.

Справедливість.

Мені нічого було відповісти чоловіку, що роздирав свої коліна в кров, на його благання я також мовчав, будь-який прояв людяності якнайглибше ховав у собі, вирощував на вугіллі згорілих будинків нові дерева, що ставали новим продовженням лісу. 

Що за відчуття зараз панує в мені? Та чи відчуваю я взагалі що-небудь? Моє бажання покарати винних і зберегти невинних затьмарило все інше, я відмовлявся помічати як страждає мій батько, я віддав перевагу думати, що роблю все лиш заради блага. Недостатньо любові – погано, забагато любові – погано, але коли врешті-решт я зможу знайти золоту середину? 

– Велике село. Я піду на ту сторону. – чоловічий голос зовсім поруч, повертаюся ліворуч і натикаюся на профіль змія. Він, якому завжди було все одно на життя лісової нечисті, зараз так віддано йшов за мою, підкорявся, слухався, як і кожен з тих хто мене оточував. Ліворуч стоїть змій, праворуч – незмінно Клим, завжди поруч йшов не менш віддано, але вперше бачу його таким пригніченим, він став менше розмовляти, кожна його дія була сповнена сумліннями, лише одне сумнівам не підлягало – його місце поруч зі мною, навічно і після цієї вічності теж. 

– Сьогодні закінчимо тут, через тиждень нам потрібно бути вже в іншому селі. – кажу змію. Він киває і крізь полумʼя іде у бік села. 

Чоловік же, який досі сидів у моїх ніг, з криками біжить за змієм, відчайдушно бажає захистити можливо ще живу сімʼю. 

– Клим, прослідкуй аби жодна людина не втекла. – Мовчить, просто стоїть поруч, наче змирився з тим що останнім часом перетворився на мою прикрасу, додатковий персонаж, але поруч зі мною… хіба йому щось загрожує під моїм крилом? 

– Памʼятаєш, що я сказав у той день? – здригаюся. Звісно, як звучить його голос я не забув, але іноді він змінював свій тон так що складно було впізнати. Мимоволі повертаюся в прожиті дні, коли і ліс зеленів, і Клим рідко та посміхався. Збрешу, якщо скажу що не сумую, але зараз можу лише обіцяти самому собі, що зрештою поверну все на свої місця, йому – минулий серйозний, але мʼякий вираз обличчя, собі – незмінну посмішку, лісу – його життя, а нечисті, моїм друзям та браттям – мирні дні. 

– Невже щось надважливе? – Йому не обовʼязково було робити акцент на тому дні, я все памʼятав, памʼятав все що вважав за краще забути, бажав перетворити це в щось зовсім неважливе аби не заважало, чим робив тільки боляче нам обом. Мовчить, робить вигляд що не почув, або просто не хотів чути щось подібне, довго мовчить, вже починаю робити свою справу коли таки нагадує: 

– Я піду за тобою куди завгодно. Хочеш аби я став вбивцею? Добре, стану. Хочеш знищувати людей, вбивати їх сімʼї, спалювати домівки? Роби що заманеться, я ні на крок не відійду від тебе. Але підтримати це вже не зможу. 

– Тоді навіщо? – в моєму голосі звучить розпач, в його – впевненість. Я давно не чув від нього так багато слів, але не очікував що від цього буде тільки гірше. Припиняю на мить свою роботу, залишаю серед попілу і спалених хатин свіжі ростки дерев. Мені було боляче чути це, тому що я думав, що поки він поруч, то розділяє мої мрії і буде боротися за них так само жваво, але виявився просто маріонеткою в моїх руках. Навкруги все ніби стихло, пауза, переді мною один єдиний блуд і те, над чим він так довго роздумував перш ніж сказати. 

– Щоб твого жалю було менше. – з цими словами Клим йде до лісу, швидко ховається в його тінях і залишає мене з цими змішаними почуттями, які часом не давали навіть дихати. 

Я щось роблю не так? Все, чого бажаю – це захистити те що я люблю: ліс, Клима, всю нечисть. Я просто хочу жити серед них і радіти новому дню! Але це неможливо доки поруч з нами існують люди, вони впиваються своїми брудними руками в наш дім. Люди не вміють любити, а я вмію! І хочу захистити це! 

 

Клац. Звук дверей, жахливе скрипіння і знову стурбоване обличчя нявки, а на моїх щоках знову сльози. 

– Нявко, – підходить ближче, кожен крок робить вкрай обережно, – невже я всіх їх…? – нестерпний біль, моє обличчя кривиться в плачі. Вона сідає поруч, недовго думає і притискає мене до себе, тепер сльози капали не на ліжко, а на її білу сорочку. 

– Ти ні в чому не винен. – каже крізь сльози, упирається в моє плече так міцно, що відчуваю тупу біль. Це моя провина, і від того сильніше стискаю її одяг, плачу ще голосніше. 

– Я вбив їх. Зруйнував їхні домівки, всіх вбив. – голос тремтить настільки, що слова вимовляти просто не виходить, дихання збивається і перетворюється в саму справжню істерику, – Навіщо вам той я? Навіщо ви намагаєтесь повернути того вбивцю? — кричу, голос зовсім не схожий на мій, але контролювати цей відчай просто не можу. Трохи і злюся, бо відверто не розумію: чому вони хочуть того душогуба? Чому не мене? 

– Ні, ні! Ти ні в чому не винен, ти хотів просто захистити нас, ми… тоді йти за тобою ми були дуже раді, ніякий ти не вбивця, Лука. – ще міцніше обіймає, плаче, здається, не тихіше за мене, чіпляється за мій одяг і також залишає на мені мокрі від сліз сліди. 

Це був всього лише сон, реальні спогади з того дня не повернулися, відчувалося зовсім не так як у випадку з Ярославою, але цього було достатньо щоб прикрість  залишилась ще на дуже-дуже довго, щоб в грудях мов діра була, а в голові – абсолютна порожнеча, провина яка руйнувала мої кістки, ненависть, від якої можна зійти з розуму. 

Я хотів ненавидіти того себе, бо зовсім його не розумів, не розумів чому така людина як Клим настільки до нього привʼязана. До старих страхів додаються нові. Мені більше не хочеться знати як я жив раніше, хто був любий моєму серцю, хто цінував мене, хто ненавидів, хочеться залишити все в минулому і ніколи не згадувати цей сон, що був більше схожий на кошмар яким лякають маленьких дітей аби ті не ходили до лісу. 

Нявка на моєму плечі трохи заспокоюється, мені теж стає мало легше, але як реагувати і що казати я не знаю. 

– Навіщо я так вчинив? – голос слабкий, трохи хрипить, тремтіння в ньому більше не було, нічого не було окрім сліз які продовжували литися з очей. 

– Ти не згадав? – різко опускає свої руки, більше не обіймає, відхиляється і дивиться на мене, а я хочу куди завгодно діти свій погляд тільки б не в її сповнені віри і надії прекрасні очі. Після тієї ситуації місячної давнини всі навколо думають наче спогади будуть повертатися, однак нічого більше я так і не згадав. Хитаю головою, мовчазна відповідь, та її обличчя трохи розслабляється. 

– Розкажи, будь ласка. Скажи, як далі жити з усім цим? Я б ніколи так… – не можу договорити, а вона мовчить, опускає голову. В моїх думках так багато питань, навіть трохи нудить. 

– Я не можу розповісти тобі все, але ти не винен, правда не винен. – та в мені цієї впевненості немає. 

Я дуже добре запамʼятав відчуття ненависті і люті, добре памʼятаю бажання помсти, як я зраджував своїм переконанням, як жертвував усіма хто був поруч, як сумнівався, до кінця не міг зрозуміти чи правильний шлях я обрав, як завдавав болю собі і близьким, як плутався і як же чітко я памʼятаю обличчя Клима – безнадія. Із всіх, кого я бачив в цьому сні хоча б побіжно, він був єдиним хто зберіг ясність розуму, від того трагізму в його діях і словах було більше, але всі ці почуття перекривало його безумовне смирення. Він страждав, та продовжував йти поруч, через гори трупів і ріки крові, жертвував собою лише заради того, аби йти праворуч мене, це завдавало стільки ж болю, скільки й скоєний мною гріх. 

– Я хочу побути на самоті. – хоча, насправді, сам не розумію чи дійсно хочу цього, але нявка киває. Перш ніж піти, вона з сумнівом роздивляється мене і кімнату, невже на наявність речей якими я міг би завдати собі шкоди? Натикається на мій невдоволений погляд, ледве помітно посміхається, стискає дверну ручку і каже: 

– Сьогодні Івана Купала, будемо на поляні біля річки святкувати, тож ходімо. Я тебе не вмовляю, але попереджаю що ввечері зайду, будь готовий. – останні пару слів вимовляє вже з тієї сторони дверей. Таке свято було варте уваги, пані Марія розповідала, що і нечисть його святкує не гірше за людей. В такі смутні часи мене не цікавили подібні розваги, але сил не було навіть на суперечки. Піти та посидіти з краю, поспостерігати за селянами – здавалося навіть непоганим варіантом. А зараз, майже зʼїдений своїм власним станом, лягаю в ліжко, дивлюся на стелю, але голова настільки повна, що навіть це біле полотно з тріщинами туманиться через надлишок думок. 

Чому я так зробив, чому?! 

Забирати життя у невинних через якусь ілюзорну помсту і ненависть, знищувати села, навіщо, навіщо? Все це крутилося наче без упину. Плутаю у волоссі свої пальці, стискаю наче бажаю вирвати їх з корінням аби відволіктися на іншу біль, бажаю більше ніколи не згадувати той сон, не думати, не звинувачувати себе, не намагатися знайти причину і виправдати свої дії, щоб цей нестерпний тягар став хоча б на грам легше. 

Нехай я і погодився піти разом з нявкою на свято, але зараз… мені дуже потрібно було побачити одну людину. Я знаю, що його немає тут, знаю, що не бачились вже дуже довго, навіть обличчя його декілька разів на день згадую аби не забути, все це знаю та все одно йду до його хати. 

Стукаю раз. Тиша. Ще раз, і ще, і ще. Це я був нетерплячим, чи нікого немає вдома? На пʼятий стук, більш наполегливий, двері риплять. Відчинено. 

– Пані Марія? – суну тільки голову, ніхто не відповідає. У хаті прохолодно, ніби тут нікого немає, нікого не було вчора і не буде завтра, – Пані Марія! – ще раз, голосно, а у відповідь та ж тиша. Якщо господарів немає, потрібно йти геть, але відчинені двері дому, в якому я бував частіше ніж в своєму – велика спокуса якій піддаюся, заходжу наче якийсь негідник, точно крадій. 

Що хочу знайти у порожній холодній хатині? Але в якийсь момент опиняюся в його кімнаті, в кімнаті людини, яку до тремтіння бажав бачити. Порожньо і дуже холодно, чи то просто моє тіло слабке і реагує на кожен подих протягу? Не знаю, просто сідаю на його ліжко, на яке зазвичай падало яскраве проміння, тільки зараз фіранка на вікні пропускала крихту сонячного світла. Все зовсім неживе, наче його не було тут років пʼять, на тумбочці багато пилу, бачу це навіть без світла і… тумбочка! Встаю з ліжка та сідаю перед нею навпочіпки. Третя шухляда, там точно щось важливе. Він багато писав, коли я приходив часто бачив його з пером та папером, які він ховав у шухляді своєї тумби і ніколи нічого не розповідав. Відчуваю себе мерзотником і злодюгою, але терпіти більше немає сил. Дістаю декілька листів і від перших двох слів трохи кривого письма завмираю.

«Лука…Лука. Я не вмію складати листи, але роки беруть своє і нарешті цими чорнилами можу написати те, що сидить десь глибоко в мені, що гріє душу і водночас нищить. 

Я не знаю чи маю право тебе чекати, чи можу знаходитися поруч доки зростаєш, чи можу дивитись на тебе і отримувати твій погляд у відповідь, не знаю, і знати не хочу. Якщо не можна, згоден ховатися у тінях аби ти не побачив і проблиску мого силуету. Мабуть, я певен, що не можна. 

Лука… Чомусь в подумках є багато чого сказати, та зараз руки тремтять і серце заходиться. 

Згадаєш мене чи ні, знайдеш у собі любов чи ні, я кохаю тебе і не благатиму того ж від тебе. Але очі твої зелені сняться мені кожну ніч, нехай бачу їх зранку до ночі, вуста твої ваблять, а волосся твоє мʼяке як раніше, кохаю його як кохав і тоді, тебе без памʼяті або з нею кохаю. Кохаю і розумію, що значить “до болю”.

Без лісу немає нечисті життя, тепер розумію чому ти казав це, ні життя немає, ні спасіння. Без лісу. Без тебе. 

З самого дитинства я поховав себе у тобі. Шкодую, що мало про це казав, що багато чого міг зробити та не зробив, а зараз тільки пишу самому собі, не можу знайти сміливості сказати тобі хоча б щось, не можу знайти сміливості зловити на собі твій погляд.

Я боягуз, тому що повірив що можу спокійно жити тут з тобою. Нехай ти мене не кохаєш, нехай почуття твої завдають мені болю, згадаєш мене чи ні, покохаєш знов чи зненавидиш зовсім, я ніколи тебе не залишу. 

А, може, зрозумієш, що краще поруч зі мною точно не стане. 

Дивися на мене зі злобою, але благаю, дивись. 

Бий мене, але благаю, торкайся. 

Вибач за всі слова і дурний мій характер. Раніше ти лише з посмішкою слухав моє невдоволення, я завжди думав що нічого в тому немає, та зараз… в очах твоїх невинних часто бачу злість, і все стає на свої місця.

Я боягуз, тому що з кожним днем без лісу повільно помираю, а ліс без мене страждає. Та спокійні дні поруч з тобою…» 

Кінець першого в моїх руках листа, але цього достатньо аби руки почали тремтіти, аби клубок до горла підступив і стало важко дихати, бо поки читав не дихав зовсім. Цей лист був першим у невеликій стовпці, а значить новий.  Коли він його написав? Рік тому? Два? Цей жаль передається і мені, мурашки тілом бігають як стадо баранів, читати далі не наважуюсь. Читати таке я взагалі не маю права, як і заходити сюди. Чого я хотів? Наче зайшов би і побачив його тут, дурень, дурень! Поспіхом ховаю назад ці листи тремтячими руками і зачиняю шафку. Встаю на ноги, хочеться втекти і дійсно біжу наче від пожежі. 

Я не мав, я не мав! Не мав! Не мав! 

За злочин цей себе ненавиджу, але надто явно уявляю його схиленого над чорнилом та папером, що навіть відволікає мене від болючого сну. 

У кімнаті своїй, серед неприязні до самого себе за цей вчинок, сиджу поки знову не зʼявляється виряджена нявка. 

Всі були такими щасливими, страшне багаття, яке всіх так надихало, мене тільки лякало. Я ненавидів вогонь, а в такій величі  він викликав лише страх. Навколо нього тільки набирали сили танці селюків, пісні звучали дуже голосно, заглушували навіть тріск дров у багатті. Молоді дівчата розпустили своє розкішне волосся, зібралися в невеликі компанії та почали плести вінки з полині та троянд, впевнені, що і полин захистить, і троянди свою справу зроблять. Місце святкування кожен рік одне й те ж саме – за селом, де ріка невтомно тече вглиб лісу, а простора поляна дає можливість розпалити багаття, в якому ще видніються залишки сплетеного спеціально для цього дня пугала. Свято тільки-но починалося, багато молодих, які бажали виконати найголовніше завдання – перестрибнути через полумʼя, тільки-тільки приходили, деякі ж були тут з самого початку. Я жалкував що прийшов сюди, що послухав нявку і тепер просто сиджу в сторонці, спостерігаю як вона вчить дітей плести вінки, як вони пускають їх річкою і загадують бажання. Всім було весело, а я ніяк не міг налаштуватися на їхній лад, мимоволі відходив якомога далі від шуму і гаму. Я любив своє село та всіх його жителів, тому всі ці веселощі все ж таки викликають в мені якийсь спокій. Праворуч мене видніються хатки, ліворуч ліс, який сьогодні як ніколи темний, страшенний, але з тим же заманливий, ідеальне місце де і танці з піснями чутно менше, і світло від полумʼя дістає та не жарить. 

Сідаю на землю. Час від часу дивлюся у бік лісу, щоб з кожним разом сильніше і сильніше тонути в цій темряві, або ж навпаки, роздивитися в ній хоча б щось, і ось так в черговий раз дивлюся в тінь дерев і бачу два силуети. Відчуття ніби це просто витвір уявлення, на фоні пітьми ці не менш темні фігури майже зливаються з темрявою, декілька разів протираю очі, боюся і одночасно бажаю підійти або просто покликати. Піднімається легкий вітер, колихає їхні одежі, і в світлі полумʼя, яке добре діставало сюди, я лише побіжно бачу знайомі риси обличчя і погляд спрямований на мене.

– Клим. – намагаюся вигукнути, але мій голос переплітається з криками селян які вмить, наче змовившись, стали дуже гучними. Поправляє відлогу, щось каже тій другій людині і вона йде, а після сам Клим повертається до мене спиною. – Ні, ні! Тільки не сьогодні! Клим! – встаю з землі, несусь в його сторону і, здається, наче він розчинився в цій темряві. Там, де бере свій початок ліс так темно, мені було важко дихати, легке запаморочення і зовсім трохи тремтять ноги, знову це почуття. Озираюся, та в цій тьмі не бачу нічого. 

1. Я не встиг.