Розділ

– Лука? – голос позаду. Повертаюся, але не можу роздивитися обличчя. За цією людиною бачу дерева, деякі з них горять і дим такий густий, що від одного подиху стає погано. 

– Чи згоден ти покинути все, що маєш і йти за мною? – здається, кажу я, та що за слова й куди кличу це туманне обличчя? Хто ця людина, емоції якої я так добре відчуваю? Нерозуміння, страх, сумнів. І хто в цьому сні я сам? Хочу розгледіти все навколо, роздивитися свої руки або небо, хоча б щось, але тіло не слухається і, поки намагаюся зробити хоча б крок, картинка змінюється.

Та людина яка стояла переді мною розсіюється, зʼявляється село. Люди працюють на полях, мирне життя і гармонія. Не встигаю розглянути детальніше як все знову змінюється. 

Пожежа знищує пишні дерева і зелену траву перетворює на попіл. Картина, трагізм якої вибиває весь кисень з легень, і я в самому її центрі. Як це так? Дихати важко і, якщо чесно, не хочеться. Бажання жити гасне все більше з кожним згорівшим деревом, це було пекло із якого, здавалось, немає спасіння. 

 

– Лука! – Прокидаюсь і одразу натикаюся на занепокоєний погляд матері, – Що сталося? Чого ти кричав? – питання, які на фоні побаченого лунали десь дуже далеко, я чув але не слухав. Важко дихаю, встаю з ліжка, горло зсохло і болить так, наче дійсно кричав. Йду до кухні, наливаю склянку води з глечика, і лише тоді помічаю як сильно тремтять мої руки, – Де твій хрестик? 

– Ланцюжок порвався, хрестик в кармані штанів. Зі мною все гаразд, просто сон наснився дивний.

– Сон? – недовірливо перепитує, повертається до моєї кімнати і виходе вже з хрестиком в руках. 

– Я піду до пані Марії. – Киває, ланцюг роздивляється з дуже дивним виразом обличчя. Нерозуміння, – це єдине як я можу охарактеризувати матір в цю мить. 

– Добре, я поки перероблю. – Мені було тривожно. Сільська дітвора часто ділилася тим що їм снилося і завжди це був якийсь кумедний абсурд, щось дурне і смішне. Але чи може наснитися ціла історія з власною участю? 

Виходжу з хати, наче в якомусь тумані йду до пані Марії. Думаю, думаю, думаю, аж доки на вході у двір мене не зустрічає Клим, роздивляється, ні слова не каже й нічого не питає, просто стоїть і чекає, знає що завжди знайду що сказати. 

– Доброго ранку. – кажу першим, і коли погляд його ловлю, знов помічаю втому. Він завжди був сонним коли я приходив, але таким стомленим – ніколи, – Що з твоїм обличчям? Я скоро почну думати, що ти ночами ходиш ліс вирубувати. 

– Ліс вирубувати? – гмикає, ще декілька секунд дивиться на мене, а після – ледащо розгинає спину. Виходить із двору, йде в бік лісу наче прогулюється, каже тільки: «за мною йди», і, звісно, мовчки трохи позаду нього волочуся. Шанс того, що він відповість хоча б на одне з моїх запитань дорівнював майже нулю, а от вірогідність зловити його розлючений погляд була дуже високою, настільки, що точно б закричав щоб я його не діставав. 

Наше село знаходиться на пригорі, внизу якої свій початок бере величезний густий та гарний ліс, до якого я відчуваю особливу любов. Просидіти тут декілька годин, просто милуватися як вітер гойдає листя – це було для мене заміною розвагам. 

Життя лісу заворожувало мене, але з тим ж і лякало. Варто було трохи ближче підійти, як темрява і глибина погрожували ніколи більше не відпустити мене зі своїх чіпких лап, або навпаки, ніколи й при жодних обставинах не показати що знаходиться в цій темряві. 

– Ти що, дійсно вирубуєш ліс?! – я був обурений і схвильований. Звісно, це невідʼємна частина нашого життя, але від цього не легше. Смерть чогось живого пригнічувала, я їв рагу з кроля відганяючи від себе думки про його смерть, жив оточений мертвим деревом і ігнорував те, що ліс через це страждає. 

– Ти що дурний, як би я міг? Це окремий організм, достатньо зірвати гілку і страждає весь ліс. – Зупиняємось біля місця, з якого краєвид ні з чим не зрівняний. Мене не було тут пару днів, але за цей час зміни, чомусь, здавалися дуже помітними. Занепокоєння. Все виглядало як завжди але не було таким. Він змінювався, він… помирав? 

– Клим, з ним щось відбувається. – Здригається, але лише тому що я мимоволі вчепився в його руку, яка під тканиною сорочки здавалася неприродньо холодною. 

– Так, він помирає. – Моя здогадка лякає ще сильніше коли звучить з його вуст, аніж коли крутиться в моїй голові. 

– Помирає? – питаю на випадок, якщо зі слухом вже дуже погано. Не бажаю вірити в це. Щось настільки велике, величне й прекрасне в моїх думках та мріях померти не здатне. Чому так і чи був хтось винен в цьому? Всі думки стікалися до однієї: з тим, як нещадно люди зневолювали ліс йому дійсно довго не прожити. Але від цього головний біль тільки збільшувався, тому що деревина – важлива частина сільського життя. 

– Лука? – повертається і дивиться здивовано в мої очі. Розглядає, а потім робить те, що змушує дивуватись вже мене – великим пальцем проводить по щоці, швидко щось струшує і питає, бо на моєму обличчі німе запитання: – Чому ти плачеш? 

– Що? – торкаюся того ж місця на щоці й відчуваю на пальцях вологу. Витираю щоки, очі і підборіддя але все марно, я не міг зупинити це, не розумів в чому справа щоб зупинити. Факт того, що ліс помирає дійсно засмучував, та щоб ось так сльози лити? Не настільки вже і сумно мені було, та з кожною секундою їх ставало тільки більше, вони туманили зір, щоб роздивитися Клима потрібно було постійно протирати очі мокрими від сліз долонями. 

– Ходімо додому. – Йде вперед, не обертається, лише іноді сповільнюється щоб я наздоганяв. 

Бувало, мені здавалось що забути як виглядає його обличчя дуже просто, тому що він ніколи не дозволяв дивитися на себе більше декількох разів, довше пари секунд. Памʼятаю яким дивним це здавалося раніше, але зараз я тихо сміявся йдучи позаду нього, не насміхався, ні, ця деталь виглядала дуже мило, – Де твій хрестик? – не зупиняється, не обертається, задає питання і продовжує йти. 

– Ланцюжок порвався, залишив вдома, мама сказала переробить. 

– Порвався ланцюг? Коли? – питає здивовано, зупиняється аби послухати мою відповідь, навіть чекає поки опинюсь поруч з ним. 

– Та вчора. Той пан Юхим, до речі, якийсь дивний, скажи пані Марії щоб була обережна, ми побачились і от тобі й на. – я дійсно був сердитий, серйозно збирався звинуватити в цьому нового сусіда, але варто було озвучити свої думки і стало набагато легше. 

– І нічого не сталося? 

– А? Та ні, – на секунду задумуюсь через що доводиться знову за його спиною спостерігати, – ну хіба що сон наснився дивний. – кажу трохи голосніше і таки привертаю його увагу. Знову зупиняється, чекає, але обличчя трохи скривлене, насторожене, наче новини такі йому зовсім не подобаються. 

Спогади знов випливають, всі ті картинки памʼятаю так чітко, що здавалось наче це зовсім не сон. Кожне слово, моє чи чуже – памʼятаю як наяву, і тому десь глибоко-глибоко відчуваю хвилювання. 

– І що це був за сон? – питає, знову йде попереду, безтурботно і майже ледаче. Все ж таки, варто було Климу проявити хоча б краплину інтересу, як його манера трохи змінювалась. Наздоганяю його, йдемо і чіпляємо один одного плечима. Сьогодні чомусь здавалося, що він не стане опиратися якщо побуду трохи ближче – дійсно, не відштовхує мене, на що посміхаюсь. Дивлюсь на нього знизу вверх і забуваю ті неприємні почуття які визвав в мені помираючий ліс. 

– Багато чого снилося, все було таким туманним, краще за все я запамʼятав як кликав когось за собою. – Мовчить. Про щось думає або не думає ні про що – не розумію, бо обличчя в нього завжди одне. Здається, емоції виражає лише в день великих свят, завжди загадка, бо зрозуміти що він відчуває по його виразу я ніколи не міг. Або просто проблема в тому, що цю людину я знав надто погано? 

– І він пішов? 

– Що? 

– Та людина яку ти кликав пішла за тобою? – зупиняється, дивиться прямо в мої очі, а мені хочеться сховатися, надто цей його погляд був для мене нестерпним і тяжким. Повіки трохи опущені, через що, спершу, Клим здається гордовитим, але це всього лише хибне враження. Мені б хотілося здивуватися своєму ж бажанню відвести погляд, але згадую весь той час який ділили на двох і розумію, що дивуватися немає чому: його завжди хотілось уникнути, дивитись куди завгодно та тільки не в ці фіолетові очі. 

– Не знаю, все так швидко змінилося, але… – таки опускаю голову. Нехай мені й хотілося продовжувати розмову та підтримувати зоровий контакт, але це було нестерпним задоволенням, – я дуже хотів аби він пішов за мною. – Увага, з якою він слухав мене, абсолютно йому не характерна, здавалась ще однією милою рисою про яку я раніше навіть і не думав з такого боку. Він не намагався якось знущатися з мене або глузувати, як це іноді бувало, і тому своєму сну я надавав ще більше значення. 

– Як виглядала та людина? 

– Не знаю, я не бачив обличчя. – відповідаю трохи засмучено. Чим більше він продовжував розмову, тим більше мені хотілося говорити, але Клим був вже доволі стомлений від такої майже дружньої бесіди, тому на мою відповідь лише киває і йде, а я знову роздивляюся складки на спині його сорочки. 

Все що я чув від нього завжди обмежувалось якимись вченнями, зауваженнями, а іноді й зовсім доріканнями, тому я його недолюблював коли став частим гостем їхньої хати. Що б я не робив – йому ніколи не подобалося. Клим чіплявся до кожного мого слова або дії, але якщо раніше це дратувало, зараз чомусь я жадав хоча б і такої його уваги. Мої почуття швидко змінювалися від «ненавиджу його патли, ненавиджу вічний безлад на його голові і ці постійні хвости перевʼязані стрічкою, серйозне обличчя його ненавиджу і ці кільця в вухах, ці золоті його сережки ненавиджу!» до «хочеться розповісти йому сон, хочу аби він слухав, трохи уваги його теж хочеться». 

Додому ми йшли в тиші, іноді зустрічали селян, іноді він чекав поки я зі своїми думами дожену його, продовжував йти поруч в своєму швидкому темпі через що все одно виходив вперед.

– Хлопці. – На порозі хати стоїть пані Марія, дружньо посміхається і від цієї посмішки стає так добре і тепло, що вже не контролюю власний вираз обличчя, відчуваю цю дурнувату посмішку. 

– Чого ти тут? Казала що підеш до старости. – у Клима ж ні крихти радості. Відбувається щось хороше чи погане – похитнути його важко, а сміх і взагалі навіть в абсурдних фантазіях уявити важко. 

– Не таке вже й велике діло, віднесла деякі трави його дружині і повернулася. – В нашому селі імʼя пані Марії було співзвучно зі «знахаркою», тому місцеві з приводом і без зверталися саме до неї. 

З хати виходить пан Юхим, вітається зі мною і Климом, посміхається, та і в чужому домі зовсім не відчуває ніяковості. 

– Добрий день хлопці. Я почув голоси й вийшов привітатися, заодно зі своєю родиною вас познайомити. – Одразу, наче по зову виходе жінка, на вигляд не старша від пані Марії, і хлопець приблизно наш з Климом одноліток, його волосся в тіні дому було бордове, наче зовсім темне, але як тільки виходить на сонце стають помітні його веснянки, і волосся наче вогняне, руде, яскраве. – Моя дружина Єсенія і син Демʼян. – Жінка, побачивши потенційних друзів для свого сина, легесенько підштовхує його ближче до нас, а сама повертається до пані Марії, щось розповідає дуже емоційно, руками в усі сторони розмахує і сміється. Демʼян же виглядає так, наче ненавидів всіх присутніх. Колись я думав так про Клима, але тепер навіть він здається мені янголом. Вираз обличчя Демʼяна схожий на лисячий, але з тим же приємні риси: гострий ніс, розкосі очі, не зелені – як у всіх рудих з моєї памʼяті, – а карі, дуже приємного медового кольору.  

– Батько казав що познайомився з хлопцями мого віку, значить, це ви? – підходе ближче, а Клим виходить трохи вперед. Мабуть, також розгледів можливий негідний характер, та я тепер позаду нього і відчувається це якось дивно. В безпеці – не зовсім вірне твердження, але більш за все підходить моїм відчуттям. 

– В селі багато немовлят, знайдеш з ким здружитися. – каже Клим, скоріш, просто щоб відмахнутися, дуже розслаблено, без злості і агресії, наче бажає розійтися мирно і ніколи більше не бачитися. Але робити якісь висновки з нічого просто безглуздо, Демʼян не викликав довіри своїми лисячими повадками, однак сам проявив інтерес до нас. 

– В мене вже є одна місцева подружка, ви маєте її знати, – робить паузу, по черзі дивиться на нас, продовжує тільки коли помічає нашу зацікавленість, – Ярослава. – імʼя її промовляє по складах, посміхається наче і дружньо, а наче і дуже огидно. Я знав цю дівчину – племінниця старости, жила на другому кінці села дуже віддалено, але не знав її хіба що сліпий, глухий і німий. 

– Ярослава це…? 

– Так, вона. – каже Клим, перебиває мої ще не озвученні питання: «чому ти з нею дружиш?», «як в тебе це вийшло?» і так далі. Кожним з цих питань я не хотів ображати Ярославу, але спогади про той день змушували мене і всіх до того причетних кривитися, один із самих неприємних днів, трагедія села яку її сімʼя не може пережити до сих пір. 

Два роки тому. Червень. 

Цвітуть і пахнуть сади господарок, колихаються вітром листя дерев, створюючи приємний шелест. Я сижу у дворі пані Марії поки та збирає трави за межами села, поруч Клим відпочиває, дрімає з якимсь папером в руках, а я спостерігаю за хмарами і думаю про щось дурне, щось точно непотрібне. День прекрасний, настрій мій в той момент, здавалося, зіпсувати не може нічого. І саме тоді, в ту прекрасну спокійну мить трапляється те, що не псує настрій, ні, але про мить чудесну забуваю дуже швидко. 

– Пані Марія! Пані Марія! – За двором невелике зборище: староста, лісник, мʼясник з дівчиною на руках і поруч його перелякана дружина. Клим встає, виглядає трохи сонним, але йде до них так швидко що ледве встигаю слідом. Підходимо ближче, він попереду, я трохи позаду з-за його спини спостерігаю, роздивляється всіх наляканих гостей, до смерті наляканих, наче всі одночасно побачили привида. 

– Що у вас сталося? – питає Клим. Уважно дивиться але не піддається паніці, через яку вже і я починав боятись. Варто було лише крок зробити, як його рука перегороджує шлях, зупиняє – на що злюсь, відштовхуюсь, але реакції ніякої, наче я для нього не сильніше набридливого комара. 

– Ярослава… Ярослава повернулася з лісу сама не своя, каже про нечисть, не перестає! А пʼять хвилин тому втратила свідомість! Клим, благаю, погукай пані Марію, прошу! – каже мʼясник, доньку до себе притуляє яку я вже розгледів, яка навіть уві сні моторошно здригалася. 

– А чим вона тут допоможе? Від божевілля ніякі трави не врятують. – Кривлюся від бажання хоч словечко вставити, бо Клим каже якось зовсім без жалю. Людям зараз і без того від відчаю лише вішатись. Це добре видно по тому як батьки Ярослави тремтячими руками гладять її неспокійне тіло.

– Клим! Благаю! – на коліна падає, але доньку, здається, ще міцніше обіймає. Падає так, що чутно глухий стукіт колін об землю, боляче навіть мені, та погляд його так і залишається наляканим лише за долю доньки. Клим дивився на них деякий час, слухав їхні благання, крики і плач. 

– Лука, йди до хати, я скоро повернусь. – і не чекає поки піду. Виходить за двір під розгубленими поглядами лісника та старости, підходить до мʼясника, дивиться на Ярославу. Але перш ніж присісти на рівень з нею, дивиться на мене востаннє, у бік хати киває, в яку йти зараз не хочу більш за все, тому що дівчина ця, нехай мені і не подруга, живе в нашому селі, а цього було достатньо аби я відчував хвилювання. Погляд його нестерпний витримати не можу, тому у відповідь Климу мій короткий незадоволений, і все ж таки йду. 

Поспостерігати можна з вікна, а якщо нікуди не підуть – ще краще буде, послухаю. Так воно і виходить, мʼясник вже так по–злому дивиться на Клима, втрачає контроль, кричит, що малолітній він і не в силах допомогти, потрібна тільки пані Марія, вона допоможе, точно допоможе. Але Клим не звертає на це уваги, розплющує очі Ярослави, роздивляється зіниці, щось каже, зовсім шепотом, здається одними устами. Люди надто зацікавлені своєю балаканиною і перепалками, не помічають що Ярослава прокинулась, очі відкрила, дивиться в нікуди, не кліпає очима, навіть не дихає, тільки пальці трясуться і шия іноді наче замикає. Клим слідкує за нею, питає щось чого я не чую, після чого вона жахається, очима по присутнім бігає, часто-часто дихає, іноді каже щось нерозбірливо, кричить, землю топче, волосся своє ще трохи і з корінням повириває. Клим обережно торкається її і вона втрачає свідомість, мʼясник тільки і встигає що зловити її, дивиться на Клима наче вбити готовий, а той на нього з німим питанням: «а в чому я винен?», і дійсно, погляд батька трохи помʼякшується. 

Вони знову надто тихо розмовляють, через що я не чую і виходжу на двір. Під шумок вони вряд чи помітять, а хоча чого вони, до селян діла мені не було, побачить Клим і кінець, знову журити три дні буде. Підходжу ближче, ще і ще щоб чутно було, і коли між нами відстань в три метри максимум мʼясник плаче, обіймає Ярославу, каже: 

– І невже їй ніяк не допомогти? Може все ж таки поговорити з пані Марією, ти ж ще зовсім дитинна, не розумієш. 

– Я передам їй, але допомогти Ярославі вона не зможе. 

– Чому? – з новою хвилею сліз запитує, питання, яке лунало вже не менше десяти разів і від якого вже обидва стомилися. Але любов батьківська це точно божевілля, бо мʼясник за дитину свою готовий був і вбити і воскресити.

– Скоріш за все, вона зустріла нечисть у лісі, від цього спасіння немає. – каже так чітко що навіть лякаюся. Тон, в якому немає ні краплі співчуття, я не знаю як правильно це назвати тому що звучить надто жорстоко. 

Клим обіцяє попросити пані Марію зайти до них і вони врешті–решт йдуть, а він, проводжаючи їхні понурі силуети, каже: 

– Я ж казав тобі йти до хати. – на грані сварки звучить. Скажу хоч слово і не вгадаю з відповіддю – точно не уникну дорікань. 

– Так я і пішов, але ти не казав сидіти там. – можливо мені було страшно, зовсім трохи, через що голос мій звучить точно як в якогось боягуза. Повертається до мене і погляд його наче злий, але через завісу виснаження не можу точно зрозуміти чого чекати, бо до його втоми я вже звик. Звик до цих опущених очей і зовсім блідої шкіри, тільки колір його зіниць змушував вірити що він живий, фіолетовий колір проліску захованого під шаром снігу – точно як очі Клима, прекрасні, але заховані дуже глибоко під його люттю, втомою, холодом. 

– Лука, я не збираюся вчити тебе жити, але на майбутнє хочу попередити: якщо кажу йти, бігти, ховатись – просто роби це, зрозуміло? – дивиться кудись в небо, де білі хмари тепер сірі, дощові, виглядає так нещасно наче хтось помер, не інакше. Але сперечатися з ним не хочеться, киваю без великого бажання погоджуватись з його вченнями і мовчу до тих пір, доки не заходить у двір. 

– Так що з нею сталося? З Ярославою. – плетуся слідом. На моє питання відповідати не поспішає, повертається на старе місце і я поруч сідаю, дивлюсь на нього, довго дивлюсь, тому що він цього не любив, дуже не любив коли я довго за ним спостерігав. 

– Зійшла з розуму, з нечистю зустрілась. 

– І що тепер, ніяк не допомогти? – питаю недовірливо. Мені подобались казки, подобалося слухати легенди Клима про ліс і нечисть. Але щоб дійсно? Я не вірив в таке, і тому Ярославу ще сильніше було шкода. 

– Ні. 

– Але пані Марії все одно давай скажемо, вона доросла, може щось і знає. 

–Тільки хранитель лісу зміг би допомогти їй. – каже після короткої паузи, дивиться знову в нікуди і знову виглядає печальним, мені також сказати нічого. Так і мовчим доки не продовжує: – Якщо б він вчасно зняв чари, нічого цього не було б, але по легенді хранитель помер. 

– Як так? – питаю щиро невдоволено. Як міг сам хранитель померти? А якщо і так, чи не повинен зʼявитися новий або хоча б якась його заміна? 

– Тобі цікаво? 

– Аякже! – чесна відповідь. Мені завжди були цікаві його історії про ліс, він любив їх, любив їх і я. 

– В легендах він віддав життя за іншу нечисть, захищав її і загинув. – коротка відповідь, через яку питань виникає тільки більше. 

– А кого він рятував і навіщо? Якщо ту нечисть хотіли вбити, чи не означає це що вона погана? – Здивування в очах Клима майже змушує відчувати себе тупим бовдуром, але він понурює голову, дивиться на траву, і в роль оратора вживається навіть занадто: 

– Може… може він найжахливіший з усіх, нікого не врятував і не зміг нікому допомогти, може він не був гідний цієї жертви і тепер лише докоряє себе за все що сталося, волоче своє жалюгідне існування не в змозі самого себе пробачити. – кожне слово звучить так емоційно – що дуже не характерно для Клима, – це змушує мене округлити від здивування очі, і коли він піднімає голову, зустрічається з моїм поглядом, заспокоюється, робить один глибокий вдих і наче й не було нічого, в звичному спокійному тоні завершує: – В легендах про це нічого не кажуть, хороший він був чи ні, хранитель просто віддав своє життя, але… самопожертва серед лісу, в небесах або у пеклі має однакову цінність. – крапка. 

Клим встає, йде до хати, та перш ніж він увійшов, нагадую: 

– За Ярославу не забудь пані Марії сказати, все ж таки може допоможе. – на секунду завмирає, але так нічого й не каже, мовчки заходить в дім. 

З того дня Ярославі не стало краще. Як Клим і обіцяв, пані Марія оглянула її але нічого зробити не змогла, залишила лише заспокійливі трави для критичних ситуацій. 

Всім було дуже шкода, ніхто не міг залишатися осторонь: ніхто ніколи не проганяв її в моменти, коли вона бігала по селу і роздавала всім свої дивні малюнки, на яких завжди були різні монстри, ніхто не виганяв її, коли вона заходила до когось у двір і завжди мовчала, лякалася надто різких рухів, а іноді дуже гірко плакала – вона була живим нагадуванням для всіх, до лісу ходити не можна. Зараз точно не можна. 

***

Дивлюсь на Клима, обличчя якого вперше за дуже довгий час виражало емоцію якій більш за все підходило визначення «співчуття», його кулаки стислись так сильно, що от–от повинна була піти кров від встромлених в долоню нігтів. Здавалося, йому було що сказати, але він продовжував мовчати і стояти трохи попереду мене. Погляд Демʼяна також змінився, вони грали в тількі мені незрозумілі ігри, які робили ситуацію більш напруженою. Дорослі повернулися додому, рятувати положення було нікому. 

– Мене звати Лука, його Клим, сподіваюсь ми подружимось. – встаю між ними і простягаю руку Демʼяну, яку він не роздумуючи стискає. Холодна. Єдине про що я подумав, це яка холодна в нього рука. Не найефективніший спосіб покращити спільний настрій, та зараз спрацьовує. 

– А твій друг не надто дружній я дивлюсь. – звучить лукаво, але списую на те, що ми ще зовсім погано знаємо один одного, та і шанс того що Клим залишить хороше перше враження був майже нульовим, тому претензію Демʼяна не заперечую. 

– Ти також не маєш бажання дружити з нами, так чого? – в моєму голосі чутно обурення. Не дивлячись на те, що його невдоволення було мені зрозуміле, все ж зачіпає з яким тоном він казав за Клима. 

– Вигляд на ліс з цієї пригори, кажуть, до смерті прекрасний. Я там не був але багато чув, покажете? – Я не очікував такого питання, тому киваю перш ніж обдумати. 

Ідея піти туди знову зовсім не тішить. Я думав лише про те, як би не помітити погіршення. А якщо прийду і побачу вже мертві дерева? Це неможливо, але тільки від однієї думки все тіло тремтить як від вбивчого морозу. Так же всі люди реагують? Смерть воістину лякає не тільки природи, вона була всюди, неминуча – і від того страдницька, страшна. 

Ми дійсно повернулися до того місця вже новою компанією, і, на щастя, все було не так страшно як я собі уявляв: ніякої катастрофи не було, сільський люд не помічав, продовжував жити у підніжжя лісу і повільно знищувати його. Зміни помітніші лише якщо сидіти тут годинами, цілими днями слухати шелест дерев, милуватися цією зеленою гущею, лише тоді був помітний цей легкий запах смерті. 

По дорозі сюди між Климом та Демʼяном нічого не сталося із того чого я боявся, рідка гризня і годі, до лісу дійшли майже дружнє. Демʼян йшов справа від Клима, а я зліва, він сьогодні як ніколи рвався йти поруч що не могло не привертати уваги, вперше на моїй памʼяті я так часто відчував випадкові дотики його руки. 

– Значить, це і є те місце? 

– Так, розважайся. – каже Клим. Бере мене за запʼястя і веде назад тією ж стежкою. Дедалі більше Демʼян здавався людиною з якою можливо дружити, а поведінка мого – як виявилось – друга починала дратувати. Це його раптове бажання возитися зі мною, ні на крок не відходити – зовсім не в його дусі. 

– Зачекайте, в мене є ще що сказати. – без бажання нас зупинити каже тихо, з ще більшим зубоскальством, від чого Клим тільки прискорюється і мене підштовхує. 

– Не звʼязуйся з ним, а якщо що – кажи мені. – каже трохи недобре, попереджає, але я і слова з себе видавити не можу. 

Що за ситуація незрозуміла? Зараз все, чого мені хотілося – це вибачитись перед Демʼяном за поведінку Клима. Навіть якщо ми не будемо друзями, жити нам в одному селі: пити воду з однієї криниці, разом проводити свята – але не встигаю завершити думку, як Демʼян зʼявляється бог зна звідки і перегороджує шлях. Ми відійшли від нього на якісь тридцять метрів, не так далеко, та обігнати нас за такий короткий час було неможливо. 

– Я просив залишитись, блуде. Хочеш влаштувати виставу на радість селюкам? – Клим кривиться, виступає вперед, залишає мене за своєю спиною. Але те що відбувається не подобається мені настільки, що навіть не гніваюсь, – А ти як був слухняним песиком так ним і лишився? – Нічого не відповідає, лише трохи назад відступає через що притискаюсь впритул до його спини. 

– Чого ти хочеш? – це питання звучить так холодно і дико, наче й не Клим каже, а вірніше, я просто не впізнаю його голос. 

– Те чого я хочу ніхто з вас мені не дасть, але є дещо, що я маю зробити. – В його руці одразу зʼявляється хрестик, дуже схожий на мій. 

А після хаос. 

Памʼятаю тільки як Клим, намагаючись забрати хрестик, кинувся до нього але не встиг, з долоні Демʼяна осипався лише пил який колись був хрестиком, наче йому було нічого не варто зімʼяти його в долоні до такого стану. 

А далі біль, наче нутрощі місцями міняє, наче кістки із плоті наживо вириває.