Розділ 4

Гаррі перетнув поріг Міністерства магії. Враження були гнітючі – величезна статуя двох чаклунів, що сиділи на високих тронах. Магія – сила. Це було так огидно, і чомусь стало ще огидніше після того, як Гаррі прочитав біографію Дамблдора, написану Ритою Скітер. Ми повинні вийти з тіні та взяти на себе повний контроль. Заради загального добра. До цього Атріум прикрашала не менш брехлива статуя двох чаклунів, кентавра, гобліна та ельфа.

Втім, зараз в Атріумі не було статуй. Будівлю відновлювали після бою, під час якого вцілілі аврори та члени Ордену Фенікса відвоювали його у Смертежерів. Голі стіни без жодного портрета, дзеркальна мармурова підлога. І більше нічого. І це було добре.

Занадто багато його нічних кошмарів зберігали саме ці стіни.

Гаррі перетнув дзеркальну підлогу Атріума, озираючись у пошуках знайомого йому посту з охоронцем, який реєстрував відвідувачів, але не знайшов його. Натомість побачив, що біля ліфтів його чекають кілька людей.

– Гаррі! – гукнув до нього Кінгслі, високий темношкірий чаклун, який тимчасово виконував обов’язки міністра магії. Гаррі не сумнівався, що його оберуть на цю посаду, адже важко було знайти відповідного кандидата. Але ось людина, яка стояла поряд, жодних приємних спогадів не викликала. Гаррі насупився:

– Корнеліус Фадж? Я думав, що ви більше тут не працюєте.

– Гаррі, Гаррі, я такий радий тебе бачити – заметушився той, з широкою усмішкою на обличчі.. – Дозволь висловити тобі нашу подяку за твою відвагу. Ми всі будемо щасливі бачити тебе в лавах наших найкращих…

– Я, здається, казав, що не працюватиму ні з ким із «старої гвардії», — сказав Гаррі, повертаючись до Кінгслі та тільки зараз помітив, що за його спиною стоїть ще один чаклун, міцний чоловік низького зросту з безліччю шрамів на обличчі. Чомусь він нагадав Гаррі Аластора Муді. Тільки молодший і без моторошної залізної ноги.

– Гаррі, це Себастьян Бейлі, голова штабу аврорів. Він проведе співбесіду, але тобі нема чого хвилюватися… після того, що ти зробив… Це чиста формальність. Декілька тестів на володіння бойовою магією та захисними закляттями, думаю, з цим ти впораєшся. Але оскільки ти так і не закінчив останній рік навчання в Гоґвортсі, тобі доведеться пройти додаткове навчання у штабі. Включно зі стажуванням.

– Тобто мені доручатимуть якісь реальні завдання? – трохи пожвавішав Гаррі. Бейлі кивнув:

– Так. В нас повно роботи. Ніхто точно не знав, скільки людей було під керівництвом Волдеморта. Ймовірно, його найближчі помічники знали, але всі вони були вбиті в битві за Гоґвортс. Отже, нам доведеться провести розслідування, а потім вистежити й схопити тих, хто залишився. Спочатку ти працюватимеш у парі з кимось із досвідчених аврорів, але я не думаю, що…

– Дозвольте, але хіба Северус Снейп не вижив? — втрутився Фадж, все ще скосив погляд на Гаррі, немов у страху, що той зараз вкусить його. – Я чув, він у Мунго і навіть прийшов до тями.

– Снейп зараз не може говорити, – відповів Кінгслі, навіть не намагаючись приховати неприязнь, що прорізалася в голосі. – Його голосові зв’язки пошкоджені, і давати свідчення він зможе ще дуже нескоро.

– Але ж писати він може, чи не так? Нам треба якнайшвидше допитати його. Адже він єдиний, кому… хто знає, що сталося. І того вечора, коли Дамблдор…

Гаррі хотів заперечити, але Кінгслі раптом кинув на нього застережливий погляд і хитнув головою.

— Насамперед думаю, ми повинні вислухати Гаррі. Щоб мати уявлення, чи достатньо у нас доказів, якщо Снейп виявиться неспроможним свідчити.

– Яких доказів? – не зрозумів Гаррі.

– Доказів його злочинів, зрозуміло.

– Гм… І якщо цих доказів набереться достатньо, що тоді?

– Його засудять та посадять до Азкабану. Як і інших, кого нам вдалося взяти живцем. Ходімо до штабу, Гаррі. Там буде набагато зручніше і менше ймовірностей, що нас підслухають.

– Невже досі є привід когось побоюватись? – здивувався Гаррі. – Я думав, міністерство під нашим контролем.

– Ми ще не закінчили перевірку всіх співробітників, – неохоче буркнув Фадж, пропускаючи його і Кінгслі в ліфт. – Це дуже… м-м-м… делікатна тема, особливо у світлі того, як… Як усе обернулося. Ти, здається, щось таке говорив про Снейпа перед тим, як завдати Темному Лорду останнього удару.

– Говорив, – гаркнув Гаррі, раптом наїжачившись. – І повторю на суді, якщо буде потрібно.

– Так звичайно. Але спершу розкажи нам усе. Тоді, можливо, й не буде потреби у суді.

Ця фраза повисла в повітрі, ніби мала продовження.

Продовження на кшталт «…і ми позбудемося його без суду, щоб не збурювати громадськість».

Гаррі вловив ці інтонації та ще більше наїжачився. Коли у справі був замішаний хтось із «старої гвардії» міністерства, приводів для підозри завжди достатньо. Він ще пам’ятав їхні методи – і писання особливим пером Амбридж по власній руці, і постійні спроби дискредитувати його та виставити божевільним, а потім ці принижені, настирливі, улесливі пропозиції приєднатися до них, щоб люди думали, що він підтримує політику міністерства, і в них все добре.

Ні. Цього разу він так просто на це не піддасться. Одне втішає – Кінгслі проникливий і, напевно, так само швидко розпізнає загрозу. До того ж він працював зі Снейпом в Ордені Фенікса. Він знав позицію Дамблдора, якою б абсурдною вона тоді не здавалася. Він не допустить, щоб засудили невинного, якщо це справді так.

Отже, тепер він, Гаррі, повинен це довести.

Сумнівне задоволення, якщо врахувати, що його почуття до Снейпа досі були змішані. Ймовірно, їм потрібно було поговорити віч-на-віч і остаточно з’ясувати стосунки, перш ніж робити будь-що далі. Але з урахуванням стану колишнього викладача зілля й настійок такої можливості наразі не було. Проте, супроводжуючи Керолайн сьогодні вранці до лікарні, він раптом зрозумів, що не дратується. На відміну від Рона, який від ревнощів, схоже, втратив будь-який самоконтроль. Керолайн, застібаючи плащ, окинула його тривожним поглядом.

– Гаррі, ти впевнений, що впораєшся? Може, нам варто було б піти з тобою?

– Дрібниці. Це ж Кінгслі. Чи ти йому не довіряєш?

– Мені здається, що коли йдеться про… про професора Снейпа… всі вони, всі ті, хто знав і любив Дамблдора, можуть бути дещо…

– …необ’єктивними?

Вона полегшено хитнула головою, точно задоволена тим, що вони на одній хвилі.

– Гаррі, я не впевнена, що ми можемо розслабитись. Я чула, як у лікарні говорять про майбутній суд. Адже багатьох узяли на полі бою. І багатьох ще візьмуть. А ти…

– А я все ще Обраний, так? – гірко обізвався Гаррі, подаючи їй сумочку і дивуючись, що Рон не спустився на кухню зробити це замість нього. Сімейство Візлі взагалі поводилося дещо дивно останні два дні, але Гаррі списував це на похорон. Таке горе в сім’ї… Де тут бути адекватним. Він намагався якнайменше плутатися в них під ногами й приходив до Нори тільки ночувати. А Рон другий день ні з ким не розмовляє. Тому вранці на кухні снідали тільки він і Керолайн, котра рано прокинулася.

Керолайн кивнула:

– Так, ти досі Обраний. Але якщо почнеш гнути кирпу — дам по шиї.

– Не буду, – усміхнувся він. — Якщо хочеш знати, я був би радий, якби про мене всі забули. Тоді я міг би спокійно пожити собі. Як звичайна людина.

– Гаррі, – вона раптом зазирнула йому в очі, – ти допоможеш, якщо все-таки справа дійде до суду? Ти розповіси все чесно, як було?

Він здивовано звів брови:

– Звичайно. Дивно, що ти питаєш.

І показав їй білі шрами на зовнішній стороні долоні, що складалися в слова.

Я ніколи не повинен брехати.

Вона легенько потиснула кінчики його пальців:

– Добре. Тому, що Рон … й інші … мені чомусь страшно.

– За нас? Або…

– Гаррі, вибач. Я знаю… я знаю, що тобі важко примиритися з ним. Але подумай… він, можливо, єдиний, хто залишився з тих, хто близько знав твою маму. Хто знав її довше за всіх, якщо не брати до уваги її сім’ю.

– І ненавидів мого батька, – буркнув Гаррі, опускаючи руку. – Хоч і було за що. Я сам не знаю, як мені примиритися з цим. Але брехати я не маю наміру. Брехні було вже предостатньо. Я розповім все, що бачив, і все, що чув від Дамблдора. Тепер це навряд чи є секретною інформацією, коли війна минула. Але я ще не знаю, чим закінчиться мій візит до Міністерства. Сподіваюся, вони не відправлять мене куди-небудь відразу ж, і що мене викличуть до суду, щоб вислухати мої свідчення. Коли він, до речі? Ти не чула?

– Я не знаю. Але я спробую тобі повідомити, як тільки дізнаюся. Сподіваюся, Побачимося сьогодні ввечері? Вони ж не дадуть тобі справжнє бойове завдання без підготовки. Це нерозумно.

Ось вам і нерозумно, думав Гаррі, піднімаючись слідом за якимось дядьком в штаб аврорів. Присутність тут Фаджа вже навіювала  певні думки.

Вони щось крутять. Зрозуміти б, що саме. І проти кого.

Він сподівався, що в наступні кілька годин отримає вичерпну відповідь на це питання.

Штаб аврорів теж змінився. Гаррі, мигцем бачив його кілька років тому, пам’ятав величезну карту на стіні, всіяну прапорцями, фотографії Сіріуса і різних чаклунів, що заходили сюди зі звітами. Карта, пошарпана і без єдиного прапорця, як і раніше висіла на стіні, а ось інших аврорів у кабінеті не було. За одним зі столів сидів непримітного вигляду чоловік, який тримав у руках об’ємний блокнот і перо.

– Наш секретар-стенографіст, Августус Пек, – представив його Кінгслі й жестом вказав Гаррі на вільний стілець перед великим столом у самому кутку кабінету, за який і сів сам. Гаррі сів. Фадж умостився за сусіднім столом, розгорнувши свій стілець до них, Пек – праворуч від Кінгслі.

– Гаррі, – Кінгслі зчепив руки поверх столу, пильно дивлячись на хлопця, що сидів перед ним, – це, звичайно, не офіційний допит, тому ми не стали дотримуватися всіх формальностей. Але нам потрібно прояснити деякі питання. Ти можеш розповісти, яке завдання тобі залишив Дамблдор? Як тобі в результаті вдалося вбити Волдеморта?

– Я не вбивав його, – відповів Гаррі, відкидаючись на спинку стільця. – У нього зрикошетило його ж власне закляття, яке він послав до мене. Паличка не послухалася його. Оскільки вона підкорялася мені, то будь-яка магія, спрямована з неї на мене, повернулася б до того, хто її тримав. Так що якщо ви думаєте, що я якийсь особливий, невбиваний і володію якоюсь потужною магією – це не так.

– Гм. Дамблдор казав, що… Втім, байдуже. То що ви робили весь цей рік?

– Дамблдор казав вам про горокракси Волдеморта?

Кінгслі насупився. Перевів погляд на Пека. Той знизав плечима:

– Слово мені знайоме, але від Дамблдора я ні про що подібне не чув.

– Це таке сховище для душі. Точніше, її частини. Щоб залишитися живим. Саме так він вижив після нападу на мене. І тому був фактично безсмертний. Він створив сім горокраксів, починаючи ще зі шкільного віку. – Щоб створити кожен з горокраксів йому треба було когось вбити, – пояснив Гаррі. – І тому він з кожним вбивством все більше втрачав людську подобу.

– Розчепивши власну душу на сім частин? Що ж, мабуть, так і було, – промовив Кінгслі, знову кинувши погляд на Пека.

– Не схоже, а саме так і було, – з натиском повторив Гаррі. – І якщо Дамблдор не сказав усьому Ордену, він мав свої причини.

– Ми вважаємо, що Дамблдор, очевидно, боявся за твою безпеку. Щоб ти виконав те, що він доручив тобі. І тому він нікого не присвятив у те, чим саме ти займатимешся. Він лише наказав нам вірити тобі за будь-яких обставин, що б ти не сказав і не зробив. Тому, що за його словами, він детально обговорив із тобою цю місію, і ти знав, що робити.

– Знав не лише я, – Гаррі трохи змінив позу, щоб сісти зручніше. На жорстких міністерських стільцях це не дуже виходило. – Снейп теж знав. Але не від початку. Ви знали про те, що при знищенні одного з горокраксів Дамблдор постраждав від накладеного на нього прокляття? Його рука…

– Він сказав нам, що припустився помилки під час зняття охоронних чар і пошкодив руку. Але за яких обставин це було, ми не знали.

– Після цього йому залишалося жити менше ніж рік, – продовжив Гаррі, відзначаючи їхні обличчя, що разом витяглися. – Він знав про це. Знав і Снейп. Саме він заблокував це прокляття, уклав його у вже постраждалій руці, щоб воно не поширилося надто швидко. Щоб дати Дамблдорові час. Якби не це, Дамблдор помер ще тоді.

– Ось як? – Кінгслі глянув на секретаря, щоб переконатися, що той усе записує. – Добре. Що було далі?

– Волдеморт відправив Драко Мелфоя вбити Дамблдора, щоб покарати сімейство Мелфоїв за проколи з пророцтвом. Всі розуміли, що він не впорається із цим завданням і загине. Дамблдор знав і про це теж. Тому він узяв зі Снейпа обіцянку, що саме він уб’є його в потрібний момент.

– Як?! – разом вигукнули три голоси. Гаррі потер руками скроні. Йому все здавалося, що в нього ось-ось знову заболить шрам, хоча боліти там уже не було чому і нема від чого. Але ця агонія, мабуть, залишиться з ним назавжди. Очікування болю, який може повернутись, а може й ні.

– Він сказав, що це краще за ту смерть, яка могла б бути, якби його вбивав хтось зі Смертежерів. Швидко та безболісно. Послухайте, ми можемо говорити про це дуже довго. І якщо це дійсно необхідно, я розповім все у подробицях, принаймні, в тих, які мені відомі. Але мені здається, що зараз має значення лише один факт: Снейп – не злочинець. Він виконував накази Дамблдора. Виконував точно. Ні більше, ні менше. Якщо вам і моїх слів мало, думаю, можна вирушити до Гоґвортсу і спитати у самого Дамблдора. Через портрет у кабінеті директора. Дивно, що цього досі ніхто не зробив, якщо у вас усі були такі сумніви. Адже портрет там висить уже понад рік. З того дня, як… як він помер. І Снейп спілкувався з ним увесь час, коли його призначили директором. І продовжував виконувати накази. Він підкинув нам меч Грифіндору, тому що цей меч – один із небагатьох засобів знищення горокраксів. Він був змушений злити інформацію про те, коли саме мене евакуюватимуть з дому моєї тітки, але вселив Манданґусу ідею про багатозільну настійкк та маскування, щоб захистити мене.

— Що ж, він дуже переконливо грав, — процідив Кінгслі крізь зуби. Його обличчям майнула тінь. – І відрізав Джорджу Візлі вухо для ще більшої переконливості.

– Він не хотів цього робити, – заперечив Гаррі, відчуваючи, що починає втрачати терпіння. – Він просто схибив. Він цілився у Смертежера , який гнався за кимось із наших. Ви ж пам’ятаєте… Був бій.

– Гаррі, невже ти його виправдовуєш? – здивувався Фадж, який досі мовчав. – Зізнаюся, я здивований. Я чув чимало історій… Про те, чим він славився раніше, до того як став викладачем.

– Він. Виконував. Накази. Дамблдора, – вигукнув Гаррі, сідаючи рівніше. – Я незрозуміло висловлююсь? Які ще заяви вам потрібні? Якщо потрібно неодмінно улаштовувати суд над ним, то у вас немає жодних доказів проти нього. Я прийду та розповім усе, що знаю. І якщо це можливо, притягну туди портрет Дамблдора, якщо моїх слів вам мало.

– Досить дивно чути від тебе такі слова, Гаррі, – тихо промовив Кінгслі. – Я пам’ятаю, як ви зі Снейпом не любили одне одного. Через Джеймса. І Сіріуса. І ще багато чого.

– Я й досі не можу сказати, що люблю його. Але якщо ви були близько знайомі з моїм батьком і Сіріусом ще в школі, то маєте знати, що вони там влаштовували, – відрубав Гаррі. – Торік як покарання я переписував стару картотеку містера Філча в Гоґвортсі й прочитав там таке… Я не можу і не виправдовуватиму їхню поведінку. Це мій батько і мій хрещений, і я їх люблю. Але часом потрібно відокремлювати дії та вчинки від самої людини. За останній рік я відчув це на власній шкурі. І ще не раз пошкодую про те, що мені не вистачило розуму додуматися раніше. Загалом, що б ви не намагалися зробити проти Снейпа – у вас немає доказів.

Фаджеві брови зрушили до перенісся:

– Гаррі, але ж ти…

– Що я?

– Северус Снейп після школи пішов на службу до Темного Лорда. У нього на руці досі стоїть смертний знак. Ми всі його бачили. Дамблдор взяв його на поруки. І ось тепер знову… Цілком очевидно, що ця людина постійно зриватиметься і братиметься за старе, а якщо так, то вона…

– Ви що, не чуєте мене? – розсердився Гаррі. – Я ж щойно пояснив, що сталося. Що ж до того, що вам дивно чути від мене таке… Містер Фадж, я, може, не дуже швидко щось розумію. І часто дію інтуїтивно. Але я не негідник. І брехати тільки тому, що людина мені неприємна як особистість, я не буду, якщо від цього залежить її життя.

– Так, безперечно ти подорослішав за цей рік, Гаррі, – Кінгслі відсунувся від столу. – Повернемось до питання про горокракси… Я так розумію, що ви знищили їх усі, перш ніж ти бився з Волдемортом віч-на-віч?

– Останнім горокраксом був я сам, – відповів Гаррі, знову зіперся на спинку стільця. – Волдеморт мав убити й мене. Потрібно було позбутися цієї частини його душі, яка жила в мені з моменту його першого нападу на мене.

Мабуть, він сказав це дарма. Їхні обличчя застигли, наче посмертні маски. Гаррі посміхнувся. Ну ось знову все спочатку. Він уже неодноразово бачив такі обличчя – коли всі дізналися, що він парселмовець; і коли дізналися, що в нього трапляються видіння, в яких він бачить і відчуває, що зараз робить Волдеморт.

– Як ти вижив? – сухо запитав Фадж, вийняв з кишені блокнот і зробив у ньому якісь позначки.

– Після Тричаклунського турніру моя кров пішла в котел із зіллям, яке зварив Пітер Петігрю, щоб повернути Волдемортові тіло. Це забезпечило додаткову прив’язку, завдяки якій я лишився живим, коли припинив бути горокраксом. Саме Волдеморт мав убити мене. Таким чином знищувалася лише частина його душі, яка жила у мені.

– Вражає, – ледь чутно видихнув Пек. – Ніхто з нас й гадки не мав про таку магію…

– Ніхто з нас навіть близько не досяг того рівня і досвіду, який був у Дамблдора і самого Волдеморта, – відповів Кінгслі, кривлячи губи. – Але деякі люди не користуються чорною магією не тому, що не можуть, а тому, що не хочуть.

Гаррі кивнув головою. І недоречно згадав, як Сортувальний капелюх ледь не відправив його до Слизерину. Якби не висловлене особисто ним побажання не потрапляти туди, то, мабуть, там він і виявився б.

«Вибір, Гаррі. Тільки наш вибір визначає те, ким ми станемо. Вибір, а не наші вроджені здібності».

– Гаррі, як ти дізнався про все це? Тобі розповів Дамблдор?

– Я побачив це у спогадах Снейпа. Волдеморт спробував вбити його в ніч битви за Гоґвортс. Він дав нам тайм-аут і зажадав, щоб я сам прийшов до нього.

– Так, це ми пам’ятаємо.

– Після цього я дізнався, що він у Верескливій Халупі. Ми прокралися туди.

– З містером Візлі та міс Горлуа?

– Так, вони були зі мною.

– Добре. Далі.

– Вам відомо, що Волдеморт полював на Бузинову паличку? Паличку, що була у Дамблдора. І яку він забрав у Гріндевальда.

– Мені відомо про паличку – відповів Кінгслі. – Але що Волдеморт за нею полює – ні.

– Він викрав її з могили Дамблдора. Вона вважається найпотужнішою паличкою з усіх існуючих. І слухається тільки того, хто силоміць відібрав її у попереднього власника… ну, тобто якусь магію з її допомогою творити можна, але вона не працюватиме на повну силу. Містер Олівандер розповів мені, що таку властивість мають усі палички, тому нам погано вдається магія, якщо ми користуємося чужими паличками, не відвойованими у господарів. Як я вже казав тоді на фінальній битві, останнім власником палички був не Снейп, хоча Волдеморт вирішив, що саме він – адже він убив Дамблдора. Волдеморт не знав, що того вечора Дамблдора роззброїв Драко. Тож паличка слухалася його. А потім перейшла до мене, коли я роззброїв Драко. Думаю, ви можете запитати самого Олівандера всі необхідні подробиці. Я не знаю, як саме це працює і чому мене цікавили лише основні принципи.

— Отже, Волдеморт хотів убити Снейпа лише тому, що вважав, що йому треба перехопити повний контроль над Бузиновою паличкою?

– Так. Але Снейп був ще живий, коли Волдеморт пішов, і ми підійшли подивитися. Він передав мені свої спогади, і я помістив їх у Сито Спогадів в кабінеті директора. Так дізнався про плани Дамблдора, і про все інше.

Кінгслі знову зчепив руки на столі, напружено щось обмірковуючи. Якийсь час усі мовчали. Фадж крутився на своєму стільці. Секретар просто сидів нерухомо, чекаючи, коли хтось знову заговорить, щоб почати стенографувати. Пек взагалі застиг. Гаррі раптом зрозумів, що йому стало легше дихати. Наче він позбавився чогось важкого. Втім, йому не хотілося й далі говорити про це, і особливо про те, що саме він дізнався про себе сам із цих спогадів.

Що Дамблдор фактично відправив його на смерть. Відправив, не пояснивши йому цієї останньої частини своїх здогадів, що Гаррі залишиться живим, а загине лише та частина Волдеморта, яка жила в ньому весь цей час. Залишив його у повному розпачі та мороці, з єдиною надією на те, що саме ця смерть нарешті покінчить з Волдемортом.

Або принаймні стане однією з останніх сходинок, що ведуть до його повної поразки.

Думати й згадувати про це було не те, що неприємно. Це було неймовірно, нелюдськи боляче.

Заради загального добра…

Кінгслі, нарешті, прокинувся від роздумів і підвівся на ноги.

– Гаррі, якщо ти не заперечуєш, ми хотіли б порадитись. Ти не міг би вийти на кілька хвилин? Я тільки з’ясую дещо, і ми оформимо.

– Тобто? – не зрозумів Гаррі, теж підводячись зі стільця.

– Ти ж не передумав стати аврором, ні?

– Ні. Не передумав.

– Чудово. Тоді залиш нас на кілька хвилин. Ми зараз покличемо тебе назад.

Сповнившись найпохмуріших підозр і шкодуючи, що знову-таки не прихопив із собою парочку підслухів, Гаррі вийшов у коридор. Про що вони там збираються радитись? Хіба їм потрібні ще якісь докази? Все це йому дуже не сподобалось. Він тільки сподівався, що зможе виконати те, що пообіцяв Керолайн сьогодні вранці.

«Я – не мій батько.»

«Я можу бути кращим».

«Я можу відкинути старі забобони».

«Я можу.».

Щойно за ним зачинилися двері, Фадж підскочив на своєму стільці.

– Пане міністре, невже ви в це вірите?

– Його розповідь збігається з тим, що говорив Дамблдор, – заперечив Кінгслі. – У мене немає причин не вірити. Хоча, зізнатися, історія неприємна. І я поки що не знаю, як на все це реагувати. Ми пропустили момент, коли можна було приховати той факт, що Снейп залишився живим. Про це вже багато хто знає. У лікарні надто багато людей та вух. Якби ми вчасно зреагували так, як було потрібно, і сховали його, ми мали б час подумати, що з ним робити. Тепер, якщо ми не приведемо Северуса Снейпа на суд, громадськість нас зжере з тельбухами, скільки б і яких доказів ми не надали, навіть якщо ми знайдемо спосіб принести туди портрет Дамблдора, що, як на мене, неможливо – не пригадаю, щоб портрети директорів хоч раз виносились із замку. А іншого портрета за межами школи я ніколи не зустрічав. Не кажучи вже про те, що влаштують батьки дітей, які останній рік навчалися в Гоґвортсі під керівництвом Снейпа. А якщо ми таки приведемо його до суду, то все одно будемо змушені відпустити. Доказів проти нього немає.

— Але, даруйте… За всієї поваги до того, що зробив Поттер, повірити хлопцеві, в якому весь цей час жила частина Темного Лорда?!

– Ви сумніваєтеся в адекватності Поттера? – спитав Пек, трохи постукуючи пальцями по краю столу.

– Він із самого початку був трохи… е-е-е… не в собі. Всі ці вигадки… Улюбленець Дамблдора. І безліч компрометуючих ситуацій, які…

– Фадж, ви ніколи не визнавали, що Дамблдор весь час мав рацію, – відрубав Кінгслі. – Мені здавалося, ви це переросли, і тільки тому я дозволив вам повернутися в міністерство як консультанту. Мені самому неприємний Северус Снейп після того, що сталося з червня минулого року. І якби не свідчення Гаррі, я й сам голосував би за те, щоб його відправили до Азкабану. Просто про всяк випадок. Щоб уникнути того, що він приєднається до залишків Смертежерів. Снейп сильний чарівник. Дуже сильний. Я працював із ним в Ордені Фенікса. Він єдиний з усіх нас, окрім Дамблдора, хто мав досить потужні здібності до оклуменції, щоб закрити свою свідомість від Темного Лорда. І водночас був досить вправним легіліментором. У поєднанні з чималими знаннями у площині настійок та чорної магії, погодьтеся, це небезпечний дар. І якби моя воля, я тримав би його під вартою, поки… Поки він справді не доведе, що більше не повернеться до таких занять, навіть якщо ці заняття будуть спрямовані на добру справу. Ви бачили б, скільки сов я щодня отримую з гнівними вимогами негайно покарати всіх спійманих Смертежерів.

– То чому б нам не закрити його в Азкабані? – тихо прошепотів Фадж, схиляючись ближче до Кінгслі. – Поведемо його на суд. Без свідків на його користь неважко буде засудити.

– А Поттер?

– Суд відбудеться за три дні. Зарахуймо його в стажери у штаб аврорів зараз, як ви й збиралися, – колишній міністр кивнув Пекові – і одразу ж дамо йому якесь завдання, на яке йому буде потрібно щонайменше тиждень. Треба вислати його якомога далі, щоб він не мав можливості повернутися сюди й свідчити.

Кінгслі насупився ще більше:

– Ви розумієте, що це порушення як мінімум цілої серії законів? І прав людини на захист? Якщо у нас є свідок, готовий надати докази невинності, ми зобов’язані заслухати його свідчення на суді. Інша річ, якби він відмовився свідчити. Але він готовий та хоче.

– Свідок, про ворожнечу якого з обвинуваченим знає багато хто з тих, хто відвідував Гоґвортс хоч трохи знав Поттера та його родину, – Фадж звівся на ноги та заходився міряти кроками простір навколо столу Кінгслі.

– Ніхто не здивується, якщо Поттер не з’явиться на засідання. Про те, що він готовий свідчити на його захист, знаємо лише ми. Можливо, він щось встиг розповісти друзям, але я сумніваюся в цьому. У будь-якому випадку, більше нікого викликати як свідків не будемо. А з урахуванням того, що сталося, люди будуть тільки раді запхати Снейпа до Азкабану.

– Але багато хто також чув слова Поттера під час останньої битви, – заперечив Кінгслі. На його обличчі виразно відбивалася боротьба, яка відбувалася в його душі.

– Якщо хтось згадає про це під час засідання, ми завжди зможемо сказати, що це все гарячка бою. Будь-що можна було сказати з переляку… Знову ж таки, після всього, що було написано у «Віщуні»…

– … і до написання чого ви особисто доклали руку, Фадже.

– Це несуттєво, – відмахнувся Фадж, – зате ми убезпечимо магічну спільноту. Ви ж не хочете, щоб у вас під носом виріс новий Темний Лорд і зібрав довкола себе залишки Смертежерів? Щоб усіх їх зловити, потрібен час. Багато часу. І поки їх не спіймано, загроза зберігається. Чи не так, містере Пек?

Голова штабу аврорів мовчки кивнув головою.

Кінгслі, все ще похмурий, відвернувся до вікна, розмірковуючи. Він завжди славився розсудливістю. Його знали не тільки як досвідченого аврора, але і як людину розважливу і справедливу. Який ніколи не допустив би несправедливості, що діялася перед очима. А тепер йому пропонують просто злити кращого шпигуна Дамблдора. По суті влаштувати судилище, без доказової бази, без свідків. І все це разюче нагадувало такі ж судилища, які вчинялися за часів Барті Кравча. Тоді теж багато людей потрапило за ґрати просто тому, що їх упіймали не там і не в тій компанії.

Втім, про Северуса Снейпа такого не скажеш. Багато людей бачили його в команді Волдеморта і спостерігали, як з його мовчазного потурання в Гоґвортсі «дисциплінували» учнів. Багато працівників Міністерства знали, що саме Снейп убив Дамблдора. Так що в деталі особливо ніхто не вдаватиметься, навіть якщо Снейп на суді не визнає  скоєних злочинів.

Це було неправильно.

Але це був єдиний варіант, щоб заспокоїти людей. Можливо потім, коли все вщухне, можна буде амністувати його, або провести додаткові розслідування. Або…

– Добре, – нарешті промовив він, знову повертаючись до співрозмовників. – оформлюйте Поттера у стажери. Але брати участь у цьому фарсі особисто я не збираюся.

— Якщо ви дасте мені необхідні повноваження, я з радістю головуватиму на суді замість вас, — охоче сказав Фадж. Кінгслі, скривившись, кивнув:

– Ви, я бачу, просто тягнетесь до роботи. Мені це не подобається, але я згоден. Складіть потрібні документи, я підпишу. Якщо це заради загального добра…

Заради загального добра.