Ґримове Лігво і ще більше Блеків

Вочевидь, Стелла була з тих людей, від чиєї дружби ще ніхто не пішов живим. Вона щодня намагалася витягнути Герміону з ліжечка, в якому та взагалі-то планувала кублитися до скону. Першим вдалим маневром Блек було маґлівське містечко неподалік. Спочатку Герміона не дуже-то хотіла, але потім пролунала чарівна фраза:

— Там є кінотеатр.

Тож вони вирушили поїдати морозиво і дивитися дурнувате кіно «День Незалежності», де американці рятували світ від прибульців. Герміона бездумно витріщалася в екран, як їй і хотілося, а Блек постійно гигикала і тішилась, наче дитина. Схоже, кіно справляло на неї десь таке саме враження, як вперше побачений Гоґвортс на Герміону — чиста магія!

— А прибульці справді існують? — спитала Блек пізніше за молочним коктейлем.

— Ем, — розгубилась Герміона. Ці сфери магічного й маґлівського світів погано поєднувалась в її уяві. От з одного боку магія-якої-не-мало-б-існувати і чаклуни, які не користуються холодильниками, а з іншого — ракети летять досліджувати космос. Легше було не думати про ці контрасти.

— Наразі це невідомо, — спромоглася на якусь подобу відповіді Герміона.

Стелла виглядала дещо розчарованою.

— Треба навчити маґлів закляттю, що визначає людську присутність, — безтурботно защебетала вона. — Хай перевірять космос… О ні! — округлила очі вона. — Певно, якщо прибульці не люди, то на них не спрацює! Цікаво було б це перевірити. — Блек замріяно підперла голову рукою.

Герміона лише хихикнула на це. Стати космонавтом було не набагато легше, ніж навчитись чаклувати. Ця ниточка роздумів знов вивела її до її батьків, а також тих, хто ними виявився, тож додому вона повернулася не в дуже піднесеному настрої. Ще й температура знов підскочила.

Втім, після першого успіху Стеллі вдавалося кудись витягнути Герміону практично щодня. Найчастіше вони ходили до річки на території маєтку і там Блек плюскотілася у крижаній воді, а Герміона сиділа в затінку і напихалася їжею. Їсти біля річки чомусь завжди було для неї дуже, гм, захопливо. І годинами витріщатися на воду теж було приємно. Літо котилося до свого екватора.

Десь поміж походами на річку і пообідніми гортаннями сімейного фотоальбому Герміона навіть написала короткого листа пані Снейп. Це було доволі легко, адже вона не знала бабусь і дідусів Грейнджерів, тож таке спілкування не викликало в неї ірраціонального почуття, наче вона когось зраджує.

— Маю до тебе невеличке прохання, — сказала Стелла якось, коли вони нипали маґлівською езотеричною крамничкою.

— Яке? — Герміона ліниво гортала «Тлумачник снів» у кислотно-рожевій палітурці.

— Виходь за мене.

Герміона похмуро поглянула на Блек і та зареготала.

— Вибач, треба було привернути твою увагу. З дівчатами це завжди працює.

— Так дотепно, — саркастично повідомила Герміона.

Стелла, вельми задоволена собою, вхопила колоду Таро і почала тасувати карти.

— Я ще й непогано ворожу, — вона порухала бровами.

— Терпіти не можу пророкування, — повідомила Герміона. Цю галузь магії вона вважала шарлатанством навіть у світі чарівників. Хто сказав «Трелоні»?

—То яке прохання?
Стелла зробилась ще хитріша на вигляд.
— Я тут запланувала одну магічну витівку у старому маєтку батька…
— У Сіріуса був маєток? — здивувалась Герміона. — А як же будинок на площі Ґримо?
— В маєтку до самої смерті жив прадід Арктурус, — пояснила Стелла, — а молодші Блеки хотіли самі командувати у своїй хаті, то жили деінде.
— Зрозуміло. То тобі треба допомога?
— Ні, — з удаваною безтурботністю відмахнулась Стелла. — Просто наглянути за мною.
— Наглянути? — перепитала Герміона.
— Ага.
— Щоб ти не зробила якоїсь шкоди, чи що? — скептично уточнила Герміона.
— Ну… ні, — Стелла почала ретельно добирати слів. — Радше…
— Кажи все на чистоту, інакше точно не допомагатиму, — попередила Герміона.
— Гаразд-гаразд! — захвилювалась Блек. — Треба простежити, щоб я не вмерла.
— Щоб ти що?! Це Темна магія, чи що?
— Ні-ні, це магія Блеків, — поспішила запевнити Стелла, все нервовіше шарпаючи карти в руках. — Скажімо так, у нас є певний дружбанський зв’язок з псом Ґримом.
— Ого, — Герміону опановував все більший скептицизм і понурі спогади про Трелоні.
— Знаю, звучить тупо, але ми всі його бачимо і він не віщує Блекам смерті, — провадила Стелла вже значно спокійніше. — Наш маєток зветься Ґримове Лігво, щоб ти розуміла.
— Солідно, — Герміона була близька до передозу власною іронією.
— Я хочу дещо попросити цього пса, — Стеллу було не так просто відлякати стьобом. — Блеки давнини часом прокручували цей фокус, але я не впевнена в безпечності цього всього.
— То ви не такі вже й дружбани з потойбічним собацюрою? — вигнула брову Герміона. — Раз не можна попросити його про послугу і точно лишитись живою.

— Це якийсь фірмовий снейпівський сарказм? — посміхнулася Стелла.

— Герміонівський.

— Вибач, невдалий жарт, — Стелла була майстринею винуватих мармизок, розрахованих на те, щоб все пробачили.

— І якщо все піде шкереберть, то як я маю тебе рятувати? — поцікавилась Герміона. Попри опір раціональної частини, в ній вмить загорівся її вічний потяг до авантюр.

— Задмухаєш свічку, та й по всьому, — Стелла припинила тасувати колоду.

— Звучить як провальний план, — оцінила перспективи Герміона.

— Ні, — дуже впевнено заявила Блек. — Це спрацює.

Стелла Блек почала здаватися підозрілою особистістю.

— То ти намагаєшся товаришувати зі мною, щоб я тебе підстрахувала, коли тобі буде треба? — вирішила розставити всі крапки над і Герміона.

— Ні, я просто екстраверт, — всміхнулася Стелла. — Ми любимо змушувати інтровертів страждати, підступно спілкуючись з ними.

Герміона посміхнулась у відповідь.

— Що ж, нагляну за тобою, — змилостивилась вона після паузи.

Стелла притиснула до себе колоду Таро і прошепотіла:

— Я така вдячна. Можу навіть на один день лишити тебе в спокої. Зауваж, що це велика жертва з мого боку.

— Гаразд, — хихикнула Герміона і хотіла вже йти.

— Зажди, а як же, — Стелла зробила широкий змах рукою над колодою, наче фокусниця, — доля… — вона з неймовірно пафосним лицем вихопила карту з колоди. — Твоя доля… Зірка. Гей, а де карта Прекрасного Принца?

— Її не існує, — закотила очі Герміона.

Стелла з драматичним зітханням притиснула руку до грудей.

— Вибач, але я не зможу бути твоєю долею.

Герміона на секунду розгубилась, а тоді зрозуміла, що то дурнувата Блек говорить про своє ім’я.

— Але знай, якби в мене був брат, його б точно назвали на честь якоїсь зірки і я б без жалю віддала його тобі.

— А власної волі він би, звісно, не мав, — зазначила Герміона.

Цієї миті з затильної кімнати нарешті з’явилася продавчиня.

— Дівчата, а хто вам дозволив брати колоду Таро? Ви зіпсували їй енергетику!

Стелла виглядала такою спантеличеною, що Герміона мало не засміялась.

— Ну… тоді я її куплю, напевно, — пробурмотіла Блек. — Хоча тут навіть нема Прекрасного Принца.

***

До маєтку Блеків їх доправив один з домашніх ельфів, однак не Крічер з площі Ґримо, як очікувала Герміона.

— Я не довіряю цій мерзоті, — пояснила Стелла. — Взагалі я заборонила йому розповідати про мої справи будь-кому, з ким я пов’язана кревними узами, інакше накажу йому вбитись об стіну, але все одно не довіряю.

Герміона замислилась, наскільки буквально сприймати слова «вбитись об стіну». Все-таки в одній з осель Блеків вже висіла виставка голів домашніх ельфів. Може, в них вся родина дещо навіжена? Старий маєток Блеків теж скидався на лігво сімейки Адамсів. Похмурий давній замок, затоплений морем присмерку, серед якого, наче айсберги, біліли острівці накритих простирадлами меблів.

— Ходімо, — махнула Стелла.

У холі стіну прикрашала картина у три людські зрости із зображенням Дикого полювання. Примарні мисливці з німим (на щастя) свистом й гуком летіли крізь нічну бурю на великих чорних псах із сяючими очима. Герміоні мимоволі згадалася анімагічна форма Сіріуса — може, він надихався цим полотном? Стелла впевнено повела її заплутаними коридорами, де на стінах висіли світильники у формі собачих голів з вищиреними пащами. Замок ніби з усіх сил підкреслював, що він Ґримове Лігво.

Втім, якоїсь миті вони вийшли у новішу прибудову, де коридори стали просторіші, а стелі — вищі. Навіть могильний холод трохи відступив. На стінах мерехтіли абстрактні картини. Герміона зупинилась біля однієї, бо ніколи не бачила в чарівників нічого, окрім портретів. Мазки фарби мандрували полотном, наче в калейдоскопі, на сусідній картині геометричні фігури переміщувалися, вдаряючись одна об одну і нагадуючи тетріс.

— Потім роздивишся, — поквапила її Стелла.

Герміона поспішила за хазяйкою замку і через короткий перехід потрапила у велику оранжерею. Сонце засліпило очі, вдаривши променями крізь брудне скло. Знадобилася хвиля, щоб звикнути після тьмяного приміщення. У ніс вдарив затхлий запах. Дівчата проминули ряди мертвих рослин і вийшли на задній двір. Герміона з радістю вдихнула чистого повітря. Перед ними простирався зелений схил, скочуючись до нагромадження каменів на межі з лісом. Стелла зітхнула і поволокла свою пухку сумку вниз.

Скупчення каменів при ближчому огляді нагадувало таку собі мініатюру Стоунгенджа з вирізьбленими рунами. Герміона зацікавлено придивилась до них, але вітри повиїдали написи і розібрати нічого не вдалося.

— Ну як тобі моє гніздечко? — спитала Стелла, закидаючи сумку на плаский камінь у центрі конструкції.

Герміона озирнулась. Громаддя замку, обліплене статуями пекельних псів, наче мружилося до неї вузькими вікнами.

— Моторошно, — визнала вона.

— Ми, Блеки, вміємо привабити до себе людей, — бадьоро сказала Стелла, розставляючи товсті свічки колом на камені.

У центрі вона примостила книгу, якій на вигляд було не менше років, ніж замку, і почала запалювати свічки.

— Ти стій за колом каменів, — сказала вона Герміоні, — а якщо зі мною почне відбуватися щось небезпечне, то задмухай котрусь зі свічок.

— Наприклад, що має відбутися?

Блек не хотіла зізнаватися їй, що саме задумала, поки не здійснить це, і тепер Герміона розізлилась на себе, що навіть не наполягала на відвертості, а просто прийшла сюди, наче так і треба.

— Почну верещати, як різана? — спокійнісінько запропонувала Стелла. — Або з мене мовчки полізуть кишки? Щось у такому дусі.

— Вичерпна відповідь, яка неймовірно надихає, — підсумувала Герміона. — А що як з Міністерства нас прийдуть арештовувати за чаклування неповнолітніх?

Стелла подивилась на неї, як на дурну дитину.

— На території цього замку все просякнуто магією. У Міністерстві просто не можуть відстежити, коли малі багатенькі чистокровки чаклують у маєтках.

Поки Герміона перетравлювала почуте, Стелла побажала собі удачі, затулила вуха і почала бубоніти собі під носа руни.

Як Герміона не прислухалась, вона не чула, що саме говорить Блек. З боку замку повіяв прохолодний вітерець. А що як це все-таки була саме Темна магія? Минуло кілька хвилин. Стелла сиділа навколішках на пласкому камені і бубоніла свої руни, вітер міцнішав, а більше нічого не відбувалося. Через десять хвилин Герміона перестала так сильно нервувати і трохи пройшлася за колом каменів. На мить Стеллу заступив камінь, а коли Герміона опинилась навпроти наступної прогалини, вона здригнулася від несподіванки — біля Стелли сидів великий напівпрозорий пес. Герміона машинально заховалася за камінь, а тоді обережно визирнула. Пса не було. Повагавшись, вона визирнула з іншого боку каменю і знов побачила його. Герміона про всяк випадок витягнула чарівну паличку. І тут вітер знавіснів, жбурнувши їй в лице власне волосся. Герміона спробувала його відгорнути, аж сила стихії збила її з ніг. Сірий вихор бушував поміж каменями, закривши собою Стеллу, а руни на поверхні спалахнули блакитними вогнями.

— Чорт, — Герміона встала, заледве здолавши опір вітру. Чи вважати те, що вихор поглинув Стеллу, форс-мажором? Герміона вирішила, що має втрутитись, раз буквально не бачить Блек. Вона простягнула руку до того дурнуватого стоунгенджу. Її наче струмом вдарило, і вона знов впала. Зробилося дуже спекотно, а потім вихор і завивання вітру зникли так само раптово, як з’явилися.

Герміона підвелася з трави, шкіра далі пашіла вогнем.

На щастя, Стелла була на своєму місці ціла й неушкоджена, блаженно посміхалась, тільки волосся скуйовдилось. Але тепер вона була не одна. Герміона сторопіла, витріщившись на двох чоловіків у колі каменів.

Одним з них був Сіріус! Неможливо…

— Що за… — пробурмотіла Стелла, поки її посмішка стрімко ставала розгубленою.

Другим був змоклий як хлющ хлопець десь їхнього з Герміоною віку.

— Е, ти хто? — випалив він, побачивши Сіріуса.

Той теж витріщався на нього, а тоді видихнув:

— Я що, помер?

Герміоні здалося, що вона от-от знепритомніє, бо її мозок просто не вивозив всієї божевільні, що сталася з нею останнім часом. А ще їй було дуже, дуже спекотно.

— Помер? — скривився мокрий юнак.

— Раз бачу тебе, — Сіріус ступив крок до хлопця і схопив того за сорочку. Здавалося, це приголомшило його, наче він очікував, що не зможе доторкнутись до юнака. — Малий гівнюк, — пробурмотів Блек.

— Ти Реґулус! — Стелла запищала від радості, махаючи руками. — Мерлінова борода, я вас обох повернула!

Герміона вкотре впустила щелепу, а брати Блеки дружно поглянули на Стеллу.

— А ти хто? — Реґулус мить вагався, а тоді спробував відчепити пальці Сіріуса від своєї сорочки, але той тримався надійно.

— Стелло? Де ми? — одночасно з ним спитав Сіріус, а тоді відволікся на потуги свого брата, який виглядав, чорт забирай, як його син!

Герміоні запаморочилося в голові. І ця спека… Вона подивилася на свої руки і їй здалося, що навколо них буквально спалахнуло полум’я. Що за чортівня. В голові загуло, а перед очима впало червоне марево. Вона наче занурилася в кокон жару, серце шалено торохтіло у вухах… а тоді обличчя торкнулося щось холодне й такий самий рятівний холод влився в легені…

***

— Це що, Морров якась? — було перше, що вона почула, опритомнюючи.

— Ні, що ти, пф! — доволі фальшивим тоном відказала Стелла. — Вона взагалі маґлонароджена.

Та ця Стелла геть не вміє брехати! Герміона в паніці розплющила очі. Над нею нависали троє Блеків. Реґулус (якщо це справді був він, хіба брат Сіріуса не помер купу років тому?!) з підозрою вивчав її лице, а Сіріус не менш недовірливо дивився на свою дочку.

— Ти опритомніла! — Стелла спробувала з’їхати з теми Морров.

Небо вагомо гримнуло. «Що зі мною сталось? — промайнуло в голові у Герміони. — Чому цей… не може ж він бути братом Сіріуса… хтось заговорив про Морров».

— Допоможіть мені віднести її всередину, — заквапилась Стелла.

— Але в мене нема чарівної палички, — пожалівся гіпотетичний Реґулус.

— Мерлін, це робиться отак, Реґу, — і Сіріус з чималими зусиллями підхопив Герміону на руки. Від цього неоковирного вовтузіння вона ледь не виблювала.

— Я сама дійду! — заволала вона.

Сіріус слухняно поставив її на ноги, від чого нудота ще раз підскочила до горла Герміони. Почувся зловтішний смішок.

— Чого ржеш? — обурився Сіріус.

— О, іди в сраку троля, — чарівно відгукнувся його брат. — І я нікуди з вами не піду, я взагалі не вірю, що ти Сіріус.

Над маєтком зібралися темні хмари, видаючи погрозливий грім. Реґулус Блек вперто стояв на місці, гордий і мокрий. Виглядати гордо йому переважно допомагала пряма постава, тож він трохи вивищувався навіть над Сіріусом.

— Що останнє ти пам’ятаєш? — спитала Стелла примирливим тоном.

Починав накрапати дощ.

— Це не має значення, — різко відказав Реґулус.

— Може, й так, але зараз 1996 рік, чувак, я твоя племінниця, а решту краще обговорити в більш сухому місці. Тобі це особливо не завадить.

***

— Що зі мною щойно було? — спитала Герміона. Вони вже проминули оранжерею, дах якої злива наче з відра поливала.

— Ти типу вся вогнем вкрилася, наче смолоскип, — сказала Стелла.

Двоє їхніх компаньойнів ліниво перекидувались образами, плентаючись позаду.

— Вогнем?! — Герміоні гостро закортіло, щоб цей клятий світ припинив невпинно перетворюватися на казна-що. Вона подивилася на свій одяг — цілісінький. — А що було потім?

Стелла не встигла відповісти, бо цієї миті позаду почувся звук боротьби, Сіріус запхав свого брата в найближчі двері і гучно ними грюкнув, аж зі стелі посіялися порохи. І ці двійко почали несамовито горлати одне на одного.

— Гей, хлопці, — Стелла штовхнула двері, але ті виявилися замкненими. — Ану відкрийте! — затарабанила вона у двері. — І припиніть!

«Якийсь дитячий садок», — подумала Герміона, а вголос спитала:

— Кажеш, нашу магію у маєтку не відстежать?

— Ні.

— Чудово. Алогомора!

Двері розчахнулися. На перший погляд могло здатися, що Блеки палко обіймалися, але насправді це була доволі незграбна бійка. Герміона зітхнула і закляттям розчепила їх. Сіріуса вона відправила на накритий простирадлом диван в одному кутку кімнати, а Реґулусу дісталося крісло в іншому.

— Заспокойтесь обоє! — гримнула вона, тицьнувши пальцем в бік Сіріуса і паличкою в бік його брата.

— Не наставляй на мене це, я не хочу згоріти заживо! — запротестував останній.

— Тоді будь тихо, — вкрадливо промовила Герміона, обернувшись до нього.

По обличчю хлопця було видно, що вона його бісить, але без палички йому нічого не лишалося, окрім як спробувати вмоститися з гідністю, прикидаючись, наче він це робить виключно з доброї волі. Так уже краще. Герміона примостилася в кріслі неподалік і звернула увагу на Стеллу:

— А тепер розповідай, що за фігню ти утнула!

Та знизала плечима.

— Ти майже все знаєш. Я попросила пса Ґрима про послугу.

— Окей, ти така кажеш «Собако, поверни мого батька з мертвих», а він такий «Нема проблем»? — уточнила Герміона.

Вона помітила краєм ока, що на словах про мертвих молодший Блек якось напружився.

— Так, — холоднокровно підтвердила Стелла.

— Напевно, я марю, — ледь чутно пробурмотів Реґулус.

Герміона була з ним практично солідарна.

— Тоді чому так неможливо повернути всіх на світі? — на цьому питанні її серце попри здоровий глузд з надією теленькнуло.

— Бо це можливо провернути тільки з Блеками, — сказала Стелла так, наче цю просту істину мав знати кожен. — Я чула від мами історії про особливий зв’язок нашого роду з цим псом, про давнішні воскресіння, про те, що він справді живе в нашому маєтку. Я подумала, що сімейні легенди не варто ігнорувати…

— О, так ти не зовсім безнадійна, — прокоментував Реґулус.

— Стули пельку, — скривився Сіріус.

— Звісно, це заслуга Стівенсонів, — мстиво додав Реґулус.

Це було дурнувато, але Герміона ледве стримала смішок. Певно, від нервів. Вона крадькома поглянула на це противне створіння, але він це помітив і підняв брови, наче питаючи «Що треба?»

— Може, тебе треба висушити? — запропонувала вона, бо Блек вже починав тремтіти. В кімнаті справді стояла холоднеча.

— З огляду на недавню пригоду, це звучить як погроза, — вочевидь, цей їхній Реґулус за словом в кишеню не ліз. — Може, дасте мені чарівну паличку, родичі? — він повернувся до Стелли з Сіріусом.

— Ти просто чарівний хлопчисько, подобаєшся мені, — вишкірилася Стелла, а тоді змахом палички висушила його.

— Я не хлопчисько, — поважно уточнив він, вправно пригладжуючи розкуйовджене волосся.

— Так, він йолоп, — повідомив зі свого кутка Сіріус.

— Та що з тобою, Сіріусе?! — не витримала Герміона, поки не почалася чергова сварка між братами.

Троє Блеків витріщились на неї круглими очима.

— Давайте прояснимо цю історію з поверненням до кінця, а тоді можете хоч повбивати одне одного!

— Оцього не треба, — попереджувально здійняла палець Стелла. — Не марнуйте моїх зусиль так тупо.

Повисла пауза, а тоді всі нервово захихотіли. Це дещо розрядило атмосферу.

— Попроси домашнього ельфа принести якийсь календар з актуальною датою абощо, — підкинула ідею Герміона.

Стелла клацнула пальцями.

— Ти геній.

Відправивши ельфа за свіжим номером «Щоденного віщуна», молодша Блек повернулася до своєї оповіді.

— Так от, я попросила Ґрима витягти тата з Арки, і він люб’язно погодився.

— Ну, а я тут до чого? — похмуро поцікавився Реґулус.

Стелла на хвильку зависла.

— Ну, якось так вийшло, я не знаю, — зрештою розгублено сказала вона. — Але я рада тебе бачити.

Герміона зиркнула на Сіріуса, який дувся, як миша на крупу.

Реґулус повільно кивнув.

— Це, звісно, ​​дуже мило… — мовив він.

— Але неправильно, — насмішкувато шепнув Сіріус.

— …але неправильно, — закінчив Реґулус, не чуючи його.

Очевидно, це була улюблена фраза молодшого Блека.

— Чому? — уперто насупилась Стелла. — Якщо я маю можливість повернути своїх рідних з того світу, чому мені нею не скористатися?

— Бо мене не було серед живих не день і не два, а бозна-скільки років! — обурено сказав Реґулус. — А час не стояв на місці, подивись на нього, — він вказав на свого брата. — Знаєш, яким я його знав? Двадцятирічним, бляха, а тепер це… це якийсь старигань.

— Шо? — насупився Сіріус і Герміона знов ледве не гигикнула через його ображений вираз обличчя.

— Ну вибач, — роздратовано відказав Реґулус. — Але я, схоже, тепер ровесник твоєї дочки.

Повисла незручна пауза. Герміона подумала, що їй пора вшиватися, бо в Блеків тут намічається сімейна драма.

— Ніхто не повинен вмирати у вісімнадцять років, — глухо сказала Стелла.

Реґулус сидів з понуреною головою. Мовчання стрімко важчало. Цієї миті дуже вчасно з’явився домашній ельф зі свіжим номером «Щоденного віщуна» в лапках.

— Що ж, мені час іти, — оголосила Герміона, поки «транспорт» був поблизу.

***

Подружка Стелли, котра не-Морров-а-пф-вона-маґлонароджена, спритно втекла від їхньої теплої компанії. Поки всі відволіклись на неї, Реґулус крадькома перевірив свою Чорну мітку. Сіріус вже намагався відгорнути йому рукава під час їхньої жалюгідної бійки, і Реґулусу здалося дещо дивне. Тепер він побачив, що ні, не здалося — Мітки не було. Це приголомшило його чи не більше, ніж дата у «Щоденному віщуні».

Реґулус прочистив горло і спитав:

— А Темний Лорд? Він мертвий?

— Був, — сказав Сіріус. — А потім повернувся.

Реґулус навіть не намагався перетравити цю інформацію.

— Як?

— Ну, — розгубився Сіріус, — ми точно не знаємо. Він… точніше Пітер…

Тут Реґулус з певною зловтіхою поглянув на брата. Мерлін, а коли він намагався попередити цього засранця про Петіґру, той промекав, що «зі Смертежерами» не знається.

Сіріус відвів погляд.

— Пітер провів якийсь злоїбучий ритуал, віддав Лорду свою руку і кров мого похресника Гаррі Поттера.

— А що такого в крові Поттера? — скривився Реґулус. Його тіпало навіть від опосередкованої згадки про Джеймса, «правильного брата, якого Сіріус ніколи не мав».

І тут Сіріус вивалив на нього довгу історію про пророцтво, Поттерів, Хлопчика-Який-Вижив і зраду Пітера. Звучало все це божевільно.

Реґулус прикрив очі, але це було поганою ідеєю. З темряви до нього вмить потяглися слизькі руки трупаків. Він сів рівніше, від чого простирадло на кріслі незручно з’їхало.

— Як це Пітер зміг віддати руку, ти не вколошкав його за Джеймса на місці? — поцікавився він, одночасно роздивляючись запустіння навколо. То гордий Сіріус навіть зараз не живе у маєтку?

— Не мав можливості, — похмуро відказав той.

— Бо через Петіґру тато купу років провів в Азкабані, той його підставив, — втрутилася Стелла.

— Стелло, — шикнув Сіріус, явно не налаштований оповідати цю історію Реґулусу.

Реґулус криво всміхнувся. Схоже, племінниця нічого не знала про його темне минуле.

— Що? — обурилася вона. — Це ж твій брат!

Сіріус зустрівся поглядом з Реґулусом і довгу мить мовчав. А тоді, на його подив, виклав решту історії про Азкабан, втечу і свою не таку давню загибель. Повернення Темного Лорда наштовхнуло Реґулуса на думку, що горокракс так і не було знищено.

— Мені треба побачити Крічера, — забувшись, сказав він. Останній час перед походом на озеро він проводив на самоті і от тепер це трохи далося взнаки.

— Дивний вибір, — гмикнув Сіріус. — Я думав, ти до матусиного портрета побіжиш.

Реґулус у відповідь послав його і зібрався йти.

— Стривай, думаєш, я так просто відпущу тебе? — скочив з місця Сіріус. — Щоб ти побіг до свого хазяїна розпові…

— У мене. Нема. Хазяїна, — відкарбував Реґулус.

— Що відбувається? — Стелла встала поміж ними, розгублено кліпаючи величезними карими очиськами. Просто жахливо, як вона схожа на Беллу.

Сіріус мить повагався, а тоді знов вчепився Реґулусу в руку. Стелла поміж ними намагалася відіпхнути їх одне від одного, але сил їй забракло.

— Припиніть, тату, що ти робиш, — натужно кректала вона.

Реґулус намагався вирвати руку, але Сіріус вчепився, наче кліщ, лишаючи на шкірі синці, і таки відсмикнув рукава, надірвавши тканину.

— Що?! — розгубився він.

— Відвали, — загарчав Реґулус, але Сіріус відпустив його сам і він мало не полетів через столик.

— Тату, годі! — Стелла відштовхнула його.

— Де твоя срана Мітка?! — заволав Сіріус. — Я точно знаю, що ти її мав!

— Була та й загула, — вишкірився Реґулус, відчуваючи неймовірну зловтіху від думки, що Сіріус ніколи не дізнається його історію. Але потім здоровий глузд взяв гору. Якщо він хоче знищити клятий горокракс… ні, навіть не так, якщо він хоче без завад з боку Сіріуса роздобути чарівну паличку, то він мусить це розповісти. Реґулус стиснув губи. Якби ж то він не впустив паличку в озері… Але це було понад силу, чого вже там.

Тож довелося переповісти те, що звучало як якась срана мелодрама: як йому швидко розподобалося бути Смертежером, як він всіляко відлинював від справ (зрештою, на полі бою вони з Сіріусом перетиналися разів зо три, він і сам мав помітити це), а потім довгими обхідними шляхами рознюхав таємницю Лорда. Під кінець розповіді Стелла дивилася на нього так, наче він якийсь герой.

— Ти такий крутий, — видихнула вона.

Реґулус мало не засміявся.

— …ну а потім я тупо бовкнув у воду і вочевидь, мені настала пиз… кінцівка.

— Вочевидь? — перепитав Сіріус.

— Ну, я впав в озеро, покупався там у приємній компанії мерців і потім опинився тут, — Реґулус пишався, що зміг сказати це абсолютно безтурботним тоном. — Я не пам’ятаю ніякого загробного життя, я… напевно, просто пройшов крізь час чи що.

Сіріус задумливо кивнув.

— Я теж.

— А ця штука… — додав він.
— Горокракс, — нагадав Реґулус.
— Горокракс лишився у смердючого Крічера? — уточнив Сіріус.
Після історії про роль Крічера у подіях, що призвели до смерті Сіріуса, Реґулус мусив погодитись, що певна «смердючість» старому ельфу притаманна.

— І якщо ми знищимо горокракс, то Волдеморт відкине копита? — припустив Сіріус.

Реґулус завмер.

— Ем… не знаю. Тепер він має тіло.

Сіріус зі Стеллою виглядали розчарованими.

— Знищити горокракс слід у будь-якому разі, — наголосив Реґулус.

— А як ти рознюхав, де він? — спитав Сіріус.

— Теж через Крічера, — і він розповів, як Лорд «позичав» у них домашнього ельфа. — На той момент я вже припускав, що в Лорда є саме горокракс.

— Як? — Стелла подалася вперед від цікавості.

— Бо Белла забагато тринділа. З нашої сімейки вони з Сіріусом найбільш самозакохані і дивитися далі власного носа їм нецікаво.

— Як пощастило, що ти взірець благочестя, — докинув Сіріус.

— Вона взагалі не помітила, що моє захоплення Лордом дещо, скажімо так, охололо і розбазікала, що в нього є якась там таємниця і він через неї безсмертний. Впевнений, що більше не знала й вона сама. Тож я став робити те, що й завжди.

— І що? — фанатично сяяла очима Стелла.

— Скніти в бібліотеці, — підказав Сіріус.

Розчарування Стелли було майже відчутне на дотик.

— Я знайшов тут у маєтку інформацію про горокракси. А ще я намагався докопатися до минулого Лорда і мені майже вдалося, а потім сталося те, що сталося. Але я майже впевнений, що він не чистокровець…

Сіріус закотив очі.

— Не здивуюсь, якщо ти суто через це в ньому розчарувався.

Реґулус ледве стримався, щоб знову не послати його.

— Я про те, що він початково заманював магів до себе ідеями, яким суперечить його власне існування. Хоча якщо так подумати, то в його випадку абсурдна заявочка, ніби маґлонароджені крадуть у нас магію, навіть правдива.

— Тобто? — здивовано кліпнула Стелла.

— Чорна мітка — це не просто «засіб зв’язку», як попервах заливав Лорд, — пояснив Реґулус. — По-перше, через неї він може насилати біль, який просто до смерті доведе, а по-друге, Мітка тягне з кожного трохи сили, як п’явка. Про її алгоритми дії я теж розкопав у нашій бібліотеці, в давнину наші предки і ще деякі найдавніші роди так васалів таврували.

Сіріус відкинувся на спинку дивана. Вони трохи помовчали.

— До речі, що з твоїм волоссям? — звернувся Сіріус до дочки, коли його погляд впав на неї.

— Пофарбувалась, — та знервованим жестом заправила світле пасмо за вухо.

Тобто вона ще й не білявка насправді. Реґулус навіть запідозрив, що вона й сама помітила свою схожість із Беллою і це надихнуло її змінити колір волосся.

— То ти тепер зробишся захисником бруднокровок та інших знедолених? — єхидно спитав Сіріус у нього.

Реґулус криво всміхнувся. Сіріус був ще тим лицемірним засранцем. Він не парився з приводу маґлонароджених, як решта шляхетних чистокровців, суто тому, що був переконаний у власній неперевершеності. В нього навіть думки не виникало, що хтось — байдуже якої крові — може зрівнятися з ним. Але й на права маґлонароджених йому було плювати, просто «тусовка Лорда» йому не подобалася більше. Він мав гарну чуйку на тих, хто намагатиметься обмежити його свободу, і вона, слід визнати, допомагала робити правильніші вибори в житті.

Реґулус перевів погляд на Стеллу. Ну а з галереї своїх дівчат, всіляких за походженням, Сіріус все одно вибрав багатійку Стівенсон з відповідними панночці манерами і зарозумілістю. Так само, як і всі в їхньому колі, вона вчилася магії задовго до 11 років, тож мала блискучу освіту і була «своя». Демократія чистокровців нерідко здувалася на особистому житті.

— Сіріусе?

— Що?

— Ґрим повертає тільки членів нашого роду.

Сіріус повернувся до нього, не розуміючи, до чого він хилить. Реґулус посміхнувся:

— Тепер ти не зможеш заперечувати, що тобі пощастило народитись Блеком.