Розділ 5 – Голубки

 Ранок настав швидко і несподівано. Юстина була стомленою, проте неймовірно щасливою. Але втома все таки дала свої плоди: вона переплутала корми, миски і навіть білизну не тим замочила. Батько цього не витримав і промовив:

 -Доню що з тобою? Ти погано себе почуваєш? В котре переплутала все.

Дівчина здивовано подивилася на батька, а той продовжив:
 -Ти не помітила того що курям насипала і що козі з коровою поскладала? І яйця де?

 -Ой батьку… Вибачте! Я певно не з тої ноги встала! Давай я тоді насіння переберу. – Вона схопилася з місця, але батько вимовив:
 -Ні, доню, ліпше я ввечері сяду і сам все зроблю, а ти йди он бабусі допоможи.

-Добре… – Дівчина розвернулася і пішла з саду в будинок.

 Бабусю звали Парасковія, було їй вже близько 60-ти. Низька, трохи повненька, але дуже добра жінка. І дуже любила свою внучку. Завжди переживала щоб вона лихого собі не наробила. Займалася вона в основному травництвом, збирала різноманітні трави в полях і лісах, і вміла ворожити. Її знали всі в селі і за його межами, та часто приходили за порадою. Комусь в особистому житті потрібна допомога, комусь в родині, а комусь в побуті. Питань було безліч і завжди вона знала відповіді. Інколи її із-за цього починали боятися і тому чуток було море.

 Жінка як раз збиралася в ліс за деревієм, коли побачила внучку. Та сказала:

 -Бабусю я піду з вами бо татко вигнав, сказав що я все попереплутувала і щоб йшла до тебе.

 -Добре доню. – Жінка тільки лагідно погладила внучку по голівці і продовжила, – У мене як раз є розмова до тебе.

 -Яка? – здивувалася Юстина.

 -Бери кошика і ходи. – Сказавши ці слова стара попрямувала до дверей які вели на двір, а дівчина худко схопила кошика, який стояв коло лави, і побігла за жінкою.

 Погода була прекрасна. Останні літні дні наповнювались солодким запахом яблук та груш, а сонце з радістю гріло всіх охочих. Поле, через яке вони йшли до лісу, засіяне пшеницею і просом, колихалося, немов хвилі. Золотисті, довгі, прямі промінчики росли з землі. Дивлячись на цю картину дівчину охоплював захват і відчуття безтурботності та спокою. Ніби малою дитиною бігаєш і граєш в хованки, і тільки чубчик видніє з цього потоку золота.

 Ось вони вже й до лісу доходили. Золотисті берега закінчувались і починалися зелені гущавини. Тут сонця було вже менше, але відчуття спокою все одно залишалося. Дівчина почала по дорозі збирати суницю, кропиву і згадала що бабуся хотіла про щось поговорити:

 -Бабусю, а що ви хотіли сказати?

 -А… Та бачила дещо в ночі. Двох голубок. Вони так мило під деревом тихо щебетали – Почала бабуся. – Чоловік гарний, але ж ти хотіла інде бути. Я підтримаю все що ти захочеш.

 -Ні рідненька! Ти ж знаєш що я до міста хочу, а ось цей Остап… Дивний він. Чи манить до себе. Та всі дівки шепталися!

 -Скажу що і він до тебе не байдужий — Відповіла стара. Вона знала все про всіх.

 Дівчина підозрювала це після всіх тих ніжностей що були. Або може це просто обман? Все одно її мрією був університет і навчання. Вона вже бачить як буде там ходити, вчитися і з скількома людьми вона познайомиться! Може і з хлопцями… Але ж є Остап. Але що той Остап? Поїде собі і буде панувати як і було.

 -Пташечко все буде добре… – Продовжила бабуся. – Він не поганий хлопець і чоловік. Але будуть у вас і перешкоди, і…

 -Бабусю досить…

 Жінка часто чула ці слова коли починала про таке говорити і вже звикла. Майже всі так реагують. Але Юстина була ще навіть не готова до факту про їхні стосунки тому що не розуміла що їй треба.

 Вони повернулися до дому, майже, ввечері, з повним кошиком добра. І біля тину на дівчину вже чекала подруга. Коли Уляна вгледіла дівчину то одразу побігла до неї:
 -Юстиненько, миленька моя, ходи на вечорниці! – Майже благаючи попросила та, – Заради мене. Посидиш трошки, а потім підеш.

 -Чого ти знову туди так рвешся? – Спантеличено спиталася Юстина.

 -Бо там Назар буде! І я б хотіла туди…

 Назар то такий парубок… Вродливий і сильний, але інколи вже надто самозакоханий. Проте Уляну це не спиняє і вона всілякими способами намагається добути увагу хлопця. І у неї це виходить…

 -Добре… Але останній раз. – Врешті-решт погодилася дівчина, – Тільки зажди я занесу речі.

 -Дякую! Ти найкраща! – Вона швиденько обійняла подругу і одразу відпустила щоб та хутчіш зробила все що хотіла, і вони пішли до хати вдови Євдокії, яка з радістю дозволила молоді посидіти у неї.

 -Мила, давай кошика мені, а сама йди. Тобі зараз це потрібно. – Промовила бабуся і протягнула руки аби забрати речі.

 -Дякую рідненька, я не надовго. – Відповіла Юстина відаючи речі і беручи подругу за руку. Вони попрямували до хати яка була майже в середині села.

 Поки дівчата йшли, вони обговорювала різні новинки які були на нещодавньому базарі у минулу середу, весілля яке було вчора і плани Юстини в місті. Але тут Уляна задала питання на яке найбільше хотіла почути відповідь:
 -Слухай… А у вас з Остапом щось змінилось? – З хитрістю в очах спитала та, помітивши чоловіка на горизонті. Він прямував їм на зустріч.

 -Уляна! Нічого у нас і між нами немає. Пусти.

 Несподівано і Юстина побачила чоловіка який бентежив її. Вони підійшли до нього і привіталися:
 -Добрий вечір, пане Остапе. – Радісно промовила Уляна дивлячись То на чоловіка, то на подругу.

 -Добрий вечір… – Тихо вимовила Юстина.

 -Добрий, дівчата, – Привітно і радісно промовив той, – а куди це ви йдете? – Він подивився на Юстину. Та також на нього дивилася. Дивилася поглядом який можна охарактеризувати словами: Що ти тут робиш.

 -На Вечорниці, хочете з нами? – Сказала Улянка. – Там стільки гарних дівчат буде. Точно на когось та й подивитесь.

 -Ну не знаю… А лебідка до кого йде?

“Лебідка значить, а казала що нічого” — хитро подумала Уляна і вирішила трошки їм допомогти:

 -А лебідка не знаю… Багато хлопців хотіли би бути з нею. Особливо Микола. Нещодавно, до речі, заходив. Такий роботяга! Допоміг відра поносити, клітку зробити, вишні позбирати, пса вимити, дрова наколоти. – Один словом почала плести стільки всього, що Микола сам би здивувався.

 -Он значить як… Бачу хлопці у вас тут не аби хто. – Чоловік випростався і продовжував посміхатися, хоча думав про те, щоб той Микола негайно виїхав з села.

 -Але знаєте. – Продовжила дівчина. – Юстина з радістю залишиться і розповість вам про все детальніше. – Уляна відпустила руку подруги і почала відходити від них.

 -Але ти ж сама просила щоб я з тобою пішла бо там Назар і ти боїшся… – Почала Юстина, проте подруга швидша за неї і вже кричала біжучи:
 -Я побігла!

 -Ну що ж поробиш… – Сказала дівчина.

 -То що то за Микола такий? Часто він тобі допомагає?

 -Та не вірте ви їй. Ніякий Микола до мене не приходить. Я невпевнена чи він взагалі молотка вміє тримати, не те що ним працювати.

 Вони засміялися. Поряд з ним Юстині було дуже добре, тому вона продовжила:
 -А ви що тут робите?
Вони попрямували дорогою до будинку Юстини.

 -Та вирішив прогулятися. Мушу скоро їхати до дому.

 -Далеко?

 -В Київ. Тому так, далеченько.

 -Он як… – В її голосі було чути нотки смутку. Хоча вона сама скоро мусить їхати звідси, але вона зможе навідуватися сюди на вихідних, а він ні. Але навіщо йому взагалі сюди повертатися?

 -А ти що будеш робити? Батькам допомагати? – почав розпитувати чоловік.

 -Ні, я в місто на навчання їду. Хочу вчителькою стати і дітей тутешніх навчати, – замріяно сказала та.

 -Нічого собі, – чоловік дійсно здивувався. Він думав що вона буде як всі сидіти тут і працювати на городах, тому і мріяв про те щоб забрати її до себе, показати світ і просто любити. Але цей діалог дав йому зрозуміти що вона може зробити це все сама.

 -А що я не можу це зробити? – Обурилася співрозмовниця.

 -Ні-ні! Що ти! Я думаю люди скажуть тобі велике дякую за те що ти відкрила школу для їхніх дітей. Зараз навчання дуже важливе.

 -І я так думаю. Хочу щоб діти вміли хоча б читати і писати… Вони тоді стільки всього дізнаються і зможуть відкрити! Можливо хтось з них в майбутньому зробить велике відкриття яке переверне весь світ! Але надіюсь це буде хороше велике відкриття. А можливо хтось з них буде великим і талановитим письменником!

 -Бачу тобі ця ідея дуже подобається, – Остап дивився на неї і посміхався. Йому подобалось коли Юстина так весело і жваво говорила.

 -Звичайно! Це мрія всього мого життя!

 -Тоді… – Вони підходили до будинку дівчини, – Я вірю що в тебе все вийде.

 Остап зупинився і Юстина повернулася до нього. Вони дивилися один на одного замріяним поглядом. Вони не хотіли прощатися, але мусили. Тому чоловік обережно підніс руку і ніжно погладив дівчину по щоці, а потім знову ніжно і легко поцілував її в лоба. Вона ж насолоджувалася кожним моментом, а коли він відійшов, вона швидко обійняла його. “Я більше його не побачу, тому…” – думала Юстина. Остап не очікував такого, але також обійняв її і ласкаво назвав “Моя маленька Лебідка”.

 За кадром:

 -Остапе чому ти завжди кличеш мене “Лебідкою”?? – Спитала Юстина.

 -Тому що лебеді утворюють одну пару на все життя, – Відповів чоловік цілуючи дівчину. – А якщо чесно то воно виникло само. Я просто побачив тебе і одразу “Лебідка”. Моя мила лебідка.

Тепер у мене є тг канал по цій історії – https://t.me/poduh_chasy