Епізод 5

—Як таке взагалі могло статися?

—Замовкни, Бінні!

—Що за дурень зміг підхопити простуду влітку?

Мінхо застогнав, прикриваючи лице ковдрою.

Він також не знав, він рідко хворіє. Як він умудрився зробити це серед літа, для нього також було загадкою.

—Що ти взагалі робив, щоб захворіти? — запитав Чанбін, схоже на злого, проте стурбованого батька.

—По-перше, будь ласка, тихіше, моя голова зараз вибухне. — відповів Мінхо, закотивши очі, — і по-друге, я не знаю, ти буквально мій сусід, я певний, що ти помітив, що я нічого не робив.

Це була правда. Він дійсно нічого такого не робив. Він не очікував захворіти, зустрічаючись цілий тиждень із сімома людьми, з яких ніхто не захворів, і майже не виходячи з дому,…

Насправді, це вже не мало ніякого значення, оскільки він уже захворів, повернути це неможливо. Він швидко погодився з фактом того, що йому доведеться провести в ліжку наступні декілька днів, почуваючись лайново.

—Я вважаю, що винні твої нічні подорожі з Джисоном! — звинувачував Чанбін. — Бачиш, це все через те, що ти тікав кожної ночі й не повертався годинами.

Технічно, Чанбін мав рацію. З минулого тижня, коли Мінхо та Джисон разом катались, це стало частиною їхнього щоденного життя, зустрічатись вночі і їздити, без особливого плану.

Джисон приходив до їхнього будинку майже кожного дня, як і інші хлопці, потім прощався і через шість годин, знову з’являвся перед їхніми дверима та навмисне сигналив, щоб дратувати Чана й Чанбіна.

Вони годинами їздили й говорили про будь що. Джисон був найбільш балакучим, тим, з ким Мінхо було комфортно й розслаблено, проте зрештою старший настільки звик до присутності Джисона, що почав також говорити більше. Він міг тільки зайти в машину й одразу ж почати розповідати про свій день, іноді говорив декілька хвилин без зупинок і Джисон слухав його з ніжністю.

І що робило цю ситуацію такою особливою для Мінхо, це факт, що він нарешті міг назвати Джисона своїм другом. Так, він вважав інших хлопців також друзями, проте з Джисоном, було щось особливе. Він був іншим, Мінхо ніколи не мав такого друга раніше. Він був у певному сенсі освіжаючим, чимось новим.

Він не відчував такого з того часу, як зустрів Момо. Вона стала його першим справжнім другом, тож це було абсолютно по новому для нього, але також захоплююче. Йому подобався такий вид дружби, коли двоє людей поступово пізнають одне одного. Спочатку, це було трішки незручно, але Мінхо відчував, ніби росте, як особа.

З Джисоном було так само. Вони мали незручний початок, тиждень потому було також незручно іноді, проте так же як і з Момо, це було захопливо. Кожного разу, як вони тусили, він знаходив щось нове й це було цікаво. Джисон був цікавою людиною. Мінхо подобалось пізнавати його й було неприємно визнавати, що він дуже чекав їхніх маленьких поїздок на автомобілі.

Іноді вони просто їздили кругами по околицям, іноді їхали в якісь випадкові місця, у яких раніше не були, іноді зупиняли машину і просто сиділи й говорили годинами. Також вони були в кожному можливому місті з їжею, які відчинені в цей час і куштували різні види шкідливої їжі.

Але тепер, він захворів, що означає відсутність поїздок із Джисоном. Принаймні на наступні декілька днів. Він знову застогнав, жалкуючи за себе.

—Ти не можеш звинувачувати Джисона, Бінні. — пробурмотів він.

—Я не звинувачую його, я звинувачую вас обох.

Мінхо зтягнув ковдру з обличчя достатньо, щоб Чанбін побачив його злісний погляд напрямлений на нього.

—Це може бути якась алергія на котів.

—Відколи це в тебе алергія на котів? — раптово вимовив Чан, запитливо дивлячись на Мінхо.

—У мене немає. — скиглив молодший, натягуючи знову ковдру на обличчя.

—Тож ні, Мінхо, це не може бути алергія на котів, — зітхнув Чан і сів на дивані поруч із Мінхо, простягаючи руку до його чола, — і враховуючи, наскільки сильний у тебе жар, сумніваюся, що алергія на кішок може бути причиною цього.

—Просто відпочинь, гаразд? — додав Чанбін.

—Я виглядаю, ніби можу зараз рухатись? — саркастично відповів Мінхо.

Він не почувався так цілу вічність. Його ніс забитий, голова розривається, він тремтить, але також і пітніє, у нього немає енергії і просто хоче спати.

—Я зроблю тобі чай, гаразд? — сказав Чан перед тим, як піти на кухню.

—Угу. — пробурмотів Мінхо.

Він намагався не заснути наступних десять хвилин, доки Чан не принесе йому чай. Чесно, він не те що б жадав цього, проте Чан уже хотів зробити для нього щось приємне, тому Мінхо не хотів засинати.

Він одразу ж випив чай, хоча й мав зачекати декілька хвилин, доки він охолоне. Варто зазначити, очікування вартувало того, з якоїсь причини, чай смакував у тисячу разів краще, коли хворієш.

—Ти залишишся на дивані? — запитав Чанбін.

Мінхо кивнув. Він знав, що буде краще зачинити себе у своїй кімнаті, особливо бути на своєму ліжку, але йому було дуже дуже тяжко. Залишитись на дивані, доки в нього не з’явиться хоча б трішки енергії, було чудовою ідеєю.

—Напишу іншим хлопцям, що не приходили сьогодні. — сказав Чан, дістаючи телефон, написав їхній невеличкій групі друзів.

—Ти можеш дати трішки серветок? Мій ніс справді дуже закладений. — попросив Мінхо Чанбіна.

—Секунду. — відповів молодший і зник на мить. Він повернувся з коробочкою серветок і поставив її перед Мінхо. — Тримай.

—Дякую. — пробурмотів Мінхо й підхопив серветку з коробки, щоб очистити свій ніс. Потім узяв одну з подушок на дивані і приблизив до себе.

—Розбудіть мене наступного тижня. — шепнув він перед тим, як заснути, це було єдине, чого він дійсно бажав на даний момент.

___________________________________

Кажуть, людина прокидається, коли за нею спостерігають, коли вона спить. Будь яка зміна середовища, може розбудити людину і якщо хтось дивитися на неї, її підсвідомість відчує щось, зміну.

Це трапилось із Мінхо. Він пам’ятає лайнове відчуття, і як пив чай, і як заснув. Він не пам’ятає що йому снилось, лише відчуває дивне відчуття, що хтось спостерігає за ним. Потім, він відчинив очі і зрозумів, що має рацію.

Дехто дивився на нього. Спочатку, це спантеличило, бо лице іншої було всього лише в декількох дюймах від нього, але воно було повернути догори дригом, тому на те, щоб зрозуміти, кому воно належить, пішов деякий час.

—Привіт. — сказала людина грайливо.

Звісно. Звісно це був він.

—Якого біса, Джисон? — застогнав Мінхо дивлячись на Джисона, котрий посміхався йому.

—Хтось уже казав тобі, що ти виглядаєш неперевершено сьогодні? — відповів молодший із самовдоволеною усмішкою.

Мінхо закотив очі.

—Замовкни.

—Ні, я серйозно, — продовжив Джисон, — я просто обожнюю твої темні кола під очима, а ті червоні тіні на носі — такий сміливий крок. — хіхікнув він на власні слова. — І твоя шкіра так сяє, звідки ти дістав блискітки?

—Це піт, мудак. — відповів Мінхо, зиркнувши на Джисона й молодший на мить виглядав трішки наляканим. Виявляється, Мінхо помилявся.

—Ну, я думаю, ти виглядаєш надзвичайно гарно. — знову всміхнувся Джисон.

—Заради бога, будь ласка, замовкни. — скиглив старший.

Потім його клацнуло.

—Зачекай, що ти тут робиш? Я думав, що Чан сказав вам сьогодні не приходити. — спантеличено запитав він.

—Ну, — захрипів молодший, — я залишив телефон на беззвучному й не перевіряв сповіщення, відтоді як проснувся, потім прийшов сюди й Чанбін роздратувався і сказав перевіряти телефон іноді. А я вирішив залишитись тут.

—Тож ти вирішив просто витріщатись на мене, доки я не прокинусь? — розсудливо спитав Мінхо.

—Так. — відповів молодший, тицяючи в ніс Мінхо, що змусило того сильно чхнути.

—Тримай серветку. — сказав Джисон вибачаючись, передаючи серветку з коробки.

—Дякую. — пробурмотів Мінхо.

Коли він закінчив чистити ніс, помітив, що Джисона більше немає поруч.

—Ти де? — слабко запитав він.

—Я тут! — крикнув молодший із кухні. — Я хочу зробити суп.

Будучи роздратованим усім, окрім Джисона, Мінхо ніколи не був більш вдячним у своєму житті.

Завжди, коли він хворів, Инджі балувала його, як могла. Вона завжди балувала його в будь якому випадку, проте коли він хворів, вона поводилась із ним ніби з королем. Вона клала його в ліжко, ще дитину, щогодини міряла йому температуру, давала ліки, а головне — завжди варила йому суп.

Саме тому, Мінхо одразу ж відчув тепло всередині, коли Джисон сказав, що приготує йому суп. Хоча він більше не живе з Инджі, у нього все ще є хтось, хто змушує відчувати, що деякі речі не змінились і не зміняться.

Доки він терпляче очікував на Джисона, він згадав, що сьогодні п’ятниця, а це означає, що завтра в нього танцювальні заняття з Момо і йому доведеться скасувати їх.

Він підхопив свій телефон зі столу й пошукавши щось у його контактах, зателефонував Момо. Він уже не міг дочекатися, коли він зможе покласти телефон назад після того, як від його яскравості голова розболілася ще більше.

—Що тобі потрібно?

Мінхо засміявся з останніх сил.

—Це так ти вітаєш твою найулюбленішу людину в цілому світі?

—Господи, скільки ти палив, твій голос звучить жахливо.

—Я не палив, Момо, я захворів. — хіхікнув він.

Він чув, як вона задихається на тій лінії.

—Чорт, ти в порядку? — стурбовано запитала вона.

—Так, так, не хвилюйся, це проста простуда, я скоро одужаю. — сказав він заспокійливо. — Тому я і телефоную, я не зможу завтра допомогти тобі з дітьми.

Йому не потрібно було бачити Момо, щоб знати, що вона закотила свої очі в забуття.

—О боже, ти не можеш залишити мене наодинці із цими монстрами, Мінхо вони вб’ють мене.

Мінхо не міг зупинити себе, щоб не засміятись знову.

—Ніііі, не хвилюйся, у тебе все вийде. Ти можеш попросити когось ще про допомогу, я певний, що Сан або можливо Ліса погодяться.

Момо голосно зітхнула.

—Я подумаю над цим. Я можу прийти навідати тебе? — запитала вона.

—Ох боже, ти дійсно зможеш? — захоплено відповів Мінхо. — Зачекай, насправді ні, ти також можеш захворіти.

—Тим краще, я зможу уникнути цих дітей завтра. — засміялась вона, надто захоплено ідеєю захворіти.

—В твоєму стилі. — сказав Мінхо.

—Скоро буду, люблю.

Мінхо посміхнувся.

—Я також тебе люблю. Бувай.

Він кинув слухавку й поклав телефон назад на стіл, майже кинувши його, підвівши погляд. Джисон стояв усього в декількох метрах від нього, тримаючи тарілку із супом.

—Чому ти просто стоїш там, ти налякав мене, — прохрипів Мінхо, — я хочу свій суп. — насупився він.

Джисон струсив головою, ніби повертаючись назад зі своїх думок.

—Пробач, я-я, — заїкнувся він, — я просто почув, що ти розмовляєш по телефону й не хотів турбувати тебе.

Це було смішно, Джисон ніколи не заїкався, принаймні не останніх декілька тижнів, як Мінхо його знає.

—Ти б не турбував мене, я говорив із Момо. — пояснив Мінхо.

Джисон сів поруч із ним, передаючи йому тарілку супу.

—Обережно, гаряче.

—Дякую. — шепнув Мінхо перед тим, як сьорбнути суп найбільш неприємним способом, який тільки існує.

—Я піклуюсь про тебе лише тому, що тобі погано. — сказав Джисон.

—Ну, тебе тут взагалі не повинно було бути, тому якщо ти роздратований, це твоя справа. — хихикнув Мінхо.

Суп не був таким чудовим, як його робила тітка, більше мабуть тому, що Инджі завжди повністю робила його самостійно, а цей був із магазину. Насправді, це не сильно турбувало його, бо це все ще пречудово смакувало.

—Момо це та дівчина з якою ти тоді зустрічався? Тоді коли я підвозив тебе до Їдальні Лі? — раптово сказав Джисон?

Мінхо кивнув, дивуючись що Джисон усе ще пам’ятає це.

—Так, ми з нею також проводимо заняття з дітьми щосуботи. Я телефонував їй щоб скасувати наші плани на завтра.

—Зрозумів. — відповів молодший.

Було щось дивне, тон, яким Джисон сказав це. Мінхо не міг здогадатися, чому це прозвучало для нього так дивно, але він вирішив, що занадто хворий, щоб звертати на це увагу, або, можливо, Джисону просто не була цікава ці інформація. Він не міг винити його, у цьому справді не було нічого цікавого.

—До речі, пробач. — перепрошував він молодшого, який подивився на нього, ніби той тільки що сказав найдурнішу річ у світі.

—За що у світі ти вибачаєшся тепер? — підвів він брови.

—Що я захворів, — відповів Мінхо, знову сьорбаючи трішки супу, — ми не зможемо їздити в наші поїздки наступний тиждень.

Лице Джисона пом’якшало.

—Не вибачайся за таке. Ти все ще можеш писати або телефонувати мені, якщо в тебе будуть проблеми зі сном. Або краще, ти можеш насправді відпочити наступних декілька днів.

—Гаразд. — пробурмотів Мінхо.

—Ти дійсно вибрав не найкращий час, аби захворіти.

Мінхо зацікавлено глянув на Джисона.

—Ти про що?

—Завтра перше вересня, це початок місяця мого дня народження, а це означає що ти повинен одужати до чотирнадцятого вересня. — із суворістю пояснив Джисон.

Мінхо відчинив рот від несподіванки.

—Ох, дійсно.

—Не кажи мені, що ти забув. — розчаровано сказав Джисон, хоча Мінхо був певний, що це не було всерйоз.

—В свій захист скажу, що ти не говорив мені до цього, коли в тебе день народження. Ти лише згадував, що тобі буде 21 в наступному місяці коли ми вперше тусили разом.

—Гаразд, добре, вибачення прийняті. — обурився Джисон.

Мінхо підхопив подушку біля себе і грайливо вдарив нею Джисона.

—Хей! — верещав молодший, — Ти ж хворий! Я впевнений, що хворі люди не повинні бути жорстокими щодо таких милих людей, як я.

—Тоді перестань бути набридливим. — Мінхо схрестив руки. — Дякую за суп, до речі.

—Завжди будь ласка. — Гордо посміхнувся Джисон, — Мене б не кликали шефом Ханом просто так.

—Ніхто не називає тебе так.

—Уяви, що хтось це робить.

—Гаразд, — сказав Мінхо, — тепер розкажіть мені, шефе Хан, що ще ви можете приготувати, окрім цього смачного готового супу?

Джисон засміявся.

—Насправді, багато всього. Я можу приготувати пасту, іноді яйця, також я непоганий у приготуванні чаю, який ти вже куштував, у дуже гарні дні, можу приготувати панкейки, що ще? — думав він, — Я ще можу приготувати все, що виготовляють у магазинах напівфабрикатів, коли єдине, що залишилось зробити, це покласти в мікрохвильову піч.

Мінхо хіхікнув.

—Просто слухаючи тебе я зголоднів, хоча я тільки що їв, — жартівливо сказав він.

—Бачиш, я дійсно видатний. — засміявся Джисон.

—Також, — додав він, — оскільки ми вже заговорили за дні народження, коли твоє?

—І хто тепер поганий друг? — самовдоволено промовив Мінхо. — 25 жовтня. — відповів він одразу після того, як зловив погляд від Джисона.

—Цікаво, — наспівував Джисон, — як у Кеті Перрі.

—Замовкни. — засміявся Мінхо, легко вдаривши Джисона по плечу.

Тільки тоді він зрозумів, що задарма турбував Момо щодо хвороби, не помітивши, що Джисон уже тусить із ним.

—Хей, ти впевнений, що хочеш тут бути зараз? Ти також можеш захворіти. — сказав Мінхо, трішки хвилюючись за молодшого.

Джисон струсив головою.

—Ні, зі мною все буде добре, повір мені. Крім того, мені подобається складати тобі компанію. Також, ти виглядаєш лайново, йди сюди.

Мінхо хотів кинути на Джисона потворний погляд, проте зрозумів, що молодший мар рацію. Він дійсно почувався лайново що означає, що виглядає відповідно. Він підсунувся ближче до Джисон, як той і просив.

Джисон підхопив ковдру, котра ледь накривала Мінхо й міцно обернув його нею. Потім узяв подушку, котрою Мінхо бив його до цього й поклав її біля його голови.

—Ось так. Тепер ти готовий. — сказав він поправляючи ковдру так, щоби було видно лише голову Мінхо.

Мінхо не міг не помітити ще одне тату Джисона на його вказівному пальці. Як до біса він міг не помітити її раніше?

—Хей, Джисон.

—Так?

—Пам’ятаєш, тоді в машині, ти згадував, що в тебе багато тату?

Джисон хмикнув.

—Хочеш побачити їх?

Мінхо кивнув.

—Гаразд, — він підсунувся ближче до Мінхо й частково поклав подушку собі на плече, щоб старший міг спертись на нього головою. — Ти вже бачив птаха. Ще ось тут є одна. — він підняв руку, показуючи Мінхо тату на його пальці. — Це скрипковий ключ, знаєш, бо я люблю музику. Трішки банально, але мені подобається. — м’яко розсміявся він. Також одна ззаду на голові. — сказав він, відсовуючи волосся, щоб Мінхо міг побачити тату. — У Чана й Чанбіна є подібні, якщо ти помітив.

Мінхо не помітив.

—Ще є одна на стегні, але я не буду роздягатись для тебе. — дражливо сказав він.

Мінхо закотив очі.

—Ти хочеш робити їх більше в майбутньому? — запитав він.

—Звичайно, я саме буду робити нову в найближчих декілька тижнів насправді.

—Справді? — Мінхо припідняв брови. — Що будеш робити?

—Секрет. — таємниче відповів Джисон. — Ох, не сумуй, ти побачиш її скоро. — сказав він, коли побачив, що Мінхо надувся.

—Добре. — сказав старший, повертаючи голову на плече Джисона.

Раптом, він відчув, як рука Джисона пройшлась поміж його волосся.

—Твоє волосся в повному безладі, краще прийми душ, коли будеш здатний на це. — запропонував молодший і поправив рукою волосся Мінхо.

Мінхо заскиглив від втрати дотику. Він не хотів, щоб це закінчувалось. Боже, він дійсно втрачав глузд, коли грались із його волоссям. Якби йду зараз не було так лайново, він мабуть не переймався через це, проте зараз, він дійсно хотів цього. Він схопив руку Джисона й поклав її знову на свою голову.

—Продовжуй, це приємно. — сором’язливо шепнув він.

Джисон м’яко засміявся, проте продовжив гратись із волоссям Мінхо.

—Я вже казав це багато разів, але ти дійсно схожий на кота.

—Ні, я мені просто погано. — пробурмотів Мінхо.

—Як скажеш.

Мінхо вирішив перестати говорити та зосередитись на тому, як приємно рука Джисона проходить у його волоссі. Він був здивований, що Джисон погодився робити це при тому, що казав наскільки брудне й жире волосся Мінхо. Це змусило Мінхо почуватись трохи неприємно, проте тепер, це було проблемою Джисона.

Саме тоді, коли він відчув, що закриває очі, двері відчинились і Джисон здригнувся, відпускаючи Мінхо.

—Привіт!

Мінхо підвів погляд і побачив Момо, котра стояла перед ними з величезною посмішкою на обличчі.

—Ти прийшла! — сказав він захоплено.

—Звісно прийшла! — посміхнулась вона, — І милий, ти виглядаєш жахливо. — сказала вона й підійшовши ближче потрясла його волоссям

—Я знаю Момо, таке буває, коли люди хворіють.

—Я б обов’язково обняла тебе, але від тебе трішки смердить, тим більше ти вже замотаний у ковдру наче буріто. — засміялась вона.

—Я обійму тебе наступного тижня, обіцяю. — радісно відповів Мінхо.

—Зачекай, це новий кроп топ? — запитав він, коли помітив, що на Момо був рожевий кроп топ. Він ніколи не звертав увагу на те, що люди одягають, проте Момо завжди носила одні й ті ж три образи, тому було не важко помітити, що на ній було щось нове.

—Так, я купила його вчора! — гордо промовила вона, — Мило, справді?

—Наймиліше. — посміхнувся Мінхо.

—Я- ух, я мабуть уже піду.

Міно повернув голову вправо, майже забувши, що Джисон сидить одразу біля нього.

—Зачекай, тобі не обов’язково йти. — намагався старший затримати його.

—Ні, я просто згадав, що в мене залишились деякі справи. — випалив Джисон і якби Момо не стояла біля них, Мінхо точно сказав би йому, що це звучить як брехня, проте він вирішив нічого не казати про це.

—Тоді гаразд. — сказав він.

—Дідько, вибач, — раптово вибачилась Момо, — так невиховано, мені варто представитись, мені дійсно шкода. — вона протягнула руку Джисону, — Я Момо, приємно познайомитись. — сором’язливо посміхнулась вона Джисону.

Це змусило Мінхо трішки посміхнутись, те наскільки ніяково Момо інколи поводиться серед людей веселило його. Не те що б він сильно відрізнявся, але все ж.

Але Джисон не посміхався, він серйозно глянув на Мінхо, що достатньо збентежило його.

Джисон кивнув на привітання Момо.

—Я Джисон. — відповів він, без жодної емоції.—Я вже піду. — повернувся він до Мінхо.

—Гаразд. Дякую, що склав мені компанію. — м’яко промовив Мінхо, знову змушуючи Джисона посміхнутись.

—Без проблем. — відповів молодший. — Бувайте.

—Він милий. — шепнула Момо, коли Джисон зачинив двері.

—Дійсно? Ти так вважаєш? — здивовано запитав Мінхо.

—Ну, серед нас гей тут ти, тож як вважаєш?

—Я маю на увазі, я думаю. Він мій друг, я не знаю. — Мінхо знизав плечима.

—Я не питаю чи не хочеш ти одружитись на ньому й завести більше котів із ним, я питаю чи вважаєш ти його милим. — скаржиться Момо.

Мінхо замислився на мить.

—Мабуть так, він непогано виглядає.

—Мені подобається синє волосся, завжди хотіла пофарбуватись у синій. — сказала Момо.

—Чому ж ти не зробила цього, недотепо? — глумився з неї Мінхо.

—Бо я занадто сором’язлива для такого, — відповіла вона, — крім того, ти не можеш звинувачувати мене зі своїм вічно коричневим волоссям, єдине, що ти змінював, це фарбувався на тон світліше.

Момо не помилялась, він ніколи не наважувався пофарбувати волосся, як би спокусливо це не здавалося. Тільки іноді перед танцювальними виступами використовував різні спреї, котрі зникали вже наступного дня.

—Тоді, — промовив він, — давай укладемо договір.

—Який договір? — підозріло запитала Момо.

—Ми вдвох пофарбуємо волосся, коли мені не буде погано.

Момо на мить витріщалась на нього, обираючи що сказати.

—Угода. — самовдоволено усміхнулась вона.

Мінхо всміхнувся у відповідь.

—Добре.

—Боже! — раптово крикнула Момо, змушуючи Мінхо здригнутись. — Привіт малюче, ох, я не бачила тебе так довго. — підхопила вона Дорі, котрий був біля її ноги.

—Я так сумувала за тобою. — сказала вона підвищеним голосом, ніби розмовляючи до дитини.

—Чому ти більше щаслива побачити кота ніж мене? Ти тому вирішила навідати мене? — застогнав Мінхо, натягуючи ковдру ближче до обличчя.

—Правильно. — відповіла Момо, цілуючи Дорі в голову.

—Ти вже вирішила, що будеш робити завтра? — вирішив Мінхо змінити тему.

—Насправді, так. — кивнула вона у відповідь, — Я просто зроблю все сама. Не буду кликати нікого на допомогу, маю на увазі, можливо навчання цих дітей допоможе мені, розумієш? Можливо мені стане легше робити все самій. Гадаю, я достатньо відповідальна.

Мінхо не міг повірити своїм вухам.

—Вау, окей, це щось….нове?

—Насправді я збрехала, мені занадто страшно спілкуватись із кимось, що я краще просто зроблю все сама, ніж буду турбувати людей, з якими я ледь говорила. — зізналась вона.

Це було більш схоже на неї. Мінхо не міг не засміятись.

—Як нам вдалося подружитися одне з одним, ми обидвоє безнадійні.

—Чувак, я не знаю. Але я щаслива, я вдячна, що можу назвати тебе моїм найкращим другом. — щиро сказала вона.

Мінхо зробив лице, повне огиди.

—Ой, відколи ти стала такою банальною?

—Тобі пощастило, що ти зараз хворієш, інакше я б одразу тебе вдарила. — погрозливо сказала вона.

—Ні, єдина причина чому ти цього не зробила це те, що ти зараз тримаєш мого кота. — відповів Мінхо.

—Можливо. — хмикнула Момо.

___________________________________

Момо залишалась із Мінхо наступні декілька годин, розважаючи його. Вона вирішила піти, коли Чан і Чанбін почали готувати вечерю, а вона не хотіла турбувати їх, хоча всі троє хлопців вмовляли її залишитись на вечерю.

Щодо Мінхо, він одужував майже тиждень. Його висока температура пішла вже за три дні, проте його ніс усе ще був забитим та і із силами в нього було так собі. Він цілий тиждень сидів вдома, відпочивав у ліжку і приймав ліки. Також він розмовляв із тіткою по телефону, заспокоюючи її що все буде добре і їй не потрібно приходити.

Тому що він не міг бути на поїздках із Джисоном, вони вирішили телефонувати одне одному, якщо не зможуть заснути. Це насправді не було потрібним, бо Мінхо досить швидко засинав до десятої вечора.

Після тижня, проведеного вдома, він почувався краще, за що був вдячний. Він терпіти не міг нічого не робити, і з нетерпінням чекав того дня, коли зможе повернутися до танцювальної студії та тренуватися.

Проте, з’явилась нова проблема. День народження Джисона. Залишився лише один тиждень, а в нього не було жодних думок, щодо подарунка.

Мінхо застогнав, викресливши зі списку ще одну дурну ідею.