Розділ 5

«Потрібен час, щоб відсутній набув свого справжнього вигляду в наших думках. Після смерті він набуває чіткого контуру, а потім перестає змінюватися».
– Колетт.

Через кілька днів знайти її знов можна було в каравані. Не типова погода для британського літа, йшов сильний дощ, через що місце виглядало ще більш депресивним, ніж було раніше, волосся Герміони скаженіло й кучерявилося від вологості. Двері були відчинені;  вона пірнула всередину з деяким полегшенням, тремтячи:  “Северусе?”

– Туто.

Вона пішла за його голосом вузькою кухнею в маленький простір у кінці коридору, звідки відкривалися троє дверей. Перша виявилася своєрідною ванною кімнатою, ледь достатньою для душової кабіни, раковини та туалету.  Двері прямо навпроти неї вели в спальню; двоспальне ліжко заповнювало більшу частину крихітного простору буквально від стіни до стіни, місця було достатньо для комода та вузької шафи з одного кінця, а на невеликій поличці над ліжком стояли книга, лампа та пляшка води. Остання кімната, ймовірно, колись була іншою спальнею; тепер уздовж стін від підлоги до стелі стояли книжкові полиці, на кожній була встановлене ​​поруччя, щоб книжки не падали під час руху трейлера, а на підлозі стояли ящики з книжками.  Снейп глянув на неї з ледве глузливим виразом.

  – Спробуйте стриматися, міс Ґрейнджер, – протягнув він.

Не звертаючи уваги на сарказм, вона зацікавлено вивчила найближчі заголовки. Наскільки вона могла судити, книги були згруповані більше за розміром, ніж за жанром, і виявилися еклектичною сумішшю текстів на різноманітні теми як про маґлів, так і про чарівників, а також велику кількість художніх творів. Судячи з пошарпаного стану, всі вони були куплені вже вживаними, з побачених не було жодної нової книги. Подивившись на інші кімнати, вона повільно похитала головою: “Чому ви так живете?”

Він повільно випростався: “Як так?”

– Ну, по-перше в трейлері. Це не зовсім розкішно, чи не так?

– Ви забуваєтеся, – стримано відповів він, – Я фактично мертвий уже майже десять років. Навряд чи моя постать могла забродити в Ґрінґоттс і забрати гроші зі свого сховища, чи не так? І я не особливо багатий. Крім того, це переваги мобільності.

Професор мав рацію, і вона підозрювала, що образила його, критикуючи будинок. Її власною квартирою не було чим похвалитися: “Ні, гаразд. Але ви могли змінити його, щоб принаймні було не так тісно”.

– Нащо? – запитав він байдужо. – У мене все одно майна небагато. Цього достатньо для моїх потреб.

Відчувши, що це розмова, яку вона не виграє, дівчина здалася: ” Гаразд, вибачте.”

Снейп знизав плечима, наче це не мало значення, і змінив тему: “Кави?”

– Будь ласка, – вдячно відповіла вона. – На вулиці похолодало.
Він не відповів, але як тільки вона сіла у вітальні з напоєм, він відкрив шафу й прихопив обігрівач, підключив його до розетки на стіні та поставив на стіл. Герміона знала, що краще не дякувати йому за цей жест;  він би лише проігнорував це або зробив би зневажливий коментар: “А як ви взагалі отримуєте електрику в домі?”

– Незаконно, – спокійно відповів він. – Я під’єднався до запасів для караванів. І сумніваюся, що ви прийшли сюди, щоб критикувати мій спосіб життя.

Прийнявши докір, вона похитала головою: “Ні. Я прийшла сказати вам, що Мінерва погодилася поговорити з нами обома наступного тижня”.

– Де?

– Моя квартира. Нейтральна земля.

– Годі й повірити, – пробурмотів він. Не звертаючи уваги на це, вона простягла йому аркуш паперу з часом і адресою.  Він прочитав його і без коментарів поклав до кишені.

Оглянувши кімнату, приділивши більше уваги речам, які вона не помітила під час попередніх візитів, Герміона була вражена, побачивши сумку для ноутбука на підлозі під столом: “У вас є комп’ютер?”

– І телевізор, як ви помітили, – єхидно відповів він. – Пам’ятаєте, я напівкровка. Мене фактично виховували як магла.

– Так, але комп’ютер, – тихо прокоментувала вона.

Снейп знизав худим плечем: ” Інтернет — доволі корисне джерело новин. І можна побавити час”.

– Й правда. Що ви робите цілими днями? – запитала Герміона з цікавістю. Їй було важко заповняти відпустку; якби вона не працювала, то через місяць збожеволіла б від нудьги, і ох як вона сумнівалася, що Снейп краще справляється з бездіяльністю.

– Дивлюсь телебачення, слухаю радіо. Комп’ютер. В основному читаю.

– Вам не нудно?

– Не дуже. – він замовк, дивлячись на неї, а потім перевів погляд на стіну. – У мене було більш ніж достатньо хвилювань для кількох життів. Тиша і спокій — це як… щось на зразок полегшення. Було, – додав він, сердито дивлячись на неї. Герміона стримано кивнула. Зрозуміло, що йому було нудно. Після такого довгого «захоплюючого» життя, безсумнівно, було важко звикнути до того, що йому нічого робити. І раніше він згадував, що йому не подобається тиша, бо вона не дає йому можливості уникнути роздумів на неприємні теми.

Пам’ятаючи про це, Герміона змінила тему, запитавши про одну з книжок, які побачила в іншій кімнаті. Розмова почала переходити від теми до теми;  Снейп був навіть більш книжним хробаком, ніж вона. Міона могла б розмовляти з ним годинами, не набридаючи, але поки він готував їм ще одну чашку кави, Зіллєвар раптом зашипів і впустив кухоль. Злякавшись, вона подивилася на нього й побачила, що він смиренно дивиться на розбиту чашку, машинально потираючи ліву руку;  його пальці сіпалися, і вона закусила губу.  Мабуть, це один із епізодів, про які він їй розповідав. Не знаючи, що й робити, вона остовпіла на місці, бачивши, як його пальці зводилися судомами й болюче скручувалися.  Герміона невпевнено дивилася, поки він не обернувся: “Я хотів би, щоб ви пішли зараз, будь ласка”, –  лунув його напружений голос із ноткою болю.

– Чи можу я чимось допомогти? – тихо запитала Герміона. Він різко похитав головою і, здавалося, пошкодував про це, на мить піднісши руку до скроні.

– Ні. Просто йдіть.

– Северусе…

– Я сказав, забирайтеся звідси! – огризнувся він скрегочучи зубами і змушуючи себе залишатися стояти з прямою спиною та вдавати, що нічого не відбувається. Але тремтіння посилювалося. Втямивши, що з її перебування тут нічого доброго не вийде, дівчина почимчикувала до дверей. Снейп явно не хотів, щоб вона це бачила, і вона не має права його звинувачувати; крім того, він би оскаженів через свою безпорадність.

– Гаразд, я йду.

Збираючись додати, що він повинен подзвонити, якщо йому щось знадобиться, вона проковтнула слова поглибше. Бережи дихання, Герміоно. Він не подзвонив би, навіть якби помирав.

– Побачимося наступного тижня.

У невеличкий власній вітальні вона ходила туди-сюди, за нього кидало в жар. Без сумніву, це було марною тратою часу; він би сміявся з неї, якби знав. Герміона пригадала розчароване бліде обличчя; знає ж, що він ненавидить відчувати себе слабким у будь-якому відношенні, і це, мабуть, жахливо страждати від виснажливої ​​хвороби, коли йому ще не було й п’ятдесяти – все ще відносно зелений навіть за маґлівськими стандартами, і молодий для чарівника, який міг би з упевненістю розраховувати побачити два століття.

Власне, а він може? Навіть без цієї хвороби, яка могла виявитися смертельною, а могла й ні, у нього було нелегке життя. Думаючи про жорстоке поводження, яке зазнавало його тіло протягом багатьох років – і для кожного випадку, Герміона була впевнена, що були десятки набагато гірших – вона сумно міркувала, чи досягне він нормальної тривалості життя, і дійшла висновку, що то малоймовірно. Гірше було те, що він це усвідомлював. Професор свідомо й охоче пожертвував своїм здоров’ям і будь-яким шансом на нормальне життя. Єдина умова, яку він поставив, було те, аби ніхто інший не знав. Вона навіть уявити не могла, яка сила потрібна для цього.

І за це він заплатив дуже дорого. Герміона думала про власні переживання під час війни та про переживання своїх друзів. Ніхто з них не вийшов неушкодженим; всі вони мали психологічні й фізичні травми. І жоден із них не постраждав навіть від невеликої частки того, що Северус переживав протягом багатьох років; шкода його психічному здоров’ю має бути гіршою, ніж фізичні травми, які він наразі мав. Вона й поняття не мала, як він вижив;  не тільки вижив, але й здавався – принаймні зовні – відносно нормальним.

Він заслуговує кращого, ніж це. З самого початку Снейп наполягав, щоб Албус нікому не розповідав про те, що він робить і чому. Він не хотів бути героєм, він не хотів подяки – винувато визнала Герміона, бо сумнівалася, що він би її отримав, – але безперечно, Зіллєвар заслуговував на більшу винагороду, ніж лежати самотньо і хворо в крихітній кімнаті. Сидіти в пошарпаному каравані у світі недоумків, які б з радістю вбили його на місці. Вона суворо наказала собі не плакати; якщо йому доводиться таке терпіти, то найменше, що вона могла зробити, це не розвалитися через потік своїх відчуттів.

За іронією долі, з огляду на всі його нинішні проблеми, зараз він насправді виглядав краще, ніж десять років тому.  Безсумнівно, його неприємний зовнішній вигляд був частиною його захисних механізмів або якимось дивним способом покарати себе. Дівчина уявила його таким, яким він був зараз, і порівняла зі своїми спогадами про свого вчителя зілля, вдумливо перераховуючи основні відмінності. Снейп ніколи не буде привабливим й за тисячу років, але зараз він виглядав краще, ніж будь-коли;  ба, очевидно, був у гіршому стані здоров’я.

Іронія іноді буває сракою. Без сумніву, він знав це краще за всіх.

Наступного дня вона зрання поспішила назад до каравану, не маючи змоги більше залишатися осторонь. Герміона міркувала про те, аби просто зателефонувати й залишити повідомлення, але не пропустила повз нього навмисну ​​відмову відповідати через суцільне протиріччя. На її полегшення, він був надворі, розвішував чисту білизну на шнурку, прив’язаному між караваном і зарослим кустарним деревом; тіні під його очима були глибшими, він рухався напружено, але здавалося з ним усе гаразд.

З цікавістю вона глянула на одяг, який він розвісив; все той самий маґлівський одяг, який бачила раніше, джинси та футболки, усе з ознаками зносу. Доволі дивно, що він носив такі пошарпані речі. За мить Герміона зрозуміла, що ще дивніше те, що він займався пранням. Так, вона й сама віддала перевагу одягу, очищеному вручну, а не магією, але зараз й не могла пригадати, щоб бачила, як він користувався магією відтоді, як знову зустрілася з ним. Ця думка змусила її затремтіти; якщо він втратив її? Це було можливо, може навіть ймовірно.

– Привіт, – привіталася вона настільки нейтрально, наскільки могла. Він лише буркнув у відповідь, зосереджуючись на тому, що робив;  Герміона придивилася до нього уважніше й помітила, що професор намагається уникати використання лівої руки. Знаючи, що краще не пропонувати допомогу, вона дочекалася, поки той закінчить, перш ніж піти за ним усередину, і лише згодом тихо запитала: “З вами все гаразд?”

Він знизав плечима: “Як ніколи. Цього разу було не так погано”.

– Чи багато чарівників перуть одяг вручну? – спитала вона, намагаючись підійти до теми бодай з певним ступенем тонкості.

– В мене не було можливості дізнатися, – повільно відповів він, кидаючи дивний погляд, здавалося, спантеличений; Ґрейнджер мусила визнати – це було дивне запитання навіть для неї.

Так багато тонкостей.

– Ну, мені здалося, що я не бачила, щоб ви користувалися магією відтоді, як ми познайомилися. Ваша паличка була зламана в Халупі…

Його очі розплющилися від усвідомлення: “Я замінив її через кілька днів”, – коротко відповів він. – “Не маю наміру залишатися беззахисним. І моє використання магії взагалі-то не ваша справа”.

– Можливо й ні, але після війни ми всі надто звикли до тих речей, які можуть статися внаслідок тривалого стресу чи травми, – сказала вона, намагаючись не натикнутися на його гнів. Однак чоловік, здавалося, був роздратований цим натяком.

– Не те, щоб я мав вам пояснювати, але виконання домашніх справ по-маґлівськи скорочує час і нагадує мені, що я зовні маґл. Запевняю вас, якби я втратив свою магію через стрес чи травму, таке б сталося задовго до кінця війни. І я навряд чи погодився б повернутися до Гоґвортсу – магічної школи –  викладати магічний предмет, якби мене понизили до статусу Сквіба, – він глузував з неї та кинув спопеляючий погляд презирства.

Герміона спокійно кліпнула, не звертаючи уваги на те, що він щойно сказав першосортну думку: “О, і звісно, ​​ви така чесна і відкрита людина, що я повинна в це сліпо повірити?” –  запитала вона так саркастично, наскільки наважилася. Вираз його очей змінився, але перш ніж вона змогла це усвідомити, дівчина опинилася в лещатах зв’язаного тіла. Не маючи змоги поворухнутися чи навіть моргнути, вона втулилася на нього. Про себе вона була вражена, хоч і неохоче. Герміона навіть не побачила, як Северус витягнув чарівну паличку і спрямував на неї. Він усміхався, з явними веселощами на обличчі.

Після довгої миті насолоджування видовищем, він недбало клацнув кінчиком чарівної палички й відпустив її:  “Задоволені?”

Зиркнувши на нього, вона коротко кивнула, роздратована й збентежена: “Звідки взяли чарівну паличку?”

– Олівандер, звичайно. Він усе ще найкращий майстер чарівних паличок. Дванадцять дюймів, горобина та серцева струна дракона, –
він розмислено споглядав тонку деревину. – Вона мені більше підходить, ніж стара.

– Ви наклали Забуттятус на Олівандера?

– Зрозуміла річ, інакше він би побіг повідомляти орден про мій візит.

– Не здається мені, що це було чинно.

Він закотив очі: “Позбавте мене вашої щирої чутливості, міс Ґрейнджер. Я міг би вбити його, та я заплатив за чарівну паличку”.

Насупившись, вона на деякий час замовкла. Багацько часу пройшло відколи вона бачила, як Снейп використвує магію; Ґрейнджер ніколи не бачила, щоб хтось так швидко діставав паличку. І здавалося, він все ще був майстром невербальних заклинань. Його рефлекси, мабуть, не притупилися спродовж років. Справді й не дивно, що він пережив війну, Снейп все ще був дуже небезпечною людиною.

Коли вона знову підвела очі, він уже гортав сторінки книги. Вона не бачила ані назви, ані автора, але здивувалася тому, що він був у окулярах для читання. Якось своєрідно вони йому підходили.

– Ви вирячитеся, – повідомив він, не підводячи очей.

– Вибачте. Не знала, що ви носите окуляри.

– Велика кількість отрути рептилій впливає на зорові нерви, – пробасив професор, перегортаючи сторінку.  Приголомшена явною логічною хибою, їй знадобилася мить, аби усвідомити сказане; укус змії також вплинув на його зір.

– Чи можна це виправити?

– Не самому. Можливо, цілитель міг би щось зробити, але носіння окулярів для читання для мене не є незручністю; у всякому разі вони мені потрібні лише тоді, коли я втомився. Пошкодження незначне і не посилиться, принаймні до старості…  якщо припустити, що я проживу стільки. Навряд чи це варте зусиль.

– А коліно?

Він знизав плечима, відклавши книжку й окуляри: “Ні. Стільки часу пройшло, суглоб вже частково зрісся. Якщо не вважати щось драматичне, наприклад видалення та відновлення кісток на нозі, нічого не можна зробити. Воно не болить. Суглоб достатньо рухливий, щоб я досі міг легко підніматися сходами та керувати автомобілем. Знову ж таки, гадаю, не варто намагатися його лагодити.

– Я очікувала, що ви будете зліший через таке питання, – сказала вона, не замислюючись.

Снейп виглядав ледь потішним: “Минуло майже десять років, міс Ґрейнджер. Люди змінюються. Я мав багато часу, аби подумати про те, що зі мною трапилося; запевняю вас, якби ця зустріч відбулася хоча б п’ять років тому, ви б дай Боже ноги, та чорт колеса подалі звідси. Посттравматичний стресовий розлад дає про себе знати.

Це, мабуть, і правда, припустила дівчина. Усі вони були зовсім іншими після війни; для усунення таких жахливих наслідків потрібен час: ” Повернемося до того, що люди змінюються. Ви сказали, що нова чарівна паличка підходить вам більше, ніж стара?

Він кивнув: “Я користувався нею з одинадцяти років; тоді вона мені добре підходила, аніж коли я подорослішав. Ті з ваших друзів, які зламали чарівні палички, побачать, що нова паличка здається сильнішою та ще більш  ефективнішою за стару. Те, що підходить людині в дитинстві, дуже рідко підійде їй у дорослому віці. Є багато аспектів магії, які змінюються з часом, коли відьма чи чарівник дорослішають; іншим прикладом може бути Патронус. Не всі зберігають той самий Патронус на все життя”.

– Але ваш не змінювався, – сказала вона, не задумуючись, і проклинала себе за те, що згадала про спогади.
Всупереч її очікуванням, він не виглядав сердитим чи засмученим, лише задумливим.

– Так, дуже довго, – тихо погодився Северус. – Обставини були… дещо винятковими.

Він вагався, то дивився на неї, то відводив погляд, сперечаючись сам із собою; нарешті він видихнув і продовжив ще м’якше: “Тим не менш… навіть такий, як я, може змінитися.”

Вона кліпала очима: “Ви хочете сказати, що ваш патронус змінився? Це вже не лань?”

– Вже ні.

– Але як?

– Я припускаю, тому що це більше не було потрібно. –  Зараз він виглядав трохи ніяково, але все одно був напрочуд готовий до балачок. – Я вже казав вам, що в мене було багато часу на роздуми. Деякі речі, які мене займали, були темами, про які я раніше не мав часу чи бажання подумати, зокрема… Лілі.

Герміона вперше почула, як він вимовляє її ім’я. Чоловік не дивився їй в очі, але продовжував говорити, намагаючись пояснити щось настільки особисте, що їй стало за нього ніяково.

– Мої дії під час другої війни були не цілком для неї, на відміну від першої. На той момент я в основному повертав їй свій борг настільки, наскільки це можливо було повернути. Вона… Лілі… була…  символом, якщо хочете, фігурою, що представляє…

– Усіх, хто загинув через вас, – тихо досказала вона. – Усіх, перед ким ви відчували борг.

Їй було цікаво кількість людей у ​​цьому списку, ба швидко подивившись на його обличчя, вирішила, що цього знати не хоче.

– Так.

– Отже, як тільки Вол…Темний Лорд помер, ваш борг було сплачено, наскільки можливо, – задумливо сказала вона. – Тому ваш патронус змінився?

– Я вважаю це головною причиною. Немає способу знати напевно, але я так думаю. Його нинішня форма, мабуть, така, якою вона була б завжди, якби обставини не сформували лань; може справжнє уявлення про мене. Це важко описати.

Вона кивнула: “Незважаючи на це, я думаю, що торопаю про що ви намагаєтеся сказати. Ви сказали «більшість» причин?” – нерішуче спитала вона, знаючи, що рано чи пізно зайде надто далеко й змусить його замовкнути. Він виглядав дуже незручним, неспокійно ворушився, і вона додала: “Розумію, це не моя справа. Ви не повині мені розповідати”.

– Ні, – пробурмотів він, – але я починаю вірити, що маю розповісти комусь. І краще вам. Як ви, безперечно, знаєте, не дуже здорово відмовлятися говорити про такі речі. Також пам’ятаю, я уникав таких дискусій протягом більшої частини свого життя.

Незважаючи на таке зізнання, Снейп замовк і дивився вдалину, його погляд був десь дуже далеко. Та минув час, перш ніж він знову заговорив;   зрозуміло, що потреба і бажання поговорити були дуже різними речами;  все ж він, очевидно, знав, що вона нікому цього не розкаже. Вона мовчки чекала, поки він нарешті не заговорив знову, не дивлячись ні на що.

– Мої почуття до неї не змінилися, але тепер я розумію їх більш чітко. Це ніколи не було коханням. Навряд чи я експерт у цій темі, але я знаю, чим я вважаю кохання, і Лілі… була… потребою. Я не знаю кращого слова для цього. Вона була першою, єдиною, хто коли-небудь охоче хотів навіть поговорити зі мною. Не дивно, що я так відчайдушно прив’язався до неї. Вона була єдиним, що я мав. Я визначав себе за нею. Озираючись назад, я бачу, наскільки це було неприродно та майже нав’язливо, і це, безумовно, жодним чином не могло бути у відповідь. У Лілі були друзі, яких вона хотіла; я ніколи їй не був потрібен”.

– Я впевнена, що вона дбала про вас, –  обережно сказала Герміона. Вона зовсім не розуміла, чому він говорить про це, але хвилювалася, що він будь-якої миті зрозуміє, що каже, і втратить самовладання чи щось подібне, і, звичайно ж, Ґрейнджер не знала, як його втішити. Вона не була впевнена. Він здавався більш замисленим, його вираз неможливо було прочитати.

– Так, але не так, як я хотів, як я вважав за потрібним. Між нами ніколи нічого не було б, я зрозумів це в дуже ранньому віці. Це зрештою розлучило б нас, незалежно від того, що сталося б.  У всякому разі, вона не прийняла мене повністю; вона постійно намагалася в мені щось змінити. Здебільшого з найкращих причин, звичайно, але все ж, ви знаєте, що кажуть про такі добрі наміри… –  говорив жвавіше. – Повертаючись до початкової теми, мій патронус залишився ланню з символічних причин, а не емоційних. Коли символ більше не був потрібен, він змінився.

– І який же він зараз? – запитала вона з цікавістю.

Він повільно витяг чарівну паличку з-за пояса: “Це може не спрацювати”, – попередив він. – “Заклинання Патронуса завжди було важким для мене; я був єдиним смертежером, який міг створити його, і деякий час після війни взагалі не міг його застосувати. У темні моменти життя я вірив, що це тому, що  Заклинання Патронус – це остаточне заклинання Світла; чесно кажучи, я підозрюю, що у мене просто немає щасливих спогадів, які були б достатньо потужними”.

Заплющивши очі, він зосередився: “Експекто патронум“.

Вона розуміла, що він мав на увазі.  Сріблястий туман, що клубився з його чарівної палички, здавався майже приглушеним, сірим і тьмяним порівняно з іншими, які вона бачила, включно з її власним Патронусом, та повільно перетворювався на цілісну форму.  Однак коли вона побачила, яку форму він прийняв, дівчина голосно розсміялася:  “Це ідеально!”

Снейп закотив очі: “Я теж не впустив з погляду іронію”, – сардонічно прокоментував він, коли Патронус зник.

– Чи означає це, що колись мій патронус зміниться, може, коли я подорослішаю? Поки такого не було.

– Не маю гадки, але можливість є. Ви ще молоді – власне, я не пам’ятаю вашого віку, – зізнався Северус. – Втратив рахунок з роками.

– Мені двадцять вісім, – відповіла Герміона, все ще звеселіла його новим патронусом. – Я гадаю, на років двадцять молодша за вас.

–  Так, – погодився він. – У будь-якому випадку, ви ще дуже молода для відьми. Багато чого встигнете змінити протягом свого життя. Патронус іноді відображає це. Яка його форма?  – запитав він із цікавістю.

– Видра. – він кліпав очима, нахмурившись. – Ви, здається, здивовані.

– Це… не те, чого я очікував, – хмикнув він, перш ніж злегка знизати плечима. – Інтересна форма.

– В чому ж саме інтересна? – трохи роздратовано спитала дівчина.

Його губи здригнулися: ” Видра — одна з тотемних тварин індіанців. Щось знаєте про них?

– Корінні американці вірять у наявність тотемної тварини, що діє, як свого роду,  дух-охоронець, – повільно відповіла вона. – Різні особисті тотеми змінюються зі змінами потреб власника; тотеми дають уроки життя.

–  В основному правильно, – погодився професора. – Кожен тотем має різні характеристики. Але чи знаєте ви, що представляє собою Видра?

– Ні.

– Проходьте.

Підвівшись, він повів її уздовж каравану до маленької кімнатки  у дальньому кінці, заставленої книгами. Проводячи пальцями по полиці, Северус обрав книгу, одягнув окуляри й спритно прогорнув сторінки до потрібного розділу. Усміхнувшись, він почав читати вголос: “Видри пробуджують цікавість. Вони нагадують нам, що все стає цікавим, якщо ми дивимося на речі під правильним кутом. Тотем Видри пов’язаний з первинною жіночою енергією життя: в медицині Видри присутні елементи Землі та Води. Вам потрібно пам’ятати про красу врівноваженої жіночої сторони, яка створює простір для інших, аби увійти в наше життя без упереджень і підозр. Видра вчить, що збалансована жіноча енергія – це не агресивність чи ревнощі, а сестринство та обмін з іншими.  Видра виражає радість за інших…”

– О, Боже! – Вона так сміялася, що ледве могла щось сказати. – Це жах. Там справді так сказано?

– Погляньте самі.

– Це не індіанська книга! – запротестувала Герміона, все ще регочучи.

Чоловік знову посміхнувся: “Ні, не вона. Це одна з тих химерних книг Нью-Ейдж, присвячених Геї, кармі та цілющій силі кристалів. Вона також радить вам, що якщо Видра увійшла у ваше життя, ви повинні пробудити свою внутрішню дитину”.

Вона знову втратила контроль, безсило хихикаючи: “Первісні жіночі енергії”.

Його вуста знов здригнулися:  “Коментарі про сестринство ще гірші. Оскільки я був присутній у вчительській під час деяких насправді незабутніх суперечок, можу особисто засвідчити, що жіноча енергія надзвичайно котяча”.

– Можливо, жіночки в той час просто не були досить врівноваженими, – припустила вона, задихаючись, намагаючись заспокоїтися. – Трелоні принаймні завжди здавалась мені досить неврівноваженою».  Його обличчя коцюрбнулося, і опісля він засміявся. Чистий шок зупинив хихикання Герміони; Ніколи раніше вона не чула, щоб він щиро сміявся. То був не різкий, гіркий, глузливий звук, до якого вона звикла, а справжній, глибокий сміх, що вже іржав від довгого невикористання. Миттєво вона вирішила намагатися змусити його сміятися частіше; це був чудовий звук. А також дуже заразливий, і дівчина знову залилася сміхом, згадавши про книгу в його руках

Поки їм обом вдалося стримати себе, в неї почали боліти ребра. Його обличчя почервоніло, очі сяяли такою жвавістю, якої вона ніколи не бачила в його виразі.

– Добренько, досить, – тремтливо сказала вона, усміхаючись йому. – Що ж кажуть корінні американці?

Злегка посміхаючись в такому рідкісному ніяк не огидному прояві гумору, він знайшов потрібну книгу. Повільно читаючи, він нахмурився, постукуючи на сторінку довгим пальцем.

– Насправді, може Видра — не такий вже й дивовижний тотем, – пробурмотів чоловік. – Кумедно…

– Северусе, не дратуйте.

– Це природний дар, – сухо відповів він, закриваючи книжку й простягаючи їй. – Можу позичити її, якщо хочете. Думаю, вона вам буде цікавою.

– Дякую дуже.

– Гадаю, мені не потрібно зазначати, що якщо ви хоч якось пошкодите її, то ой як про це пошкодуєте.

– Хіба я виглядаю як людина, яка може пошкодити книгу? – заперечила вона.

– І то правда.

– Раніше ви казали, що знаєте, чим ви вважаєте кохання…

Він закотив на неї очі: “Ідіть геть, міс Ґрейнджер. Сьогодні я відкрив душу, як зміг, – сухо протеревенив їй. – Мої ліки хоч і можуть зробити мене балакучим, але є межа”.

– Ви сьогодні журний.

– Не розбудив свою внутрішню дитину, – саркастично відповів він їй, змусивши Герміону боротися з черговим нападом хіхікання.  – Також підозрюю, що дитинка навіть більш несправна, ніж мій зовнішній дорослий. А тепер геть.

– Так, сер, професоре Снейп, – жваво відповіла відьма, закусивши губу, аби стримати посмішку. Вийшовши, вона пішла через територію каравану, думаючи про його нового патронуса й усміхаючись; заплющивши очі, вона все ще бачила худу, гостроморду сріблясту лисицю, що стояла в тьмяному вагончику.

“Трохи химерну і неортодоксальну, видру інколи важко зрозуміти. Методи Видри сприймаються в нетрадиційних способів виконанні роботи. Це велика помилка з боку інших –  ба, незважаючи на нетрадиційність, методи Видри зазвичай досить ефективні. Так, Видра має незвичайний спосіб дивитися на речі, але вона оснащений блискучою уявою та інтелектом, що дає їй перевагу над усіма іншими. Часто дуже  прониклива та інтуїтивно зрозуміла, Видра стає дуже хорошим другом і може бути дуже уважною. У дбайливому середовищі Видра чутка, співчутлива, смілива та чесна. Залишена напризволяще, Видра може бути безсовісною, непристойною, бунтівною та ізольованою”.

Герміона задумливо закусила губу: “Він мав рацію”, – сказала вона незацікавленому пухнастику. – Насправді це не так вже й далеко від моєї особистості. Ну, за винятком «розпусної» частини”, – сухо додала вона. – Так, що тут сказано про Лисицю?”
Вона гортала сторінки, а через деякий час звернулася до комп’ютера, збираючи нотатки.

“Здебільше культурний консенсус щодо символіки тварин-лисиць пов’язаний із хитрістю, стратегією, швидким мисленням, здатністю до адаптації, кмітливістю та мудрістю. У традиціях індіанців символіка тварин-лисиць має дві інтерпретації. Перші (північні племена) почитають лисицю як мудру і благородну посланицю. Інші (рівнинні племена) розглядають лисицю як шулера, який розігрує або, що ще гірше, заманює когось на смерть. Інші узагальнені символічні значення лисиці стосуються зосередженості, рішучості та правильності дій”

“Примітно спостерігати за лисицею під час полювання. Можна побачити, як все його тіло загострене, немов стріла — пряме й щільно націлене. Це символічне повідомлення для нас, аби ми налаштувалися на рішучий і  понадміру зосереджений спосіб мислення, аби «вразити ціль» наших бажань”

“Рудий колір лисиці символізує сонячну емблему. Як сонячна емблема, символіка тварини-лисиці стосується пристрасті, бажання, інтенсивності та експресії. Лисиця заохочує нас мислити нестандартно та використовувати свій інтелект різними творчими способами.  Лисиця також дає нам повідомлення, аби спробувати підійти до наших обставин інакше, відокремлюючи наші звичайні методи. Зверніть увагу на деякі ваші звички та спробуйте змінити спосіб дій”.

“Лисиця також є нагадуванням про те, що ви повинні використовувати всі ваші ресурси (видимі та невидимі) для досягнення ваших цілей. Іноді, це означає звернення до якихось неортодоксальних методів. Крім того, лисиця є знаком бути уважним до вашого оточення. Бездоганно змінюючи форму та неймовірно здатну до адаптації, лисиця манить нас не робити надто багато коливань, а радше адаптуватися до навколишнього середовища, злитися з ним і використовувати оточення (і обставини) на вашу користь”.

“З цього підсумку має бути очевидно, що символіка лисиці виходить далеко за рамки того, що ми можемо побачити на поверхні. Навпаки, лисиця має неймовірну кількість знань і мудрості, якою може поділитися з нами, якщо захочемо запастися її корисними знаннями”.

– Я мала рацію, Криволапику, – сказала вона котові. – Це абсолютно йому підходить.

Розмірковуючи про це пізніше, Герміона подумала, що обидва тотеми здавалися не такими й далекими один від одного. І Лисиця, і Видра, очевидно, були дуже розумними, незвичайними і їх не завжди було легко зрозуміти. Вона мусила визнати, що ці риси дуже пасували і їй, і Снейпу. Герміоні подобалася їхні розмови; було приємно сидіти й обговорювати такі абстрактні теми. Ніхто з її друзів не зацікавився б цим анітрохи. Навіть її колеги-викладачі рідко цікавилися глибокими інтелектуальними дискусіями, за винятком власних конкретних проблем.
Принаймні, коли Снейп повернеться до викладання, їй буде з ким поговорити, якщо вона зможе його переконати не уникати її.

~~~

Дякую всім, хто підтримує мене тут. Я не тільки перекладаю, а й малюю, й ось намалювала ілюстрацію до перших розділів)

Дякую ще раз, бережіть себе ❤️