Розділ 5, у якому лише коти з Рейною на “ти”.

Наступний тиждень минув непогано, якщо це можна було так назвати. Голова боліти не переставала, спати з кожним днем хотілося дедалі більше, а погода за вікном уже наполегливіше псувалася. Сонце майже не виходило з-за хмар, тим самим, напрочуд, надаючи Вандербум трохи більше енергії. Ще трохи й, здається, відьма почне черпати життєві сили з місяця. Рейна влилася в робочий настрій, клацаючи завдання від Професора Снейпа чи перевірку домашніх робіт, як зернятко. Близнюки Візлі, схоже, не могли змиритися з її відчуженістю, і тепер щоразу, коли вони бачили Вандербум у коридорі чи на загальних заняттях із Гербалогії, їхні погляди ставали трохи впертішими.

Холодність і дистанція стали ще більш явними. Тепер Рейна уникала близнюків більше, ніж раніше, ігнорувала їх із граничною завзятістю, немов того “уроку” польотів і зовсім не було. Рейна внутрішньо здригалася від їхньої безмежної енергії, і що наполегливіше вони намагалися налагодити контакт, то сильніше вона відсторонювалася.

Щоразу, коли Джордж або Фред намагалися щось сказати їй у Великій залі або на заняттях, вона відводила погляд, немов не помічаючи. Рейна майстерно ховалася за іншими студентами в натовпі, обирала найвіддаленіші місця в оранжереї та їла окремо, уникаючи навіть швидкоплинних зустрічей у коридорах.

Що ж стосувалося Еленори Мунбрук, ситуація була ще більш дивною. Еленора, з притаманною їй м’якістю, прийняла прохання “не розмовляти” до відома — і відтоді не промовила жодного слова. Щось у її реакції навіть вразило Рейну. Вона очікувала образи або принаймні спроби вступити в діалог пізніше. Але Еленора залишалася мовчазною, навіть не намагаючись зав’язати хоч якусь бесіду.

Щоночі, повертаючись до спальні, Еленора вже або тихо сиділа біля вікна, читаючи книжку, доки вітер наполегливо розчісував кучері біля обличчя, або вже лежала в ліжку, немов розчинившись у власних думках. Рейна не могла визначити, як до цього ставитися, але після такого дивною сусідку точно вважати перестала. Та це Божа благодать!

Джіні Візлі якось днями спіймала її у вітальні Ґрифіндору, ненав’язливо запитавши:

— Ти знаєш, про що про тебе шепочуться?

І ось тут мирні будні потривожила нова подія. Рейна Вандербум тепер праправнучка темної чарівниці та вбивці! Клубок чорної магії, породження Триєдиної матері, дрібна змія, і ніякий новий факультет її гріхів не спокутує. Рейна випала. Від ситуації, а не у вікно, звісно ж. Слизеринці підхопили плітки миттєво, але й не сказати, що рейвенкловці з гафелпавцями відзначилися — за останні два дні до Рейни підійшло учня чотири й наполегливо попросило не вбивати їх за кілька помилок у домашній роботі із Захисту від темних мистецтв. Ґриффіндорців від загальних обговорень і поглядів відьмі в спину зупинило дві речі. Перша: за Вандербум заступився Поттер, називаючи слизеринців, і особливо Мелфоя, гівнюками, яким аби когось зачепити. Друга: вгадайте, хто.

Якщо Поттеру та була ще вдячна, то Фреда і Джорджа ігнорувати стало складніше. Вони захищали, так, були другою причиною, але у своєму стилі. Учора вночі, коли Вандербум із величезною стопкою пергаментів прямувала до себе в спальню, Візлі її помітили та аж ніяк не збиралися відпускати. Не змирилися з похмурим ігноруванням, але вирішили зачаїтися для слушного моменту.

Фред крикнув першим:

— Дорогу праправнучці найтемнішої чарівниці минулого століття!

І Джордж із не меншим ентузіазмом підхопив:

— Дорогу! Дорогу жахливій і страшній відьмі!

Ґриффіндорці засміялися. Просто так, усі разом, підхоплюючи їхній настрій за лічені секунди. На її новому факультеті, на жаль, чи на щастя, завдяки близнюкам Візлі, ніхто плітки серйозно не сприймав. Усі сміялися і всім було все одно.

Але цей моментик боляче кольнув по потаємному. Вандербум хоч і пішла, ніяк не відреагувавши, але вночі довелося відчинити вікно, щоб легше дихати й споглядати на краєвиди школи. І пригадати, напружуючись, точно такий самий момент із “минулого” життя:

Морріган крикнув першим, завзято сміючись:

— Дорогу слизеринській чумі!

І Рейна тоді йшла залою з гордо піднятою головою та азартом у блискучих очах.

Себастьян, узявши подругу під руку, закричав у бік рейвенкловців:

— Чого застигли? Дорогу великій чарівниці!

Омініс, що йшов позаду, напевно посміхався. Рейна знати не могла, але відчувала посмішку просто за собою. І ніхто цьому квартету був не потрібен, бо вони були самі й для себе.

Вандербум легко гладила кішку, що занепокоєно причаїлася в неї на колінах. Ніккі час від часу муркотіла, виляла хвостом і намагалася схопитися кігтями за м’яке стегно. Відьма глянула в жовті котячі очі — ось останнє, але не єдине, що залишилося від них і з нею. Був ще один бурий і короткошерстий котяра-розбишака, маґловський книжковий магазин біля Алеї Діаґон, та п’ять останніх років життя в наново знайденій родині, якої у Вандербум по-справжньому ніколи не було.

Її схильність до Стародавньої магії назавжди закрила той шлях у нормальні магічні спільноти. Рейна навіть чарівницею себе не називала — тільки відьма. Відьма в сім’ї з чарівників і маґлів, відьма в школі чаклунства, відьма у світі, де “відьма” — це обзивання. І тому, тільки тому, Вандербум навіть у вирі подій та облич відчувала себе самотньою. І самотність її не полишала, не минала, вона пожирала юну “чарівницю”. Перетворювала на пил і стирала з лиця землі. Нині ж, вдало провівши більшу частину свого життя в магічній комі, прокинувшись від сну в якомусь зовсім іншому світі, не схожому на той, що був сто років тому, Рейна сприймає самотність із благодаттю. Вона ніколи не була її прокляттям, а лише перевагою, не доступною для інших, не менш неоднозначних, чарівників.

А ось стародавні сили, що прокинулися в ній у віці п’ятнадцяти років, перевагою та назвати не могла. Ні тоді, ні зараз. Вони страшні. Вони — щось зовсім інше. Вони починаються, тривають і закінчуються. Вони діва, мати й стара. Вони минуле, сьогодення і майбутнє. А Рейна для них — підсумок. І розумійте як хочете, але підпорядковуйтесь темряві, як світлу.

Перевалило вже за північ. Перше жовтня вирішило зустріти цей світ із грозою і хропінням на всю кімнату. Кілька разів глянувши на сусідку, що різко захропіла, Вандербум не витримала: зібрала стопку списаних і неперевірених домашніх завдань до рук, Ніккі на плече і попрямувала в спорожнілу ґрифіндорську вітальню. Але раптом зупинилася просто біля дверей, насупившись, на що біла кішка на плечі вимогливо нявкнула.

Сірі відьмині очі кинулися у вікно. Гроза з місяцем дивилися на відьму у відповідь. Вандербум глибоко зітхнула, повернувшись до свого ліжка: склала на край усі пергаменти, відпустила кішку на підлогу й почала вишукувати у валізі теплу мантію. Пухнаста заметушилася слідом, усе нявкаючи й нявкаючи. Рейна кілька разів шикнула, накинула на голову щільний капюшон, застебнула ґудзики, сховала паличку за ремінь штанів і рушила геть. Не тільки з кімнати, а й із вітальні теж.

Рейна обережно підійшла до портрета Гладкої Пані, намагаючись не видавати навіть звуку. Перш ніж вийти в коридор, вона озирнулася. Тіні танцювали від мерехтіння згаслого каміна. Біла котяча морда визирнула крізь прути сходів, що вели до жіночих спалень, примруживши незадоволений погляд. Рейна показала кішці язика і зникла.

Покинувши ґрифіндорську вежу, Вандербум пройшла довгими й звивистими коридорами, спускаючись усе нижче до виходу. Дощ одразу хльоснув відьму по обличчю, щойно та покинула теплі стіни замку. Небо темне, сховане за чорними хмарами, і лише спалахи блискавок і місяць, що визирав із хмар, висвітлювали її шлях. Жодних зірок — тільки лютий гуркіт дощу і безперервне завивання вітру.

Хлюпання її кроків розмитою землею заглушалося природною стихією. Заборонений ліс, що розкинувся попереду, здавався похмурим, але водночас вабливим. З кожним кроком углиб лісу дихання сповільнювалося, ніби сама природа тут заспокоювала відьомську душу. Тіні величезних дерев, що зігнулися під вагою часу, оточили Вандербум, приховуючи від чийогось наполегливого погляду в спину.

Вона його відчула, але не обернулася.

Дивне умиротворення впало на плечі. Гілки дерев скрипіли під вітром, а листя, мокре від дощу, падало їй під ноги. Морок навколо був щільним, майже відчутним на шкірі, але в цьому місці було щось рідне. Щось таке, що насідає на серце легкою ностальгією.

Та зупинилася й прошепотіла:

— Ревеліо.

Блакитнувате світло запалилося, розливаючись навколо неї невеликими спалахами, але не вказувало на щось конкретне. Тільки гілки, листя, іноді дрібні тварини, що ховалися від дощу, траплялися в її полі зору. Вона глибоко зітхнула і пішла далі. Ще п’ять метрів, ще одна спроба.

— Ревеліо.

І знову — нічого. Сфера, де б вона не була, не відкривала себе. Де ж? Глибоко в лісі? Чи просто під ногами? Думка про те, що пошуки могли бути марними в будь-якому напрямку, промайнула у свідомості, але відьма тут же її відкинула. Рейна звикла до безвиході, і вона її ніколи не зупиняла.

Дощ посилився, перетворюючи землю на грязьове місиво, що прилипло до чобіт. Блискавка розрізала небо, осяявши попереду густі зарості. На мить їй здалося, що вона побачила вдалині постать — високу, тонку тінь, що ковзнула між деревами. Але це тільки здалося.

Сповільнивши крок, відчуваючи, як повітря навколо стає щільнішим, Вандербум зітхнула, глянувши на місяць, і знову підняла паличку:

— Ревеліо.

І знову — нічого. Ліс був сповнений звуків. Раптово та відчула дивний рух за спиною і ледь вловний шурхіт змусив її обернутися. Але Рейна нічого не побачила — лише дерева та їхні крони, приховані мороком. Блискавка вдарила зовсім близько, висвітливши непроглядну темряву і розсіявши синє світіння від пошукового заклинання. Велике повалене дерево, вкрите мохом і мокрою корою, лежало зовсім поруч. Кроки, що потопали в сирій землі, поступово сповільнилися. Вандербум дедалі глибше йшла до лісу, і з кожним новим кроком швидка звістка про те, що новенька студентка пішла вночі й не повернулася, ставала дедалі привабливішою. Раптово, посеред завивання вітру і хвиського дощу, її слух вловив щось дивне — приглушений, майже невиразний жіночий шепіт.

Рейна завмерла, насторожено прислухаючись. Голос, якщо й був, то був настільки тихим, що здавався лише частиною дощу, але потім повторився, трохи ясніше, немов стаючи ближче. Вандербум озирнулася, перевіряючи, чи не жартує з неї ліс, чи її власна уява. Потім небо раптом розверзлося, хмари почали відступати, і крізь їхні рвані краї на землю пролилося тьмяне світло місяця. Він освітив стежку, якою йшла Рейна, пролив світло на галявину, посеред якої відьма зупинилася, і приємно порадував око.

Свинцевий погляд метнувся назад у темряву, туди, звідки долинав шепіт. Рейна завмерла на місці, відчуваючи найсильніше за все своє життя дежавю, хоча прекрасно пам’ятала (хоч щось та пам’ятала), що нічого подібного раніше не траплялося.

Не роздумуючи довго, відьма звернула зі стежки й пішла за голосом, петляючи між високими, викривленими часом і мешканцями лісу, деревами. Кроки її ставали дедалі швидшими, але земля під ногами ковзала від дощу, й іноді відьма втрачала рівновагу. А шепіт ставав голоснішим, майже розбірливішим.

Рейна дозволяла відводити себе глибше в ліс, поки не опинилася в місці, яке здалося одночасно новим і дивно знайомим. Руїни, приховані десь, якщо дивитися на положення місяця, на заході Забороненого лісу. Зарослі мохом камені й руїни, давно забуті часом, були ледь помітні в місячному світлі.

І тоді її погляд упав на щось величне і зловісне — статую, що височіла серед руїн. Вирізана з грубого каменю, вона віддалено щось нагадувала. Вандербум підійшла ближче, вдивившись, а потім і зовсім запалила кінчик палички, підносячи руку до каменю.

Рейна завмерла, відчувши, як холодок пробіг по її спині. У грудях стиснулося. Шепіт знав, куди її привести. Хто б не стояв за ним, він вів її до цього місця, знаючи, кого і куди. Сфери ту не було. Лише кам’яні обличчя, що спрямовують свої погляди в різні боки. Моргнувши та прибравши чорні пасма, що прилипли до обличчя, відьма усвідомила, що шепоту більше не чути.

Вандербум зітхнула, втомлено прикривши очі, і тихо прошепотіла в бік статуї:

— Не зараз.

Немов давши обіцянку або ж, навпаки, відмову від зустрічі, відьма зробила кілька швидких кроків назад, відступаючи геть від руїн. Усе всередині кричало й рвалося назовні, але та все одно відчувала, що рано чи пізно їй доведеться повернутися сюди знову. Шепіт більше не лунав, і ліс знову занурився в тишу, порушувану лише гуркотом дощу. Немов нічого не сталося, Рейна обернулася, глянувши на статую ще раз, і, піднімаючи капюшон, рішуче попрямувала назад до Гоґвортсу.

Ліс залишився далеко позаду, а дощ усе ще лив, хоч і заспокоївся. Холод пронизував мантію і форму під нею, краплі дощу стікали по обличчю. З кожним кроком думки ставали дедалі заплутанішими, але Вандербум гнала їх геть і обіссаними ганчірками.

Пробравшись до замку через східне крило, Рейна проникла до коридору, прямуючи в бік ґрифіндорської вежі. У тиші ночі кроки здавалися занадто гучними, а слабке світло від рідкісних смолоскипів ледь висвітлювало шлях, ледь помітний, слабкий запах промайнув під носом. Відьма злегка насупилася, спочатку не надавши цьому значення, але з кожним кроком, минаючи четвертий поверх, запах ставав дедалі сильнішим.

Та сповільнилася. Запах був настільки різким і дивним, що очі аж защипало. З кожним кроком він ставав дедалі нестерпнішим. Муді щурів перетравити вирішив у своєму кабінеті серед ночі чи що?

Піднімаючись, Вандербум усе ж дозволила собі принюхатися й обпекти рецептори.

Багатозільна настійка.

Рейна різко зупинилася. Чому тут, у коридорі, пахне багатозільною настійкою? І хто в Гоґвортсі вирішив його зварити серед ночі?

Відьма повільно обернулася, оглядаючи коридор: тиша, окрім слабкого шурхоту дощу за вікнами, і передчуття чергової авантюри. Вандербум уже змирилася з тим, що кожна її дія призводить до сторонньої протидії, а кожен крок обтяжується цугцвангом. І до біса все це.

Тільки-но вона повернулася на п’ятах, щоб піти якнайшвидше, як її погляд натрапив на знайому постать, що виникла немов із нізвідки.

Албус Дамблдор.

Він стояв неподалік, ледь помітно посміхаючись. У блакитних очах грала та сама доброта й мудрість, якій так часто не довіряли, і Рейна не виняток, але яка завжди була сильнішою за будь-який скепсис. Ну, напевно. Чарівник був одягнений у його звичний фіолетовий халат, який здавався майже химерним на тлі похмурих стін замку, а сива борода злегка мерехтіла у світлі смолоскипів.

— На добраніч, міс Вандербум, – тихо вимовив він своїм м’яким, спокійним голосом.

Рейна застигла, прокручуючи, скільки шпильок і претензій та хоче висловити тому в обличчя.

— Професоре, – нарешті вимовила вона, злегка нахиливши голову на знак привітання. Голос був натягнутий, але Дамблдор, здавалося, не помітив цього або вважав за краще не звертати уваги.

— Незвичайну ви ніч обрали для прогулянки, – додав він, усе ще посміхаючись.

Вандербум уявила, який вигляд вона зараз має збоку – уся промокла, з прилиплим до обличчя волоссям, з прилиплим до чобіт брудом, практично сонна й обрамлена зі спини слабким місячним світлом. О, так, прогулянка точно вдалася.

— Які часи, така й прогулянка, – вичавила з себе Рейна, проковтнувши колючість, що підступила до горла.

Директор знову посміхнувся і, схрестивши руки за спиною, підійшов ближче:

— Як просуваються ваші пошуки?

Рейна зітхнула, залишивши того без відповіді. А то не видно? Вересень канув, а в неї жодного просування і навіть припущення. Вона не пам’ятає де і як сховала свою сферу, але зникненню подробиць із голови теж є невелике пояснення. Не можна було сказати, що сфера була звичайною, але й не можна було сказати, що аж надто чарівною. По суті, це металева різьблена куля, що випромінює легке біле світіння тільки для її очей. А вже за фактом – це концентрація чистої й потаємної чарівної сили. І, на жаль, як у приємних казках Бідля не буде – сила буде доступна всім, хто має до неї схильність, попри спонукання.

— Ліс повів вас іншою стежкою, вірно? – перериваючи тривалу паузу, заговорив Дамблдор. — Знайшли що-небудь цікаве?

Вандербум скоро стане погано від цих двояких розмов. Рейна міцно стиснула зуби, намагаючись не видати своїх емоцій.

— Ні, не знайшла, – спокійно відповіла та, хитнувшись на місці.

Директор уважно подивився на неї, і в його блакитних очах промайнула ледь помітна тінь — немов би він роздумував про щось своє і досить далеке. Немов його, як Директора, не турбував запах не найприємнішого зілля, що маячив під носом, або те, які місця приховує Заборонений ліс.

— Не кожен шлях приводить до того, чого ми шукаємо, – філософськи зауважив він. — Іноді стежки ведуть нас не туди, куди ми хочемо, але туди, куди нам потрібно.

Рейна втомлено прикрила очі, стиснувши губи. Ні, туди вона зараз не піде.

— Можливо, – холодно відповіла та. — Але я волію йти тією дорогою, яку сама обираю, професоре.

Дамблдор лише кивнув, поки його обличчя залишалося непроникним.

— Що ж, вибір завжди за вами, міс Вандербум, — промовив він, і його погляд знову став м’яким і добрим. — Але пам’ятайте, що іноді допомога приходить звідти, звідки її зовсім не чекаєш.

Рейна зробила глибокий вдих, утримуючи всередині всі ті шпильки, що так і рвалися назовні. Вона вже давно зрозуміла, що Дамблдора неможливо розлютити чи вивести з рівноваги. Його вічна доброзичливість діяла їй на нерви, особливо коли їй хотілося висловити своє роздратування чи розчарування. У ньому. У собі. В оточуючих. Вибір завжди за нею? Вона не обирала собі в навички “вдало” змінювати колір прапорів свого факультету на червоний, схильність до якоїсь там сили й влазити у вічні колотнечі вже точно не планувала.

— Професоре, якщо ви не заперечуєте… – почала та, обриваючи розмову і даючи зрозуміти, що їй час іти.

— Звісно, звісно, міс Вандербум, – вимовив Албус із тією ж доброю посмішкою. — На добраніч.

Рейна коротко кивнула, розвертаючись на п’ятах. Коли відьма нарешті опинилася на сходах, прямуючи до вітальні Ґрифіндору, дивний запах поступово почав зникати. У грудях росло занепокоєння, на яке, на превеликий подив, їй було не зовсім байдуже. Оборотне зілля, шепіт у лісі, статуя з… І тепер іще й Дамблдор із черговими планами та “підказками”.

Розбудивши Пані на портреті й майже злісно прошепотівши їй: “Бридня”, Вандербум мишкою залетіла у вітальню, дозволивши собі приречено видихнути. Завтра неділя, а зараз третя година ночі, якраз час змити з себе вуличний бруд і лягти в ліжечко відсипатися єдиний вільний день. Щоправда, через сьогоднішню вилазку доведеться перевіряти домашку пів вечора вихідного, але хто ж їй лікар?

***

Нежить неприємно наздогнав її до вечора того ж дня. Рейна відчувала, як слабкість повільно підбирається до неї з кожною хвилиною. Зранку вона почувалася більш-менш нормально, але ближче до вечора легка застуда остаточно заволоділа її організмом. Голова трохи нила, а в горлі раз у раз з’являлася нестерпна сухість, яку вона старанно намагалася заглушити чаєм, сидячи на заправленому ліжку.

Перевіряючи домашні завдання, вона мимоволі почала кутатися в плед, час від часу зітхаючи. Писати зауваження та коментарі з кожною годиною ставало складніше, особливо з тією вагою, що тиснула на плечі. Але кидати перевірку вона не збиралася — не вистачало ще отримати догану від Грізного Ока або виявити отруту в чаї.

За вікном повільно згущувалися сутінки, коли Вандербум почула обережні кроки по ліве плече. Піднявши погляд і побачивши Еленору, яка акуратно стояла біля дверей, вочевидь вагаючись, чи варто їй щось сказати, чи ні, відьма важко зітхнула. Сусідської витримки вистачило на тиждень.

— Знаю, ти просила з тобою не розмовляти, – тихо почала Мунбрук, не наближаючись. — Але… за сьогоднішній вечір у мене запитало людини чотири, де ти, – білявка дивно хихикнула собі під ніс. — Це був перший раз, коли зі мною заговорили не через домашку чи… не знаю…

— Ну, не дякуй, – відповіла вона з холодною відчуженістю, не повертаючись повністю до співрозмовниці.

Мунбрук кивнула, покрокувавши до своєї половини кімнати. Було щось, і справді, дивне в цій дівчині. Еленора не намагалася налагодити контакт, не лізла з розпитуваннями і явно не прагнула спілкуватися з іншими. Щовечора Вандербум зустрічала Мунбрук уже в кімнаті за книжкою чи з пером і пергаментом, не помічаючи ту у вітальні чи коридорах за жвавим діалогом. Рейні це здавалося… не те щоб підозрілим, але безумовно незвичним.

— Не прагнеш бути частиною колективу? – раптово для самої себе запитала Рейна, піднімаючи брову.

Еленора лише м’яко посміхнулася у відповідь, присівши на ліжко:

— Я просто не намагаюся вписатися туди, де мені не місце.

Рейна промовчала більш ніж багатозначно.

Через кілька годин у кімнаті панувала тиша, і єдині звуки лунали від розміреного подиху Еленори, яка нарешті заснула, поклавши томик читва на приліжкову тумбочку. Рейна час від часу крадькома поглядала на Мунбрук, таку дивно розмірену й невимушену. Дивувало, що в цій школі є хоч хтось тямущий. Ну, або відсторонений.

Гора неперевірених домашніх завдань усе ще чекала і Вандербум розуміла, що, якщо вона не візьметься за них просто зараз, до ранку точно не закінчить. А там уже й температура під ручку з її завиваннями в лікарняному крилі. Відьма обережно піднялася з ліжка, намагаючись не розбудити сусідку, і тихо вийшла у вітальню Ґрифіндору, напереваги зі списаними фоліантами. Кімната була практично порожня — усі студенти вже вирушили спати. У каміні потріскував вогонь, заколисуючи. Рейна зайняла диван поруч із каміном, склавши стопку домашніх завдань на коліна. Місце, де ніхто не зачепить і не відірве саме тут.

Але про спокій можна було забути, коли за спиною, мабуть, непомітно прослизнувши, м’якнула Ніккі. Пухнаста кішка легко стрибнула на диван поруч, спантеличено глянувши на Вандербум, схиливши морду на бік. Рейна зітхнула, підставляючи долоню мордочці — мокрий рожевий ніс уперся прямо в лінію життя.

— Що, допомагати вирішила? – фиркнула Рейна майже пошепки.

Ніккі рвано нявкнула у відповідь, відвертаючись. Кішка, мабуть, не поділяла інтересу до такого захопленого заняття. Відьма знову зітхнула, шмигнула носом і підбадьорилася.

Четвертокурсники. Ґрифіндор і Слизерин. Першою їй попалася робота Герміони Ґрейнджер. Рейна вивчила її зі звичною скрупульозністю, але, як і очікувала, робота була відмінною. Але тут Вандербум різко хмикнула примружившись. Одна єдина, явно навмисна помилка. Таку міг залишити тільки той, хто точно знав правильну відповідь. Відьма майже усміхнулася — Ґрейнджер вочевидь знала, що робить, але ось для чого? Перевірити Вандербум? Вони що, вже якусь змову проти влаштували? Рейна зітхнула, приписавши: “Гарна спроба, пів бала”.

Закінчивши з роботою Герміони, Рейна потягнулася за наступною. На пергаменті чітко значилося ім’я Мелфоя. Вона з подивом зауважила, що цього разу Драко виконав завдання досить непогано.

— Списав? – тихо міркувала собі під ніс Вандербум, переглянувши відповіді ще раз.

Закотила очі, поставивши “Добре” і відкинула роботу назад у стопку. Потім на столі опинилися роботи Рона і Гаррі. Рейна подивилася на них, потім повернулася до початку і спробувала зрозуміти, хто в кого списував.

— В один одного.

Справа просувалася повільно, але Рейна вже не надто методично перевіряла кожну роботу, аж поки не дісталася стопки шестикурсників. На одному з пергаментів значилися знайомі імена — Фред і Джордж Візлі. Та мимоволі примружилася, тримаючи пергамент у руках.

— “Спрацює, якщо не вибухне”, – прочитала вона вголос одну з їхніх фраз, повільно моргнувши.

Зітхнула, вмочуючи кінчик пера в чорнильницю. І не посперечаєшся ж.

Хтось причаївся на верхньому напівбалкончику з боку чоловічих спалень. Жовті котячі очі кинулися просто туди.

Як багато можна дізнатися про людину, виходячи з її формулювань і думок, викладених на папері? Фредова відповідь була сповнена саркастичних та їдких зауважень до складених професором запитань. Але вона не могла не визнати його гострого розуму, навіть якщо його формулювання були часом… ну, надто. Робота Джорджа, однак, виявилася більш розважливою. Його відповіді були логічнішими, без явних жартів, але й незначних помазків було більше.

— Ніккі, – звернулася Рейна до пухнастої супутниці, — Вони знущаються наді мною чи просто з усіх?

Вандербум розслабилася, до перевіряючи останні роботи. Втома поступово давалася взнаки: вона ліниво водила пером по пергаментах, поправляючи помилки й ставлячи потрібні оцінки. Ніккі мирно дрімала поруч, і здавалося, ніщо більше не могло порушити ідилію, що запанувала. Однак кішка раптом заворушилася, підняла голову, а потім видала тихе, але виразне нявкання, неспокійно махнувши хвостом.

— Що таке, Ніккі? – пробурмотіла Рейна, не відразу відриваючи погляд від чергової роботи. Вона трохи насупилася і знову зробила позначку на пергаменті, але пухнаста чортівня продовжувала невідривно дивитися в бік сходів.

Рейна повільно підняла погляд.

О, чорт. Візлі.

Другий. Чи перший? Який із них був яким? Джордж Візлі, що стояв нагорі, притулившись до поручнів балкончика, дивився просто на неї. Обличчя було ледь освітлене м’яким світлом каміна, але вона могла розрізнити уважний, ледь заклопотаний погляд. Скільки він уже стояв там, спостерігаючи? І головне питання дня – “Що треба?”.

Вандербум різко відвела очі, роздратовано стиснувши перо. Після сьогоднішнього довгого дня і подій вона зовсім не була в настрої, особливо для Візлі. Образа на близнюків ще не вивітрилася. Ніккі, здавалося, читала її думки й тихенько нявкнула ще раз, змусивши Рейну зітхнути. Джордж нагорі тихо кашлянув, і Рейна зітхнула ще голосніше.

— Якщо ти хочеш щось сказати, Візлі, говори, – нарешті пробурмотіла вона, не повертаючи голови й згортаючи останній пергамент назад.

Ніккі знову нявкала, піднявшись, але Рейна більше не дивилася на сходи. Якщо це неминуче, то так і бути, вона дозволить позлитися собі на одного з близнюків у прямому ефірі, дивіться всі.

Джордж спершу вагався, ніби розмірковуючи, чи варто йому одразу ж розвернутися назад у кімнату. Такий тон і явна відсутність настрою не могли його збентежити — зрештою, він із братом уже звик до подібних реакцій. Від неї. Але в цей момент, здавалося йому, що все трохи інакше. Навіть Рейна, закутана в плед і оточена стопкою домашніх робіт, виглядала не такою колючою, як зазвичай.

Напевно. В іншу секунду йому здалося, що краще вже залишити цю бомбу уповільненої дії в спокої.

— Відволікаю, дощику?

Рейна, не піднімаючи очей від перев’язування пергаментів, холодно фиркнула.

— Брат залишив тебе напризволяще, що ти особисто вирішив до мене прикопатися?

— Слухай, — почав Візлі, сховавши руки в кишені. — Це був просто жарт.

— Я щось не сміялася, – закотила очі Вандербум.

Джордж нерішуче потер потилицю, спостерігаючи за тим, як Рейна акуратно складає пергаменти в стопку:

— Наче ти вмієш.

Ніккі знову тихенько нявкнула, віщуючи раптовий провал. Вандербум підняла брову, кинувши на нього, аж надто незрозумілий для хлопця, погляд. Він труп? Йому чекати незалік наприкінці семестру? Вона зачарує його і перетворить на хом’яка? А вона може? Візлі кинув на дівчину побоюваний погляд — ця точно може.

— Це не було… – Джордж запнувся, усвідомлюючи, що будь-яке його виправдання може бути сприйнято не так, як йому хотілося б. А йому дуже хотілося, щоб відьма пом’якшала, хоч на мить. — Точніше було… Ми хотіли прискорити процес.

— Ну, так, якби я розбилася, це точно прискорило б усе, – пирхнула Вандербум, відштовхуючись із дивана на кулаках.

— Там висота – два метри від сили, — усміхнувся Джордж, схрестивши руки на грудях. — Ти б не розбилася.

Зрештою встаючи, та у відповідь невдоволено схрестила руки на грудях. Чому вона взагалі дозволила собі продовжити цей діалог — сама не знала. Мабуть, сьогоднішній день уже точно дав свої плоди. У недоумкуватості та деградації.

— Слухай, — продовжив Візлі м’якше, роблячи крок уперед. — Я справді не хотів тебе образити й ми не думали, що тебе це так зачепить. І ми, напевно, перегнули палицю. Так, це точно.

— Перегнули? – перепитала відьма, примруживши очі. Кішка прошмигнула повз ноги, акуратно прямуючи до невідомого рудого хлопця.

Джордж усміхнувся, нахилившись до білого пухнастого створіння, простягаючи руку. Ніккі обережно принюхувалася, а потім, мабуть, небезпеки не відчувши, буцнула простягнуту їй руку, муркотнув.

— Ніккі… Невдячна, – процідила Вандербум, відвертаючись.

— Не кусається, як господиня, сподіваюся? – усміхнувся Джордж, але помітивши аж надто незвичний пекучий погляд у свій бік, підняв руки, визнаючи поразку. — Я ж вибачився.

Рейна невдоволено зітхнула і знову перевела погляд на стопку перев’язаних пергаментів, що вже скоро в кошмарах їй снитися будуть.

— Можливо, – нарешті видавила з себе та, –- Але це не означає, що я збираюся просто так про це забути.

Джордж, здавалося, трохи розслабився, бачачи, що хоч невеличкий дерев’яний місток до примирення було зведено, і його вже наполегливо будували. Він дозволив собі ще трохи погладити пухнасту нову подружку, а після встати, порівнявшись із Вандербум. Однак Рейна все ще виглядала виснаженою. Навіть надто.

— Гаразд, — злегка зніяковіло почухавши ніс, знизав плечима Джордж. — Знаєш, я міг би запропонувати ще один жарт на знак примирення, але… мабуть, краще не буду.

Рейна насилу втрималася від того, щоб закотити очі, але краєчок її губ злегка здригнувся. Злегка. Зовсім трохи. Візлі не повинен був цього побачити.

Але він, схоже, побачив, заворожено заморгавши.

— Розумно, – коротко відповіла відьма, беручи стопку перевірених робіт під пахву. Вона подивилася йому в очі й тихо додала: – Знаєш, якби ви з Фредом іноді думали головою, перш ніж щось робити, можливо, вам вдавалося б уникати таких “вибачень”.

— Це було б надто нудно, – відповів Джордж із легкою посмішкою.

— Я ще не пробачила, Візлі, – кинула Вандербум, прямуючи до виходу. — Але якщо наступного разу вас понесе, постарайся хоча б урахувати, що я не завжди в настрої.

Вона вже майже зникла в темряві вітальні, коли Джордж, підбадьорений її словами, додав:

— Не завжди проти?

Рейна зупинилася, але навіть не обернулася, лише тихо промовивши:

— Можливо.

Джордж, почувши її тихе “можливо”, не втримався від ледь помітної усмішки, але швидко і якось машинально її сховав, щоб не злякати самого себе. Він навіть узагалі не зрозумів, як вона так швидко з’явилася разом із приємним теплом, що розлилося по тілу.

— Можливо, – протягнув він, погладжуючи кішку, яка все ще сиділа поруч, але Ніккі вже перестала муркотіти. — Це вже прогрес.

Рейна трохи стиснула пергаменти в себе під пахвою, злегка подавшись уперед, збираючись піти, але чомусь затрималася на місці. Вона розвернулася на місці, глянувши на Джорджа, який височів трохи віддалік, а пухнаста Білосніжка якимось чином опинилася в нього на руках. Вандербум скривилася.

— Візлі, – свинцеві очі практично блиснули в темряві. — Це частина якогось плану?

— Знаєш, ми з Фредом не такі вже й розважливі, — відповів той, роблячи крок уперед, тепер уже трохи ближче. — Іноді ми просто діємо за ситуацією.

Рейна вирішила багатозначно промовчати, перевівши незадоволений погляд на Ніккі, що немов магма розповзлася на чужих руках. Що творить! Зрадниця і справжнісінька.

— Не зрозумій мене неправильно, – продовжив Джордж, намагаючись якось заповнити незручну тишу. — Ми з Фредом не намагаємося тебе довести. Ну, може, іноді.

Рейна, все ще дивлячись на цю безневинну, зрадницьку морду, трохи підняла брову, але в погляді з’явилося щось інше — легке, майже непомітне смирення.

— Ого, вмієш спокійно розмовляти, – сухо зауважила та, зробивши крок убік, ніби натякаючи, що розмова вже надто затягнулася. — Щось новеньке.

— Це все Ніккі, – Джордж кивнув на кішку. – Вона явно розслабляє.

— Ніккі зрадниця, – кинула Рейна з холодом, дивлячись на тварину. — Не піддавайся її маніпуляціям.

Джордж розсміявся, і цей звук відгукнувся у вітальні чимось несподівано теплим.

— У вас із нею схожі погляди на життя, – продовжив Джордж з усмішкою. — Вона змушує всіх думати, що їй все одно, але насправді їй просто подобається, коли її гладять.

Рейна примружилася, злегка хитнувши головою. Ну, її ще не гладили. І, начебто, не планували. Але про всяк випадок дівчина зробила невеликий крок назад.

— Вважаєш, що знаєш мою кішку краще за мене? — з колишнім і властивим спокоєм вимовила та.

— Так, – без вагань відповів Джордж, дивлячись прямо в її очі. — І тебе теж. Трохи-трохи.

Вандербум стиснула губи, простягнувши “М-м-м”. І межувало це протяжне від “Допоможіть” до “Що я взагалі тут роблю?”. І що це було? Але їй навіть сподобалося розмовляти з кимось із близнюків трохи довше, ніж п’ять хвилин. А можливо вона десь ненароком шандарахнулася головою.

Але таку самовдоволену посмішку та витримати не могла, а тому Вандербум вирішила трохи скрасити цей діалог раптовим:

— Як би ти повівся, дізнавшись, що весь цей час гладив анімага?

— Що?.. – Джордж завмер, незвично напружено застигнувши.

Рейна в останню секунду стримала посмішку, що підступила, зітхнувши.

— Я теж умію жартувати, – знизала відьма плечима. — Ну, напевно.