Розділ 5: Місяць

– Ти на приколі з мене!?? – крикнув до нього Рома. – Хочеш сказати, що я дарма сюди йшов і вмовляв тебе!?

– Ну чому це, дарма? За те ми з тобою познайомилися поближче і по обнімалися! – юнак обняв себе і за кружляв в повітрі від радості – як листочок від вітру.

А Роман тим часом обмірковував все як слід:

«Сенсу сердитися не має, потрібно було з самого початку докумекати, що цей божевільний втратив пам’ять».

– То кажеш, ти не памятаєш яким чином помер?

– Нє-а!

– А скільки тобі років?

– Без поняття.

«На вигляд десь сімнадцять…»

– Скільки ти вже тут?

– Ну-у, довгенько. Я збився з рахунку, но більше року так точно.

– Ну і як мені до тебе звертатися?..

– Не знаю. А ти як хочеш?

Шухевич голосно зітхнув. Лежачи на лежанці він дивився на похмуре небо з круглим місяцем.

«Так сяє… Прямісько як…» – він різко присів, вказавши на примару пальцем.

– Придумав! Я зватиму тебе місяцем!

Хлопчак дивакувато глянув на нього, схиливши голову:

– Міся..цем?..

– Ну, ти ж світишся як він, і ти в небі, і… Блін! Ну ж не назву я тебе Андрієм! У тебе по-любому є власне ім’я! Я не можу згадати, як звали тих хлопчиків з новин… – Рома опустив руки в кармани, проте пригадав, що телефон забувся під подушкою. -…І хто з них саме ти я не знаю, бо їх обличчя було не впізнати – криваве місиво осталось… Та й ти весь білий. Не пойму, блондином ти був чи брюнетом.

– Ох, а мені подобається! Тоді, до поки ти не дізнаєшся мого імені, я буду твоїм місяцем! А ти – моїм ромашкою!

Роман скривився.

«І чому така дивна атмосфера нависла…»

– Дякую, що дав мені ім’я! Тепер я почуваюся кимось! Прям, ожив! Ва-ха-ха! – дух миттєво опинився у Роми перед очима. Не встиг інший пискнути як місяць знову повалився на нього. – Дякую тобі… – чим сильніше він намагався його обійняти тим гірше ставало Романові… – Тепер ти сенс мого існування. Мені здається, що я пропаду якщо не побачу тебе знову, – “місяць” по своїй волі при підняв тому голову щоб зазирнути в його карі очі: чим довше він вдивлявся в них, тим сильніше вони сльозилися і пекли, немов від сонця. – Романе… Не хочеш… Увійти у замок? – привид обхопив його обличчя і провів великим пальцем під оком. – Я покажу тобі те, що не показував той нудний охоронець: потаємні ходи, старовинні меблі, сховані картини, рояль… Я навіть знаю, де є дорогоцінні монети. – він запустив долоню у хвилясте волосся.

Рома заплющив очі. Він почував себе на якомусь полі, де вітер грався з його локонами.

– Підеш зі мною?

Якась сила заставила його піднятися з лежанки на ноги і зробити кілька кроків до дверей замку.

– Обіцяй остатися зі мною на ніч. – шепіт пролунав десь коло вуха. – Тобі тут сподобається, мій друже…

Вхід перед ним ставав де далі ближчим і ближчим. Щось підштовхнуло його в спину. Роман зробив три кроки до дверей. Він почував себе лунатиком: ніби спав, і відчуття були наче уві сні, хоть все відбувалось на яву. Йшов, куди вів сон.

– Правильно. Йди до мене.

Приємний вітерець лоскотав ніс і колихав волосся… Відчувся запах старовини і пилюки з пліснявою.

– Аха-х!.. – голос відбився від пустих стін і пролунав моторошним ехом.

Роман розплющив очі і на автоматі відсмикнув свою руку, що по тягнулась до напівпрозорого хлопця. “Місяць” знаходився за порогом замку і з простертими руками чекав поки той ввійде, щоб полонити в обіймах.

– Романе?.. Що не так? – усмішка стерлась з його обличчя. – Не зупиняйся. Заходь. Ну ж бо.

Старший подивився собі під ноги і відступив від порогу, звернувшись до світлоликого:

– Мені час йти додому… Спати.

– Он як?

Перед носом Романа захлопнулися двері: від несподіванки той розширив очі. Здійнявся вітер. Він розвернувся і підбіг схопити свого рюкзака, затім, помчав до воріт, проте ті були зачинені.

– Місяцю… – стукнувши кулаком по воротах, прохрипів вожатий. – Відчини їх… Мені треба йти.

– Хіба вдома тебе хтось чекає?

По спині пробігся рій мурашок, а серце на мить перестало битися, коли він відчув як ззаду хтось наблизився, притискаючи його до воріт. Щось огорнуло його окутавши морозом. Рома опустив очі і помітив, як довкола талії його обхопили світлі руки.

– В тебе є дім?

– Не має… – ковтнув Рома. – Но я живу в таборі неподалік…

– О… Я бачив його з криші. Тобі подобається там?

– Звісно…

– Но це не твій дім.

Ці слова боляче кольнули по болючому. Він вкусив себе за губу і спрабував прибрати його руки від себе. Но все було марно.

– Замок теж не твій дім, – буркнув старший. – Но ти тут живеш. Так само і я живу у таборі.

Руки на ньому поволі опустилися. Наступні слова пролунали особливо тихо:

– До поки ти не дізнаєшся хто я, мій дім там, де ти.

Ворота раптово розпахнулися. Роман полетів уперед та повалився обличчям на бетонний міст. Щелепа боляче занила… Він підвівся на четвереньках, слухаючи дзвінкий регіт позаду себе:

– Ва-ха-ха-ха-ха!!

Зібравши сили в кулак він встав на ноги і побіг, не оглядаючись назад ні на мить. А в вухах досі віддавався ехом сміх і не стихав аж доки він не переступив поріг табору “Берегиня.”

Ранок. І знову йому хочеться задушити себе в тонкій наволочці ковдри… Но не вдається. Будильник знову заговорив до нього голосом Володимира Зеленського: “Вставай…”, а робите це не хотілося найбільше. Він накрив обличчя долонею. В голові паморочилось і все в кімнаті кудись плило…

«Температура чи що?..»

– Агов! Твої неуки чекають поки ти зберешся з ними на ранкову пробіжку! Вже 7:05, давай скоріше! – Тетяна увірвалась як до себе та почала трусити його.

«Пора би вже навчитися зачиняти двері на ключ…»

Вожата раптом перестала трусити, – то і добре, бо Роман вже відчув як рвота підступає до горла. Коліжанка опустила руку тому на чоло і хмикнула:

– Ха, повезло тобі. У тебе температура.

«Повезло? Серйозно?»

– Та ти гориш як смолоскип… Оставайся в ліжечку. Я попрошу Іринку приготовити особисто для тебе бульйончик з домашньої курочки. – та накрила його по саме підборіддя.

«Ненавиджу домашню курочку…»

– Дякую. Но як же…

– Не переживай за своїх чортинят, я за ними на гляну. Як не як, з моїми янголятами-першачками не потрібно такого контролю як за твоїми, і ще… Ти в курсі, що у пятьох з твоїх є сигарети а чорненький так взагалі, підливав всім щось прозоре, і здається мені, що це не вода…

– До Біса їх всіх… – загарчав Роман, відчувши хвилю болю у грудях.

– Зрозуміла-зрозуміла… – відійшла на крок Тетянка. – Відпочивай. Я збігаю в медпункт по ліки і тоді до тебе. Головне: не вставай з ліжка! Чув!?

– Зачекай… – Рома схопив її за кінець довгої спідниці. – Ти чула… кхе… Щось про парочку загиблих парубків в Свіржському замку? В новинах кажуть вони кинулися з даху споруди… Як їх звали? Можеш знайти їх чіткі фото?

– Відколи тебе це хвилює?.. Ох, ну добре. Я на копаю все, що тільки зможу, но по обіцяй мені, що будеш здоровим до завтра.

– Я постараюсь. Скинеш мені результати на е-мейл.

Тетяна кивнула та зникла за дверима.

Рома проспав цілісінький день. Но його так і не перестало морозити. До всього ще й суглоби почали крутити і спину ломити… Голова гуділа як вулик. Йому було важко відкрити повіки і вдихнути на повні груди. Таблетки і антибіотики не допомагали навіть якби він випив їх жменю. Йому здавалася, що з кожною годиною біль у грудях збільшувався.

Старенький самсунг на тумбочкі, що стояла поряд з ліжком – завібрував. Вся кімната освітлилася. Рома через силу намацав рукою гаджет і підніс до сонних очей. На е-мейл пришла тонна повідомлень від: “Тетянка”. Роман розплющив одне око і став в думках читати:

«Чотири роки тому… 6 березня… Приблизно о 19:20 на березі озера, поряд з Свіржським замком, знайшли трупи двох юнаків, віком від 16 до 17 років – Назара та Євгена. Загиблі не тутешні, а з міста Львова. За данними очевидця, охоронця замку – Володимира, ці хлопці приїхали сюди велосипедами, коли вхід був вже зачинений. Він відмовив їм в пропуску, но юнаки ще довго їздили довкола замку. Володимир пішов до дому по справах, но під вечір почув якісь крики і повернувся до фортеці. Там він і знайшов тіла порушників, під пагорбом, но вже без диханних. Поліція підозрює, що через дощ, що падав ще два дня назад, загиблі могли підсковзнутися на даху замку, коли спробували його перелісти, і, втративши рівновагу, покотилися з пагорба прямісінько у озеро, вода в якому піднялась через зливу. Матері хлопців в горі заявили, що їх сини дружили з дитинства і їх часто тягнуло на небезпечні пригоди…» – Рома відкрив наступне повідомлення, і йому показало обличчя парубків.

«Як дивно… Ні один з них не схожий на нього… Чи це просто я не роздивився добре обличчя того чортового привида…».