Безвихідь

– Чому ви не можете усі прийти? – здивувався запитав Jyp.
Кріс нервово зім’яв упаковку з-під бутерброду.
– Тому що ми не всі… присутні, – сказав він із вдаваним спокоєм.
– І як то розуміти? – уточнив чоловік після секундної мовчанки.
Хлопець на мить затнувся.
– Ми не знаємо, – сказав він повільно, сковтуючи слину і викидаючи папір у смітник, – де перебуває зараз Фелікс.
У шлунку з’явилась діра – перекус грозився повернутись назад. Запала тиша.
– У сенсі?
Кріс зіперся на кухонний стіл.
– Він не відповідає на дзвінки… на повідомлення… і востаннє в мережі був десь… тижні два тому.
– Хм, – почулось замислине по той бік телефону. – Добре. Ну, але ж усі інші можуть?
– Ну… так, але…
– То семеро і підете.
Три короткі гудки. Ні рішення проблеми, ні будь-якої реакції. У цьому весь Jyp. Хлопець якийсь час дивився на екран. Зітхнув. Як же Чанбін тримає себе в руках?
Стадія “не варто хвилюватись” минула два дні тому. Фелікс не повернувся того “післязавтра”, коли мав. Про це повідомила його мама. Вчора у Чанбіна мимоволі вирвалось: “Якщо Фелікс не повернеться…”. Його відразу заткнули, хоча і не потрібно було. Він сам зрозумів, що сказав. Але цей страх був. І з кожним днем він лише посилювався.
За порадою Хьонжина (який, на диво, виявився найврівноваженішим у цій ситуації) вирішили не казати Stay настільки довго, скільки можна. А там може друг і повернеться. Думки “та він не повертався” вони не допускали, адже минуло небагато часу. Дарма що відчувалось це як вічність.
– Ти поїв? – поцікавився Ліно, коли Кріс повернувся до тренувальної зали.
– Та начебто… – відповів хлопець, сідаючи поряд на підлогу. – У нас виникла проблема.
– Яка саме?
– Пам’ятаєте, ми планували зробили спільний ефір? Там про минулий тур, плани на майбутнє.
– Ну? – до розмови підключився Хан.
– Наш любий Джей Вай Пі про це люб’язно нагадав.
– А як же Фелікс? – обурився I.n.
– Він сказав, що якщо інші всі можуть, то нічого відміняти не будемо.
– Тю, так ми можемо всі разом захворіти, – хмикнув Чанбін.
– Нема часу, – похитав головою Чан. – Це вже завтра.
– Я можу впустити собі на ногу гантелю, – не здавався друг.
– Ідея класна, – Хьонжин усміхнувся куточком губ, – тільки тебе перебинтують і все-одно виставлять перед камерою. Хіба ти не знаєш наших менеджерів?
Запала тиша. Ламати собі кості не було привабливою та й надійною ідеєю.
Банчан напружено зітхнув:
– Схоже вибору у нас немає. Доведеться щось вигадувати вже в процесі… Окей, я зараз в туалет, – він хлопнув себе по колінах і підвівся, – і можемо продовжувати.
Він проігнорував геть не змотивовані обличчя друзів і вийшов у коридор. Без Фелікса нічого не виходило нормально. Чан дістав телефон. “Це безнадійно” – сказав внутрішній голос, проте хлопець попросив його заткнутись. Воно, звісно, безнадійно, проте якась вірогідність все-одно лишалась, тож він всоте набрав номер друга.
– На жаль, абонент знаходиться поза…
Чан поклав слухавку.