Розділ 4

У Герміони є план.

 

«І переслідуване минуле буде слідувати за тобою, як загублена собака на пляжі

Здригаючись до тих пір, поки ти не ринеш за межі досяжності».

– Джош Вудворд, «Бийся з морем».

 

З гучним грюкітом дверей, Герміона влетіла до кімнати, Гаррі та Джіні здивовано поглянули на неї. Не маючи часу витрачати на довгі пояснення, вона діловито підійшла до них: “Ну, тепер я знаю, що відбувається”, – тихо сказала вона їм. – “У нас багато роботи”.

– Чому, що він сказав?

– Він розповів мені, чому повернувся. Я не можу повідомити вам причини, я пообіцяла, що нічого не скажу. Нікому, – додала Ґрейнджер придушено, коли Гаррі виглядав готовим сперечатися. – Все, що я можу вам сказати, це те, що йому знову потрібен доступ до пристойної лабораторії, аби провести деякі дослідження, і він хоче моєї допомоги – нашої допомоги – щоб він міг працювати без побоювань за своє життя.

– Легше сказати, ніж зробити, – промимрив Гаррі, виглядаючи дещо приголомшеним швидкістю такого розвитку подій. – Ти впевнена в цьому, Міоно?

– Так. Ми в боргу перед ним, Гаррі. Це важливо, обіцяю.

– Гаразд, знаю я цей погляд. В тебе вже назрів план. Давайте його послухаємо.

І вона розповіла. Пара витріщилися на неї, наче вона була зовсім божевільна, але Герміона до цього звикла і просто терпляче чекала. Нарешті Джіні ледь чутно промовила: “Герміоно, це неможливо, і ти це знаєш. Ніхто не погодиться”.

– Будуть суперечки, – спокійно погодилася Гермі. – Але він кваліфікована персона, ви ж розумієте. І більше нікого нема на його пост. Ця вакансія рекламується роками і більше ніхто не бажає.

– А він? – багатозначно запитав Гаррі. Й справді, це був один із потенційних недоліків її плану.

– Я його не питала, – легковажно визнала дівчина. – Якщо ми уявимо це як доконаний факт, я думаю, що зможу переконати його погодитися, – оптимістично додала вона, – але давайте спочатку залучимо всіх інших. Якщо їм це не подобається, вони можуть спробувати знайти когось менш гарчливого.

– Чи не було б простіше просто оселити його в одному з наших будинків і дати все, що йому потрібно?

– Так, але правда врешті-решт випливе назовні. Таке може статися й зараз. І це несправедливо по відношенню до нього, щоб він усе ще грав в хованки. Снейп має право знову жити нормальним життям. Крім того, ти справді думаєш, що він хоче проводити час з будь-ким із нас після всього, що сталося, і всього, що ми зараз знаємо про нього?

– Ти божевільна, – з почуттям сказав Гаррі, – Окей. З чого почнемо?

– Мінерва.

– Ні, – Це була Джіні. – Спочатку ми розповімо Ронові.

– Рону? Чому?

– Бо якщо цей божевільний план у щось втілиться, нам доведеться мати справу з його образами, коли він підрахує, скільки людей знали до нього.

– Добре, Рон, потім Мінерва, потім Кінгслі та інші члени Ордену, далі члени правління. Але врешті я поговорю з Северусом…

– Северус? – повторила Джіні.

Герміона знизала плечима: “Навряд чи я тепер можу називати його професором, чи не так? Та і містер Снейп звучить безглуздо, а називати його просто Снейпом – грубість”.

– Напевно.

– У будь-якому випадку, якщо це спрацює, цього більш ніж достатньо. Сподіватимемося, що ніхто не зможе сказати Обраному «ні».

 

***

Це зайняло майже два тижні безперервних суперечок. Протягом щоденних запеклих боїв Герміона помітила, що згадує Снейпову суворо точну оцінку того, що станеться, коли пошириться новина про його виживання. Вона боялася того, що станеться, коли Пророк опублікує історію. Кінгслі був найвищим членом Ордену в Міністерстві і накладав на нього ембарго стільки, скільки міг, але після цього він буде чесною здобиччю. Незважаючи на це, вона відчувала обачний оптимізм. Усі страшенно ненавиділи цю ідею, але насправді більше нікого не було на посаду зіллявара, і це була єдина причина, чому їй це зійшло з рук.

Тепер залишалося лише переконати Снейпа. Твердо освідчившись, що це не зовсім боягузтво, вона взяла трубку й набрала номер, який він їй простягнув. Й сравді, вона мала очікувати автовідповідача, бо він був достатньо асоціальним, щоб перевіряти свої дзвінки. Повідомлення було простим: його протягуючий голос назвав свій номер телефону, але не своє ім’я, і наказав абонентам залишити повідомлення після сигналу, додавши: “Якщо я не зв’яжуся з вами, це свідчить про те, що я не хотів з вами розмовляти з самого початку”. Ставлення було настільки типовим для Снейпа, що вона розсміялася і ледве встигла залишити своє повідомлення.

 

“Це Герміона. У нас є робочий план. Ніхто не в захваті, але все пройшло краще, ніж я думала. Я скоро приїду і розповім вам, що сталося”.

 

***

Незважаючи на всю свою байдужість під час їхньої останньої зустрічі, Снейп явно відчував тривогу. Він відчинив двері майже відразу, як тільки вона торкнулася їх, уся його поведінка була напруженою та різкою.

– Ну? – запитав він. – На яку дурницю ви мене потягнули?

– І вам здрастуйте, – уїдливо сказала вона, пройшовши повз нього та увійшла до вітальні й сіла. Піднявши погляд, Герміона насупилася на нього. – Ви повинні сісти. Це буде довга розмова.

– Чудово, – протягнув він, навіть не намагаючись сісти. Вона критично спостерігала за ним і думала, чи не турбує його нога, але навіть якби й так, він ніколи б не зізнався.

– На даний момент кілька високопоставлених чиновників і в Ордені, і в Міністерстві знають, що ви живі. Ніхто не знає де ви є, окрім мене. Я вважаю, що це робить мене якимось неофіційним зв’язком. Пророк знає, але на цю історію накладено тимчасове ембарго, щоб дати нам час завершити домовленості. Є багато чого, що потрібно розібрати. Після цього воно буде розірвано, і громадськість дізнається.

– Я сподівався на щось менш публічне, – пробурмотів він, і сама відсутність виразу його обличчя якимось чином спромоглася передати незадоволення.

– Я знаю, але не було ніякого способу зберегти щось подібне в таємниці, не зараз, коли так багато людей вже знають. Крім того, таким чином, можливо, ми зможемо певною мірою контролювати реакції публіки.

– Сумніваюся.

– Хочете почути, що відбудеться, чи ні? – зажадала вона. Він довго дивився на неї, а потім неохоче кивнув й сперся на стіну, схрестивши руки на грудях і сердито поглянувши на неї. Герміона глибоко вдихнула. Він і не збирався бути щасливим. – Є певна вакансія, яка може бути вашою, якщо ви цього хочете. На жаль, ніхто не задоволений цим, але ви кваліфіковані, а ніхто інший працювати не бажає.

Його очі підозріло звузилися: “Яка робота?” – повільно запитав Снейп. Гермі уникала його цупкого погляду. Останнє, чого вона хотіла, це щоб він прочитав її думки.

– Те, що ви робили раніше, протягом багатьох років.

Рівень напруги в кімнаті різко зріс. Його очі змінилися від підозрілих до палаючих люттю, і вона навіть трохи відсахнулась у своєму кріслі, коли він кинувся вперед, навис над нею та зупинився, пильно дивлячись на неї. Його руки стиснулися в кулаки, сила його особистості та магії переповнювали невеликий простір.

– Що, в біса, ви наробили? – плюнув Северус. – Гоґвортс? Ви пропонуєте мені повернутися до Гоґвортсу? Ви зовсім з глузду з’їхали?

– Ні, – їй довелося зупинитися, щоб зробити глибокий вдих і припинити тремтіння в голосі. – Ні, не з’їхала , – рішуче продовжила вона. – Все як ви хотіли. У вас буде своя лабораторія та всі інгредієнти для зілля, які вам можуть знадобитися. І це безпечно. Крім того, це знову дає вам місце у світі чарівників. У чому проблема?

– Що… тобто я помилявся щодо вас? Невже ви справді така дурна, як виглядаєте? Мої колишні колеги навіть зараз полірують свої чарівні палички та готують прокляття спеціально для мене. Невже ви чомусь забули про незліченну кількість виправданих причин, чому всі в Гоґвортсі плюють мені в обличчя?!

Снейп був дуже контрольованою людиною, і зазвичай він був найнебезпечнішим, коли його голос був дуже тихим. Але саме зараз він драв горло як тільки міг і підвищена гучність, на жаль, підкреслювала пошкодженість його горла. Уривчасто кашляючи, він був змушений замовкти, лють в його очах не зменшилася, коли він зле подивився на неї.

– Ні, я не забула, – тихо відповіла вона, налякана бурхливістю його реакції. – І ніхто інший. Але тепер вони знають справжню історію. Вони знають, чому ви зробили те, що зробили. У вас не було вибору. Навіть Мінерва це визнає. Якщо ви повернетеся назад… – Вона замовкла, і вираз його обличчя показав досить чітко, що якби він міг припинити кашляти, то сформулював би заклинання і проклянув її, якщо вона не перестане говорити прямо зараз. Герміона підозрювала, що має бути вдячна за те, що він, ймовірно, не міг достатньо зосередитися для невербального заклинання, поки задихався.

 

Перевівши подих, він, нічого не кажучи, пішов на кухню, наповнив склянку водою з-під крану й повільно сьорбнувши, подивився на стоянку караванів за вікном. Герміона підвелася, не бажаючи, щоб її загнали в куток у кріслі, якщо він справді втратить самовладання, але залишилася на місці, даючи йому все обдумати.

Нарешті чоловік знову рушив, повільно підійшов і став у дверях, притулившись до рами й пильно дивився на неї. Злість у його очах не зникла, але тепер його вираз був холоднішим, більш стриманим.

– Поясніть, – коротко наказав він.

– Горацій Слизоріг досі на посаді вчителя зілляваріння та голови Слизерину. Зараз він геть старий і дуже хоче піти на пенсію. Мінерва шукає заміну вже кілька років. Жоден кваліфікований слизеринець не зацікавлений, і ніхто з інших факультетів не візьме на себе обов’язки глави факультету, навіть якщо ми вважали це хорошою ідеєю.

– Ми? – огризнувся він. Вираз його обличчя змінився. – Міс Ґрейнджер, будь ласка, скажіть мені, що ви не на посаді.

– Тільки неповний робочий день; я викладаю маґлознавство, – тихо зізналася вона.

Зіллявар щось бурмотів собі під ніс; судячи з виразу його обличчя, вона впевнена, що не хоче чути, що він сказав. Провівши пальці по своєму волоссі, він на мить заплющив очі, перш ніж знову зиркнути на неї: “Продовжуйте”.

– Більше нічого й казати. Робота відкрита. Ви робили це раніше. Ви більш ніж кваліфіковані. Навіть ті, хто найбільше опинався, змушені були визнати, що ви хороший вчитель. Немає нікого іншого. І це дасть вам все, що потрібно. Все, про що ви мене прохали, – багатозначно додала вона.

Його щелепи стиснулися; очевидно, тонке нагадування не було оцінено. Відводячи погляд, він насупився, обмірковуючи: ” Усі погодилися?”

– Мінерва погодилася від імені всього персоналу. Кінгслі погодився від імені решти Ордену та допоміг переконати Міністерство. Рада керуючих погодилася… врешті-решт.

– Це погана ідея, – ґерґотав Северус.

– Не згодна.

– Ви не та, кому доведеться зіткнутися з ними всіма, – Його бас змусив її зупинитися; він більше не сердився. Нахмурившись, вона розглядала його лице, безвиразне, як завжди, і усвідомлення цього спантеличило її. Снейп переляканий. Їй здавалося, що раніше вона не бачила, щоб Северус Снейп чогось боявся.

– Чого ви боїтеся? – негучно запитала Герміона. Снейп знову зиркнув на неї, але в цьому виразі не було справжньої отрути, принаймні в порівнянні з тим, як він дивився на неї раніше.

– Я вбив, мабуть, найкращого директора, якого Гоґвортс коли-небудь бачив, – негучно відповів він. – Наступного року я зайняв його місце за наказом найзліснішого чарівника, якого коли-небудь знав світ, і на його службі я свідомо катував і наводив жах на студентів, яких мав захищати. А тепер ви хочете, щоб я повернувся, з такою кількістю крові на руках…

Герміона на мить відчула, як її горло стискається, серце боліло за нього, коли вона знову зіткнулася з розумінням того, що він був змушений зробити заради всіх них: “Я знаю, Северусе. Мені шкода. Але це було найкраще, що я могла зробити, щоб допомогти вам. І… ви потрібні. Горацій – дуже стара людина. Він починає втрачати свої навички. Студенти потребують…”

– Горацій Слизоріг – будючний, убогодухий бовдур, – прохарамаркав він, хоча явно не від душі. – Як голова факультету він був настільки ж ефективним, як і солом’яне опудало.

– Отже, це ще одна причина для того, щоб ви почали керувати? – з надією запропонувала вона.

– Жалюгідна спроба, міс Ґрейнджер, – відповів Майстер настоянок із тінню своєї звичайної насмішки. – Звичайно, ви маєте усвідомити, наскільки ефективним є емоційний шантаж.

– Так, я знаю, – повільно й свідомо відповіла вона, дивлячись йому в вічі. Снейп першим відвів погляд, непомітно відступивши, уся його позиція стала менш агресивною.

– Мені потрібен час, щоб обдумати, – сказав він нарешті, уникаючи її погляду. Вона кивнула.

– Зв’яжіться зі мною, коли вирішите.

 

***

Коли через пару днів Герміона повернулася додому з нічної прогулянки по продукти, вона знайшла на своєму автовідповідачі надзвичайно коротке повідомлення, яке складалося з двох слів вельми знайомим голосом: “Ваша взяла.”

Вона негайно пішла на місце, незважаючи на час, і не особливо здивувалася, побачивши, що він ще не спить. Той теж не вразився, побачивши її. Це було важливо, і це було потрібно вирішити якомога швидше. Знову вмостившись у кріслі й із вдячністю прийнявши чашку кави, вона глянула на нього: “Що надумали?”

Він поворухнувся на дивані, регулюючи кут своєї хворої ноги, і хлеснув кави, перш ніж відповісти: “Мені потрібно зустрітися з Макґонеґел найближчими днями. Не тут; я б хотів, щоб ніхто не дізнався про цю адресу. І не в Гоґвортсі; я не ступатиму на територію, доки все не буде влаштовано. Десь у нейтральному місці”.

Чоловік вагався, дивлячись на кухоль, який тримав у своїх довгих пальцях, ніби шукав відповіді, перш ніж ніяково додати: “Можливо, це було б доцільно, якби ви могли бути присутні на зустрічі.”

 

Їй знадобилася хвилина, щоб обмізкувати це, і вона зрозуміла, що він просить її бути поруч, аби спробувати зберегти цивільсть, і також він потерпав від можливої реакції Мінерви. Напевно, це була непогана ідея. Протягом того останнього року вона була одним із його найзапекліших супротивників, і вони ніколи не були більш ніж неохочими союзниками, наскільки вона могла судити.

– Гадаю, я зможу це влаштувати, – дипломатично відповіла Герміона. – Про що буде зустріч?

– Мій контракт, – тихо відповів той. – Я хочу, аби мене затвердили в письмовому вигляді, що ніхто не намагатиметься вбити мене на місці. Я хочу, щоб умови мого найму були чітко прописані. І, якщо можливо, я хочу певної гнучкості в своїй ролі голови факультету. Якщо я збираюся це зробити, то міг би зробити це правильно цього разу.

– Не розумію.

– Уявіть собі моє здивування, – протягнув він, хитаючи головою. – Я від вас нічого не очікую. Ви ніколи не були головою факультету, хоча, без сумніву, колись станете. – Це був комплімент? Він продовжив – А точніше, ви ніколи не були деканом факультету, якого всі ненавидять. Слизерину потрібно більше уваги, ніж іншим трьом. Особливо, якщо в них дійсно був Слизоріг з тих пір як Дамблдор… вмер.

– З Горацієм нічого поганого…

– Його ставлення до свого факультету таке ж, як і до всіх його студентів. Якщо ви з відомої, могутньої та впливової родини, або якщо у вас є потенціал стати відомим, могутнім і впливовим, він принаймні спробує допомогти. Усі інші поза його увагою.

– Ви кажете це… скрутно, – обережно мовила вона, підозрюючи, що він може бути правий.

– Він був і моїм деканом також.

– Я думала, що ви були одним із його улюбленців з вашею ж майстерністю у зілляварінні, – здивовано сказала вона. Северус похитав головою.

– Ні. Я сперечався з ним, відхилявся від його вказівок на кожному уроці і зазвичай давав кращі результати, ніж він. Він називав мене безрозсудним і небезпечним. Крім того, мої постійні конфлікти з Ґрифіндором завдавали йому багато незручностей, і він звинувачував мене в цьому. Я був частиною його дурного клубу, просто на випадок, щоб я міг чогось досягти, але він мене ніколи особливо не любив. – це прозвучало ще гіркіше. Герміона хотіла б запитати більше деталей, але його погляд загострився, щойно вона відкрила рота, і Ґрейнджер враз передумала щось казати.

– Чи набагато краще несправедливо віддавати перевагу власному факультету?

– Хто тепер упертий? – насмішкувато запитав він. – Кожен декан віддає перевагу своїм учням. Що стосується несправедливості, то хто ще віддасть перевагу Слизерину, особливо під керівництвом директора чи директриси Ґрифіндору?

– Це несправедливо, – обурено заперечила вона.

– Ви говорите про те, чого не розумієте, – різко сказав він. – Ви не уявляєте, як важко було моєму факультету за часів Дамблдора, особливо коли ви та ваші маленькі друзі почали… – Він перевів подих і заговорив знову, перш ніж вона встигла відповісти на звинувачення. – Наприклад: у ваш перший рік, коли ваші витівки з Філософським каменем принесли вам Кубок факультету, ви пам’ятаєте, як він нагородив вас купою балів на святі в кінці року?

– І що ж не так?

– Великий зал був прикрашений для Слизерину. Всім було відомо, що Слизерин виграв кубок. Дамблдор нікому не розповідав про свої плани, й особливо мені. Він оголосив турнірну таблицю, і я готувався святкувати зі своїм факультетом. Та в останній момент він забрав в них бали і віддав Ґрифіндору. Він не попередив мене. Директор публічно принизив моїх учнів без жодного слова вибачень чи пояснень. Якби він сказав мені заздалегідь, я міг би спробувати пом’якшити удар. Це так було… – Він похитав головою і зітхнув. – Без всіляких сумнівів ви святкували в ту ніч, коли я намагався пояснити Слизерину, що директор їх не ненавидить. Я не сказав дітям правди, бо по суті – старому просто начхати.

 

Послідувала тиша, що порушувалася лише постійним радіо, гаряча, гнівна та напружена. Чесно кажучи, Герміона ніколи не замислювалася над тим, що слизеринці відчували з цього приводу. – Не те, щоб йому було байдуже… – невпевнено почала вона, і він сердито пирхнув.

– Так, було. Йому ніколи не спадало на думку, що його дії зашкодять моєму факультету. Почуття Слизерину не були настільки важливими, для нього. Коли я закінчив спроби – уявіть собі безуспішні – втішити деяких дуже засмучених і розлючених студентів, я пішов сперечатися з ним, – І він засміявся! – Він підморгнув мені і сказав, щоб я перестав бути таким чутливим, що Слизерин вигравав кубок протягом останніх кількох років, і настав час чиїсь іншої черги.

Його чорні очі блищали гнівом, і він поставив кухоль з кавою. Вона не могла придумати, що сказати. Через деякий час він похитав головою й зітхнув, лють зникла, і його фігура знову виглядала втомленою і змиреною: “На даний момент факультет Слизерину є найменшим із чотирьох, з найбільшим відсотком студентів, які залишають школу до завершення семи років. У них найвища статистика нескладання іспитів, хвороб і відвідувань лікарняного корпусу. Після відновлення Гоґвортсу учні мають найбільшу кількість затримань, а також учні щороку займають четверте місце.

Вона витріщилася на нього: “Звідки ви все це знаєте? – спитала вона і по гіркому торжеству на його обличчі побачила, що він зовсім не знав, а здогадавався. Здається, підтвердження його не порадувало.

– Тож я мав рацію. Не потрібно бути генієм, щоб в цьому розібратися, міс Ґрейнджер. Іншого розвитку подій і не могло бути. Я відріжу собі руку й зжеру її, якщо серед викладачів чи в будь-якому з інших трьох будинків є хоча б одна людина, хто хоча б раз після закінчення війни не думав про Слизерин, як про лігво смертежерів.

Вона відкрила рота, щоб заперечити, але слова залишилися недомовленими і вона винувато відвела погляд, знаючи, що краще не намагатися йому брехати. Це була абсолютна правда.

Професор кивнув, абсолютно не здивований: “І тому, міс Ґрейнджер, жоден інший слизеринець ніколи не повернеться викладати в Гоґвортсі. Ось чому ви не можете знайти нікого, хто б замінив Слизорога. З того моменту, як учень вступає до школи, у нього створюється враження, що Слизерин не такий хороший, як інші факультети”.

– Ну, постривайте… – слабко сказала вона, все ще не в змозі зустрітися з ним поглядом. Вона почала задаватися питанням, як довго це мучило його; роки, може, якщо не десятиліття. Певно, ще з власних шкільних років.

– А чому ж не так? Без поняття, як зараз все працює, але згадайте час, коли ви були в школі. Першокурсників зустрічав голова саме Ґрифіндору і розповідав про чотири факультети. Слизерин завжди згадувався останнім і зневажливим тоном. Сортувальний капелюх співав свою дурну пісеньку і, знову ж таки, Слизерин зазвичай згадували останнім і зазвичай у невтішній формі. Усі аплодували більшості учнів під час сортування. Слизерин був єдиним, хто аплодував новим слизеринцям. Слизеринці були під землею, практично в підземеллях, і запевняю вас, це не тому, що ми любили темряву й вогкість. Це самі по собі дрібниці, але вони все одно залишають підсвідоме враження. Подумайте про Поттера, той вирішив не бути учнем Слизерину, хоча він почув про нас лише півгодини тому – за що Дамблдор, до речі, похвалив його. Кожен слизеринський першокурсник до кінця свого першого дня дізнавався, що решта школи не любить його. Кожен день, який вони провели в Гоґвортсі з того моменту, лише підкреслював ці слова. Наша легендарна зарозумілість була спробою компенсації, не більше.

Вона насправді нічого не могла сказати у відповідь, бо все це було правдою: “Я ніколи раніше не думала про це.”

– Звичайно ж, ні. Ви були у золотому Ґрифіндорі; усе, що колись означав для вас Слизерин – це Драко та його прибічники. Сумніваюся, що ви можете назвати хоч одного слизеринця зі шкільних років, який не був би частиною цієї групи. Але тепер ви вчителька, і ви повинна бути нейтральною до всіх. Ви не замислювались, що повинні?

Герміона неохоче прийняла докір: “Ви збираєтеся сказати щось із цього Мінерві?”

– Не буду навіть словами блудити! Вона любить Слизерин менше, ніж будь-хто інший. Здебільшого через мене, я так підозрюю; бо постійно був їй поперед горла під час моїх шкільних років.

– Тож про що ви її запитаєте?

– Якщо апартаменти Слизерину все ще в підземеллях, я потребую, щоб їх перенесли. Я щороку просив Дамблдора, і щороку він відмовлявся.

– Вони були переміщені. Кожен гуртожиток тепер має свою власну вежу в одному куті замку, з Астрономічною вежею в центрі.

– Ну, це лише початок. Я б вважав за краще, щоб це було зроблено з міркувань рівності, а не з естетики. – Він барабанив довгими пальцями по стегну, його очі були задумливі. – Мені потрібен буде доступ до будь-яких жалюгідних записів, які Слизоріг потрудився вести в минулі роки. Також буде потрібен доступ до медичних записів. Здебільшого мені просто потрібна свобода в керуванні своїм факультетом без будь-якого втручання та те викладання, яке я вважаю за потрібне. Якщо вона хоч раз згадає випробувальний термін або суд, я піду, і навіть ваша нестерпність мене не знайде.

– У розумних межах я впевнена, що зможу про це домовитися, – обережно відповіла Герміона. – Ми можемо обговорити подробиці з Мінервою, коли зустрінемося, і я подбаю, щоб у мене на руках були для вас документи Горація.

Він кивнув і хруснув кісточками пальців: “Якщо говорити про суди… Чи є ймовірність, що мене колись відвідають представники міністерства?” – насторожено запитав він.

– Ні. Вас ні в чому не звинувачуватимуть. Я думаю, що Міністерство прийняло політику «не питай, не кажи» стосовно вашої персони. Ніхто й не захоче відкривати це грішне діло – я маю на увазі, ніхто хоче дізнатися, що ви зробили для нашої сторони, тому що вони й не хочуть знати.

– Я розумію маґлівський сленг, – м’яко відповів він, здається, ледь повеселішавши. – І ви маєте рацію. Вони не хочуть знати.

– У будь-якому разі члени Ордену засвідчили, що все, що ви робили як смертежер, було в ролі шпигуна за вказівками Дамблдора, включаючи його смерть, і що без вас Волдеморт переміг би.

 

Він помітно здригнувся, рефлекторно торкнувшись лівої руки, і дівчина витріщилася на нього. Северус відвів від неї погляд, усе його тіло напружилося: “Було б за краще, якби ви не вживали цього імені…” – пробурмотів він.

– Навіть після стількох років?

– Ми не використовували це ім’я не через фанатизм смертежерів. У всякому разі, не для більшості з нас. Бела та інші більш нещадні учасники переконали себе, що це богохульство; решта з нас були більш чесними. Ауч, болить.

– Що?

– Боляче, – категорично повторив професор. – Це пов’язане з Темною міткою; почувши його ім’я, у мене болить рука, і я не можу вимовити його навіть зараз.

– Я й гадки не мала… – прошепотіла вона.

Він знизав плечима: “Немає жодних причин. Я нікому не казав. Але тепер… я постаршав, і я втомився від болю, і… я хотів би, щоб ви не використовували ім’я Темного Лорда переді мною… будь ласка.”

– Звичайно, – поспішно запевнила Гермі. Він кивнув, усе ще не дивлячись на неї, і на мить її горло заболіло від жалю. Він так багато страждав. Через мить вона тихо сказала. – Я гадала, що мітка зникне. Загоїться.

– Ні. З чого б це? Це шрам від прокляття. Шрам Поттера ще не зовсім зник, чи не так? Те, що той, хто його завдав – мертвий, не означає, що рана загоїться. – Він повільно закатав лівий рукав до ліктя й витягнув руку, дозволяючи їй чітко побачити змію та череп. Малюнок вже не був чорним, а майже багряно-сірим, і виглядав як татуювання, що вицвіло через роки перебування на сонці, або синець надзвичайно дивної форми.

Повторюючи свою думку, Герміона тихо сказала: “Воно схоже на татуювання”.

– Скоріше тавро великої рогатої худоби, – ледве чутно сказав він, дивлячись на нього, повільно обводячи контури пальцем.

– Воно… воно болить? – запитала дівчина невпевнено. Вона не думала, що він відповість, і кілька хвилин чоловік тримав тишу.

– Коли мене вперше затаврували цим, біль був нестерпним, ніж будь-що, що я відчував до чи після. Біль зник протягом, мабуть, шести місяців. Після того Хелловіну, коли він… зник, або впав, або як ви хочете це іменувати, сама мітка зблідла, і поки її майже не було видно, я навіть зміг забути про її існування. На четвертому році вона почала поколювати, свербіти і потемніла. Коли він повернувся, було дуже боляче. На війні було лихо боляче лише тоді, коли мене викликали або коли він хотів покарати мене здалеку; незначні болі, такі як той, що виник після того, як я почув його ім’я, вбудовані в саму мітку й не припинялися відтоді, як він помер. Його смерть була болючою, ніж його повернення, це навіть не порівняти з першим отриманням знаку. Відтоді ні, це не боляче.

– Ну, це принаймні хоч щось, – пробурмотіла вона. Снейп різко відвів руку, і вона зрозуміла, що ненавмисно простягнула руку, аби торкнутися Мітки. Герміона кинула на нього вибачливий погляд, коли він знову закатав рукав.

– На дотик, це просто як шкіра, – тихо сказав він, уникаючи її погляду. Він спробував блиснути сарказмом. – Ви не спалахнете, доторкнувшись до неї, і не відчуєте, як темна магія просочується крізь мітку. І так, вона не пахне сіркою та смолою. Вона просто схожа на шкіру. – Схоже він ніколи не любив дотиків, згадала вона.

Озирнувшись у пошуках натхнення, вона побачила годинник і кліпнула: “Боже, вже опівночі. Вам слід було щось сказати; я сиджу тут кілька годин”.

Снейп байдуже знизав плечима: “Я більше не дотримуюся нормального розкладу. У мене завжди були проблеми зі сном; після останньої війни я рідко сплю довше години або двох. Припускав, що якщо ви втомлена, то звинитеся й підете собі. Та мав здогадатися, що ви волієте розпитувати, аніж спати, – додав він сардонічно.

Ґрейнджер не могла не посміхнутися, оскільки це була правда. Його тон завжди передавав сарказм із значними відтінками надзвичайно ефектно, і він цим майстерно користався. Професор насправді нічого не заперечував проти її запитань, інакше відмовився б на них відповідати: “Чесно, я теж іноді погано сплю, – зізналася вона в пів тону, – хоча ваші кошмари, мабуть, гірші за мої”.

Дівчина очікувала на заперечення, але коли він не відповів, вона підвела очі й побачила, що він задумливо спостерігає за нею з проникливим виразом, що означав, що він бачить набагато більше, ніж вона уявляє. Герміона поспішно відвела погляд від нього, і через хвильку той зітхнув.

– Якби я застосував до вас Виманологія, ви б про це дізналися. Я не настільки вправний, щоб робити це непоміченим; мої таланти, як в оклюмента. І я б не використав Виманологія без згоди. Уникання зорового контакту вас у жодному разі не врятує. – Незважаючи на те, що він сказав про свій режим сну, його голос звучав втомлено.

– Вибачте. Просто… здається, що ви завжди знаєте, що думають люди. Це… нервує, – зізналася вона, підводячи очі вчасно, щоб уловити швидкоплинну напівусмішку.

– Це не Виманологія. Я був шпигуном, і хорошим. Я добре вмію читати обличчя та мову тіла, чути невимовлені слова. А ви все ще Ґрифіндорка, з усіма своїми почуттями на поверхні.

– Мені, ймовірно, варто над цим попрацювати, якщо ми збираємося працювати разом, – скрушно прокоментувала Герміона.

Снейп пирхнув: “Ми навряд чи працюватимемо разом. Зілля та маглознавство – це абсолютно різні дисципліни. І я не маю наміру спілкуватися зі своїми колегами, якщо не змушений цього робити”.

 

Чому я не здивована?

 

– Ви ж знаєте, що я мала на увазі.

– Звичайно, а ви?

– Вже пізно для загадок. Мені час йти. – Тепер, коли вона помітила час, дівчина відчула втому. Він підвівся разом з нею. – Я організую зустріч з Мінервою якомога швидше.

Він кивнув: “Якщо бажаєте, можу зробити для вас сон без сновидінь”, – незграбно запропонував професор; вона підозрювала, що ця пропозиція була замість подяки.

– У вас вже немає кошмарів?

– Зілля викликає звикання, якщо приймати його занадто часто. Тепер я більше не можу його використовувати.

Це одне коротке речення розповіло їй більше, ніж вона хотіла знати. Міцно придушивши будь-які сліди жалю, вона кивнула: “Розумію. Дякую за пропозицію, але зі мною все буде добре. Я залишу повідомлення з деталями зустрічі. На добраніч, Северусе, і дякую за таку розмову”.

– На добраніч, – м’яко побажав зіллявар у відповідь. Герміона відчувала, як він спостерігав за нею поки вона виходила за поріг.