Розділ 4: Ворота замку відчиняються
від КукушкаВорота різко розпахнулися. Вітер боляче вдарив в обличчя, наче батогом по щоці… Парочка воронів з диким, принизливим криком: “Кар-ка-ар!” – вилетіла з середини, мало не врізавшись в нього. Так ще й згубили кілька пір’їн.
Роман закрився зхрещеними руками від вітру, проте, він вщух так само несподівано, як і почався.
Парубок подивився вверх, но на дахах вже нікого, окрім злощасних воронів не помітив.
– Боїшся? – якщо раніше, з відстані, цей голос здавався тихим, то зараз він різав вуха, як каркіт ворон.
– Не боюсь… – Роман мимоволі зблід, побачивши перед собою, по той бік воріт – привида, що з насмішкою дивився на гостя.
– Брешеш! Я ж бачив, що ти перелякався! Ахах!
Рома опустив стислі до грудей руки і вирівнявся, придаючи собі впевненого виду.
– Зовсім ні! Я просто не люблю несподіванок, як от… ворони.
– А, то це вони тебе налякали? – хлопчак поглянув на дах: двійко воронів за кричали і з різким взмахом крил полетіли чим подалі, змішуючись з темрявою. – Чому стоїш як статуя? Ти ж так просив відчинити. Чи ти вже передумав заходити, га?.. Романе…
Той стис губи і крок за кроком увійшов в внутрішній двір. Ворота за спиною захлопнулись від чого він зіщулився. Серце за стрибало. Рома зі злобою витріщився на усміхненого фантома.
– М-можна більше не лякати мене подібними несподіванками!?
– Пробач друже. Я лиш виконую роботу Ілони, і зачиняю тут все.
«І відколи ми стали друзями?..»
– Це нічого… Що ти мене впустив не дивлячись за заборону? – напружився Роман, поглянувши на єдине, окрім місяця, джерело яскравого світла в цьому моторошному місці- привида.
Господар замку схилив голову на бочок, і на тягнув довольну либу, відповівши:
– Що мені зможе зробити та, яка вже на небесах?
«І правда…»
Несподівано дух під летів, і як та бджола над квіткою, став літати довкола нього….
– Ти не уявляєш, як я хотів тебе роздивитись! І ось, ти тут! Не віриться! Мені в це не віриться! Ти прийшов… Прийшов до мене…
Від його кружлянь у Роми почала боліти голова… Він махнув рукою, щоб відігнати надокучливого хлопчака, но його долоня пройшла крізь силует як через дим.
– Досить вже мозолити очі! Я прийшов, і ти повинен мені дещо розповісти! – на хмурив брови ватажок.
– Хіба ж можна прийти у гості і спершу, не відпочити з дороги? – його примарний дух перестав кружляти, натомість, махнув рукою.
Рома з непорозумінням дивився на нього як раптом його збило щось з ніг… Він впав на м’який стілець зі спинкою.
– Прокляття… Що за… – допетравши, що і до чого, Рома усівся на стільчик, розгублено бігаючи по ньому очима.
“Як?.. Він тут опинився?” – дивувався він, но розгледівши відчинені двері замку все зрозумів…
– Ну от, так вже краще! – повеселішав привид, но одразу ж здивувався. Підлетівши до Романа, він простяг руку, щоб зняти з його волосся чорну пір’їну, но раптово відсмикнув її, наче від вогню.
Шухевич вперше побачив, як привид чогось лякається.
– Що це за штуковина!? – начав кричати юнак, притиснувши до грудей свою долоню. – Зніми її зараз же!!
– В чім річ? – Рома про слідкував за його поглядом і торкнувся шиї з мотузочкою. – Ах… Це ж хрестик, з яким мене хрестили.
– Зніми його!! – за верещав як різаний, інший, знову почавши кружляюти над його головою.
– Но хрестик не можна знімати…
– Можна! Просто перекинь мотузку через шию і сховай його куди по далі!
– Чому я повинен це робити?
«Так привиди не можуть торкатися людей через хрести?»
Хлопчак став пропалювати Романа настільки гнівним поглядом, що тому стало не добре.
– Не розумієш? – той підлетів, вдивляючись у спокійне обличчя. – Я ж не можу торкнутися тебе, і все через нього! Зніми хрест!!
Рома глотнув ком у горлі. Біле обличчя і тіло хлопчини сяяло як у ангела, но вираз видавав гнів, як у самого диявола. Ромі прийшло до думки, що, якби не захист хрестика, привид би легко вирвав його з шиї і напав.
– Зніми хрест!!! – повторив вже гучніше той. Від його крику Ромі здалось, наче скляні віконця замку затряслись. – Не прикидайся глухим! Просто зніми його!! Інакше я прожену тебе геть! – від спалахів злості прозорий юнак тягнув до того руки, но ніяк не міг торкнутися шиї чи бодай спортивної кофти. Тоді він махнув рукою і стілець під Романом як від сильного потоку вітру віднесло до стіни: від зіткнення той розлетівся на дрібні шматки деревини.
Роман повалився спиною на цемент: голова від удару запаморочилась.
– Ти хочеш, щоб я відповів на твої запитання!? – над ним навис світлоликий: розставивши ноги, він приземлився на землю так, щоб інший находився між ніг.
Десь позаду з грохотом розпахнулися ворота.
Привид схилився до обличчя. Роман раптово відчув тиск, наче хтось стиснув лице… Він чітко відчув як по носі потік теплий струмінь крові.
– Агх… – з тремтінням в руках Рома по тягнувся до своєї шиї.
«Бабуся не раз казала, що краще не злити духів… Тому…» – він по волі стягнув з шиї чорну мотузку.
Привид відступив і тепер з неабияким подивом спостерігав як інший присідає і кладе мотузочку в кишеньку від кинутого в бік, рюкзака.
– Тепер ти задоволений? Проклятий дух… угх. – Шухевич витер пальцями кров з носа. – Тепер відповідай мені чесно… Це ти скоїв самогубство в цьому замку 4 роки тому?
Світлоликий силует не спускав з Романа здивованих очей, аж раптом, розплився в посмішці і кинувся, розпахнувши руки, на нього. Рома не відчув тепла чи доторку, но його збило наче ураганом на землю і тепер він знову валявся як труп посеред двору, тільки тепер на ньому примостився без тілесний об’єкт, який, не так давно, хотів його вбити на місці.
– Ти по слухався! Ти зняв його! Аха-хах! Не віриться! Я вже думав вигнати тебе, но ти зробив правильний вибір, мій друже! – за щебетав веселий фантом, заклавши руки тому за шию та почавши розмахувати туди-сюди, ногами. – Я такий радий! Вперше хтось по слухався мене! Тепер я більше не злюсь на тебе! Твоє тіло таке тепле! Особливо шкіра на шиї! Ніколи б не подумав, що торкатися людей так приємно! Я вражений!
Ромі закладало вуха від його безкінечних нотацій, а ще привид, по не зрозумілих для нього причинах давив на нього. Було таке відчуття, немов куча цеглин наклали на ребра… Ставало дедалі важче дихати… А від того, що хлопець водив прозорими руками по шиї начало кидати в жар і холод…
«Я зробив дурню, знявши хрестик… Відчуваю, що це ще не раз вилізе мені боком..»
– У тебе такі тверді м’язи! – юнак опустив голову тому на груди. – Що це?.. У тебе щось так голосно стукає всередині… Давай я допоможу дістати? – він підвівся та замахнувся рукою.
– Стій! Не треба! – Рома спробував зловити його за руку та пальці знову пройшли крізь силует. – Це серце! Воно потрібне мені для життя… – він став голосно дихати, намагаючись заспокоїти натягнуті нерви.
– Серце… Звучить чарівно! Воно тобі подобається? – відлетівши від потерпілого, запитав фантом.
Від серця, в прямому сенсі, від лягло.
– Т-так… Авжеж… – все що зміг видушити з себе Шухевич, переводячи дух.
– Тоді я подарую тобі всі серця на світі, но ти повернешься до мене завтра! Якщо в тебе буде два серця ти будеш жити довше?
«Навряд це так працює…» – дихання, нарешті, вирівнялось. Рома спробував підвестися з холодного бетону но руки, чомусь, тряслись.
– Я допоможу! – силует махнув рукою. Рому від цього жесту тепер буде кидати в холод і тіпати… Оп. І поряд з рукою приземлилась якась лежанка-диванчик обита червоним оксамитом, а ще вся запилена і подерта. Роман зітхнув, і сперся на ручку, за тім піднявся і повалився на неї. Не дивлячись на те, що в повітря піднявся клубок пилюки, лежанка була ще досить зручна.
– Чому ти так і не відповів мені… – зиркнув на горе-привида Рома. – Скільки мені тут ще находитися щоб ти нарешті розказав…
– Про що?
– Про те, чи ти самогубець!
– А хто це?
– Тц, це той, хто накладає на себе руки і покінчує життя самогубством! Наприклад, топиться в річці або кидається під потяг, або ж пригає з даху!
– Хм… Я не пам’ятаю, щоб падав у річку чи під потяг… – хлопчина задумливо поглянув на червону черепицю. – Дах… Мені подобається на ньому сидіти, но я ще не падав з нього.
Роман відчував як злість переповнює його з середини:
– Та я не про це, дурню! Ти падав з даху в минулому, до того, як стати привидом? Може, тебе хтось скинув з нього?
– Не знаю.
– Ну а спроби суїциду були!?
– Суї… Чого?
– Вбити себе хотілося!?!
Привид широко посміхнувся йому, безтурботно відповівши:
-Ні. Лише інших.
0 Коментарів