Розділ 32

POV Орочімару

Завершивши записувати результати експерименту, я відклав ручку в сторону. Ще секунду розмірковував, чи треба приділяти увагу моїй неочікуваній гості, чи продовжувати ігнорувати.

– Ви там закінчили? – прозвучав нудьгуючий голос з кутка лабораторії.

Останні півтори години там сидів клон підлітка-Учіхи. Вона прокралась крізь охорону та дійшла аж до моєї лабораторії. А потім, побачивши, що я зайнятий, взяла стільчик і сіла в куточку. Напевно, милувалась моїми шафами, повними колб зі зразками, операційним столом, який поки що пустував, та робочим столом, біля якого стояв я, записуючи результати останнього експерименту. Наче так і треба, наче вона не проникла на чужу територію, до ворога Конохи, а просто невчасно зайшла до знайомого.

Таке нахабство спочатку мене розізлило, та трохи заспокоївшись я відчув цікавість. Що потрібно цій нахабі, що вона отак безцеремонно вторглась до мене?

Я повернувся до неї.

– То що ж від мене знадобилось Коносі?

– Це особиста справа. І ніяк не стосується Селища.

– Он як… – я підійшов і схилився, нависаючи над дівчиною. – Тоді, що тобі від мене треба, Учіха?

Секунду вони дивилась мені прямо в очі, потім моргнула і випросталась, змінивши розслаблену позу в якій сиділа, на більш офіційну.

– Я хочу запропонувати Вам співробітництво.

– В чому? Чим така малеча може мене зацікавити? Хіба що своїм тілом.

Я прищурився, очікуючи на реакцію. На диво, ховати емоції дівчина, навіть, не намагалась. Її рот скривився, а на обличчі проступило легка огида. Однак через пару секунд, вона нарешті згадала, що я на неї дивлюсь, замінила вираз обличчя на байдужий, та відповіла.

– Інформацією.

– Хм, і що це за інформація?

– Дещо про Ріннеґан та Акацукі.

– Ха. А що ж попросиш натомість? – Ріннеґан? Акацукі? Цікаво, що може знати така молода особа. Це не ті речі про які можна дізнатись в Академії, чи в бібліотеці.

– Допомогу. Я хочу знищити Акацукі. А також того хто за ними стоїть.

Того хто стоїть за Акацукі? Цікаво.

– І що це буде за допомога?

– Ви нукенін. Маєте власне Селище і шинобі. У Вас значно більше можливостей відстежити їх ніж у мене. Навіть Вас, я ледь знайшла за два роки, хоча вже знала, що Ви розташувались в Країні звуку. І це при тому, що на пошук Данзо в мене пішло менше року. Крім того, Ви також сильний шинобі, Легендарний Санін. Такі союзники на дорозі не валяються, – нервово пролепетав клон, намагаючись вкласти якусь думку в цю фразу, мішаючи очевидні факти з улесливим тоном.

– І як же ти дізналась, що я в Країні звуку?

– Це конфіденційна інформація.

– А все інше, ні?

– Ні, – і ще головою помахала для переконливості.

Я все ще нависав над Учіхою, свердливши поглядом її маківку. Цікаво чи треба було мені зберігати поблажливо-погрозливий вираз обличчя, коли вона більшу частину розмови, дивилась мені кудись в район ключиці?

Пів хвилини потому мені це набридло, я взяв собі другий стілець і поставив навпроти клона.

– Тоді що це за інформація, яку ти пропонуєш?

На її обличчі розпливлась усмішка.

– Задайте мені питання.

– Хто стоїть за Акацукі? – я нахилився трохи ближче до Учіхи.

– Знайдіть мені найслабшого з основних членів Акацукі, і відведіть мене до нього. Тоді я й відповім, – впевненим тоном сказала вона. І вперше за всю розмову подивилась мені в очі.

– Найслабший це безумовно Зецу. Він грає роль шпигуна, але в бою від нього мало сенсу.

– Помиляєтесь. Можливо в бою він мало на що здатний, але й вбити його майже неможливо.

– Чому ти так вирішила?

– Бо знаю про них краще за Вас. Знайдіть когось іншого, – клон, раптом, підвівся зі стільця кинувши на мене погляд з верху в низ. – Тоді й поговоримо.

І вибухнула хмарою диму. Ну що за нахабне дівчисько? Нехай. Якщо Вона так хоче, я знайду їй Акацукі. А якщо її інформація мене не задовільнить… Що ж, я завжди можу знайти її.

POV Сецуко

Хааааа.

Божечки. Коли мені передались спогади клона, який відправився на зустріч з Орочімару, я ледь не впала від напруги, яку вона відчувала.

Нащо я взагалі на це погодилась?

Жадібність. За квест давали стільки досвіду, що я ледь не захлинулась слиною.

Ще два роки тому, десь через місяць після повернення, мені на голову звалилось декілька легеньких побічних квестів, які, загалом, крутились навколо дітей та їхнього навчання. І три сюжетних завдання, один з яких я мала обрати. Їхня суть полягала в тому, що я повинна знайти собі союзника. Але не простого. Такого, який на даний момент є ворогом. На той момент, мені здалось що Аматерасу з’їхала з глузду, але побачивши скільки мені обіцяли досвіду, та ще й декілька дуже хороших предметів, які мені неодмінно знадобляться, я витерла слину та обрала найпростіший (на мою думку) квест. Для його виконання мені потрібно було укласти союз з Орочімару. Альтернативами, було вступити в Акацукі або укласти союз з Обіто. Все це було схоже на вибір з трьох зол. Або навіть чотирьох. Бо, якби я відмовилась, хто знає які б мені підкинули ще завдання.

Спочатку, мене засліпила жадність, потім, я провела декілька днів в підземеллі періодично або плачучи від відчаю або хапаючись за голову. Лише через тиждень, мені нарешті вдалось взяти себе в руки, та почати думати, як це завдання виконувати.

Чим можна зацікавити науковця-психопата, який бажає безсмертя?

Врешті-решт, я зупинилась на Ріннеґані. Хіба він не цікавився ним? Цікавився. Так я можу розповісти. Це взагалі не проблема.

Наступним кроком було знайти Орочімару. Це теж не проблема. Точніше, я так думала. Насправді, це стало величезною проблемою. Я могла покидати Селище лише через місії. Але коли я брала завдання за межами Конохи, Хокаґе викликав мене до себе і м’яко нагадував, щоб я не робила дурниць. Тож діяти мені довелось досить обережно, і таємно.

Я відправляла клонів в Країну звуку. Можливо, було б ефективніше, якби я мала безмежну чакру, як в Удзумакі, але чого нема, того нема. Як результат, я ледь могла відправити одного-двох клонів за раз.

На обшук Країни звуку пішли півтора роки. Ще майже чотири місяці на огляд лігва Орочімару. Хоча на це ще й не мало кристалів пішло. Приблизно в десятки разів більше, ніж в минулі рази. Клони, з невідомої причини, дуже швидко лопались після взаємодії з амулетами. Мені довелось відправляти не менше сорока на тиждень. Що дуже сильно вдарило по моїй чакрі. Деякі знайомі дивно на мене косились, так погано я виглядала.

Але мої страждання не пішли даремно. Я знайшла лігво, обшукала його, і навіть успішно (наче) провела перші переговори. І, навіть, отримала сповіщення від системи з виконанням одного з пунктів квеста «Зацікавити Орочімару». Хіба не чудово? Я думаю – так.

Тепер, залишилось почекати поки Орочімару надішле свою відповідь.

А поки він думає, треба зайнятись чимось іншим. Наприклад, пошукати необхідні рідкісні матеріали. Для цього я збиралась відвідати аукціон.

Я мала надію, що мені вистачить принаймні на один артефакт. Не дарма ж я ґріндила, як божевільна, останні два роки, правильно?

∞

Дочекавшись вечора, відправилась в Міжсвітовий Аукціонний Дім Форума.  Це було місце, де можна купити найрідкісніші предмети та артефакти з різних світів. На ринку Форума також можна було зустріти різні дрібнички, на зразок книжок з навичками або деякими матеріалами. Але тут… Це місце було особливим. Дзанпакто, Смертельні реліквії, Елексири безсмертя, Рідкісні, Легендарні та, навіть, Божественні артефакти, матеріали для еволюції, і найсмачніше, матеріали для Форми Душі.

Форма Душі це одна з тих найбільш дорогих речей, які можна було купити в Книжці навичок. Вони були незмінними, прив’язувались до душі, давали величезні бонуси, та не зникали, навіть при переході в інший світ. Однак для їх покупки, окрім очок, також були необхідні матеріали. Саме такі матеріали я збиралась собі придбати.

Причина, чому я вирішила піти саме на цей аукціон, була не тільки в накопиченні грошей, хоча і в цьому теж, а й в тому, що сьогодні буде один з тих матеріалів, які я хотіла.

Божественний Мармур та Ядро Руйнування. Обидві ці речі я хотіла собі понад усе. Завдяки їм, я могла б змінити расу. А якщо мені, колись, вдасться купити Золоте Ядро культиватора, то зможу ще й еволюціонувати!

Я швидко закрила рота рукою, аби не розсміятись як божевільна. Все ж я сиділа посеред купи таких самих Користувачів, як і я. Не хотілося б осоромитись.

Але саме всі ці Користувачі мене нервували більше за все. Зважаючи на таку кількість… Чи вдасться мені купити хоч щось з того що я хочу?

– Вітаємо всіх Користувачів! Ми починаємо сьогоднішній аукціон! – голосно промовив ліцитатор в мікрофон.

Прожектори направили на стенд посеред сцени, а два чоловіки обережно поставили на нього предмет вкритий темною тканиною.

– І перший наш лот, – ведучій ефектно махнув рукою в сторону стенда і тканина злетіла вбік, – Ґримуар Некроманта!

На підставці лежала чорна книга, яка, здавалось, диміла від темної енергії. Череп, намальований посередині обкладинки був таким реалістичним, що я, мимоволі відсунулась назад. Його очі, зроблені з ізумрудів, і палали так, наче зазирали кожному з присутніх в душу з наміром її вирвати.

– Ґримуар Некроманта! Легендарний артефакт! Плюс 100% ефективності заклять некроманта! Плюс 300% мани! Дозволяє отримати повний контроль над мерцями, який ви підняли! Дозволяє піднімати вдвічі більше мерців! Збільшує всі ваші характеристики на 50%! І дає вашим створінням 80% захисту від стихії світла!

– Номер 83, одна тисяча золотих Кристалів!

– Номер 56, одна тисяча сто золотих Кристалів!

– Номер 152…

Я прислухалась намагаючись визначити, яка ціна буде оптимальною. Ці «золоті» Кристали, по суті своїй були фішками, які можна було використовувати на подібних аукціонах. Одна така фішка дорівнювала одному мільярду звичайних Кристалів. Тож тисяча таких фішок вартували б як один трильйон.

Здається, їх ввели лише щоб полегшити роботу ведучому.

Насправді, артефакт досить цікавий, але він Легендарний. Якби був Божественний то ціна б зросла в десятки разів, і бонуси також. Мене він не цікавив, адже я не некромант, а купляти його на майбутнє, аби він пилився в Рюкзаку? Ну я ще не настільки багата, щоб речі за декілька трильйонів просто так носити в Рюкзаку.

Хоча деякі так роблять. Он, на три ряди нижче за мене сидів один такий. Вигляд в нього був досить простий, порівняно з моїм сусідом в повних важких обладунках, але всі його речі були Божественними артефактами високого рівня. Такі, як він, пройшли не один світ, зібрали все, що хотіли, і навіть отримали Форму Душі, яку хотіли. І ці аукціони вони відвідували лише щоб поповнити колекцію. Однак, в них також була своя політика. Вони не відбирали з під носа у новачків артефакти, які не були їм потрібні. Так, наприклад, цей, що сидів на три ряди нижче, один, що сидів лівіше і нижче на п’ять рядів, і ще парочка що сиділи на перших рядах, мовчки дивились, як за цей Ґримуар «б’ються» декілька некромантів, яких я не впізнала.

Наступні лоти також були досить цікавими. Майже непробивна Броня, сувої рідкісних заклять, Зілля безсмертя, якась Легендарна магічна сапка, яка могла  перетворюватись на інші сільськогосподарські знаряддя та давала бонуси до родючості ґрунту (яку я собі купила за дві тисячі золотих Кристалів).

Але все це було не те.

Я чекала на дещо особливе. Божественний Мармур. Це був матеріал необхідний для отримання «Форми Душі: раса Скріос». Другим матеріалом було Ядро Руйнування. Отримавши їх обох я зможу стати представником раси Скріос, незалежно від канонів світу в якому буду проходити сюжет. Навіть якщо я перероджусь як людина, моя раса все одно зміниться на Скріоса.

Чому саме Скріос? Все просто, величезний бонус до атакуючої магії та втричі швидше освоєння нових заклинань і бойових мистецтв. Я передивилась описи всіх запропонованих Форм Душі, і саме ця здалась мені достатньо вигідною (звичайно, поки я не накопичу достатньо очків навичок аби стати якимось Божеством).

Як пояснював опис Форми Душі, ця раса була створена Богами для бою. Скріоси були чимось середнім між енергетичним вампіром і големом. Їхні тіла, зроблені з Божественного Мармуру, не відчувають втоми, і не мають потреб. Однак і власних життєвих сил, як у всіх живих істот, у них нема, єдине, що підтримує їхнє життя, це мана, і поки її в тілі достатньо Скріос продовжить жити, не дивлячись ні на що. Накопичувати її вони можуть поглинаючи чужу енергію, і ліміта у цього немає. І, в теорії, поки я маю доступ до підземелля, де кожного дня з’являються монстри. Накопичити достатньо мани для підтримки життя, і, навіть, достатньо аби залишатись безсмертною, проблемою взагалі не буде.

З мінусів була, все та ж сама, мана, якщо її, раптом, стане недостатньо Скріосу буде важко, навіть, контролювати своє тіло. Тож, треба було слідкувати за її кількістю, тому що сама вона не відновлювалась, навіть за допомогою Медитації. І ще, проблемою було б, якби я знову опинилась в тілі дитини, адже для будь-якого біологічного процесу, доведеться застосовувати зусилля та ману (бо, знову ж таки, тіло з мармуру, воно не має жодних функцій живого тіла, окрім зовнішнього вигляду). Хоча для обох проблем є рішення у вигляді каменів мани, в яких можна ману зберігати. Однак, судячи по словам Системи, для росту тіла мені знадобиться колосальна кількість мани, тож запаси треба буде робити величезні.

Але я все одно вважаю, що бонуси переважають.

І я збиралась її отримати, неважливо скільки доведеться витратити грошей і часу. А часу піде багато, бо щоб купити саме цю форму мені знадобиться дев’яносто тисяч очків навичок. Для порівняння, Ріннеґан, я зможу купити за десять тисяч, при умові, що в мене буде вічний Манґекьо. Інші Форми Душі також коштували дофіга. Найдешевша коштувала шістдесят тисяч очків навичок, найдорожча – за пів мільйона.

– Наступний лот, – проголосив ліцитатор, – Божественний Мармур! Початкова ставка сто п’ятдесят тисяч золотих Кристалів!

Я не дала своєму мозку опрацювати суму і одразу підняла руку з номером.

– Номер 94! Хоче забрати Божественний Мармур за сто п’ятдесят тисяч золотих Кристалів! Хто більше?

Десь на периферії зору піднялась ще рука.

– Номер 124! Сто шістдесят тисяч золотих Кристалів!

Хааа. Я знала, що так просто не закінчиться. Але надія помирає останньою, і щойно вона здохла в муках.

– Номер 94! Сто сімдесят тисяч золотих Кристалів!

– Номер 124! Сто вісімдесят тисяч золотих Кристалів!

– Номер 94! …

Ми з номером 124 по черзі піднімали таблички, поки нарешті, він не піднявся і не проголосив суму, яку я заплатити не могла. Дідько… Я не могла поставити більше п’ятиста тисяч золотих Кристалів, тож мені довелось здатись.

Єдине, що мені залишалось це розчаровано зітхнути.

Однак я все таки пішла з Аукціону не з пустими руками. Ближче до кінця, винесли ще один матеріал для Форми Душі. З цього, однак, можна було створити броню, коли я покращу свою навичку ковальства. Кістки стародавнього дракона. Рідкісна штука, не настільки як Божественний Мармур, однак теж непогана. Дісталась мені всього за двісті тисяч золотих кристалів.

Ну і звичайно сапка. Куди ж без неї.

Весь наступний тиждень, в підземеллі, я порпалась на городі. Сапка – річ чудова, найкраще моє придбання. Що може бути краще за вирощені своїми руками овочі? Нічого.

І ще місяць, я нила через втрачену можливість отримати потрібний матеріал.