Розділ 31

Першим місцем, яке я відвідала після повернення в Коноху, був кабінет Хокаґе. Це був мій перший візит сюди, але, я була така напружена, що єдина точка куди я могла дивитись, це підлога в мене під ногами. Мінато спочатку довго мовчав, а потім дістав кілька листків і ручку.

– Пиши звіт. Зробимо вигляд, що ти була на таємній місії. Як я міг тебе не відпустити, коли ти так сильно благала. Чи не так?

Натяк в його словах був настільки сильним, що я миттєво схопила протягнуті мені канцелярські принади і почала строчити, прямо у нього на столі. На щастя, він промовчав.

За весь час моєї подорожі, я зібрала не мало інформації. В більшості своїй, вона була непотрібна, адже моєю ціллю не було шпигунство. Та і не моя це спеціальність, є багато інших, більш кваліфікованих шинобі навчених збирати та фільтрувати інформацію. У мене ж були випадкові чутки почуті мною. Частину з них я перевірила, і саме її могла вважати достовірною.

Наприклад, Пакура, шинобі з Селища, схованого в Піску. Вона була досить відома. Я чула про неї ще в роки навчання в Академії. Талановита куноічі, ще й з кеккей ґеккаєм. Її, однак, все одно продали Туману, як частину угоди про мир. Вона потрапила в засаду і була вбита.

Або одна дуже цікава група найманців під назвою Акацукі, яка досить активно шукає нових членів.

Закінчивши описувати подорож країною Води, я перейшла до лігва Данзо і нашого з ним бою. Пам’ятаючи, що раніше я передавала Мінато пару склянок із зіллям, я трохи підвисла, намагаючись придумати, як описати бій, не згадуючи про них. Довго думати не прийшлось. Я згадала про місцевий допінг – харчові пілюлі. Від них, якщо передозувати, також можна лягти в лікарню на найближчий місяць. Тож замінила в звіті зілля на пілюлі.

Поставивши внизу дату, я передала заповнені листки Хокаґе. Він кинув на мене погляд, мовчки наказуючи стояти і чекати, а сам повністю поринув у мій звіт.

Чим більше він хмурився, тим більш нервовою я ставала. Що саме змушує його робити такий вираз обличчя?

Однак, закінчивши, Мінато взяв два бланки з ящика і заповнив їх. Потім передав мені.

– Віднесеш це, – вказав він на бланки, – в бухгалтерію. Вільна.

Я на автоматі розвернулась і вийшла в коридор.

Тільки спускаючись по сходинках я зрозуміла, що забула спитати де тут бухгалтерія.

∞

POV Какаші

Жити разом із Сецуко виявилось набагато простіше ніж я уявляв. В першу чергу тому, що її майже не було вдома.

Чомусь мені здавалось, що все буде по іншому. Весь цей час, поки я жив в комплексі Учіха, в будинку, який нам з Сецуко подарували, я часто уявляв, як це, жити разом з дружиною.

Цією звичкою мене випадково наділила Кушина-сан, в день весілля сказавши мені подумати про затишок в домі і щасливу сім’ю. Не знаю навіщо їй це. Наш шлюб був лише угодою, в якій я залишаю те що мав, а Сецуко отримує невідомо що. Там не було любові. Але, принаймні, мала бути повага.

Інколи я уявляв теплі, затишні дні коли ми обидва були вдома, інколи це були тихі вечори після виснажливих місій, інколи – звично самотні дні, коли поруч нікого не було. Жодна з цих фантазій не була схожа на реальність.

Сецуко одночасно була присутня всюди і не була ніде. Її запах швидко заполонив будинок. Аромат лісу, землі та багаття. Наче вона весь час проводить в кемпінгу, чи на пікніку, розслабляючись десь в парку, замість довгих виснажливих місій, на які б могли ходити шинобі. Біля хати постійно кружляли, принаймні, два-три коти. А на столі і в холодильнику завжди була свіжа їжа та смаколики для собак і котів. Якимось чином, Сецуко навіть дізнавалась про мої місії АНБУ, і готувала декілька наборів бенто запечатаних в сувої. Як виявилось пізніше, про строки місій, моїй дружині розповідав Мінато-сенсей.

– А що такого? Я лише хочу щоб мій учень був ситий і сповнений сил, – посміхався він.

На мої спроби відмовитись мене ігнорували обидва. Хокаґе казав, що ніде не написано, що АНБУ на місіях повинні їсти лише пайок, а Сецуко заявила, що для неї не проблема готувати більше, щоб я міг ділитись з командою. І збільшила порції. Сильно.

Ділитись із кимось у мене бажання не було, але якщо я приносив їжу назад то очі Учіхи ставали сумно-осудливими, а щось в моїх грудях починало поколювати. Але коли я пригощав команду, то кожен прийом їжі перетворювався на потік компліментів як моїй дружині так і її здібностям. Друге викликало в мені гордість, а перше –  роздратування, що виникало незрозуміло звідки.

Сецуко зникала і з’являлась випадково. Частіше за все ми вечеряли разом, значно рідше снідали вдвох, і майже ніколи – обідали. Спільний сніданок у нас відбувався коли я прокидався від чергового кошмару. Зазвичай в такі ночі мене будила вона, і нічого не питаючи залишалась до самого ранку. Перший час я не розумів, як вона дізнається? Вона ж навіть не ночує вдома, а навіть якщо і ночує, то кімнати в нас окремі. Але, зрештою, просто змирився.

Хто б міг подумати що дівчинка, яка дуже мальовниче проклинала старійшин свого клану, та холодно розмірковувала про свій шлюб, який би уклали з незнайомим, некоханим чоловіком, значно старшим за неї, може бути незграбною і м’якою. Прокидатись від жахіть коли мене легенько пестять то по руці, то по голові, було не звично. Принаймні не з нею. Інколи, коли я залишався ночувати у Мінато-сенсея, мене могла так розбудити Кушина-сан. Але така поведінка Сецуко, чомусь змушувала мене червоніти від збентеження. Вона ж лише посміхалась, і мугикала щось під ніс.

Коли те ж саме повторилось не один, не два, а десять, і більше, разів, я зловив себе на тому, що навіть не прокидаюсь, лише кошмар зникає, залишаючи мене міцно спати далі. А на ранок, мене зустрічала трохи гіперактивна Сецуко, яка бігала по всій кухні, і щось готувала.

Через місяць нашого «спільного» побуту до нас переїхали ще троє. Діти, яких Сецуко підібрала, протягом місяця проходили перевірки, лікування, та інші необхідні процедури. А після закінчення, поселились в нас. Це була виключно ініціатива дружини. На мою слабку спробу заперечення, вона різко заявила, що вже взяла на себе відповідальність за них раніше, і не може викинути їх тепер. Далі вона нічого слухати не хотіла, і як результат ще троє в домі.

Тепер, прийоми їжі проходили не так самотньо. Шин, Сай та Хаку приходили їсти завжди разом, а потім знову кудись тікали. Згодом я дізнався, що вони майже весь час тренувались та навчались, щоб потрапити в академію.

Прибирання майже повністю стало моїм обов’язком. Сецуко терпіти цього не могла, а дітям я залишав прибирати лише свої кімнати. Один раз мені навіть почулось роздратоване котяче шипіння, яке дружина видала дивлячись на віник.

Але це все були рідкісні моменти вдома. Половину свого часу я все ще був на місіях. Повертаючись, як завжди, з руками по лікті в крові.

Час йшов. В якийсь момент сидіти вдома і читати книжку під гучні спори дітей стало так само звично, як і пожирати себе заживо біля меморіалу пам’яті. Їсти їжу приготовану Сецуко, знаходити у випадкових місцях маленькі листочки з рекомендаціями використання Шарінґану, чути, як Паккун розмовляє з одним з котів-шпигунів моєї дружини, приєднуватись до тренувань з різними членами (тепер вже) моєї сім’ї. Все це поступово стало моєю новою рутиною.

Я все ще часто ходив на місії. І подовгу не міг відірвати погляд від імен Обіто та Рін на камені. Але в якийсь момент в голові з’являлась думка, що треба повертатись, бо запізнюсь на вечерю.

Пережовуючи шматок стейку, я дивився в очі сидячої навпроти Сецуко і розкладав по полицям останні два роки. Тепер, кошмари мене майже не мучали. Картина пронизаної райкірі Рін, замінилась зображеннями радісної Сецуко, яка влаштувала жартівну бійку з Наруто і Саске на задньому дворі нашого дому. А замість розчавленого каменем Обіто, в снах приходив натовп дітей, які щоразу влаштовували гру в квача зі мною, в яких коли вони мене ловили, я мав навчити їх якість новій техніці. Ці спогади часто супроводжувались сміхом Шисуі.

– Щось не так? Стейк не подобається? – витягнув мене з думок голос моєї дружини.

Зараз їй п’ятнадцять, але вона не сильно змінилась за ці роки. Стала джоніном, підросла на пару сантиметрів, і стала частіше посміхатись. Але так і залишилась вередливою Учіхою. Сто шістдесят сантиметрів впертості і запального характеру Учіха.

– Ні, – посміхнувся я, розглядуючи таке знайоме обличчя. – просто задумався.

– Хн, – вона примружилась, прожовуючи шматок свого стейку. – Тільки не запізнюйся, в тебе скоро місія.

Я подивився на годинник. Мені дійсно потрібно було закінчувати і бігти. На щастя місія повинна бути простою. Сподіваюсь вона закінчиться швидко.

∞

POV Сецуко

З моменту мого попадання в цей світ, я жодного разу не відчувала себе такою щасливою, як останні два роки. Порівняно з тим, що відбувалось до цього, ці два роки були майже відпусткою.

Данзо мертвий. Мертвий!

Я поруч із Шисуі, який прийняв мене, навіть якщо я не була його справжньою сестрою. Клан живий. Ітачі скоро буде здавати екзамен на чуніна. Але вже з новою командою, бо якась сволота в масці, вбила його перших товаришів, включно із тим бідним Медокою-першим-кращим-другом-нелюдимого-Ітачі-Яманака. Бідному хлопцю знадобилось більше року, аби прийти до тями. Хоча навіть зараз, йому важко будувати дружні стосунки із кимось, через страх, що той виродок знову з’явиться і вб’є їх.

От чесно, але чим далі тим більше Обіто кривдить моїх знайомих, тим менше в мене стимулу намагатись йому допомогти. Спочатку Мінато і Кушина яких він мало не вбив, тепер Ітачі. Нехай спробує зробити щось із Шисуі, і я особисто відірву йому голову.

Саске і Наруто остаточно скріпились невидимими ланцюгами під назвою «споріднені душі». Навіть, якщо б я не знала, що ці двоє реінкарнація братів, точно б подумала що вони якісь загублені родичі. Не сказати, що вони були надзвичайно дружніми, але їхні відносини я могла порівняти лише з відносинами між старшим і молодшим братами, які постійно змагаються, але все одно продовжують турбуватись один про одного. Було одночасно дивно і весело дивитись на них.

Те, що я відчула після повернення в Коноху і відновлення спілкування з усіма моїми знайомими, можна описати лише як тепло. Мені було так страшно, що за час поки мене не було в Коносі, вони вирішать, що я їм більше не потрібна. Але все сталось рівно навпаки. Після повернення, Фугаку і Мікото радісно привітали мене, навіть якщо довго вичитували мені за небезпеку на яку я себе наражала, втікши з Селища.

Ріку, Ватанабе і Танака-сенсей, не були в курсі моєї мандрівки, і думали що я просто сиділа весь час в усамітненні, але і вони радо мене привітали. Весь цей час вони залишились командою з двох генінів та капітана, «вірно чекаючи на моє повернення», пожартував Нао. Не знаю чому, але ці його слова майже змусили мене розплакатись. Наче й не сильно до них прив’язалась, але щось в цій команді змушувало мене дурнувато посміхатись, коли я думаю, що вони мене чекали.

Тим не менш, наша команда розпалась після іспиту на чуніна минулого року. Більший час на підготовку, моя їжа, яка поступово робила всіх, хто її їв сильнішими, і активні тренування, подарували всім нам звання чуніна. А далі наші шляхи розійшлись. Нао Ватанабе вирішив присвятити себе медицині, і став одним з найталановитіших молодих лікарів в центральній лікарні Конохи. Абураме Ріку присвятив всього себе глибшому вивченню кланових технік, та вирощенню нового виду комах. Я ж вирішила здобути звання джоніна, і з успіхом здала іспит. Можливо мені і не вистачало деяких теоретичних знань, але з практикою питань не було.

Окремою проблемою був Какаші. Жити разом з незнайомим чоловіком старшим за мене? Ха, це був новий вид стресу.

Відчуття наче живу з кумиром. Наче і хочеться бачити його і догодити, але як, все таки, незручно знаходитись поруч. До того ж… Серйозно? Сайра, смажена на солі та місо-суп з баклажанами? Це якесь комбо зі страв і продуктів, які я не любила. І, звичайно, собаки. Я трохи побоювалась собак. Не панічно звичайно, але при зустрічі з великою собакою робила невелике коло, аби обійти її. А у Какаші завжди поруч був пес. Не завжди вони були великі, але всі вони були ніндзя, тож їх розмір взагалі не заспокоював.

Вихід був знайдений миттєво – бути деінде.

Я проводила весь час поза домом, з друзями, в підземеллі, на коротких місіях, лише раз чи два в день повертаючись, аби приготувати їжу.

Але бували часи, коли вночі, повернувшись з підземелля, я знаходила Какаші в пасці кошмарів. Не в силах ігнорувати його страждання, я, як могла, заспокоювала його. А на ранок після цього, коли мені доводилось тушканчиком стрибати по всій кухні, аби встигнути все приготувати перед тим, як всі прокинуться та почнуть плутатись під ногами. Дивитись Хатаке в очі було ну дуже не зручно.

А через місяць до мене повернулись діти. Всі ці перевірки… мені не дуже подобалась ідея проводити сканування дітям мізків методом Яманака (та взагалі будь-яким), але я не тільки не могла завадити цьому, але й розуміла, і навіть якоюсь частиною розуму підтримувала такі заходи безпеки. Господи, це світ зробить з мене параноїка.

Все ще було дуже незвично бути в компанії трьох дітей, а не одного Хаку, але звикнути до них було значно легше ніж до Какаші.

Сай, Шин та Хаку були такими енергійними. Ще й всіма силами прагнули навчатись. Ну хіба не сонечки? Я в їх віці мріяла стати кішкою і нічого не робити. А вони вчепились в підручники, наче нічого веселішого не існувало.

Але чим би діти не тішились, лише б лоби собі не порозбивали. Поки вони не намагались вивчити щось заборонене, чи влізти в щось небезпечне, я їм не заважала, а навіть допомагала. Прогрес в них був дуже стрімкий. Настільки, що дуже скоро їм дозволили відвідувати Академію.

Але натомість, я заборонила їм відвідувати підземелля. Сай, Шин та Хаку звичайно були проти, але жоден з них не відрізнявся палким характером. Всі були досить спокійними та милими дітками, тож Шин, як найстарший просто зібрав їх разом і від їхнього імені запитав, що саме змусило мене позбавити їх такого швидкого способу підсилення.

– Залишайтесь дітьми стільки, скільки зможете. Проводьте час з друзями, грайте і вчіться. Вам немає сенсу бути сильними поки ви не станете справжніми шинобі.

Не сказати, що така відповідь їх задовольнила. Мене б теж ні, але вони значно слухняніші ніж я, тож пішли заводити собі нових друзів. Частково через те що образились на мене та ігнорували мене наступний місяць.

Але сьогодні, два роки після смерті Данзо (моє персональне свято), я нарешті знайшла те що шукала. Лігво Орочімару.