Розділ 30

Розділ 30

POV Хаку

Сецуко-сама наказала нам з Кіном наглядати за Саєм і Шином, а потім кудись втекла. Спочатку, хлопці поводились досить напружено, але вже під вечір другого дня вечеряли разом із нами. Вони були моїми ровесниками, тільки дуже сильно відставали у навчанні.

Сай, наприклад, лише нещодавно почав вчитись читанню, а Шин ледь міг писати. Напевно тому, що старші приходять до них лише раз на місяць. Можливо Сецуко-сама хоче взяти їх в учні, як і мене? Інакше навіщо наглядати за ними?

На четвертий день почався хаос. Значки на панелі групи наче збожеволіли. Спочатку, це були лише полоси здоров’я та чакри Сецуко-сама. Потім, з’явились клони. І ось тут, почалось щось страшне. Червона і синя полоси, біля іконки сенсея і так були дуже нестабільні, але тепер міняли свої значення, як скажені. Клони то зникали, то з’являлись знову. HP щосекунди зменшувалось, наче вона отримала ефект «кровотечі».

Не пройшло і п’ятнадцяти хвилин, як все скінчилось. Просто зникли всі клони (навіть ті двоє, яких Сецуко-сама викликала раніше і відправила по справах), іконка сенсей спалахнула золотим, ніби її рівень піднявся, полоси здоров’я і чакри відновились, а потім все посіріло. Що? Що це означає?

Я хотів кинутись на допомогу сенсей. Але де вона була? Чи були навколо неї вороги? Що мені робити? Яким монстром треба бути, щоб Сецуко-сама так виклалась?

Кін намотував кола над нами, намагаючись зрозуміти що саме йому робити. Залишитись з нами, як наказувала сенсей? Чи піти рятувати її? У мене було рішення.

– Ми можемо посидіти з Ісобу, – запропонував я. – Ми будемо в безпеці, а ти зможеш допомогти Сецуко-сама.

Дракон завмер, з сумнівом роздивляючись нас трьох. Я знаю чому. Довіряти незнайомцям погана ідея, особливо розкриваючи місцезнаходження одного з Біджу, але ситуація того вимагала. Мабуть про те саме подумав і Кін, бо відкрив нам прохід в підземелля трьоххвостого.

Наступні декілька днів пройшли в нервовому очікуванні.

POV Сецуко

Прокидатись було важко. Тіло боліло так, наче по мені пройшлись слони, носороги і гіпопотами, табуном, і декілька разів. Свідомість постійно намагалась повернутись в блаженну темряву, де не було болі, а лише тиша і спокій.

На спробу смикнула пальцем, тіло відповіло судомами. Що в біса сталось? Чому так погано?

Я що билась з Ісобу, коли він був злий? Та ні, я його не бачила з тих пір, як засунула в підземелля.

Тоді, що сталось? Ах… Данзо…

Навіть від думки про нього, тіло спробувало перейти в бойовий режим. Це скінчилось не добре. Хвилі нестерпного болю пройшлись по кожному м’язу. «А-А-а-а-а» застрягло в горлі, а перед очима закружляли чорні та білі цятки.

– … ти прокин… мене бач…Не зас!.. ліки!

Що? Голос звучав наче з під води, і слова розібрати не вдавалось. Хто це?

Розум зробив ще одну спробу провалитись в пітьму, але в рот залили прохолодну водичку зі смаком трав, ягід і цитруса.

Вже через кілька секунд думки перестали нагадувати шлюбний клубок змій, і я, нарешті, почала розуміти що відбувається.

Я змогла вбити Данзо дев’ятий і десятий рази. На одинадцяти він вирішив себе запечатати, але, як на зло, кімната, в якій ми билась, була лише трохи більша за радіус печатки. Я використала останню чакру аби відкинути його подалі від себе. Натомість атака заділа бар’єр, знищила кілька амулетів чим пробила в ньому дірку, і декількох АНБУ, яким не пощастило проходити повз. Я лише встигла побачити декілька повідомлень, про знищення бар’єру, отруєння і підвищення рівня, перш ніж втратити свідомість.

[Увага!

Ви отруїлись.

Через надмірне використання зілля Божественного рівня, ваше тіло не витримало.

Наступні 168 годин Ви будете відчувати: біль, судоми, нудоту і слабкість, а ефекти будь-якого зілля будуть анульовані.

Залишилось: 39:32:51]

Це ж скільки я була без свідомості?

[«Чотири доби»]

Дякую, хоча це було риторичне питання. Де я взагалі?

– Сецуко! Ти як? Чуєш мене? Бачиш?

Перед очима закрутилась коричнево-жовта пляма. Що за? Це Кін?

– Що сталось? – хрипло прошепотіла я.

– Я не знаю. Спочатку ти кудись втекла, потім в групі почався хаос. Я відправив дітей в підземелля Ісобу, а сам кинувся до тебе. Я не знав де ти, тож скористався нашим зв’язком та перенісся до тебе. Знала б ти, скільки мені це коштувало чакри. І тут я з’являюсь, а ти лежиш без свідомості кімната роздовбана, а купка стрьомних чуваків в масках хочуть тебе кудись перенести. Ну я їх вбив, про всяк випадок, а потім переніс тебе в Долину Стихій. Я не знав, що з тобою, тож відніс тебе до цілительки. Ось і вона, її звуть Кода, вона найкрутіший цілитель серед драконів. З поверненням, бабуся Кода! Сецуко вже прокинулась!

– Яка я тобі бабуся, шибенику?

В приміщення, повільно влетів ще один дракон. Величезний, синій, з візерунками хвиль на боках. Але у мене геть не було сил на ній зосереджуватись. Час ніби розтягувався. Звуки були глухі і нечіткі, ніби крізь воду. Голова, все ще йшла обертом, а повіки наче налились свинцем, навіть тримати очі відкритими здавалось мені титанічним вчинком. Я всіма силами чіплялась за реальність, але чим більше я намагалась, тим розмитіше ставало перед очима.

Протрималась я не довго. Повіки повільно опустились і все поглинула темрява.

∞

Я не могла встати з ліжка ще два тижні.

Коли наслідки передозування зникли, настоянки, якими мене поїла Кода-сан, нарешті, почали мене лікувати. Короткі і рвані миті ясності, змінились довшими періодами, в які я нарешті могла зрозуміти що відбувається. В розумі потроху розвіювався туман, спогади ставали чіткішими, думки швидшими, а тіло починало слухатись.

Кін, був біля мене. Здавалось, він не покидав мене ні на секунду, але, я навіть без свідомості відчувала, як він пересувався через світи. Це було дивно. Ніколи раніше не звертала на це увагу. Але темрява, в якій весь час перебував мій розум, була, наче, просто ще одне приміщення, де я нічого не могла робити.

Здавалось, що я й не спала весь час. Просто висіла десь в просторі, зовсім безпомічна. Настільки, що навіть думки мене не слухались. Все, що я могла – це відчувати як тіло болить, як те, що залишилось від думок, тягнеться і перемелюється в важкому тумані забуття, і те, що відбувалось з Кіном.

Пройшов майже місяць, коли я, нарешті, змогла самостійно стати на ноги. Від падінь, мене рятували лише рефлекси мого фамільяра.

Як пояснила Кода-сан, кількість зілля, що я випила, постійне відновлення чакри і її використання, все це настільки перевтомило мій організм, що навіть після місяця лікування, я ще деякий час не зможу користуватись чакрою.

По дурості своїй, я постійно забуваю що цьому тілу лише тринадцять. Якщо я ще пару разів так перенапружусь – відкину копита.

Крім досить довгого лікарняного, були й ті новини, які мене повеселили. Поки я плавала в темряві, Кін ледь не влаштував деяким моїм родичам серцевий напад. Мій розумний фамільяр, вирішив, що буде хорошою ідеєю розповісти все моєму брату. Шисуі розповів Ітачі та Какаші. Какаші доповів Мінато. Мінато відправив на місце бази Кореня декілька команд АНБУ.

На базі, як виявилось, залишилось повно цікавого. Навіть після того, як я запхала собі в рюкзак цілу лабораторію та склад. АНБУ відшукали список можливих «донорів», частина з якого вже була викреслена.

Але мене це зовсім не цікавило. Данзо – мертвий. Це була найкраща новина за всі тринадцять років мого життя тут.

Загалом, вийшло непогано. Хоча брат, кузен і чоловік знають де я, чомусь вирішили залишитись та почекати поки я повернусь. Вони здається не зляться. Цікаво, що про мою прогулянку скаже Хокаґе?

Але Кін і Хаку розповіли їм казку про те, як я відчайдушно шукала вбивцю моїх любих одноклановців, так, що аж під кожним камінцем перевірила, як героїчно врятувала Хаку, і як знайшла злодія Данзо, як його перемогла в ім’я помсти і захисту свого рідненького клану. Не те щоб вони брехали. Майже все було правдою. Мотиви з іншої сторони… Були значно егоїстичнішими.

Шисуі, Ітачі та Какаши зустрілись з Хаку, Саєм та Шином, і тепер всі разом чекали на моє повернення. На щастя, Хаку розумна дитина не розповідав нікому про Ісобу. А сам Трьоххвостий десь ховався від інших хлопців.

Завдання виконано, в нагороду за страждання мені дали трохи більше досвіду і Учіву, прикольне японське віяло.

«Воно тобі знадобиться». Чи то прокльон, чи то благословення, я ще не вирішила. Але експериментальним шляхом (віддавши його Кіну і наказуючи то одне то інше) встановила, що Учіва – ще щит. Для активації треба направити в нього чакру. Чим більше витрачу, тим міцніше щит. З поправкою на розмір, чим більше щит, тим більше енергії потребує.

Щити – це добре.

∞

Зі смерті Данзо минуло майже місяць коли я, нарешті, повернулась з Долин Стихій. В світі драконів часу пройшло вдвічі більше, тож моє лікування зайняло приблизно два місяці.

Я все ще не могла використовувати чакру, однак, затримуватись в Долині довше не було сенсу. Лікування закінчилось, і саме час повертатись додому.

Табір, куди мене переніс Кін, був дуже добре підготовлений. Про це говорили пастки по периметру і загальна зручність розташування. Невже вони дійсно жили тут в палатках цілий місяць? Всі шестеро? Божечки. Воно ж того не варте. Повернулися б в Коноху, а я б пізніше прийшла. Можливо. Або пішла б далі шукати Орочімару та Акацукі.

Тихе «пуф» мого появлення привернув увагу вартового. Хм, знайоме біле волосся.

– Хатаке Какаші, – кивнула я.

– Учіха Сецуко –  відповів він тим же.

Ха, якесь не дуже радісне возз’єднання сім’ї. Я пройшла мимо нього до маленького вогнища, і плюхнулась біля нього.

– Ти знав що мене немає в селищі. Чому не розповів Хокаґе?

– Багато хто знав. Але вони теж мовчали.

– Вони знають мене всі моє життя. А з тобою ми знайомі дня два, в кращому випадку.

– Мма, я подумав, якщо я тепер твій чоловік, то повинен більше довіряти своїй сім’ї.

Я подивилась на нього примружившись, а потім посміхнулась. Все його обличчя було закрите, залишилось лише око. Як я могла сподіватись там щось побачити?

– Дякую.

– Тож… Тобі вдалось вбити Данзо?

Я посміхнулась ще ширше. Ця, далеко не свіжа, новина, досі гріла мої серце і душу. Повернувшись до Кіна, який скрутився клубочком поруч зі мною, і тицьнула в нього пальцем. Фамільяр останнім часом взяв звичку зменшуватись у розмірах, коли нічим не зайнятий, і зараз був більше схожий на дивне змішання кота та ящірки, а не дракона.

Він підняв голову, заліз в свою просторову кишеньку, і дістав звідти трофей. Руку Данзо, вкриту шарінґанами. Вона була така ж огидна, як і в день нашого бою. Ні трохи не змінилась. Навіть час її не бере, га.

– Вона огидна, – пробурмотіла собі під ніс я. – А якщо розкрити ці зіниці, буде ще гірше.

– Це?..

– Його рука.

Не знаю, як Кін дістав цю штуку, та й не хочу, якщо чесно. Краще віддати її Хокаґе. Тим більше за Данзо вже оголосили нагороду. Це був би приємний бонус.

∞

Першим, прокинувся Шисуі. В одній із палаток щось зашаруділо, а потім звідти почав виповзати мій брат, награно-розчуленим із нотками незадоволення голосом, промовляючи:

– Ну і чого ж ти не розбудив мене для зміни? Невже хотів щоб я виспався? Це так турботливо з твоєї сторони, – закінчивши фразу він підняв голову, очікуючи побачити або Ітачі, або Какаші, однак біля майже згаслого вогнища сиділа я, спираючись на згорнутого в клубочок Кіна.

Вночі я відправила Хатаке спати, переконавши його, що з драконом мені нічого не загрожує, а йому ще нести мене до самісінької Конохи.

– Сецуко…

– Доброго ранку. Скучив за мно… – не встигла я договорити, як мене схопили і стиснули в обіймах.

– Ти жива. Кін казав, що ти жива, але я не міг не боятись. Щоранку я прокидався і боявся, що Кін принесе сумні новини.

На мить він стиснув мене сильніше, а потім відсторонився і гаркнув мені в обличчя.

– Про що ти думала?! А якби він тебе вбив?!

На секунду я розгубилась, але потім гримнула на нього у відповідь.

– Про тебе! Про сім’ю! Про клан! Він вже вбив більше сотні Учіх! Скільки ще повинно було загинути?!

– Ти могла загинути!

– Ні!

– Що? – розгубився Шисуі.

Я зітхнула. З палаток вже повисовувались допитливі вуха. Але треба було хоч щось пояснити.

– Я могла втекти в будь-яку секунду. Але я була впевнена в своїй перемозі.

Це правда. Ніякий бар’єр не зупинив би мій перехід в підземелля. Єдине що не дало мені це зробити, це страх втратити перевагу в бою. Поки ми з Данзо бились в бар’єрі, він був впевнений, що я нікуди не втечу, і не поспішав мене вбивати, бо хотів повернути свої дорогоцінні зразки. Якби ж він зрозумів, що в будь-яку мить я можу просто зникнути, він вбив би мене миттєво, без жодних сумнівів. Вже під кінець бою, коли Шимура відчув близькість смерті, він був надто виснажений, щоб становити для мене загрозу.

А те, що коли бій скінчився і адреналін спав, я отримала такі неприємні побочки, то це не від поранень, а від передозування зіллями і перевтоми.

– Я ні секунди не сумнівалась в своїй перемозі. І не пішла б на Данзо, якби це було не так.

Шисуі, нарешті, трохи заспокоївся і знову притягнув мене в обійми.

– Обіцяй, що не помреш – прошепотів він мені у вухо.

– Брате, – я обняла його трохи сильніше. – Я не можу цього обіцяти. Але я буду всіма силами боротись за своє життя. Це я тобі обіцяю.