Розділ 3

А: “Гаразд, якби не було очевидно, що я не знаю, як працює колонія для неповнолітніх, незважаючи на мої дослідження на цю тему, я кину це загальне твердження тут:

Я НЕ ЗНАЮ, ЯК ПРАЦЮЄ КОЛОНІЯ ДЛЯ НЕПОВНОЛІТНІХ!

Я знаю, що десь у блозі Нори вона згадує, що Хіггінс влаштував Ендрю в одну з хороших колоній. Тож ми просто збираємось піти з цим 😉

Дуже вдячний за всі коментарі та похвалу – ви, люди, дивовижні, і це змушує мене писати ще швидше! <3 <3 <3.”

Розділ 3

Ніл був виснажений.

Світло ввімкнули рівно о 6 ранку, рівно о 6:15 їх зігнали назад до їдальні, як худобу, а рівно о 7:30 він сидів за пожовклою від часу партою в класі, намагаючись слухати, як облисілий чоловік у яскраво-фіолетовій сорочці обговорює переваги освіти з повною аудиторією правопорушників.

Ім’я містера Стенна було надряпане на дошці за його спиною, його голос був сухішим за пил, але в тих двох годинах, які Ніл проводив тут щодня, була велика користь.

Ендрю Міньярда не було в класі.

Ніл звик до ночей без сну на бігу. Він звик до того, що у нього була пара.

Але це? В якийсь момент він мав би виспатися, але думки про те, що він знову вразливий – Ендрю так близько до одного з його кошмарів, – було достатньо, щоб дихання перехопило йому горло.

Можливо, він міг би змінити кімнату.

Може, він міг би відправити себе в одиночну камеру.

Може, він міг би вбити Ендрю уві сні.

-Містере Джостен?

Ніл інтенсивно моргнув і спробував сфокусувати погляд на чоловікові:

– Так?

-Чудово, – сказав він, його голос був важким від іронії. – Ви не хочете представитися класу?

Ніл озирнувся на членів “класу”. Жодна людина не дивилася на нього – більшість з них або напівспали на своїх столах, або ж кілька інших в глибині кімнати перекидали пачки паперу туди-сюди. Я міг би спати в класі, подумав він на секунду, але ця думка була ще більш пригнічуючою, ніж не спати взагалі. Це не була гарна освіта, але це був шанс отримати атестат про повну загальну середню освіту, який допоміг би йому зникнути після звільнення, якщо, звісно, ніхто не знайде його до цього.

Що було безглуздим припущенням.

Вони збиралися його спіймати.

Містер Стенн все ще дивився на нього, тож Ніл заперечливо похитав головою і дозволив йому йти далі.

Коли дві години минули, знову пролунав набридливий дзвінок, і Ніла повели до кімнати відпочинку.

Там вже були діти – одні сиділи перед телевізором, інші грали в настільний футбол посеред кімнати. Було так само шумно, як і вчора, і головний біль Ніла тільки посилювався. Він саме шукав найдальший куток, щоб заховатися і спостерігати, коли йому на плече ляснула рука.

– Як пройшов урок? – посміхнувся Ендрю.

Кілька дітей зі стільців обернулися і витріщилися на них, але потім втиснулися назад, як тільки побачили Ендрю.

-Чудово.- Ніл спробував вислизнути з рук Ендрю, але той тримав його міцно, надто близько, щоб йому було комфортно. Нілу знову стало важко дихати, він важко ковтнув і міцно стиснув зуби, не бажаючи, щоб Ендрю бачив його паніку,-Занадто крутий для школи?- вигукнув він.

Ендрю лише посміхнувся:

-У мене заняття після обіду. Спеціальний клас. Для тих з нас, хто має винятковий спортивний потенціал, – Він провів рукою по волоссю Ніла і посміхнувся занадто широко.

-Тоді до побачення.- Ніл провів ніч, гадаючи, коли вони тренуються – частково тому, що він вирішив, що може використати час, поки Ендрю спить. Але здебільшого тому, що йому нестерпно хотілося знову грати.

Минуло надто багато років, він ніколи не повинен був наближатися до корту, він був би ще гіршим, ніж був на початку, проте без Ексі?

Ендрю мав рацію. Він був нічим іншим, як переляканим кроликом, який тікав при найменшому натяку на шум. Ексі дала йому життя. Ексі горіла в його мозку яскравіше, ніж будь-що інше, і за такий час, проведений далеко від безладу, яким був Натаніель Веснінський, він був готовий на все.

Ендрю, мабуть, помітив тугу на його обличчі, тому що він почав сміятися і притягнув Ніла ще ближче.

Ніл лише насупився.

-Ходімо, наркомане, – насміхався Ендрю, підводячи Ніла до стільців, де двоє дітей швидко встали і відійшли подалі від нього. -Тут ти будеш у раю.

Тільки коли Ендрю штовхнув його на стілець, Ніл зрозумів, що по телевізору показували матч ” Ексі”.

Ніл не міг нічого дивитися коли вони були в бігах, але він запам’ятовував рейтинги, статистику, гравців, кожну інформацію, до якої міг дотягнутися, коли мама не дивилася. Це була стара гра – матч чемпіонату Університету штату Каліфорнія проти Eдгара Aлана кількарічної давнини.

Команда Ріко Моріяма та Кевіна Дея.

Ріко був на майданчику. Кевіна не було, бо він ще не був достатньо дорослим, щоб грати в університетський м’яч, але ходили чутки, що Корт вже крутився навколо. Ніл спостерігав за ними обома ще з дитинства, і як би він не хотів цього визнавати, він відчайдушно хотів бути на їхньому місці так само довго.

Він спробував підвестися, але рука Ендрю міцно стиснула його стегно.

-Кудись збираєшся? Ти виглядаєш втомленим. Хочеш поспати?

-Та пішов ти.

– Я знатиму твої секрети, – пробурмотів Ендрю, нахилившись так близько, що Ніл відчував його дихання на своєму обличчі, – Тобі вирішувати, як це буде.

По телевізору “Ворони” забили третій з шести м’ячів, які мали б бути. Ніл ненавидів себе за те, що знав цю інформацію. Ще більше він ненавидів себе за те, як сильно хотів продовжувати дивитися.

-Пішов ти, – повторив він, цього разу тихіше.

Ендрю прибрав руку з коліна Ніла, схрестив руки перед грудьми і опустився в крісло так низько, що його голова вдарилася об спинку сидіння. Його очі заплющилися.

Ніл подумав про те, щоб вдарити його.

На екрані пролунав свисток, і суддя показав червону картку захиснику ” Воронів”.

Ніл продовжував дивитися.

***

У нього була терапія о 2 годині.

Ніл уже був розлючений, що взагалі мусив туди йти, але виявилося, що “школа” Ендрю тривала з 13:00 до 15:00, тож його не лише загнали в кабінет до людини, яка хотіла витягнути з нього всі таємниці, але й позбавили можливості поспати.

Його руки були липкими, нижня губа погризена, і коли доктор Добсон ввела його до кабінету, який був не більший за шафу, він відмовився дивитися їй в очі.

-Привіт, Ніле, – сказала вона, вся така мила і приємна, саме так, як повинні говорити терапевти.

-Привіт. – Перед її столом стояв оливково-зелений пластиковий стілець, схожий на ті, що були у нього в початковій школі. Вона рушила до нього, і він сів, все ще намагаючись тримати погляд деінде, окрім її обличчя.

Позаду неї стояла невелика шафка для документів, а на ній – кавник і контейнер, наповнений пакетиками з чаєм і какао. Її дипломи були оформлені в рамку і висіли на стіні, разом з одним із тих смішних надихаючих плакатів з котами і низкою яскравих білих різдвяних гірлянд.

На її столі стояв кактус, поруч – два крихітних скляних лебеді, комп’ютер і кавова чашка з написом “49% терапевт, 51% розбишака”.

Вона йому не сподобалася.

-Я Бетсі, – сказала вона. – Схоже, нам доведеться попрацювати разом деякий час!

Вона сказала це так, ніби вони були колегами, а не малолітнім злочинцем і жінкою, яка хотіла розібрати його мозок на частини.

Ніл почав хмуритися.

– Отже, я вже отримала вашу справу, я впевнена, що ви це зрозуміли, але якщо ви не заперечуєте, я б хотіла почути трохи про ваше життя?

– Я заперечую.

Вона просто посміхнулася йому, насунула на ніс окуляри в рожевій пластиковій оправі і жестом показала на кавник:

-Хочеш випити кави? Я хотіла запитати про це, щойно ти зайшов!

– Ні.

– Ну, якщо передумаєш, просто скажи. У будь-який час, Ніле.- Вона посміхнулася ще ширше.

Він знав, що вона чекає, що він заговорить, але він не збирався так легко здаватися. Він стиснув губи і втупився в стіну.

Здавалося, це її анітрохи не зачепило.

Вона розповідала про себе, про своїх двох котів, про переїзд з Чикаго до Каліфорнії, про гарну погоду, про те, що хотіла спробувати себе в серфінгу, про те, що їй більше подобається бувати в лісі, ніж на пляжі, про те, що вона не любить спорт, але тут, в Окленді, буде гра ” Ексі”, і вона з нетерпінням чекає, коли зможе вболівати за своїх хлопців.

Ніл з усіх сил намагався відволіктися, але в кімнаті не було навіть годинника, щоб дізнатися, скільки часу вони вже пройшли, і врешті-решт він просто не витримав:

-Ви теж терапевт Ендрю?

Вона одразу замовкла і відкинулася на спинку крісла:

-Саме так! – Вона потягнулася до свого горнятка і зробила глибокий ковток.-Ви з Ендрю сусіди по кімнаті, так? Як ви з ним ладнаєте?

Вона не відповіла на його запитання, тож він не планував відповідати на її: -Чудово.

-Що ж, я з нетерпінням чекаю на його гру наступного тижня.

Вона зробила паузу, він більше нічого не сказав, і вона знову почала свою балаканину про ексі, яка перейшла до чогось про духові куранти, яка перейшла до користі шоколаду для кровоносної системи.

Ніл ненавидів її, але водночас відчував себе більш ніж вдячним за те, що вона не змушувала його говорити.

Година скінчилася, він вилетів з офісу, як гармата, і попрямував прямо до своєї кімнати, де швидко кинувся в ліжко і заплющив очі на десять хвилин, перш ніж знову задзеленчав зумер і двері відчинилися.

Очевидно, післяобідній вільний час включав вибір між кімнатою відпочинку та свіжим повітрям. Тут був явний переможець, і Ніл швидко опинився на обгородженому подвір’ї, з якого відкривався чудовий вид на парковку за колючим дротом, де росла ціла купа зів’ялої коричневої трави.

Це не мало значення.

Він був надворі, дихав свіжим повітрям.

Здавалося, що більшість дітей зібралися купками, але Ніл натомість побіг. Йому знадобилася лише хвилина, щоб обійти периметр двору, і врешті-решт він ухилявся від інших дітей наліво та направо, але йому було байдуже. Він біг, і біг, і біг, і коли знову пролунав зумер, він був спітнілим, дихаючим місом.

Кілька дітей кинули на нього насторожені погляди, коли вони йшли назад усередину, але Ніл проігнорував їх усіх, зосередивши всю свою енергію на сліпучому припливі ендорфінів, який уже згасав.

Ендрю вже повернувся до їхньої кімнати, і він дуже знуджено оцінив Ніла, перш ніж схопитися з ліжка.

-Біжи, біжи кролику, — прокоментував він.

Ніл проігнорував його й підійшов до раковини. Він відкрив кран і нагнув голову, всмоктуючи стільки води, скільки міг.

Щойно підійшовши подихати, Ендрю щось кинув на ліжко.

— Маленький подарунок, — сказав він, вітаючи Нейла двома пальцями й піднімаючись на верхню ліжку.

Ніл обережно підійшов до ліжка й узяв потерту й пошарпану копію «Вотершип-даун».

-Гарно, -пробурмотів він.

-Кролики, – усміхнувся Ендрю. – Ти мені винен.

– Я вам нічого не винен.

– Виглядало, що вам бракує матеріалу для читання. Це дуже нудне місце. Мені б не хотілося, щоб ти помер від нудьги. Я зробив тобі послугу.

–Зі мною все буде добре.- Ніл кинув книгу назад в Ендрю.

Андрій насупився і відсунув його вбік.

-Від чого ти біжиш?-Він відкинувся на стіну, звісивши ноги з краю ліжка, і розглядав Ніла.

– Від ведмедя.

-Від чого ти біжиш?

-Піратів.

-Від чого ти біжиш?

-Банди мутованих дуже скажених білок.

Очі Андрія зморщилися в куточках, але він не посміхнувся.

-Добре. Тоді правда за правду.

-Чому це для вас так важливо?— вибухнув Ніл. Він був надзвичайно розчарований, він був виснажений, і крихітна кількість пробіжок, яку він щойно зробив, більше не робила нічого, щоб приборкати жахливу тривогу, яка мучила його тіло. -Ми застрягли в кімнаті. Подітися нема куди. Чому це має значення?

-У мене є близнюк, — сказав Ендрю. -Я дізнався нещодавно. Я взяв його ім’я і все. Більше немає Ендрю Доу, — він усміхнувся, але на його обличчі це виглядало неправильно. — Вони хочуть, щоб я переїхав до нього після того, як вийду.

Ніл витріщився.

-Ти, що? Чому ти тоді був у прийомній сім’ї?

-Вже сказав тобі правду. Твоя черга.

Нілу хотілося закричати й пробити кулаком стіну. Ендрю все ще спостерігав за ним, і було ясно, що він не збирається кидати це.

Ніл не міг жити без сну вічно. Він міг протриматися кілька днів, але зрештою знову потрапив у милість Ендрю. Йому потрібно було дати Ендрю достатньо чогось, щоб звільнити його від Ніла, і з якоїсь причини…

Раніше він нікому не розповідав про своє життя. Йому ніколи не було кому розповісти. Це було смішно, але вони також застрягли тут, і шанси на те, що Ендрю звільнять і розкажуть світові плачучу історію Ніла до того, як люди його батька знайдуть його, чесно кажучи, були неіснуючими.

Йому не довелося б розповідати все.

Ніл не мав жодного уявлення, чому це раптом здалося таким важливим, але він помітив, що говорить перш ніж встиг це припинити.

-Мій батько був на побігеньках. Він був достатньо розумним, щоб викачати мільйони, і достатньо дурним, щоб його спіймали. Вони вбили його і мою маму, я вкрав, що міг, і відтоді тікаю.

Незважаючи на те, що це була найменша частка правди, вплетена у велику кількість брехні, на секунду Ніл подумав, що його може вирвати на всю підлогу. Усе його тіло почервоніло, і йому довелося боротися, щоб не зводити очей з обличчя Ендрю.

Андрій звузив очі.

-Це дуже дика історія, маленький кролику. Мені боляче. Я дав тобі частину себе, а ти мені нічого, крім брехні.

Ніл знизав плечима, але це здалося надто жорстким, занадто неправильним.

-У мене більше нічого немає. Це все. Ви вже знаєте, чому мене закрили. Зараз я все ще живий, тому що вони відстежили мене лише за іншим псевдонімом.

-А твоє справжнє ім’я?

Ніл нетерпляче схрестив руки на грудях, але Ендрю вже тримав руку.

-Правда за правду. Я знаю.-Він довго дивився на Ніла, а потім розсміявся й опустився на ліжко.

Ніл стояв там, намагаючись вгамувати жах, який стрясав його зсередини. Це було небагато інформації. Цього було б недостатньо, щоб щось зробити.

Це не буде достатньо, це не буде достатньо, це не буде достатньо.

Його мати розрізала б його по частинах, якби колись дізналася, але вона цього не зробила б, бо була мертва.

Ніл ступив на власне ліжко й піднявся досить високо, щоб вихопити книгу в Ендрю.

Андрій звів брову, але нічого не сказав.

Знову вмостившись на ліжку, Ніл відкрив першу главу, спробував повільно дихати, перекриваючи надто швидке стукіт власного серця, і почав читати.