Фандом: .Оріджинал
Попередження щодо вмісту: ДженІнші види стосунків
Розділ 3
від Айлин РужЗ нижнього поверху почувся дзенькіт дверного дзвіночка, і Сільва, зручно розташувавшись у цинковій ванні, різко відчинила повіки очей. «Скільки минуло часу?», — гаряча вода, яка давно охолола, забрала, мабуть, не тільки всю накопичену втому і напругу. А й зовсім вирішила заколисати і відправити Сільву у світ сновидінь. «І скільки я проспала?»
— Міс Перрайн, дозвольте мені увійти? — за дверима ванної кімнати пролунав голос Сальвадора.
— Я ще не одягнена, — очі Сільви стривожено заметушилися, і вона, намагаючись одягнутися, виринула з води.
— Я якраз за цим, — вона миттю повернулася під воду, ставши прикриватися руками, і тут зайшов Сальвадор із коробкою. — Вам господар хоче передати ось це, — він пройшов трохи вперед, залишивши, обв’язану синьою стрічкою, білу коробку. Виглянувши, Сільва мигцем окинула поглядом упаковку і сховалася назад. — Вам… Допомогти?
— Думаю, так, — невпевнено впустила вона. — Дякую.
Сидячи за обіднім столом, чекаючи на прихід міс Перрайн, Доктріан усе ніяк не відривався від читання місцевих новин: не дивлячись на появу проблеми, яка виникла в особі артефакту сера Ліфевра, у місті все так само небезуспішно процвітало беззаконня й велика любов до погонь. Доктріан це зрозумів через маленьку статтю, в якій писалося про інцидент двох карет, через одну з яких і сталася аварія. Незначної, але все ж таки неприємної, через що постраждала сама міс Перрайн. Але, на щастя, на місці опинився Доктріан, який зумів забрати і врятувати людське життя. Хтось дізнався про те, що він врятував людину. І не просто людину, а юну, смертну дівчину, яка так і не покинула його будинку. От чутки підуть! Доктріан відкинув від себе газету на стіл і сперся лобом на долоню. Треба було щось зробити, щоб його статус запеклого і суворого холостяка марно не розсипався. Хіба мало що в редакції про нього ще напишуть. Може газетярі вирішать, що він збочений-лікар дисидент (12), який вирішив переступити на бік аморальності та беззаконня. І тоді його поженуть у Зліфію (13) і вся кар’єра, і пошана підуть у палаюче багаття ганьби. Ні. Цього не можна допустити. Двері, з легким скреготом, відчинилися, і Доктріан перевів погляд у бік порога, де стояла міс Перрайн. Сукня, одягнена на ній, притягувала погляд завдяки своїй вишуканій простоті. Виготовлена з найтоншої вовняної тканини, вона обрамляла фігуру Сільвіани, не оголюючи при цьому жодних зайвих рис тіла. Темно-синій колір сукні надавав особливої суворості, що символізувала поміркованість і стриманість. Високий комір сукні скромно обрамляв шию і груди, демонструючи повагу до моральних принципів. Рукава туго облягали зап’ястя, і плавно розширювалися до плечей, створюючи враження витонченої шиї. Сільва неприкаяно, не зачіпаючи волосся, зібраного в пучок, вхопилася правою долонею за шию і, опустивши блакитні очі в підлогу, почала плавно крокувати в бік столу, під не відриваючим поглядом містера Ренарда. З боку, де розташовувалася кухня, відчинилися двері, і Сальвадор, який увійшов, левітуючи в повітрі, став розташовувати страви на столі.
— Хазяїне, — він привернув увагу Доктріана, щоб той безкультурно перестав витріщатися на налякану Сільвіану. — Ваш чай, — він підлетів і налив зі скляного, вигравіруваного чайника напій у порцелянову чашку господаря.
— Кхм… — Доктріан відвів очі від міс Перрайн і подивився в бік Сальвадора з думкою, що звучала так: «Ще не вистачало через вбрання почути паскудних пліток! Прокляття…». — Так, дякую тобі, Сальво. Ти можеш повертатися до своїх обов’язків. О, і так… Будь люб’язний, забери, будь ласка, у мене газету. Дякую.
Наповнивши чашку Сільвіани чаєм, Сальвадор зробив шанобливий уклін і, забравши газету зі столу, залишив їдальню. Двері неголосно замкнулися і Сільва кинула стурбований погляд на містера Ренарда.
— Що ж… — почав говорити він, поглядаючи то на легкі закуски, то на юну міс Перрайн. — Я по ваших очах бачу, що ви хочете мене про щось запитати, — але вона лише неспокійно совалася на стільці й опустила голову. — Що ні? — Доктріан хмикнув. Взявшись за чашку, він зробив короткий ковток свіжого чаю й акуратно поставив порцеляну назад на маленьке блюдце.
— З-звідки? — боязко впустила Сільва, стиснувши кулаки під столом. Доктріан переспрямував погляд із сендвічів у бік неї. — Звідки вам відоме моє ім’я?
Пустивши долоню у внутрішню кишеню жилета, Доктріан дістав і підкинув зірвану бирку із зазначеним ім’ям і датою народження. Папірець опинився навпроти очей Сільви, і вона з острахом потягнулася за цінником.
— Воно вам більше не знадобиться, — бездоганно прорік Доктріан і пальці Сільви здригнулися. — Я виплатив усю потрібну суму, — останній проблиск в очах згас і Сільва опустила руки під стіл. Доктріан заправив серветку на шиї і розпочав трапезу, взявшись спочатку за сендвічі.
— Ну і навіщо ж я вам? — Сільва не піднімала погляду, готуючись до найгіршого результату.
— Як щодо того, щоб обговорити це після сніданку? — вона все ж таки подивилася в обличчя містера Ренарда. — Прошу, з’їжте що-небудь. Вам це зараз украй необхідно.
Сільва кинула зголоднілий погляд у бік апетитних сендвічів, сиру, тістечок і фруктів. Як же давно вона не смакувала свіжого хліба і цей злегка солонуватий присмак сиру. Про чай із тістечками можна було тільки мріяти. Шлунок дався взнаки, і Сільва стала скромно набирати легких закусок у свою тарілку. Доктріан схвально кивнув і посміхнувся. — Ну, а коли ви вдосталь наїстеся – ми й обговоримо все.
***
Полудень плавно перейшов у день, і коли пізній сніданок був закінчений, Доктріан запросив міс Перрайн переміститися у вітальню. Лікар сів у крісло і став поглядати то на міс Перрайн, то на навколо розвішані картини.
— Розкажіть про себе, — почав він, переконавшись у тому, коли Сільва сіла зручніше навпроти нього. — Мені дуже цікаво дізнатися про ту, на кого я витратив одну третину своїх заощаджень, — Сільва потупила погляд і, зімкнувши долоні на колінах, стала коротко розповідати.
— Я родом із Лейхла. Мої батьки багато пили і… Після перейшли на опіум і так все, і дійшло до того, що вони вважали за потрібне продати мене. Так я й опинилася в Креймуті. У страху, що я можу опинитися стравою на столі в аристократів, я втекла з-під нагляду купця. І після цього зустріла вас.
— Виходить, ви ніколи не зустрічали безликого, — ствердно прорік Доктріан.
— Жодного разу, — Сільва з обережністю підняла погляд із колін на містера Ренарда.
— Я викупив вас через… — він подивився в очі міс Перрайн і після секундної паузи доповнив. — Щоб дати вам шанс знайти щось більше. Допомогти так би мовити.
— Д-допомогти? — Сільва не могла повірити почутому. — Вибачте, але я не зовсім розумію…
— На відміну від інших безликих, я дотримуюся старих законів і допомагаю слабким. Коли в наш нинішній час багато хто прагне поневолити, винищити або ж підпорядкувати собі таких, як ви.
— Тобто ви хочете сказати, що ви щось подібне до ворога суспільства? Тобто… дисидент?
— Мені небезпечно таке визнавати, але це так, — Доктріан усміхнувся, відвернувши обличчя в бік не запаленого каміна.
— Стривайте… Н-неможливо. І ви… — небесний, світлий погляд зупинився на бурштинових, спокійних очах містера Ренарда. Він непохитно немов сходив над Сільвою, дивлячись на неї зверхньо. — Як ви ще не опинилися в Зліфії?
— Я – лікар. Дуже досвідчений і хороший лікар. І цього достатньо, щоб мати довіру від суспільства.
У вітальню влетів Сальвадор.
— Хазяїне, вам лист, — ширяючи в повітрі, він простягнув Ренарду тацю з запискою і спеціальним ножем для роздруківки пошти.
— Подивимося, — Доктріан обрізав печатку і дістав лист із конверта. Ставши читати, його надбрівні дуги насупилися, а коли дочитав, то залишив лист на чайному столику навпроти. — Мені потрібно відлучиться. Пацієнти кличуть, — він неохоче встав із крісла, окинувши коротким поглядом розгублену Сільву. — А поки що… Сальвадор наглядай за міс Перрайн.
— Як скажете, хазяїне.
— Стривайте, — Сальвадор і Доктріан одночасно глянули на Сільву. — Що мені накажете робити?
Оцінивши зовнішність міс Перрайн, містер Ренард вирішив, що необхідно було обзавестися кількома іншими сукнями для поповнення гардероба. Але виведи міс Перрайн у суспільство, та й ще з останніми новинами по місту – кепських чуток не минути.
— Залишайтеся поки що тут. І ні кроку назовні.
***
Після таких динамічних наслідків і змін у житті, Сільва все ніяк не могла звикнути і прийняти нову реальність, у якій опинилася. Зазнавши зради рідних людей, втративши дім, втікши і ледь не опинившись при смерті – вона намагалася не втратити себе. Але в жилах, де протікала кров, перебувало й щось інше. Щось мерзенне, слизьке. Щось таке, від чого хотілося сховатися від очей людей і безликих. І цим почуттям виникала безпорадність. «Він врятував мене», — з голови все ніяк не виходила думка про містера Ренарда. Сільва ніяк не могла усвідомити, прийняти для себе, що її врятував безликий монстр. Адже історії, які так голосно розходилися в її рідному місті, несли в собі нехороші відгомони. Люди дуже боялися й уникали чудовиськ чорної крові. Але були й ті, хто по доброму відгукувався, але і з такими персонами довго не церемонилися, виганяючи в Зліфію.
Прогулюючись коридорами будинку містера Ренарда, Сільва вирішила зупинитися біля портрета, що висив на темно-бордових шпалерах, у холі біля виходу назовні. На картині було зображено статного, високого безликого чоловіка, одягненого в білу сорочку і бордовий жилет із красивою вишивкою. А на шиї красиво розташовувалася шийна хустка. Його яскраво-червоні очі немов вдивлялися боковим зором на Сільву. Вона глянула на того, хто був поруч із чоловіком. То виявилася безлика жінка в розкішній жовтій сукні, довге світле волосся розташовувалося по тілу хаотично. Здавалося, що пасма пані жили своїм життям, через що можна було розгледіти, як пара довгого волосся тягнеться до червоного пана. А очі… Колір очей у безликої пані точнісінько нагадували, як у містера Ренарда – яскраво-жовтого кольору.
«Я викупив вас, щоб дати вам шанс знайти щось більше»
«Щось більше… Цікаво, що він мав на увазі?», — Сільві пригадалися слова містера Ренарда. «І чи правда те, що слова пана звучали чесно і без частки брехні? Якщо це так, то, якщо брати в розклад почуті раніше мною історії, мені все одно не можна йому довіряти. Усе ж таки, як-не-як, але безликі в усьому шукають вигоду. Чи не означає те, що і містер Ренард бажає щось отримати від мене? І якщо це виявиться правдою, то що або чого саме він від мене очікує? У будь-якому разі… Я сподіватимуся на його поблажливість до мене».
Попрямувавши до сходів, Сільва неспішно почала підніматися туфельками зверху і, опинившись на вгорі, ступила на сірий килим. Попереду простягався темно-бордовий коридор із візерунками гобеленів і замкненими дверима. У повітрі витало вогкістю і самотністю. За шумом з першого поверху можна було сміливо припустити, що Сальвадор возився з прибиранням. Не втрачаючи вдалої можливості краще довідатися про будинок, і можливо, і про самого містера Ренарда, Сільва крадькома почала підкрадатися до кожних дверей і зазирати крізь шпарину, щоб дізнатися, що знаходиться всередині. Спочатку попалася світла велика спальня, шпалери яких нагадували щось подібне до квітів і птахів, картин тут було не так багато, як на першому поверсі. Погляд швидкоплинно пройшовся кімнатою, не помітивши нічого особливо інтригуючого, окрім усього того, що Сільва вже бачила у своїй спальні, і двері тихо замкнулися.
Далі йшла ванна кімната і знову спальня. Прочинивши дверцята, в ніс в’ївся пряний, злегка солодкуватий аромат земляної смоли. Сільві ще ніколи не доводилося відчути такий пряний запашний запах. Він покликав Сільву за собою, і вона не стала опиратися, пройшовши трішки вперед. Високі стелі і великий простір не виявилися вже таким здивуванням, а широке двоспальне ліжко, вкрите оксамитом гірчичного кольору, змусило під затриматися. Відчинивши двері трохи ширше, Сільва почала докладніше розглядати покої містера Ренарда: кілька декоративних ламп з боків від ліжка, бежеві полотна здавалося візуально розширювали спальню, попри саму перевагу кімнати. Білий ілюзорний килим віяв затишком і теплотою. Височенна люстра в центрі уваги нависала над мереживним диваном і мармуровим каміном, що розташовувався неподалік, а над ним стояли рамкові фотографії Доктріана і його родичів.
Сільва повернулася назад до коридору, прикрила двері й перекинулася на інший бік, де з волі випадку натрапила, щонайменше, не на самий кабінет містера Ренарда. Це можна було зрозуміти за дерев’яним письменницьким столом і широкою шафою біля стіни, у якій розміщувалися книжки. Світла тут було куди набагато більше, ніж в інших спальнях. Вікна виходили в бік вулиці. Але попри приємне освітлення, вся громіздкість і масштабність тиснули зовні. І хоч для Сільви кабінет здавався чимось величезним, то для безликого аристократа, кабінет Доктріана здався б, що ні на є, маленьким сараєм: письмовий стіл, шафа, стілець – більшість меблів і навіть стіни, складалися з дуба. Арки і вітражі – все складалося з натурального дерева. У самому кабінеті віяло холодом, а також терпким, хвойним, злегка лимонним, ароматом. Перекинувши погляд на стіл і шкіряне крісло, Сільва, не довго думаючи, відвернулася і підійшла до книжкових полиць. Прогулюючись очима за назвами обкладинок, вона навмання вибрала книжку і, взявши, розкрила пергаментні аркуші. Через незрозумілі написані каракулі Сільва згадала про те, що не вміє читати. Зневірившись, вона збиралася закрити книжку, але перегорнувши сторінку, натрапила на малюнок безликого чоловіка і смертної дівчини, а також двох істот, що сходили над ними і були схожими на напівлюдей і напіволенів. Перший виявився чорного забарвлення і в розкішній зоряній мантії, а інша більше припала схожою на білу оленятину, в тому ж самому вбранні. Перегорнувши ще сторінку, перед Сільвою з’явилася картина все з тим самим безликим, але вже засмучений і з немовлям на руках. На сторінці поруч показався намальований денді-кіт (14) до безликого з немовлям на руках.
З першого поверху луною рознеслася луна дзвіночка, натякаючи лише на три речі: або на прихід пацієнта, або на Сальвадора, який вийшов забрати лист, або на повернення містера Ренарда додому. Усередині все похололо, і Сільва прямо поставила книжку на місце, з полиці, з якої й узяла. Негайно покинувши кабінет, вона пробігла коридором і легко вбігла у свою тимчасову спальню для гостей. Щойно Сільва відійшла від дверей подалі – біля її спальні почулися легкі, вальяжні кроки і стукіт тростини. Але тут крок зупинився. Доктріан постояв недовго навпроти спальні міс Перрайн і після зайшов до свого кабінету. Сільва полегшено видихнула.
— Хазяїне, до вас відвідувач, — почувся поміркований і спокійний голос Сальвадора за стіною.
— Хто там? — запитав Доктріан, сівши на шкіряне крісло біля письмового столу, ставши перебирати папери.
— Міс Лелюх, хазяїне.
Доктріан застиг.
— Мені її супроводжувати до вас?
— Так, нехай проходить і Сальва, — він не поспішив іти. — Переконайся, що міс Перрайн у себе, поки я не закінчу.
— Вона у себе, хазяїне.
— Чудово. Нехай тоді міс Лелюх проходить до мене.
Двері замкнулися, і Доктріан почав швидко перебирати й ховати документи в стіл. Вікна ущільнив шторами і став неспокійно ходити кабінетом. Сівши назад на крісло, нарешті, розрізнив знайомий, людський запах серед хвойного і лимонного аромату.
— Ти просто душка, Сальвадоре, — почувся за дверима жіночий дзвінкий голос. Кроки опинилися впритул біля кабінету і двері відчинилися. — Мій милий Ренард, — зі зітханням вимовила міс Лелюх. Доктріан продовжив непохитно сидіти за столом і осудливо рябити напруженим поглядом прибулу. Безлика пройшла вперед і за нею Сальвадор замкнув двері.
— Ти, як я погляну, встиг підготуватися, — вона миловидно посміхнулася, вискаливши зубки. Синяво-чорні довгі локони волосся звивалися навколо міс Лелюх.
— Я завжди готовий до несподіваних відвідувачів, Клер.
Вона принюхалася, і блякло-бірюзові очі округлилися в подиві.
— Дорога Йан-Ре, невже чоловічком пахне, — Клер підозріло покосилася на Доктріана.
— Зрозуміло, — зам’явшись, але потім упевнено відповівши, беззаперечно промовив він, витягнувшись у поставі. — До мене приходять різні пацієнти. Зокрема й люди.
— Звісно, звісно, — Клер прийняла спокійний вираз обличчя, але в очах усе ж розрізнялися іскорки. — Я до тебе завітала з подарунком.
— Якщо ти своїм подарунком кличеш букет венеричних захворювань, то я, мабуть, відмовлюся. Якщо тебе турбує щось, я огляну тебе і ти залишиш мій дім.
— Як грубо, — хмикнула Клер. Волосся хвилююче завилося навколо неї. — І так ти зі мною розмовляєш? Після всього того, що між нами було? Але ж, коли ти був на вулиці Розбитих сердець, ти вигулювався підлеглим, як миле цуценятко.
— Це було далеко в минулому, — гаркнув, бурштинові очі Доктріана стали перетворюватися на помітні помаранчеві відтінки. — Я був юний і дурний, і…
— Таким чарівним, — Клер непомітно підібралася до столу і пара волосся торкнулася блідої тильної частини долоні Доктріана. Він не ворухнувся. — Що таке? Невже ти все ще звинувачуєш себе за ті подарунки, якими ти мене обдаровував?
— Так, тому що вони купувалися за рахунок батька. Він і донині згадує мої колишні проступки. Я був такий сліпий і дурний. Знав би я, що ти ув’яжешся за мною – нізащо й ніколи б не піддався твоїй спокусі.
— Ну навіщо ж ти так одразу, — Клер відсахнулася від Доктріана і почала повільно крокувати кабінетом. — Я до тебе з попередженням, а ти он як одразу, — вона поглядом оглядала книжкові полиці й картини на стінах.
— Із попередженням? — перепитав Док, боячись, що не так розчув.
— Ти ж читаєш газети. Чи не так? — міс Лелюх косим поглядом подивилася в бік Доктріана, що сидів за столом. — І маєш знати про чутки в місті.
— Що… — він неспокійно повів плечима. — Знову хтось провалився в каналізаційну яму? Чи в якогось аристократа втекла його «тваринка»?
— Майже вгадав, — Клер хмикнула і розвернулася віч-на-віч із Доктріаном. — Одне смертне дівчисько втекло з рук работорговця.
— То чому ж гільдія цим не займеться? — він сперся на спинку крісла, схрестивши пальці рук. — Адже вони вже так раніше робили. Це не поодинокий випадок.
— Так, але… — Клер наблизилася до письмового столу Доктріана і нависла над ним. — Річ у тім, що ця дівчина, магічним способом, зникла. Після того, як її, покалічену і постраждалу через аварію, забрав до себе добросердий лікар, — обстановка в кімнаті загострилася і міс Лелюх не відривала погляду з Доктріана. — Це не ви випадково, містер Ренард? — перед тим, як відповісти, Клер його зупинила і доповнила. — Тебе Франк зараз помічає. І він зробить усе, щоб докопатися й насолити тобі.
— Тоді… — Док спробував збагнути те, що відбувається, розвівши руками. — Що тобі потрібно від мене? Помста? За те, що я тебе тоді залишив.
— Ні, — Клер хмикнула. — Лише вдячність за те, що я не здам тебе. Що не сказати про твою нову «забаву». Адже вона зараз тут? Чи не так? У цьому будинку. Під одним дахом із тобою, — Доктріан різко піднявся зі столу, ставши неспокійно поправляти жилет.
— Припиняй, — тихо, але сердито вимовив він. Обличчя Клер мило спотворилося і, доволі ощерившись, вона приспустила обличчя на бік, милуючись неприкаяним виразом обличчя того, кого ще не пробачила.
— Як би мені зараз хотілося це чути з твоїх вуст в іншій неформальній обстановці, — синяво-чорні локони волосся повільно потягнулися до підборіддя Доктріана, але він різким рухом руки відмахнувся.
— Мені не важливо, що там Франк напоумив собі проти мене, але не смійте будувати з ним якихось планів щодо міс Перрайн.
Розгледівши в бурштинових очах усю суворість і серйозність сказаних слів, Клер незадоволено шикнула, вишкіривши зубки, і відійшовши на кілька кроків назад, міцно схопилася за дверну ручку.
— Тц, з усіх своїх улюблених речей, що ти тільки й робиш, так це йоржем чистиш свою улюблену люльку, заштовхуючи туди тютюн, і кидаєш юних леді, перед цим використавши їх. На інші розваги ти й зовсім не здатний, — вона грізно і з гордо піднятою головою вийшла в коридор, голосно грюкнувши дверима.
Доктріан стурбовано приспустив бежеву у візерунках краватку і зніяковіло посинів. Він був радий тому, що зумів так скоро позбутися Клер, але і гранично переживав через виниклу, напружену ситуацію з Франком Ліфевром. Виходить, що і він може дізнатися про все, а це ніяк не на руку Доку.
— Сальвадоре, — після недовгих очікувань від дзвіночка для спеціального виклику, до кабінету увійшов Сальва. — Будь такий люб’язний, приведи до мене міс Перрайн.
— Одну хвилину, хазяїне.
Заметушившись на місці, Сільва різко відійшла від стіни і підбігла до двох’ярусного ліжка, прийнявши сидячу позу навпроти вікна і ставши милуватися і прислухатися до вуличного гамору, і шуму екіпажів.
— Міс Перрайн, вас до себе просить господар.
Сільва увійшла в кабінет тихо, мало не навшпиньки. Так немов підкрадалася до сплячого звіра. Та висота, що перевершувала її, за відчуттям була порівнянна з крижаною брилою. Перейшовши поріг кабінету, позаду насторожуюче замикалися дверцята, і Сільва залишилася наодинці з містером Ренардом.
— Як проходять ваші дні, міс Перрайн? — Доктріан спробував загасити в собі іскру гніву, повернувшись і відкинувшись на спинку крісла.
— Мої дні… Мої дні досить необачні.
— Ви все ще не звикли? — Сільві здалося обличчя Доктріана втомленим.
— Не зрозумійте мене неправильно. Я вдячна вам за тепло, за наданий вами дах і їжу, але…
— Але? — Доктріан був весь в увазі.
— Мені не повністю зрозумілі ваші мотиви. Навіщо я тут і для чого я вам зовсім здалася?
Доктріан, немов ображений, підняв надбрівні дуги і тихо фиркнув собі під неіснуючий ніс.
— А мені не до кінця зрозуміло, навіщо ви, міс Перрайн, увійшли до мого кабінету без належного дозволу, — він сперся ліктями об стіл, піддавшись злегка вперед. — Ви розумієте, що я маю повне право позбавити платні Сальву?
— Прошу, не варто тільки в це втягувати Сальвадора, — Сільва винувато заступилася і впевнено зробила крок уперед. Жовті очі глянули на неї, але потім різко ухилилися вбік. — У нинішній ситуації хто й винен, то тільки я. Сальвадор і так виконує безліч ваших доручень. Скажіть краще, що я можу зробити.
Доктріан задумався. З огляду на висловлені слова міс Перрайн, можна з упевненістю погодиться. Адже він врятував і прийняв Сільвіану у свій дім, а отже і вся відповідальність лягає на його плечі. І Сальвадор не має жодного стосунку до того, що юна міс Перрайн вторглася без дозволу в його кабінет.
— Я обіцяв дати вам шанс знайти щось більше… І я дотримаю свого слова. Вирішіть, чого б ви хотіли. І я дам вам це. А поки що… Я сповіщу модистку про те, що вам потрібні сукні, і запрошу її в дім, — лілейна, довга долоня потяглася під стіл, у бік шухляди з невикористаними листами.
12. Дисидент – порушник, хто дотримується своєї особистої релігії, політичної думки, або чогось іншого, що йде в обріз суспільству.
13. Зліфія – село, де проживають усі вигнані дисиденти.
14. Денді-кіт – так звуться коти, які народилися і живуть на півострові Ланей.
0 Коментарів