Розділ 3. Корисні-шкідливі звички?

Прим. Біль це коли довго писала розділ, почалася трансляція цих сонечок, і я пішла дивитися, а коли повернулася, розділ стерся….💔

Писала розділ під: Parfeniuk – Провела екскурсію.

Київ.

Спартак

Завершив останній прийом клієнта, та одразу потягнувся до телефону. Ми з Женькою уже декілька місяців переписуємося, тому я уже знав, що від нього побачу повідомлення.

«Спартачок, привіт. Сьогодні такий насичений день…а ще зйомки будуть до вечора. Так і не встиг нормально поїсти…»

З посмішкою читаю його повідомлення, і швидко набираю відповідь, налаштовуючись, що вкотре йому душнитиму, про те як не корисно  пропускати прийоми їжі.

Катя, яка прийшла вирішити певні робочі моменти дивно на мене поглядувала.

– Що? – кладу телефон, та перевожу на неї погляд.

– Ні, нічого. – загадково посміхається та піднімає руки в примирливому жесті.

– Я ж бачу, що ти хотіла щось сказати.

– Просто ти змінився, за ці місяці. – я тільки скептично на неї дивлюся.

– І нічого я не змінився.

– Ти посміхаєшся до телефону, якось мрійливо дивишся, і постійно тяжко видихаєш. Хто ця дівчина? І як їй вдалося ТАК тебе змінити. Що вічно холодний цинічний Спартак посміхається більше свого встановленого ліміту на день?

– Та нема у мене ніяких лімітів в усмішках! – обурююся, – І це не дівчина. Надокучливий товариш пише, от змушений йому дурачку відписувати.

Вона хитро посміхається:

– Я аж бачу з яким страждальним обличчям ти змушений  йому відписувати.

Розумію, що цю жінку не переконати і пропоную перейти одразу до робочих моментів, які ми мали вирішити, та приходить нове сповіщення , і я хочу швидко прочитати, та під глузливим поглядом, який так і кричить « я ж казала» я вирішую відкласти це на потім.

Уже ввечері зручно влаштувавшись перед телевізором дивитися нове аніме, продовжую наше з Женею спілкування. За цей час ми уже почали спілкуватися в ТГ, і тепер я мав можливість слухати його відеоповідомлення:

« Ти би не хотів зустрітися? Ми не бачилися ще з Аспену. Та я зрозумію якщо ти зайнятий, і не зможеш…»

Декілька хвилин йде щоб обдумати відповідь, та я все ж погоджуюся. Та пропоную зустрітися на вихідних. А сам задумуюся, як буде знову спілкуватися з ним вживу. Він був кумедним, мене веселив інколи не зовсім смішними жартами, але я йому підігрував. А ще привносив в мої одноманітні будні щось нове.

Це хороша ідея, врешті подумав я. Якщо щось піде не так, я просто скажу, що мені не цікаво продовжувати наше спілкування, і не хочу витрачати свій час. З цими думками я продовжив дивитися аніме яке планував якомога швидше додивитися.

Женя

У мене увійшло в звичку ділитися своїм днем з ним. Я писав йому не задумуючись, легко та весело. Мені було надзвичайно комфортно з ним у спілкуванні. Хоч інколи я і отримував тиради моралі з приводу алкоголю та харчування.
Все частіше спадало на думку, покликати його зустрітися, попри наші щільні графіки. Тому я все таки наважуюся і записую йому свою пропозицію. Прочитано. Відповідь приходить не одразу, та все ж він погоджується, і навіть є смайлик в повідомленні. Хороший знак.

Ну все, тепер до вихідних буду хвилюватися і не знаходитиму собі місця. І я розумію що є причиною мого хвилювання. Цей поцілунок, ця мить яка була між нами, і яку я не один вечір прокручував у голові як залежний. Не можу до кінця розібратися в своїх почуттях. В мене були жінки після цього, але таких хвилюючих емоцій я не відчував, як в той єдиний наш вечір. Тож тепер цілий тиждень ходив в передчутті нашої зустрічі.

***

   В суботу я уже був в назначений час в ТЦ, покликав його в своє улюблене місце на чай і нетерпляче озирався, шукаючи його поглядом. І ось, бачу постать усю в чорному, красива сорочка, акуратно зачесане волосся. Він мене ще не помітив. Йде такий серйозний, а коли наші погляди нарешті зустрічаються він посміхається мені, а я не знаходжу собі місця.

– Привіт Женя.
– Привіт Спартачок. – вдивляюся в нього, западає хвилинне мовчання.
– Жень, це все ще я, людина з якою ти переписувався ці місяці, не хвилюйся так, я тебе не з‘їм, може хіба трішки понадкусую. – Я сміюся, і незручність як рукою зняло, але слова про понадкусую заставили тіло напрягтися.

Ми продовжуємо нашу розмову уже за столиком за чаєм улун і фініками, якими я хотів його почастувати, бо це моє улюблене місце. Розмова далі йде легко, він ділиться цікавими моментами з практики, а я захоплено слухаю, інколи перепитуючи моменти які мене найбільше зацікавили, а він терпляче, як малій дитині пояснює ті чи інші моменти.
Час за нашою розмовою пролетів на жаль занадто швидко… Потрібно було прощатися, та ми наче не могли наговоритися.
І навіть піднімаючись ліфтом в ТЦ наші розмови не стихали. У мене складалося враження, що ми можемо говорити  годинами безперестану, про дурниці та важливі речі, все що спадало на думку ми обговорювали. Ліфт тим часом добряче заповнився людьми, що змусило потіснитися і стати обличчям до чоловіка, він ж підпирав стінку ліфту. Аж тут ліфт різко зупинився, а світло погасло. З динаміку чоловічий голос повідомив що це невелика технічна неполадка, і уже все вирішують. Та мені легше від цього не ставало. Ми були надто близько, а темрява лише більше розпалювала уяву, я нахилився ближче, спираючись рукою на стінку.

– Не бійся, Спартачок, я тебе спасу! – вирішив віджартувалася.Та почув тихий сміх.

– Жень, від чого ти мене будеш спасати? – він був зовсім близько, я відчував його подих.

– Як це від чого, від темряви! – впевнено говорив, хоча і розумів, що чоловік не боїться.

– Ммм, ну як скажеш, мій рятівник. – і знову задавлений сміх, а я відчуваю як  ми злегка доторкаємося носиками. Жар швидко приливає до щік, мене спасає лише темрява, і що нас ніхто не бачить. Ліфт різко штовхнуло і знову заглох, а я не втримавши рівноваги, таки притис психотерапевта до стінки, він лише, і встиг трішки виставити вперід долоні, які тепер лежали у мене на грудях. Я закрив очі, всеодно темрява нічого не видно. Ми обидвоє притихли, і ніхто з нас не намагався змінити положення тіл. Відчув, що Спартак злегка провів носиком по моєму, (а може це і було ненароком (ні)) я у відповідь теж злегка почав тертися носиком, наші губи були надто близько, а подих ставав важким та переривчастим. Це було схоже на поцілунок без поцілунку, лише зрідка наші губи могли злегка торкнутися. Його руки трохи напружено стискали моє худі. Все про що я думав в той момент : «ХОЧУ знов його поцілувати». Божевілля. Ці легкі потаємні дотики збуджували і внизу я уже відчував, на скільки для мене така незначна ситуація з ним була інтимна.

Та коли я уже хотів його поцілувати ліфт рушив нормальним ходом, та за секунду увімкнули світло. Я як вспійманий на  гарячому різко відійшов на скільки дозволяв простір.. і ми мовчки рушили…